ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 202/1954/23
провадження № 61-17748св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, поданою представником ОСОБА_3, на заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 серпня 2023 року у складі судді Бєльченко Л. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики.
Позов мотивований тим, що 27 січня 2021 року між ним і відповідачем укладений договір позики № 1, відповідно до умов котрого він передав відповідачеві грошові кошти в розмірі 792 000,00 грн, що становить еквівалент 28 000,00 дол. США, на строк до 01 червня 2021 року. На підтвердження отримання грошових коштів відповідачем 27 січня 2021 року було складено власноруч розписку.
За порушення грошового зобов`язання сторонами договору встановлена відповідальність, зокрема, у вигляді сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 12 процентів річних від суми заборгованості.
Строк виконання зобов`язання настав, втім відповідач грошові кошти йому не повернув.
Просив суд стягнути з відповідача на його користь:
суму основного боргу за, яка станом на 18 січня 2023 року становить 1 128 400,00 грн;
проценти від суми позики за період правомірного користування грошовими коштами, тобто з 28 січня 2021 року до 01 червня 2021 року згідно облікової ставки НБУ відповідно до пункту 12 розділу 11 Положення про процентну політику НБУ, затвердженого постановою правління НБУ від 21 квітня 2016 року № 277, у розмірі 18 259,40 грн (за період з 28 січня 2021 року по 04 березня 2021 року 6%, за період з 05 березня 2021 року по 15 квітня 2021 року - 6,5%; за період з 16 квітня 2021 року по 01 червня 2021 року - 7,5%);
проценти від простроченої суми основного боргу (тіла позика) на підставі статті 625 ЦК України (за період з 02 червня 2021 року до 23 лютого 2022 року, дня, що передує введенню воєнного стану) в розмірі 99 051,88 грн, а також проценти від простроченої суми за процентами за користування грошовими коштами (тілом кредиту) за той самий період у розмірі 1 602,83 грн;
судовий збір у розмірі 12 473,14 грн та витрати на професійну (правничу) допомогу в розмірі 40 000,00 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 серпня 2023 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 листопада 2023 року, позов задоволено частково.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 1 023 920,80 грн.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 проценти від суми позики за період правомірного користування грошовими коштами (за період з 28 січня 2021 року по 04 березня 2021 року - 6%; за період з 05 березня 2021 року по 15 квітня 2021 року - 6,5%; за період з 16 квітня 2021 року по 01 червня 2021 року - 7,5%) у розмірі 18 259,40 грн.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 проценти від простроченої суми основного боргу (тіла позики) в розмірі 99 051,88 грн.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 проценти від простроченої суми за процентами за користування грошовими коштами (тілом кредиту) у розмірі 1 602,83 грн.
В іншій частині позову відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати: судовий збір у розмірі 11 428,35 грн та витрати на відшкодування правової (правничої) допомоги у розмірі 36 400,00 грн, а разом 47 828,35 грн.
Рішення судів мотивовані тим, що договором позики між сторонами встановлено еквівалент суми (тіла) позики в розмірі 792 000,00 грн - 28 000,00 дол. США, наявні законні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу за договором позики у розмірі 1 023 920,80 грн, що є еквівалентом 28 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ на день розгляду справи. Також суд дійшов висновку про стягнення з відповідача процентів від суми позики за період правомірного користування грошовими коштами та проценти від простроченої суми основного боргу на підставі статті 625 ЦК України.
Апеляційний суд вказав, що позивач на власний розсуд поставив питання про стягнення заборгованості виключно у гривні, визначивши еквівалент 28 000 дол. США на день подання позову. Суд ухвалюючи рішення та стягуючи гривневий еквівалент на день ухвалення рішення жодних порушень не допустив та за межі позовних вимог не вийшов. Посилання апеляційної скарги на наявність підстав для зміни мотивувальної та резолютивної частини рішення суду шляхом визначення, що наявні законні підстави для стягнення з відповідача на його користь боргу за договором позики у розмірі 1 128 400,00 грн, що є еквівалентом 28 000,00 дол. США, колегією суддів відхиляються, оскільки судом стягнута сума заборгованості за договором позики у гривневому еквіваленті за курсом НБУ на день ухвалення рішення.
Аргументи учасників справи
13 грудня 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 листопада 2023 року.
Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 серпня 2023 року в частині відмови в стягненні 104 479,20 грн основного боргу (тіла позики) змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в наступній редакції:
"З огляду на те, що Договором позики між сторонами встановлено еквівалент суми (тіла) позики в розмірі 792 000,00 грн - 28 000,00 дол. США, суд вважає, що наявні законні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу за договором позики від 27 січня 2021 року у розмірі 1 128 400,00 грн, що є еквівалентом 28 000,00 дол. США за курсом продажу долара США, встановленого ПАТ КБ "Приватбанк" станом на день подання позову", а абзац перший та другий резолютивної частини рішення в наступній редакції:
"Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити повністю. Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ( АДРЕСА_1 ) заборгованість за договором позики у розмірі 1 128 400,00".
В іншій частині заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 07 серпня 2023 року залишити без змін.
Змінити розподіл судових витрат, понесених позивачем у суді першої та апеляційної інстанції наступним чином: стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в загальному розмірі 53 761,46 грн, з яких: 12 473,14 грн - судовий збір за подання позову; 1 288,32 грн - судовий збір за подання апеляційної скарги; 40 000,00 грн - витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції.
Вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених позивачем у суді касаційної інстанції наступним чином - стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 717,76 грн судового збору за подання касаційної скарги.
Касаційна скарга мотивована тим, що процесуальне законодавство не надає суду такого права, як вихід за межі позовних вимог з власної ініціативи, то стягнення суми боргу, з урахуванням умов договору та положень статті 533 ЦК України, підлягає в межах заявлених позовних вимог, тобто - за курсом продажу долара США, встановленого ПАТ КБ "Приватбанк" саме на день подання позову.
Таким чином, оскільки в договорі встановлено "валютне застереження" у вигляді грошового еквівалента в іноземній валюті, порядок сплати якого обумовлено за курсом продажу долара США, встановленого ПАТ КБ "Приватбанк", а сума, що заявлена позивачем до стягнення розрахована на день подання позову, то суд першої інстанції безпідставно здійснив власний розрахунок за курсом НБУ на день розгляду справи (день ухвалення рішення), чим порушив закріплений частиною першою статті 13 ЦПК України принцип диспозитивності цивільного процесу, вийшовши за межі позовних вимог, та закріплений статтею 6 та 627 ЦК України принцип свободи договору, неправильно застосувавши положення частини другої статті 524 та частини другої статті 533 цього Кодексу.
Апеляційний суд наведених недоліків не усунув.
При цьому особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги (див. постанову Верховного Суду від 24 травня 2023 року № 179/363/21 щодо застосування принципу заборони повороту до гіршого).
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 30 вересня 2019 року у справі № 755/9348/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 357/5634/18-ц, від 11 листопада 2020 року у справі № 753/11009/19, від 13 січня 2021 року у справі № 686/6823/14-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 635/8483/18, від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21.
Ухвалою Верховного Суду від 26 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини
Судивстановили, що 27 січня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики № 1.
Відповідно до п. 2.1 указаного договору сума позики становить 792 000,00 грн, що становить еквівалент 28 000,00 дол. США.
На підтвердження отримання грошових коштів відповідачем 27 січня 2021 року власноруч складено розписку.
Обов`язок відповідача з повернення суми позики визначено в строк до 01 червня 2021 року.
За порушення грошового зобов`язання сторонами договору встановлена відповідальність, зокрема, у вигляді сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 12 процентів річних від суми заборгованості.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).
Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частина третя статті 6 ЦК України).
У частині першій статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Тлумачення пункту 3 статті 3, статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових. Зокрема, свобода укладання договору; у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов договору, форми договору. При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав:
наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення (наприклад, згідно частини п`ятої статті 576 ЦК України предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом);
якщо зі змісту акту цивільного законодавства випливає обов`язковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень, або виражатися за допомогою інших правових засобів (наприклад, таким буде припис абзацу 2 частини першої статті 739 ЦК України, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною);
якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абзацу 2 частини третьої статті 6 ЦК. Такі міркування зумовлені тим, що стаття 6 ЦК України присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції із сутністю відносин між сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов`язковість положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2020 року в справі № 559/1605/18 (провадження № 61-913св20)).
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20)).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
У статті 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.
Грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (стаття 533 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 вересня 2019 року у справі № 755/9348/15-ц (провадження № 61-30272св18) зазначено, що "тлумачення частини другої статті 524 та частини другої статті 533 ЦК України дозволяє зробити висновок, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Таким чином, ЦК України надає сторонам договору можливість встановити "валютне застереження" у вигляді грошового еквівалента в іноземній валюті при укладенні договору. При цьому грошовий еквівалент в іноземній валюті буде виступати складовим елементом ціни в договорі. За загальним правилом при наявності "валютного застереження", тобто визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Інші правила визначення суми платежу можуть встановлюватися, зважаючи на прямий припис в частині другій статті 533 ЦК України, тільки договором, законом чи іншими нормативно-правовими актами".
Виконання зобов`язання у гривнях з урахуванням еквівалента іноземної валюти можливе лише у разі якщо сторони узгодили це у договорі. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Така правова позиція зазначена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 357/5634/18-ц (провадження № 61-11515св19), Верховного Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року у справі № 635/8483/18 (провадження
№ 61-16738св19), на яку є посилання в касаційній скарзі.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 686/6823/14-ц (провадження № 61-6475св20), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що "до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 533 ЦК України, оскільки грошове зобов`язання відповідача триває, офіційний курс гривні до долара США змінився, сума боргу станом на 23 червня 2014 року (на час подання уточненої позовної заяви), еквівалентна 25 040,00 доларів США, становила 296 839, 51 грн. Доводи касаційної скарги по про те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано до спірних правовідносин норми частини другої статті 533 ЦК України, а також суд не врахував висновки Верховного Суду, висловлені у постановах: від 05 липня 2018 року по справі № 761/1617/15-ц, від 30 січня 2018 року у справі № 303/5407/15-ц, 24 жовтня 2019 року у справі № 357/2127/18, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги, оскільки Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19) висловлено правову позицію щодо можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, відповідно до якої стягнення суми боргу, з урахуванням умов договору та положень статті 533 ЦК України, підлягає в межах позовних вимог. Крім того, відповідно до положень частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. ЦПК України не надає суду такого права, як вихід за межі позовних вимог з власної ініціативи, оскільки норми матеріального права не повинні суперечити нормам процесуального права, якими суд керується при вирішенні спору (стаття 3 ЦПК України). Оскільки процесуальним законом районному суду заборонено виходити за межі позовних вимог, тому судове рішення апеляційного суду в оскаржуваній частині відповідає вимогам статей 263-265 ЦПК України. Верховний Суд звертає увагу, що розглядаючи справи в межах заявлених позовних вимог у даних правовідносинах, потрібно виходити з того, що за грошовим зобов`язанням, вираженим у договорі в гривні із зазначенням еквіваленту в іноземній валюті, сума, яка підлягає сплаті у гривнях визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог) або на день ухвалення судового рішення (якщо позивачем сформульовано саме таку вимогу - стягнути суму заборгованості у гривневому еквіваленті за курсом іноземної валюти на дату ухвалення судового рішення), і якщо інший порядок її визначення не встановлено договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Виходячи з зазначеного, та враховуючи те, що позивачем не заявлялось вимог про стягнення заборгованості у гривневому еквіваленті за курсом іноземної валюти на дату ухвалення судового рішення, то суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги та стягуючи з відповідача на користь позивача грошове забезпечення за умовами попереднього договору в розмірі 600 459,20 грн, що еквівалентно 25 040, доларів США на час постановлення рішення суду вийшов за межі позовних вимог".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 (провадження № 14-81цс24) зроблено висновок щодо застосування частини другої статті 533 ЦК України, згідно з яким "відсутність у договорі посилання на валюту платежу не спростовує вимог публічного порядку про те, що на території України гривня є єдиним засобом платежу незалежно від валюти зобов`язання, що виникло між фізичними особами - резидентами. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення".
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на судобов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. Постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)).
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частини перша, друга статті 367 ЦПК України).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).
У справі, що переглядається:
ОСОБА_1, завертаючись із позовом, просив суд стягнути суму основного боргу за договором (виходячи із курсу продажу долара США, встановленого ПАТ КБ "Приватбанк" станом на день подання позову), яка станом на 18 січня 2023 року становить 1 128 400,00 грн;
суд першої інстанції стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 1 023 920,80 грн. При цьому в мотивувальній частині рішення виходив з того, що наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу за договором позики у розмірі 1 023 920,80 грн, що є еквівалентом 28 000 дол. США за офіційним курсом НБУ на день розгляду справи;
в апеляційній скарзі позивач просив змінити мотивувальну та резолютивну частину рішення суду шляхом визначення, що наявні підстави для стягнення з відповідача на його користь боргу за договором позики у розмірі 1 128 400 грн, посилаючись на умови договору позики, в якому встановлено валютне застереження у вигляді грошового еквівалента в іноземній валюті, порядок сплати якого обумовлено за курсом продажу долара США, встановлено ПАТ КБ "Приватбанк", а судом безпідставно здійснено розрахунок курсу долару за курсом НБУ на день розгляду справи. В іншій частині судове рішення не оскаржував;
апеляційний суд переглянув рішення суду першої інстанції повністю, за апеляційною скаргою позивача досліджував підстави стягнення заборгованості на його користь. Разом з тим питання щодо порядку визначення грошового еквіваленту стягненої суми основного боргу в іноземній валюті в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 фактично не вирішив, не з`ясував чи погодили сторони договору спеціальний порядок повернення заборгованості та визначення суми, яка підлягає сплаті, та чи не суперечить такий порядок вимогам частини другої статті 533 ЦК України. Не звернув уваги, що позивачем не заявлялось вимог про стягнення заборгованості на дату ухвалення судового рішення, не з`ясував чи є підстави для виходу за межі позовних вимог, зокрема, чи оспорював відповідач порядок визначення грошового еквіваленту стягненої суми основного боргу в іноземній валюті, заявлений позивачем станом на день подання позову, чи суперечить такий порядок вимогам закону або умовам укладеного між сторонами договору;
апеляційний суд не врахував, що у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин); формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача; сума боргу, з урахуванням умов договору та положень статті 533 ЦК України, підлягає стягненню в межах позовних вимог.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Тому постанову апеляційного суду належить скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.