ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 522/16363/16-ц
провадження № 61-18124 св 23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1,
треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Одеська міська рада,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2023 року у складі судді Чернявської Л. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Назарової М. В., Карташова О. Ю., Кострицького В. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до суду з позовом, який під час розгляду уточнив, до ОСОБА_1, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Одеська міська рада, про витребування майна, усунення перешкод у користуванні та скасування запису про державну реєстрацію.
Позовна заява обґрунтована тим, що територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради є власником нежитлового приміщення підвалу, загальною площею 56, 2 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Право комунальної власності на весь житловий та нежитловий фонд було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" та рішенням Одеської обласної ради народних депутатів "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області" від 25 листопада 1991 року № 266-XXI. Крім того право комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради на вказане нежитлове приміщення підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 15 квітня 2009 року серії НОМЕР_1, зареєстрованим в реєстрі прав власності на нерухоме майно 18 червня 2009 року (реєстраційний номер 27574030).
Під час проведення інвентаризації об`єктів комунальної власності Департаменту комунальної власності Одеської міської ради стало відомо, що на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року у справі № 2-8107/07 право власності на вказане нерухоме майно було визнано за ОСОБА_2 .
Проте ухвалою апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2009 року зазначене рішення скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, а ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2009 року справу за позовом ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання договору виконаним та визнання права власності на нежитлове приміщення залишено без розгляду. Таким чином, первинний документ, на підставі якого спірний об`єкт незаконно вибув з комунальної власності - судове рішення - є скасованим, а тому відсутні підстави вважати, що ОСОБА_2 у визначений законом спосіб набув право власності на спірне нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56, 2 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Разом з тим, 26 грудня 2007 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу відчужив вказане майно ОСОБА_3, який 17 січня 2008 року продав це майно за договором купівлі-продажу ОСОБА_4, яка, в свою чергу, 03 червня 2009 року за договором купівлі-продажу відчужила вказане майно ОСОБА_1
Вказував, що спірне нерухоме майно вибуло з комунальної власності поза волею власника - територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради. Про порушення прав територіальної громади Департаменту комунальної власності Одеської міської ради стало відомо лише 16 березня 2016 року з листа КП "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради № 5356-12/359 про надання інформації щодо реєстрації та перереєстрації прав власності на спірне нерухоме майно.
Ураховуючи викладене, позивач просив суд витребувати у ОСОБА_1 нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56, 2 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 21509281) на користь територіальної громади м. Одеси в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради; скасувати запис про державну реєстрацію за ОСОБА_1 на зазначене нежитлове приміщення; усунути перешкоди у користуванні шляхом виселення ОСОБА_1 з нежитлового приміщення підвалу, загальною площею 56, 2 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2023 року у задоволенні позову Департаменту комунальної власності Одеської міської ради відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради була власником спірних нежитлових приміщень, які вибули з власності останньої на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року, яке ухвалою апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2009 року (за апеляційною скаргою Одеської міської ради) скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. В подальшому ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2009 року позов ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання договору купівлі-продажу виконаним та визнання права власності на спірне нежитлове приміщення залишено без розгляду.
Таким чином, Департаменту комунальної власності Одеській міській раді, як уповноваженому міською радою органу по управлінню комунальним майном, було відомо про порушення свого права та про особу, яка порушила права власника і фактичного володільця спірного нежитлового приміщення, тобто про особу, яка порушує право власності Одеської міської ради, утримуючи майно у себе, з моменту звернення з апеляційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року у справі № 2-8107/07.
Суд зазначив, що саме з 15 січня 2009 року (дати постановлення ухвали судом апеляційної інстанції про скасування рішення суду першої інстанції) починається перебіг строку позовної давності, який сплив 15 січня 2012 року.
Встановивши, що спірний об`єкт нерухомості вибув із власності територіальної громади протиправно, у подальшому був відчужений особою, яка не мала право його відчужувати, проте департамент комунальної власності Одеської міської ради пред`явив позов у цій справі у серпні 2016 року, тобто після спливу позовної давності до віндикаційних вимог, про застосування якої заявлено відповідачем ОСОБА_1, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про витребування майна з указаної причини. Оскільки відсутні правові підстави для задоволення віндикаційного позову, то не підлягають задоволенню і решта похідних вимог у цій справі.
Постановою Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду міста Одеси
від 20 квітня 2023 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском строку позовної давності. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені наявні у матеріалах справи докази, їм надана правильна оцінка, порушень норм матеріального та процесуального права не допущено. Підстави для скасування, зміни рішення суду першої інстанції у суду апеляційної інстанції відсутні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2023 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 756/5793/15-ц, від 03 травня 2022 року у справі № 199/1136/20, від 28 вересня 2022 року у справі № 520/8004/18, від 05 квітня 2023 року у справі № 522/12339/16-ц, Верховного Суду України від 16 квітня 2014 року у справі № 6-146цс13, від 28 січня 2015 року у справі № 6-218цс14, від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С., Ігнатенка В. М., Фаловської І. М. від 26 квітня 2024 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу № 522/16363/16-ц із Приморського районного суду м. Одеси.
У червні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07 жовтня 2024 року справу передано судді-доповідачеві Осіяну О. М.; судді, які входять до складу колегії: Білоконь О. В, Сакара Н. Ю.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 жовтня 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували позовну давність до спірних правовідносин. Так, ОСОБА_2 набув право власності на спірне нерухоме майно на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року у справі № 2-8107/07, яке у подальшому було скасовано, а позов ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання договору виконаним та визнання права власності на спірне нежитлове приміщення залишено без розгляду.
Судами не враховано, що Департамент комунальної власності Одеської міської ради не був учасником справи № 2-8107/07 і про порушення права власності територіальної громади м. Одеси дізнався лише 16 березня 2016 року з листа КП "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради № 5356-12/359 про надання інформації щодо реєстрації та перереєстрації прав власності на спірне нерухоме майно. Позов у цій справі подано у серпні 2016 року, тобто в межах позовної давності.
Звертаючись із заявою про застосування строків позовної давності, відповідачка не надала жодних належних доказів (письмових, електронних тощо), що позивачу було відомо про існування справи № 2-8107/07 до 2016 року.
Разом з тим позивач довів належними та допустимими доказами, що спірне майно вибуло з його володіння поза його волею територіальної громади м. Одеси, а скасування заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року у справі № 2-8107/07 за таких обставин є підставою для витребування спірного майна у добросовісного набувача відповідно до частини першої статті 388 ЦК України. Заявлені Департаментом комунальної власності Одеської міської ради вимоги підтверджуються матеріалами справи.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Територіальна громада м. Одеси в особі Одеської міської ради була власником нежитлового приміщення підвалу, загальною площею 56, 2 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 15 квітня 2009 року серії НОМЕР_1, яке зареєстроване в реєстрі прав власності на нерухоме майно 18 червня 2009 року (реєстраційний номер 27574030) (а. с. 23, 24, т. 1).
Право власності на нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56, 2 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року у справі № 2-8107/07 визнано за ОСОБА_2 (а. с. 15, т. 1).
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 15 січня 2009 року апеляційну скаргу Одеської міської ради задоволено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2009 року у справі № 2-8107/07 залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання договору виконаним та визнання права власності на спірне нежитлове приміщення.
Суди також встановили, що 26 грудня 2007 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу відчужив ОСОБА_3 нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56, 2 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . У пункті 1 договору купівлі-продажу зазначено, що об`єкт нерухомості належить продавцю на праві приватної власності на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року у справі № 2-8109/07 (а. с. 20, т. 1).
17 січня 2008 року ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу відчужив ОСОБА_4 нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56, 2 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 21 т. 1).
03 червня 2009 року ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу відчужила ОСОБА_1 нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56, 2 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 22, т. 1).
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформованої 30 червня 2016 року, за ОСОБА_1 16 червня 2009 року зареєстровано право власності на нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56, 2 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 17-19, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга Департаменту комунальної власності Одеської міської ради задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення суддів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України передбачене право на звернення до суду за захистом свого права і встановлені способи захисту, серед яких є визнання права,
а також відновлення становища, яке існувало до порушення.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За статтями 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до статей 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Згідно зі статтею 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Суди встановили, що спірне нежитлове приміщення належало до комунальної власності територіальної громади м. Одеси, тому останнє має право на захист своїх порушених прав.
Обґрунтовуючи позовні вимоги у цій справі, позивач вказував, що спірне майно перейшло з власності територіальної громади до ОСОБА_2 на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року у справі № 2-8107/07, яке було скасоване судом апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, а ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2009 року позов ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання договору купівлі-продажу виконаним та визнання права власності на спірне нежитлове приміщення залишено без розгляду, тому порушене право підлягає захисту шляхом: витребування нежитлового приміщення на користь територіальної громади м. Одеси; усунення перешкод у користуванні шляхом виселення ОСОБА_1 із нежитлового приміщення; скасування запису про державну реєстрацію за останньою цього майна.
Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц зробила висновок, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а в разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, на яку посилався заявник у касаційній скарзі, викладено висновок про те, що за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року. Отже, з урахуванням викладених вище норм процесуального та матеріального права однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.
Судами встановлено, що спірне нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56, 2 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, вибуло з власності територіальної громади м. Одеси без волі власника - на підставі рішення суду у справі № 2-8107/07, яке у подальшому скасовано, а позовну заяву ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання договору виконаним та визнання права власності на зазначене майно залишено без розгляду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року
у справі № 522/7636/14-ц також зроблено висновок, що за змістом
статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Отже, спірне майно вибуло з власності територіальної громади м. Одеси на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасоване, тому вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
За таких обставин правильними є висновки судів попередніх інстанцій щодо обґрунтованості позовних вимог про витребування майна.
Відповідно до статті 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Тлумачення статті 20 ЦК України з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим.
Водночас така свобода захисту "на власний розсуд" має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту.
Право на звернення до суду за захистом кореспондується зі статтею 256 ЦК України, яка встановлює для особи часові межі для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу та називає їх позовною давністю.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися
до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу
(стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності визначається в статті 261 ЦК України.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
За статтею 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Початок перебігу позовної давності, підстави зупинення та переривання перебігу позовної давності визначені законодавством у імперативних нормах матеріального права, проте частина п`ята статті 267 ЦК України надає суду право визнавати поважними причини пропуску позовної давності і захищати порушене право.
Відмовити у позові у зв`язку з пропуском строку позовної давності можна лише за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 697/2434/16-ц.
Таким чином, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропуску, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07 квітня
2021 року у справі № 738/1781/18.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року
в справі № 914/3224/16 зроблено висновок, що закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановив, що станом на час звернення з апеляційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року у справі № 2-8107/07 Одеській міській раді було відомо про порушення права та про особу, яка його порушила власника і фактичного володільця спірного нежитлового приміщення, тобто про особу, яка порушує відповідне право власності ради, утримуючи у себе майно.
Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що саме з 15 січня 2009 року (дати постановлення ухвали судом апеляційної інстанції про скасування рішення суду першої інстанції, яким визнано за ОСОБА_2 право власності на спірне майно) починається перебіг строку позовної давності у цій справі, який сплив 15 січня 2012 року.
Департамент комунальної власності Одеської міської ради є виконавчим органом Одеської міської ради і здійснює облік, контроль та управління комунальним майном відповідно до Положення про Департамент комунальної власності Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 19 лютого 2013 року № 2752-VI.
Отже Департамент комунальної власності Одеської міської ради, який є уповноваженим органом Одеської міської ради по управлінню комунальним майном, обізнаний з 15 січня 2009 року про порушення права комунальної власності Одеської міської ради на спірне майно. З позовом у цій справі Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся у серпні 2016 року, тобто після спливу позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем ОСОБА_1
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 вказувала, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
Питання поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Саме позивач повинен довести поважність характеру тієї чи іншої причини,
а не інші учасники, адже це в його інтересах, щоб суд визнав поважними причини пропуску позовної давності.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що питання поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі
№ 706/1272/14-ц, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17).
Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності, дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог (постанова Верховного Суду від 04 квітня 2022 року у справі № 523/15572/16-ц).
До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі (постанова Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 303/6079/17).
Департамент комунальної власності Одеської міської ради у позовній заяві вказував, що про порушення права власності територіальної громади м. Одеси дізнався лише 16 березня 2016 року з листа КП "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради № 5356-12/359.
Суди констатували відсутність підстав вважати, що строк позовної давності позивачем не пропущено, зазначивши, що про порушене право Департамент комунальної власності Одеської міської ради, як уповноважений орган Одеської міської ради по управлінню комунальним майном, дізнався щонайменше 15 січня 2009 року (дати скасування апеляційним судом рішення від 27 вересня 2007 року у справі № 2-8107/07).
Встановивши, що спірний об`єкт нерухомості вибув із власності територіальної громади протиправно, у подальшому був відчужений особою, яка не мала право його відчужувати, проте департамент комунальної власності Одеської міської ради пред`явив позов у цій справі після спливу позовної давності до віндикаційних вимог, про застосування якої заявлено відповідачем ОСОБА_1, поважних причин пропуску строку для звернення до суду з позовом не довів, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про витребування майна через пропуск строку позовної давності. Також суди правильно вказали про відсутність підстав для задоволення і решти похідних вимог у цій справі.
Доводи касаційної скарги про те, Департамент комунальної власності Одеської міської ради не був учасником справи № 2-8107/07 і про порушення права власності територіальної громади м. Одеси дізнався лише 16 березня 2016 року з листа КП "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради № 5356-12/359 спростовуються вказаними вище висновками.
Посилання касаційної скарги на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є безпідставним, оскільки висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявником у касаційній скарзі постановах.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.