ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 709/796/15-к
провадження № 51-9537км18
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1,
суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4,
прокурора ОСОБА_5,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора ОСОБА_6, який брав участь під час розгляду кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій, на вирок Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 29 червня 2021 року та ухвалу Черкаського апеляційного суду від 18 вересня 2023 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014250280000236, за обвинуваченням
ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України.
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 29 червня 2021 року ОСОБА_7 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.
Органом досудового розслідування ОСОБА_7 обвинувачувався у тому, що він 05 липня 2014 року приблизно о 19:30, керуючи автомобілем ВАЗ-2106, реєстраційний номер НОМЕР_1, рухаючись поблизу будинку АДРЕСА_2 зі сторони с. Михайлівка в напрямку с. Мала Бурімка, в порушення вимог пунктів 13.1, 13.3 Правил дорожнього руху (далі - ПДР) не дотримався безпечної дистанції та безпечного інтервалу, внаслідок чого допустив наїзд на велосипедиста ОСОБА_8, який рухався попереду в попутному напрямі. Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) потерпілому ОСОБА_8 було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, від яких він ІНФОРМАЦІЯ_2 помер у лікарні. Порушення правил безпеки дорожнього руху водієм автомобіля ВАЗ-2106 ОСОБА_7 перебувають у причинному зв`язку з виникненням цієї ДТП та настанням наслідків у вигляді спричинення смерті потерпілому ОСОБА_8 .
Ухвалою Черкаського апеляційного суду від 18 вересня 2023 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а вирок місцевого судущодо ОСОБА_7 - без змін.
У цьому провадженні були постановлені такі судові рішення:
- вирок Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 09 червня 2017 року, яким ОСОБА_7 визнано невинуватим у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України;
- вирок Апеляційного суду Черкаської області від 26 липня 2018 року, яким вирок місцевого суду скасовано. Визнано ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки;
- постанова Верховного Суду колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 12 березня 2019 року, якою скасовано вирок Апеляційного суду Черкаської області від 26 липня 2018 року щодо ОСОБА_7 і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції;
- ухвала Кропивницького апеляційного суду від 11 грудня 2019 року, якою скасовано вирок Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 09 червня 2017 року і призначено новий розгляд у суді першої інстанції.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
На обґрунтування касаційних вимог прокурор стверджує, що як місцевий, так і апеляційний суди здійснили неналежне та неповне дослідження усіх обставин справи, що призвело до неправильного застосування кримінального закону та безпідставного виправдання ОСОБА_7 за ч. 2 ст. 286 КК України.
На переконання прокурора, місцевий суд, порушуючи вимоги статей 7, 9, 22, 23, 370, 374 КПК України, не надав належної оцінки доказам, якими було обґрунтовано пред`явлене ОСОБА_7 обвинувачення, а рішення про недоведення винуватості останнього у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, не проаналізував з точки зору належності, допустимості та достатності всіх доказів, які наявні в матеріалах кримінального провадження й подані стороною обвинувачення під час судового розгляду. Зазначає, що у мотивувальній частині вироку зміст досліджених доказів відображено неповно та не наведено будь-яких обґрунтувань, за яких суд узяв до уваги одні докази, визнавши їх достовірними, і відкинув інші. Крім того, прокурор вказує на те, що:
- місцевий суд упереджено підійшов до оцінки висновку судової автотехнічної експертизи від 18 лютого 2015 року № 103/15-23, згідно з яким у момент первинного контакту кут між поздовжніми осями автомобіля ВАЗ-2106, реєстраційний номер НОМЕР_1, та велосипедом під керуванням ОСОБА_8 становив приблизно 0?. Отже, саме у водія ОСОБА_7 убачається невідповідність дій вимогам пунктів 13.1, 13.3. ПДР, що з технічної точки зору знаходилось у причинному зв`язку з виникненням ДТП, унаслідок якої загинув потерпілий. Вважає, що суд безпідставно визнав цей висновок недопустимим доказом, зазначивши, що експертизу проведено на підставі наданих вихідних даних, згідно з якими велосипедист не змінював напрямку руху, а водій ОСОБА_7 здійснював маневр випередження велосипедиста;
- також суд не надав будь-якої оцінки висновку комплексної судово-медичної експертизи та транспортно-трасологічної експертизи від 21 грудня 2016 року № 04-01/36/5529/13594. На думку прокурора, суд лише послався на вказану експертизу у переліку доказів, однак не проаналізував її змісту та не співставив з іншими матеріалами провадження;
- аналогічно суд не надав оцінки висновку транспортно-трасологічної експертизи від 05 лютого 2015 року № 20/15-23, відповідно до якого в момент наїзду автомобіль під керуванням ОСОБА_7 первинно контактував передньою лівою частиною в місці розташування переднього лівого покажчика повороту з правою педаллю велосипеда під керуванням ОСОБА_8 . У момент первинного контакту кут між поздовжніми осями автомобіля ВАЗ- 2106 та велосипеда під керуванням ОСОБА_8 становив приблизно 0?.
- суд не врахував й у вироку не відобразив, що вказану комплексну судово-медичну і транспортно-трасологічну експертизу складено кваліфікованими експертами, у відповідності до вимог закону, на підставі висновку судово-медичної експертизи від 06 липня 2014 року № 500 й висновку додаткової судово-медичної експертизи за фактом смерті ОСОБА_8 від 12 березня 2015 року № 03-01/500/2, з проведенням експертного огляду автомобіля ВАЗ-2106 та велосипеда "Либідь".
Зазначає, що апеляційний суд, як і суд першої інстанції, не надав будь-якої оцінки вказаним доказам і постановив ухвалу, яка не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор ОСОБА_5 частково підтримала касаційну скаргу і просила ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позицію прокурора, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви Суду
Згідно з нормами ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до положень ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку.
Зі змісту касаційних скарг убачається, що прокурор, надаючи оцінку доказам, по суті заперечує достовірність окремих із них та правильність установлення фактичних обставин кримінального провадження, тоді як їх перевірка,на підставі положень статей 433, 438 КПК України, не належить до компетенції суду касаційної інстанції і не є предметом перегляду. Суд виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.
За приписами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, та в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Статтею 62 Конституції України гарантовано, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Зазначені права і свободи мають своє відображення у загальних засадах кримінального провадження, а саме у презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, яка відповідно до ч. 1 ст. 17 КПК України полягає в тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що суди, оцінюючи докази керуються критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (рішення у справах "Ірландія проти Сполученого Королівства", "Яременко проти України", "Нечипорук і Йонкало проти України", "Кобець проти України").
Розумний сумнів - це такий непереборний сумнів, який залишається у слідчого, прокурора, слідчого судді, суду щодо винуватості обвинуваченого чи підсудного після всебічного, повного й об`єктивного дослідження обставин справи. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості обвинувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує з належним розумом і сумлінням, визнати обвинуваченого винним.
Виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.
Ухвалюючи виправдувальний вирок, суд першої інстанції дотримався зазначених вимог закону.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння за ст. 286 КК України: як з тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так із тих, що визначають його суб`єктивну сторону.
Диспозиція ст. 286 КК України сформульована законодавцем як бланкетна, тому для встановлення ознак об`єктивної сторони складу злочину, передбаченого цією статтею, потрібно проаналізувати ті нормативно-правові акти, які унормовують правила безпеки руху й експлуатації транспорту, насамперед ПДР, для з`ясування, які саме порушення цих правил були допущені особою, котра керувала транспортним засобом у момент ДТП.
При цьому належить ураховувати, що злочин, передбачений ст. 286 КК України, є злочином із так званим матеріальним складом, й обов`язковою ознакою його об`єктивної сторони, що характеризує вчинене діяння (дію чи бездіяльність), є не будь-які з допущених особою порушень правил дорожнього руху, а лише ті з них, які спричиняють (викликають, породжують) суспільно небезпечні наслідки, передбачені в частинах 1, 2 або 3 ст. 286 КК України, тобто тільки ті порушення правил дорожнього руху, які є причиною настання цих наслідків і перебувають із ними у причинному зв`язку. Така позиція щодо кримінально-правової оцінки діяння, передбаченого ст. 286 КК України, міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року (справа № 682/956/17).
Відповідно до усталеної судової практики, у випадку ДТП за участю декількох учасників для вирішення питання про наявність чи відсутність в їхніх діях складу кримінального правопорушення, передбаченого відповідними частинами ст. 286 КК України, необхідно встановити причинний зв`язок між діяннями (порушенням правил безпеки дорожнього руху) кожного з них та наслідками, що настали, дослідити характер і черговість порушень, які вчинив кожен із водіїв, хто з них створив небезпечну дорожню обстановку (аварійну ситуацію), тобто з`ясувати ступінь участі кожного у спричиненні злочинного наслідку. При цьому виключається кримінальна відповідальність особи, яка порушила ПДР вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, яка керувала транспортним засобом.
Враховуючи наведене, на думку Верховного Суду, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у діях ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України.
Суд відповідно до вимог ст. 94 КПК України в судовому засіданні перевірив зібрані під час досудового розслідування та судового провадження докази, на які посилалася сторона обвинувачення, оцінив їх з точки зору допустимості, належності, достовірності й достатності, надав належну оцінку як окремим доказам, так і їх сукупності, у тому числі: показанням обвинуваченого ОСОБА_7, потерпілої ОСОБА_9, свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11, експертів ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, даним, які містяться в протоколі огляду місця ДТП від 05 липня 2014 року з планом-схемою та фототаблицею до нього; у висновку судово-медичного експерта від 06 липня 2014 року № 500; у протоколі огляду транспортного засобу від 31 липня 2014 року та таблиці зображень до нього; у протоколі огляду предметів від 31 липня 2014 року та таблиці зображень до нього; у протоколі проведення слідчого експерименту від 31 липня 2014 року; у висновку експерта від 05 лютого 2015 року № 20/15-23 й таблиці зображень до нього; у висновку судової автотехнічної експертизи від 18 лютого 2015 року № 103/15-23; у висновку додаткової судово-медичної експертизи від 13 березня 2015 року № 03-01/500/2; у висновку комплексної судово-медичної та транспортно-трасологічної експертиз від 21 грудня 2016 року № 04-01/36/5529/13594; у висновку експертів Київського НДІСЕ за результатом проведеної транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи від 27 листопада 2015 року №17853/17854/21152/15-52; у висновку судової автотехнічної експертизи від 07 жовтня 2014 року № 4/334 йіншим письмовим доказам, зміст яких детально викладений у вироку суду.
Суд першої інстанції, дослідивши докази, встановив, щозгідно з висновком судової транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи Київського НДІСЕ від 27 листопада 2015 року № 17853/17854/21152/15-52 в цій ситуації дії обох водіїв не відповідали вимогам ПДР, а саме ОСОБА_7 - п. 12.3, а ОСОБА_8 - пунктам 9.4, 10.1, 10.3, 10.4, що й перебувало у причинному зв`язку з виникненням ДТП. У ситуації, яка склалася, технічна можливість уникнути виникнення ДТП не визначалася односторонніми діями водія автомобіля ВАЗ-2106 ОСОБА_7, а повністю залежала від виконання велосипедистом ОСОБА_8 вимог пунктів 9.4, 10.1, 10.3, 10.4 ПДР, який перед зміною напрямку руху не впевнився, що це буде безпечно та не створить небезпеки для руху іншим учасникам руху, а ОСОБА_7 не мав технічної можливості уникнути зіткнення з велосипедистом з моменту зміни напрямку руху велосипедиста в умовах ДТП та виникнення перешкоди для його руху.
При цьому місцевий суд, відповідно до статей 86, 89 КПК України, визнав недопустимим доказом висновок судової автотехнічної експертизи від 18 лютого 2015 року № 103/15-23, зазначивши, що вказана експертиза була проведена за наданими слідчим невірних вихідних даних, тобто було спотворено дані щодо обставин ДТП, які мають суттєве значення для кримінального провадження, у зв`язку з чим експерт виходив із дорожньо-транспортної ситуації, коли велосипедист не змінював напрямку руху, а водій ОСОБА_7 здійснював маневр випередження велосипедиста, що не відповідає дійсності.
Крім того, місцевий суд оцінив усю сукупність наданих і безпосередньо досліджених під час судового розгляду доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку і дійшов висновку, що під час досудового розслідування не були встановлені всі обставини, які мають суттєве значення для даного кримінального провадження, у зв`язку із чим діям водія ОСОБА_7 надано однобічну оцінку.
Так, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_7 органом досудового розслідування обвинувачувався у порушенні вимог пунктів 13.1, 13.3 ПДР, що призвели до ДТП, внаслідок якої загинув ОСОБА_8, проте, дослідивши зазначені вище докази, дійшов висновку, що вказане не тільки не відповідає фактичним обставинам справи, а й спростовується наданими суду доказами.
Отже, місцевий суд за результатами судового розгляду дійшов переконання про те, що в діях обвинуваченого ОСОБА_7, які йому інкримінуються, відсутній склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, у зв`язку з чим його виправдав.
Апеляційний суд, розглядаючи кримінальне провадження за апеляційною скаргою прокурора у кримінальному провадженні, належним чином перевірив викладені в ній доводи, які аналогічні доводам касаційної скарги прокурора, зокрема стосовно неправильної оцінки висновків судових експертиз щодо обставин і механізму ДТП від 05 лютого 2015 року № 20/15-23, від 21 грудня 2016 року № 04-01/36/5529/13594 та безпідставного визнання недопустимим доказом висновку судової автотехнічної експертизи від 18 лютого 2015 року № 103/15-23, і визнав їх неспроможними, мотивував своє рішення та зазначив підстави, з яких апеляційну скаргу визнав необґрунтованою.
При цьому апеляційний суд повторно дослідив обставини, встановлені під час кримінального провадження, а саме допитав обвинуваченого ОСОБА_7, експертів ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, дослідив дані, які містяться у згаданих вище висновках експертів № 500, № 20/15-23, № 103/15-23, № 03-01/500/2, № 04-01/36/5529/13594, № 4/334, № 17853/17854/21152/15-52, та інші письмові докази й погодився з висновками суду першої інстанції про те, що поза розумним сумнівом доведено ту обставину, що в дорожній обстановці, яка мала місце 05 липня 2014 року, велосипедист ОСОБА_8 змінив напрямок руху, чим створив перешкоду для руху водію автомобіля ВАЗ-2106 ОСОБА_7 .
Разом з тим апеляційний суд зазначив, що наведене підтверджується показаннями обвинуваченого ОСОБА_7, свідка ОСОБА_10 та даними слідчого експерименту від 31 липня 2014 року про те, що велосипедист різко змінив напрямок руху, й узгоджувалося з показаннями свідка ОСОБА_11, який хоча і не був очевидцем ДТП, однак указував, що велосипедист ОСОБА_8 рухався біля правої обочини. Також згідно зі схемою ДТП, долученою до протоколу огляду місця ДТП від 05 липня 2014 року, зіткнення автомобіля та велосипеда відбулося на відстані близько двох метрів від правого краю проїзної частини, про зміну напрямку руху велосипедиста вказував слід на місці події, а також кінцеве розташування транспортних засобів, що не суперечило показанням ОСОБА_7 про намагання уникнути ДТП, гальмування та спрямування автомобіля в сторону правого узбіччя.
Також суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про те, що ДТП відбулася за обставин, про які вказав ОСОБА_7, тому в основу вироку поклав висновки експертиз № 4/334 та № 17853/17854/21152/15-52, де, крім іншого, ураховано дії велосипедиста, який повертав через проїжджу частину дороги справа наліво, а потім у зворотному напрямку.
Судом апеляційної інстанції враховано, що:
- згідно з висновком судової автотехнічної експертизи № 4/334 від 07 жовтня 2014 року у дорожній обстановці, яка склалася на момент пригоди, водій автомобіля ВАЗ-2106 ОСОБА_7 повинен був діяти у відповідності до вимог п. 12.4 ПДР, проте його дії, з технічної точки зору, не перебували у причинному зв`язку з виникненням ДТП, а велосипедист ОСОБА_8 повинен був діяти у відповідності до вимог п. 10.1 ПДР, і його дії перебували у причинному зв`язку із виникненням даної ДТП;
- відповідно до висновку судової транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи № 17853/17854/21152/15-52 від 27 листопада 2015 року, який підтримав експерт ОСОБА_14, у дорожній обстановці дії обох водіїв не відповідали вимогам ПДР, зокрема дії водія автомобіля ВАЗ-2106 ОСОБА_7 - п. 12.3 ПДР, а дії водія велосипеда ОСОБА_8 - пунктам 9.4, 10.1, 10.3, 10.4 ПДР. У дорожньо-транспортній ситуації технічна можливість уникнути ДТП не визначалася односторонніми діями водія автомобіля ОСОБА_7, а повністю залежала від виконання велосипедистом ОСОБА_8 вимог пунктів 9.4, 10.1, 10.3, 10.4 ПДР, який перед зміною напрямку руху не впевнився, що це буде безпечно та не створить небезпеки для руху іншим учасникам руху, а ОСОБА_7 не мав технічної можливості уникнути зіткнення з велосипедистом з моменту зміни напрямку руху останнього в умовах ДТП і виникнення перешкоди для його руху.
За таких обставин апеляційний суд визнав неспроможними доводи прокурора про те, що ОСОБА_7 порушив вимоги пунктів 13.1 та 13.3 ПДР, внаслідок чого сталася ДТП та загинув потерпілий, оскільки вони не відповідали фактичним обставинам провадження і спростовувались наведеними вище доказами.
Апеляційний суд перевірив законність та вмотивованість визнання місцевим судом недопустимим доказом висновку судової автотехнічної експертизи № 103/15-23 від 18 лютого 2015 року і те, що не було враховано висновків транспортно-трасологічної експертизи № 20/15-23 від 05 лютого 2015 року, комплексної судово-медичної експертизи та транспортно-трасологічної експертизи № 04-01/36/5529/13594 від 21 грудня 2016 року.
Доводи прокурора щодо необґрунтованого визнання місцевим судом недопустимим доказом висновку судової автотехнічної експертизи № 103/15-23 від 18 лютого 2015 року були предметом перевірки апеляційного суду, та визнані безпідставними за таких обставин.
Так, суд апеляційної інстанції встановив, що за змістом вказаної експертизи в дорожній обстановці водій автомобіля ОСОБА_7 повинен був діяти відповідно до вимог пунктів 13.1, 13.3, 12.4 ПДР. Невідповідність дій водія ОСОБА_7 пунктам 13.1, 13.3 ПДР, з технічної точки зору, перебувала в причинному зв`язку з виникненням ДТП. Цей висновок був зроблений на підставі наданих слідчим вихідних даних про те, що велосипедист ОСОБА_8 керував велосипедом у попутному напрямку руху та не змінював напрямку руху. У зв`язку із цим експерт під час проведення цієї експертизи виходив із дорожньо-транспортної ситуації, коли велосипедист не змінював напрямку руху, а водій ОСОБА_7 здійснював маневр випередження велосипедиста.
Разом з тим суд першої інстанції, з яким обґрунтовано погодився апеляційний суд, установив інші обставини ДТП, а саме те, що велосипедист ОСОБА_8 змінив напрямок руху, створивши перешкоду для руху водію автомобіля ОСОБА_7, унаслідок чого й було визнано цей висновок недопустимим доказом як такий, що суперечить установленим фактичним обставинам провадження через неповноту наданих для проведення дослідження вихідних даних. У зв`язку з чим не були враховані висновки транспортно-трасологічної експертизи № 20/15-23 від 05 лютого 2015 року, комплексної судово-медичної експертизи та транспортно-трасологічної експертизи № 04-01/36/5529/13594 від 21 грудня 2016 року.
При цьому апеляційний суд зазначив, що вказані висновки експертів спростовуються даними висновку судової транспортно-трасологічної та автотехнічної експертизи від 27 листопада 2015 року № 17853/17854/21152/15-52, який покладено в основу вироку суду першої інстанції як такий, що відповідає фактичним обставинам провадження. За його змістом, у момент первинного контактування автомобіль лівою накладкою переднього бамперу, а саме передньою частиною корпуса накладки, контактував з правою педаллю велосипеда, а саме її гумовою накладкою й одразу після цього педаль контактувала з лівою кутовою частиною кузова автомобіля в районі покажчика повороту, при цьому їх поздовжні осі перебували під кутом, який кількісно можна оцінити величиною біля 15? один стосовно іншого. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про те, що цей висновок експертизи відповідає з`ясованим обставинам, був складений з урахуванням ширшого обсягу вихідних даних, є більш точним і повним щодо обставин ДТП за участю водіїв ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Такі висновки попередніх судів є належним чином обґрунтованими та вмотивованими.
Отже, колегія суддів касаційного суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про визнання невинуватим ОСОБА_7 у пред`явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 286 КК України та виправдання його у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.
Що стосується доводів касаційної скарги прокурора про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, то вони є необґрунтованими.
За змістом ч. 1 ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що його розгляд у суді першої інстанції проведений із дотриманням положень гл. 28 КПК України. Сторона обвинувачення в цій справі реалізувала свої процесуальні права в тій самій мірі, що і сторона захисту, зокрема право подавати докази та доводити перед судом їх переконливість.
Апеляційний розгляд здійснено з дотриманням приписів статей 404, 405 КПК України.
Суд апеляційної інстанції відповідно до приписів статей 370, 419 КПК України в цілому дав належну оцінку викладеним в апеляційній скарзі прокурора доводам та обґрунтовано відмовив у задоволенні скарги. При цьому таких істотних порушень процесуального порядку збирання, дослідження та оцінки наведених судом у вироку доказів, які б з огляду на зазначене перешкодили ухвалити законне рішення, апеляційний суд не встановив. З наведеними висновками щодо законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції погоджується й колегія суддів.
З огляду на вищезазначене посилання прокурора на невідповідність змісту ухвали суду апеляційної інстанції вимогам статей 370, 419 КПК України колегія суддів вважає неспроможними.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, судові рішення необхідно залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд