ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 463/7418/21-ц
провадження № 61-7666св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідачі: держава Україна в особі Державної казначейської служби України, Територіальне управління державного бюро розслідувань, розташоване у місті Львові;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 07 червня 2023 року у складі судді Свірідової В. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Територіального управління державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові (далі - ТУ ДБР у місті Львові), про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 14 грудня 2018 року він подав до ТУ ДБР у місті Львові заяву про вчинення злочину у кримінальному провадженні № 12013150090001476. Оскільки відомості за цією заявою не були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР), то він звернувся до суду зі скаргою на протиправні дії та бездіяльність органу державної влади в Україні.
Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду міста Львова від 21 грудня 2018 року було зобов`язано ТУ ДБР у місті Львові внести відомості в ЄРДР на підставі заяви ОСОБА_1 від 14 грудня 2018 року.
22 грудня 2018 року слідчим ТУ ДБР у місті Львові Щирук Т. його було повідомлено про прийняття і реєстрацію заяви, вручено витяг з ЄРДР та повідомлено про права та обов`язки потерпілого в кримінальному провадженні.
Однак, з 14 грудня 2018 року службовими особами ТУ ДБР у місті Львові не проведено слідчі дії відповідно до статей 2, 4, 5, 8, 9, 10, 11 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) та не вчинено процесуальні дії з урахуванням статей 84, 85, 86, 91, 92, 93, 94 КПК України, зокрема безпідставно було відмовлено у задоволенні його клопотань як потерпілого, а 08 жовтня 2020 року винесено незаконну постанову про закриття кримінального провадження.
Такими неправомірними діями та бездіяльністю службових та посадових осіб ТУ ДБР у місті Львові порушено його права людини, принижено честь і гідність, спричинено загрозу життю через можливе інфікування, оскільки він змушений був з`являтися у судові засідання в розпалі захворюваності на коронавірус, а також заподіяно стрес, хвилювання, невизначеність та дискримінацію в кримінальному процесі, чим завдано моральну шкоду, яку він оцінює у 700 000 грн.
Вважає, що долученими судовими рішенням доведено факт невиконання органом державної влади своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини та завдано шкоди, відшкодування якої гарантовано статтею 56 Конституції України.
Наголошує, що він звернувся до органу державної влади з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів, порушених зі сторони посадових осіб органу державної влади, однак, такого не отримав.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з держави Україна через Державну казначейську службу України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на його користь відшкодування моральної шкоди у розмірі 700 000 грн.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 07 червня 2023 року, залишеним без змін постановоюЛьвівського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення місцевого суду, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що сам факт скасування постанов про закриття кримінального провадження не є належною правовою підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки ухвалами слідчого судді Личаківського районного суду міста Львова, якими скасовувались такі постанови не встановлено факт заподіяння шкоди та позивачем не доведено причинного зв`язку між шкодою та фактом закриття кримінального провадження.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 07 червня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 20 лютого 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17 та в постановах Верховного Суду від 22 липня 2019 року у справі № 236/780/16, від 27 грудня 2019 року у справі № 686/11256/16, від 04 липня 2023 року у справі № 757/10400/21.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 травня 2024 року справу призначено судді-доповідачеві ОСОБА_2., судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Фаловська І. М.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ОСОБА_2. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М. від 25 червня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Львова.
26 липня 2024 року справа № 463/7418/21-ц надійшла до Верховного Суду.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 08 жовтня 2024 року у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2, на підставі службової записки Секретаря Третьої судової палати Фаловської І. М., призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.
За протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08 жовтня 2024 року справу передано судді-доповідачу Осіяну О. М., судді, які входять до складу колегії: Білоконь О. В., Сакара Н. Ю.
Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 жовтня 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не виконали вимог статей 3, 10 ЦПК України та розглянули справу без застосування норм міжнародного права, Конституції України, рішень Конституційного Суду України та практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Судом першої інстанції з власної ініціативи, за відсутності клопотань учасників справи було витребувано матеріали кримінального провадження, надмірною тривалістю якого завдано шкоду, однак при винесенні рішення не оцінені подані сторонами докази, а також не враховано, що неефективність досудового розслідування, надмірна тривалість досудового розслідування і невиконання судового рішення були встановлені судом в кримінальному провадженні, тому такі обставини в силу положень статті 82 ЦПК України не підлягали доказуванню.
Суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини завдавача шкоди. Якщо у процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювана шкоди. З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності і диспозитивності цивільного процесу, положень ЦПК України, саме на відповідача покладено обов`язок доведення відсутності вини у завданні шкоди. Однак ТУ ДБР у місті Львові не надано жодних доказів на спростування заподіяної шкоди.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2024 року ТУ ДБР у місті Львові подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 є потерпілим у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року на підставі його заяви від 14 грудня 2018 року про невиконання судових рішень посадовими особами Шевченківського ВП ГУНП у Львівській області та Львівської місцевої прокуратури № 2, з попередньою правовою кваліфікацією кримінального правопорушення за частиною третьою статті 382 Кримінального кодексу України (далі - КК України), досудове розслідування в якому проводилось Другим слідчим відділом слідчого управління ТУ ДБР у місті Львові (т.1 а.с.10-11).
Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду міста Львова від 16 квітня 2019 року у справі № 463/2524/19 було відмовлено в задоволенні скарги ОСОБА_1 на постанову слідчого ТУ ДБР у місті Львові від 27 березня 2019 року про відмову в задоволенні клопотань №№ 1, 2, 3, 4, 5, 5а, 6, 7, 8, 9, 10 про проведення слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року (т.1 а.с.12-13).
Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду міста Львова від 16 травня 2019 року у справі № 463/2321/19 скарги ОСОБА_1 на постанови слідчого ТУ ДБР у місті Львові Гордона Е. С. від 27 березня 2019 року в частині відмови у задоволенні клопотань про допит як свідків прокурорів Львівської місцевої прокуратури № 2 ОСОБА_3, ОСОБА_4 - задоволено частково. Постанови слідчого ТУ ДБР у місті Львові Гордона Е. С. від 27 березня 2019 року про відмову в задоволенні клопотань про проведення слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року за частиною третьою статті 382 КК України - скасовано в частині відмови в задоволенні клопотань про допит як свідків прокурорів Львівської місцевої прокуратури № 2 ОСОБА_3, ОСОБА_4 . Зобов`язано слідчого ТУ ДБР у місті Львові Гордона Е. С. допитати як свідків прокурорів Львівської місцевої прокуратури № 2 ОСОБА_3, ОСОБА_4 з приводу з`ясування обставин, які мають значення для кримінального провадження № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року за частиною третьою статті 382 КК України. В решті вимог скарг ОСОБА_1 - відмовлено (т.1 а.с.14-16).
За змістом зазначеної ухвали, слідчий суддя виходив з того, що вказані прокурори є процесуальними керівниками у кримінальних провадженнях, в межах яких ухвалювались судові рішення, у зв`язку з чим їм можуть бути відомі обставини щодо виконання чи невиконання слідчими та іншими особами судових рішень, а також відомості про інші обставини, які мають значення для кримінального провадження № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року за частиною третьою статті 382 КК України. В задоволенні решти клопотань ОСОБА_1 було відмовлено, зокрема з тих підстав, що вони заявлені з приводу обставин, які виходять за межі предмету розслідування в даному кримінальному провадженні та не містять конкретної мети проведення таких дій та відомостей, які б вказували на можливість отримати конкретні докази або перевірити вже отримані докази в даному кримінальному провадженні.
Постановою слідчого Другого слідчого відділу слідчого управління ТУ ДБР у місті Львові Гордона Е. С. від 30 липня 2019 року кримінальне провадження № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 382 КК України, закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України, у зв`язку з відсутністю в діяннях працівників поліції та прокуратури складу кримінального правопорушення (т.1 а.с.17-24).
Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду міста Львова від 23 жовтня 2019 року у справі № 463/2321/19 скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано постанову слідчого Другого слідчого відділу ТУ ДБР у місті Львові Гордона Е. С. від 30 липня 2019 року про закриття кримінального провадження № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року. Матеріали кримінального провадження № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року повернуто слідчому Другого слідчого відділу ТУ ДБР у місті Львові Гордону Е. С. для проведення досудового розслідування (т.1 а.с.25-27).
За змістом зазначеної ухвали, слідчий суддя виходив з того, що слідчий дійшов передчасного висновку про закриття кримінального провадження, посилаючись на те, що в ході досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні не встановлений факт не виконання ухвал суду. Разом з тим, не знайшли свого підтвердження доводи ОСОБА_1 про те, що постанова винесена слідчим всупереч вимогам частини другої статті 19 Конституції України, статей 2, 9, 11 КПК України, статей 3, 13, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Постановою слідчого Другого слідчого відділу слідчого управління ТУ ДБР у місті Львові Гордона Е. С. від 08 жовтня 2020 року кримінальне провадження № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 382 КК України, закрито на підставі пункту 10 частини першої статті 284 КПК України, у зв`язку із закінченням строку досудового розслідування та відсутністю в діяннях працівників поліції та прокуратури складу кримінального правопорушення (т.1 а.с.28-42).
Ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду міста Львова від 20 жовтня 2020 року у справі № 463/9829/20 скаргу ОСОБА_1 задоволено та скасовано постанову слідчого Другого слідчого відділу слідчого управління ТУ ДБР у місті Львові Гордона Е. С. від 08 жовтня 2020 року про закриття кримінального провадження № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 382 КК України (т.1 а.с.43-45).
За змістом зазначеної ухвали, підставою для скасування постанови слідчого слугувало лише те, що кримінальне провадження було закрите з двох різних підстав, які є взаємовиключними, що не передбачено КПК України.
В подальшому постановою слідчого Другого слідчого відділу слідчого управління ТУ ДБР у місті Львові Гордона Е. С. від 23 грудня 2020 року кримінальне провадження № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 382 КК України, закрито на підставі абзацу 14 частини першої пункту 10 частини першої статті 284 КПК України, у зв`язку із закінченням строку досудового розслідування (т.1 а.с.48-50).
Законність вказаної постанови підтверджена ухвалою слідчого судді Личаківського районного суду міста Львова від 26 січня 2021 року у справі № 463/587/21, якою відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 про скасування постанови слідчого Другого слідчого відділу слідчого управління ТУ ДБР у місті Львові Гордона Е. С. від 23 грудня 2020 року про закриття кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 382 КК України (т.1 а.с.51-52).
Постановою Львівського апеляційного суду від 19 лютого 2021 року ухвалу слідчого судді Личаківського районного суду міста Львова від 26 січня 2021 року залишено без змін (т.1 а.с.53-56).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
На підставі вказаної норми відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.
Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).
Статтею 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, в постанові Верховного Суду від 08 січня 2024 року у справі № 454/2855/22.
Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з`ясувати, зокрема, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Для наявності підстав зобов`язання відшкодувати шкоду відповідно до вимог статті 1174 ЦК України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її заподіювача та причинний зв`язок між його діями та шкодою, а тому позивач в цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди в розумінні статей 1167, 1174 ЦК України.
Однією із засад кримінального провадження є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, гарантоване статтею 24 КПК України, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.
За змістом частини першої статті 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача або прокурора.
За правилом частини другої статті 307 КПК України ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування може бути про: 1) скасування рішення слідчого чи прокурора; 2) зобов`язання припинити дію; 3) зобов`язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги.
Таким чином, в ухвалі слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування реалізується така засада кримінального судочинства як реалізація особою права на оскарження їх процесуальних рішень, дій чи бездіяльності до суду.
Суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності.
Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. При цьому не будь-яке рішення слідчого судді свідчить про протиправність дій державних органів, а мають значення конкретні обставини, встановлені таким рішенням. При встановленні в порядку судового контролю слідчим суддею протиправності дій чи бездіяльності слідчих органів для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним є доведення заподіяння такими діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 01 квітня 2020 року в справі № 641/7772/17, від 30 червня 2020 року в справі № 641/7984/17, від 25 січня 2021 року в справі № 227/4410/19, від 25 березня 2021 року в справі № 227/3052/19, від 19 грудня 2022 року у справі № 466/5021/18, від 27 березня 2023 року у справі № 757/221/21-ц, від 20 червня 2023 року у справі № 757/33618/18-ц.
Для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення. Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.
Причинно-наслідковий зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без будь-яких додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
В постановах від 20 березня 2019 року у справі № 918/203/18, від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19 Верховний Суд дійшов висновку про те, що у справах про відшкодування шкоди доведення обґрунтованості вимог покладається на позивача, який має надати суду докази наявності шкоди, протиправності поведінки того, хто завдав шкоду, а також причинно-наслідковий зв`язок такої поведінки із завданою шкодою.
Саме лише задоволення скарги щодо неправомірності дій працівників правоохоронного органу не є безумовною підставою для висновку про наявність причинного зв`язку між діями працівників (посадових осіб) такого органу та завданою шкодою. Причинний зв`язок, як обов`язковий елемент цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди, між протиправною поведінкою та шкодою виражається у тому, що шкода, повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.
Сам по собі факт винесення слідчим суддею процесуальних ухвал, якими за результатами розгляду скарг позивача зобов`язано відповідача вчинити певні процесуальні дії, не тягне наслідок цивільно-правового характеру і не може бути доказом того, що дії та бездіяльність відповідачів заподіяли позивачу моральної шкоди. Судовий контроль на стадії досудового розслідування, внаслідок якого постановлені ухвали слідчих суддів, не є достатньою підставою для висновку про протиправність дій відповідачів і притягнення їх до відповідальності (постанова Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 686/27967/19, провадження № 61-14451св20).
Заявляючи вимогу про відшкодування моральної шкоди у розмірі 700 000 грн, позивач до позовної заяви не додав доказів на підтвердження такого розміру шкоди, а обмежився лише констатацією фактів скасування слідчими суддями постанов слідчого, однак матеріали справи не містять належних та допустимих доказів як про заподіяння шкоди, так і про причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача і шкодою.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що кримінальне провадження № 62018140000000021 від 22 грудня 2018 року розслідувалося за заявою ОСОБА_1 від 14 грудня 2018 року про невиконання судових рішень посадовими особами Шевченківського ВП ГУНП у Львівській області та Львівської місцевої прокуратури № 2, з попередньою правовою кваліфікацією кримінального правопорушення за частиною третьою статті 382 КК України.
Злочин, передбачений частиною третьою статті 382 КК України, є злочином проти правосуддя.
Доказів про те, що позивачу завдана шкода внаслідок вчинення цього злочину матеріали справи не містять.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки в цій справі позивачем не доведено факт заподіяння йому шкоди, її розмір, а також - причинний зв`язок між діями (бездіяльністю) посадових осіб ТУ ДБР у місті Львові та настанням шкоди, що відповідно до статті 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком.
Подібні висновки зроблено Верховним Судом в постанові від 31 травня 2024 року у справі № 463/9819/21 за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, ТУ ДБР у місті Львові про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до необхідності переоцінки доказів.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17 та в постановах Верховного Суду від 22 липня 2019 року у справі № 236/780/16, від 27 грудня 2019 року у справі № 686/11256/16, від 04 липня 2023 року у справі № 757/10400/21, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).
Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (постанови Верховного суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).
У постанові Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17 за позовом фізичної особи до товариства з обмеженою відповідальністю "Віннер Імпортс Україна, Лтд", треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Віннер ПЦКА", акціонерне товариство почесного доктора інженерних наук Фердинанда Порше, приватне акціонерне товариство "Київстар", про захист прав споживача та відшкодування моральної шкоди, висловлений правовий висновок про те, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Зазначаючи, що факт розповсюдження персональних даних не може бути підтвердженням завдання моральної шкоди, суди не звернули уваги на те, що позивач пов`язував моральну шкоду із спричиненими йому неправомірними діями відповідача душевними стражданнями.
Встановивши неправомірність дій щодо поширення телефонної розмови та фактично порушення особистого немайнового права позивача, суди не звернули уваги на приписи статті 276 ЦК України щодо обов`язку особи, діями якої порушене особисте немайнове право фізичної особи, вчинити необхідні дії для його поновлення.
Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України).
Відмовляючи у задоволенні заявлених вимог з підстав недоведеності спричинення шкоди, суди фактично поклали на позивача обов`язок довести наявність у нього душевних страждань з приводу порушення його права на таємницю телефонного спілкування, що є неприпустимим з огляду на правову природу такого права, гарантії від порушень якого закріплені Конституцією України.
Суди мали б виходити з презумпції спричинення позивачу моральної шкоди відповідачем та обов`язку саме відповідача спростувати таку презумпцію.
У справі № 236/780/16 розглядався позов фізичної особи до публічного акціонерного товариства "ДТЕК Донецькобленерго" про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок неналежного надання послуг енергопостачальником, яка призвела до пожежі у будинку позивача.
У постанові Верховного Суду від 27 грудня 2019 року у справі № 686/11256/16, в якій предметом спору було відшкодування збитків, заподіяних внаслідок залиття квартири, викладено правовий висновок щодо застосування статті 1166 ЦК України та вказано, що цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини завдавача шкоди. Якщо у процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності і диспозитивності цивільного процесу, положень ЦК України щодо відшкодування шкоди, саме на відповідача покладено обов`язок доведення відсутності вини у завданні шкоди.
За змістом постанови від 04 липня 2023 року у справі № 757/10400/21 Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про доведеність позову фізичної особи до держави Україна в особі Національної поліції України, Головного управління Національної поліції в Харківській області, Харківського районного управління поліції №1 Головного управління Національної поліції в Харківській області, Офісу Генерального прокурора, Харківської обласної прокуратури, Київської окружної прокуратури м. Харкова, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, оскільки надмірна тривалість досудового розслідування кримінального провадження, в якому позивачка є потерпілою, свідчить про наявність правових підстав для компенсації моральної шкоди позивачу.
При цьому Верховний Суд виходив з того, що суди попередніх інстанцій встановили, що кримінальне провадження за заявою позивача розпочате 27 листопада 2012 року. На момент пред`явлення позову тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні становить 8 років і 3 місяці. За цей час винні особи до кримінальної відповідальності не притягнуті, кримінальне провадження з обвинувальним актом на розгляд до суду не направлені. З урахуванням неодноразових указівок слідчих суддів та прокурорів слідчий не виконав усі необхідні дії для всебічного, повного, неупередженого досудового розслідування кримінального провадження та якнайшвидшого прийняття законного та неупередженого процесуального рішення за результатами кримінального провадження.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 6-1435цс17 та в постановах Верховного Суду від 22 липня 2019 року у справі № 236/780/16, від 27 грудня 2019 року у справі № 686/11256/16, від 04 липня 2023 року у справі № 757/10400/21 є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах.
Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не спростовують висновків судів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду