ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 523/5657/20
провадження № 61-15053св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -
Луспеника Д. Д.,
суддів:
Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,
Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Скрипник Юрій Олександрович, на постанову Одеського апеляційного суду від 06 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідно до умов усного договору позики від 29 жовтня 2013 року, викладеного 19 листопада 2013 року у вигляді власноруч написаної відповідачем розписки, ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 прийняв
400 000,00 дол. США.
28 жовтня 2019 року між позивачем та ОСОБА_3 укладений договір поруки, за умовами якого останній зобов`язався відповідати перед позивачем за виконання ОСОБА_2 зобов`язань за розпискою від 19 листопада 2013 року, в межах суми 1 000,00 грн.
ОСОБА_1 неодноразово звертався до ОСОБА_2 з вимогою про повернення зазначених грошових коштів, однак він такі вимоги ігнорує, зустрічей
з позивачем уникає та не відповідає на телефонні дзвінки.
08 листопада 2019 року він надіслав на поштову адресу ОСОБА_2 вимогу про повернення боргу, а також вручив її під розписку ОСОБА_3 .
Однак ані ОСОБА_2, ані ОСОБА_3 її не виконали, грошові кошти не повернули.
Посилаючись на наведене, позивач просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 29 жовтня 2013 року у розмірі
10 879 880,00 грн; стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за договором поруки
від 28 жовтня 2019 року у розмірі 1 000,00 грн.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 06 липня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 29 жовтня 2013 року у розмірі 400 000,00 дол. США, що в еквіваленті становить 10 879 880,00 грн.
Стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором поруки від 28 жовтня 2019 року у розмірі 1 000,00 грн.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики. ОСОБА_2 не спростував факту складення ним розписки від 19 листопада 2013 року про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 400 000,00 дол. США. Оригінал зазначеної розписки знаходиться у ОСОБА_1 Належних доказів протиправного утримання позивачем у себе боргової розписки та повернення суми позики повністю чи частково ОСОБА_2 не надав.
ОСОБА_3 свої зобов`язання за договором поруки не виконав, а тому відповідно до вимог статті 554 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) сума грошових коштів, визначена у пункті 3.1 договору поруки від 28 жовтня 2019 року у розмірі
1 000,00 грн, підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .
Постановою Одеського апеляційного суду від 06 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 06 липня 2020 року скасовано, справу направлено для розгляду по суті до Приморського районного суду м. Одеси за територіальною юрисдикцією (підсудністю).
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що за правилом частини першої статті 27 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим
у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Згідно з частиною сьомою статті 30 ЦПК України у випадку об`єднання позовних вимог щодо укладання, зміни, розірвання і виконання правочину з вимогами щодо іншого правочину, укладеного для забезпечення основного зобов`язання, спір розглядається судом за місцезнаходженням відповідача, який є стороною основного зобов`язання.
Суд першої інстанції зазначеного не врахував та помилково продовжив розгляд справи за місцезнаходженням відповідача ОСОБА_3 (поручителя), а не за місцем перебування відповідача ОСОБА_2, який є стороною основного зобов`язання.
Крім того, апеляційний суд критично оцінив договір поруки від 28 жовтня 2019 року, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, оскільки сума поруки становить 1 000,00 грн, тоді як сума основного зобов`язання -
400 000,00 дол. США, що є неспівмірним між собою. Також суд апеляційної інстанції зауважив, що договір поруки було укладено через шість років після укладення усного договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та за п`ять місяців до звернення до суду із позовом. При цьому доказів повідомлення ОСОБА_2 про укладення договору поруки матеріали справи не містять.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У жовтні 2023 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Скрипник Ю. С., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 06 вересня 2023 року у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просив оскаржуване судове рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції статті 378 ЦПК України без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 січня 219 року у справі № 752/2800/16-ц, від 08 вересня 2021 року у справі № 752/26485/17, від 03 серпня 2023 року у справі № 521/18491/19 та від 18 січня 2023 року у справі № 170/129/21.
Посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи
(пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що під час розгляду справи судом першої інстанції, ОСОБА_2 жодних заперечень щодо можливого порушення судом правил підсудності на зазначав. Не містить таких заперечень і його апеляційна скарга.
Лише 28 квітня 2023 року ОСОБА_2 подав до суду додаткові пояснення до апеляційної скарги, у яких посилався на порушення Суворовським районним
судом міста Одеси правил підсудності, визначених частиною сьомою
статті 30 ЦПК України.
30 серпня 2023 року він подав до суду заяву про застосування наслідків порушення правил територіальної підсудності, у якій просив визнати поважними причини неподання заяви про направлення справи за підсудністю до Приморського районного суду м. Одеси у суді першої інстанції.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та направляючи справу на новий розгляд до Приморського районного суду м. Одеси, апеляційний суд не врахував, що згідно зі статтею 378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності). Справа не підлягає направленню на новий розгляд у зв`язку з порушеннями правил територіальної юрисдикції (підсудності), якщо учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.
Оскаржувана постанова апеляційного суду не містить мотивів стосовно поважності чи неповажності причин своєчасного неподання ОСОБА_2 заяви про порушення судом першої інстанції правил територіальної підсудності.
Під час розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_2 не реалізував своє право на звернення до суду із заявою про передачу справи до іншого суду за підсудністю, а подання такої заяви на стадії апеляційного перегляду справи фактично свідчить про затягування розгляду справи.
У березні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Вовк О. Є., у якому, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а наведені у ній висновки Верховного Суду ухвалені не у подібних правовідносинах, заявник просив закрити касаційне провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України або залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
У березні 2024 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_2,
в інтересах якого діє адвокат Вовк О. Є., про закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, мотивоване тим, висновки Верховного Суду, на які посилається позивач у касаційній скарзі, викладено не у подібних правовідносинах.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 23 жовтня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1,
в інтересах якого діє адвокат Скрипник Ю. О., передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Скрипник Ю. О., на постанову Одеського апеляційного суду від 06 вересня 2023 року з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано із Приморського районного суду м. Одесиматеріали цивільної справи № 523/5657/20; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2024 року призначено справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін .
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Стаття 125 Конституції України встановлює, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.
Принцип територіальності забезпечує територіальне розмежування компетенції судів загальної юрисдикції і зумовлений потребою доступності правосуддя на всій території України.
Принцип територіальності реалізується через правила територіальної юрисдикції (підсудності) справ.
Правила територіальної підсудності визначають розмежування компетенції судів першої інстанції щодо розгляду справ, підвідомчих загальним судам, за територіальною ознакою. Крім того, правила територіальної підсудності дають можливість визначити конкретний місцевий суд, який повинен розглядати справу як суд першої інстанції.
Кожен місцевий чи апеляційний суд має свою територіальну юрисдикцію (підсудність), тобто поширює свою компетенцію на правовідносини, що виникли чи існують на певній території. Це є важливою гарантією для вирішення судових спорів у розумні строки в умовах ускладнення правових відносин і збільшення правових конфліктів.
Порушення судами правил територіальної юрисдикції має наслідком обов`язкове скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд (стаття 378, пункт 6 частини першої статті 411 ЦПК України).
Позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим
у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом (стаття 27 ЦПК України).
Перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений у статті 28 ЦПК України, зокрема, позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться в різних місцях, пред`являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного
з відповідачів за вибором позивача (частина п`ятнадцята зазначеної статті ЦПК України).
Водночас частиною шістнадцятою статті 28 ЦПК України визначено, що позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, за винятком виключної підсудності, встановленої статтею 30 цього Кодексу.
Відповідно до частини сьомої статті 30 ЦПК України у випадку об`єднання позовних вимог щодо укладання, зміни, розірвання і виконання правочину з вимогами щодо іншого правочину, укладеного для забезпечення основного зобов`язання, спір розглядається судом за місцезнаходженням відповідача, який є стороною основного зобов`язання.
Суди встановили, що 29 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, укладений договір позики, про що останній склав відповідну розписку
від 19 листопада 2013 року.
На забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язань за зазначеним договором позики, 28 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договорі поруки.
Згідно із відомостями Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області ОСОБА_2 з 11 квітня 2016 року зареєстрований
за адресою:
АДРЕСА_1 ), а ОСОБА_3 з 23 жовтня 1996 року зареєстрований за адресою:
АДРЕСА_2 ).
14 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Суворовського районного суду
м. Одеси з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, тобто за місцезнаходженням відповідача ОСОБА_3, який
у спірних правовідносинах є поручителем.
Суд апеляційної інстанції, урахувавши вимоги частини сьомої
статті 30 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про те, що справа підлягала вирішенню судом за місцезнаходженням відповідача ОСОБА_2, який є стороною основного зобов`язання - договору позики.
Водночас апеляційний суд дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції та направлення справи на новий розгляд до Приморського районного суду м. Одеси за встановленою територіальною юрисдикцією (підсудністю) на підставі частини першої
статті 378 ЦПК України, згідно з якою судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності).
Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що частиною другою
статті 378 ЦПК України передбачено, що справа не підлягає направленню на новий розгляд у зв`язку з порушеннями правил територіальної юрисдикції (підсудності), якщо учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.
Про необхідність зазначення поважних причин неподання заяви про непідсудність справи до суду першої інстанції також зазначено у постановах Верховного Суду
від 16 січня 219 року у справі № 752/2800/16-ц, від 08 вересня 2021 року у справі
№ 752/26485/17, від 03 серпня 2023 року у справі № 521/18491/19, на які посилається заявник касаційній скарзі.
З наведеного слідує, що частиною другою статті 378 ЦПК України визначено умови, за наявності яких суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення, яким закінчено розгляд справи, та направити справу на розгляд до суду першої інстанції за встановленою законом підсудністю, а саме наявність поважних причин неподання такої заяви до суду першої інстанції.
Відповідно до матеріалів справи у провадженні Суворовського районного суду
м. Одеси справа № 523/5657/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики перебувала з квітня
2020 року, у провадженні апеляційного суду - з вересня 2020 року.
ОСОБА_2 брав участь у розгляді справи особисто та через уповноважених представників, зокрема адвоката Лисевича С. В., який вперше на порушення судом першої інстанції правил територіальної юрисдикції (підсудності) посилався
у поданих до апеляційного суду поясненнях від 28 квітня 2023 року (т. 3, а.с. 3).
Надалі він подав до апеляційного суду заяву про застосування наслідків порушення правил територіальної підсудності від 30 квітня 2023 року, у якій, зокрема, поважними причинами неподання такої заяви до суду першої інстанції зазначив, що суд першої інстанції передчасно закрив підготовче провадження
у справі, чим неправомірно позбавив ОСОБА_2 можливості вчинити процесуальні дії, які відповідно до закону мали бути вчинені на зазначеній стадії судового процесу; ОСОБА_2 вважав неможливим на стадії розгляду справи по суті заявляти про непідсудність справи, оскільки зазначене питання мало бути вирішено судом самостійно під час вирішення питання про відкриття провадження у справі або на стадії підготовчого провадження; на час розгляду справи діяли карантинні обмеження.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та направляючи справу на новий розгляд до Приморського районного суду м. Одеси за встановленою територіальною юрисдикцією (підсудністю) на підставі частини першої
статті 378 ЦПК України, суд апеляційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин частину другу зазначеної статті ЦПК України, доводів ОСОБА_2 стосовно поважності причин неподання заяви про непідсудність справи Суворовському районному суду м. Одеси не перевірив, мотивів їх прийняття чи відхилення у оскаржуваній постанові не навів, а отже дійшов передчасного висновку про скасування рішення суду першої інстанції з підстав порушення правил територіальної юрисдикції (підсудності).
Таким чином, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права є обґрунтованими, а тому оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню, а справа № 523/5657/20 - направленню до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.