ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 439/1539/19
провадження № 61-4799 св 24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - Міністерство оборони України,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
представник ОСОБА_2 - адвокат Мисак Вячеслав Олександрович,
треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Концерн "Військторгсервіс",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Мисака Вячеслава Олександровича, на постанову Львівського апеляційного суду
у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О. від 26 лютого 2024 року,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року Міністерство оборони України (далі - МО України) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Концерн "Військторгсервіс", в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просило суд: витребувати у власність держави в особі МО Україниіз незаконного володіння відповідачів по 1/2 частці нежитлового приміщення - кафе " ІНФОРМАЦІЯ_1", розташованого по АДРЕСА_1 .
Позов мотивовано тим, щоспірне нерухоме майно вибуло із володіння МО України за результатами публічних торгів, оформлених протоколом від 21 грудня 2010 року, які в подальшому рішенням Апеляційного суду Львівської області від 27 травня 2014 року у справі № 1302/245/12 визнані недійсними та зобов`язано ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повернути Концерну "Військторгсервіс" спірне нерухоме майно.
19 січня 2015 року наказом генерального директора Концерну "Військторгсервіс"
№ 9 "Про прийняття та постановку на баланс об`єктів нерухомості" спірне нежитлове приміщення прийнято та постановлено на окремий баланс Львівської філії Концерну "Військторгсервіс".
Позивач вважав, що у зв`язку із ухиленням ОСОБА_4 та ОСОБА_3 від виконання рішення суду, яке набрало законної сили, майно не було фактично повернуте державі, а продовжувало перебувати у користуванні та володінні вказаних осіб.
Зазначалося, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зверталися до суду з позовом про визнання за ними права власності на спірне нерухоме майно (справа № 439/88/17), про визнання незаконним вищезгаданого наказу Концерну "Військторгсервіс"
від 19 січня 2015 року № 9 "Про прийняття та постановку на баланс об`єктів нерухомості" у частині, що стосується спірного нежитлового приміщення, однак рішенням Бродівського районного суду Львівської області, залишеним без змін Апеляційним судом Львівської області від 05 червня 2018 року, у задоволенні позову було відмовлено.
У 2018 році ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до Бродівського районного суду Львівської області із заявою про скасування заходів забезпечення позову, накладених за заявою військового прокурора Західного регіону України у справі за його позовом про недійсність договору, в якій ухвалою від 27 лютого 2012 року
у справі № 2-245/12 було заборонено відчуження приміщення кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1".
Ухвалою Бродівського районного суду Львівської області від 14 вересня 2018 року було скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Бродівського районного суду Львівської області від 27 лютого 2012 року, і після цього ОСОБА_3 та ОСОБА_4, скориставшись тим, що право власності на спірне нерухоме майно не було зареєстровано в Реєстрі речових прав на нерухоме майно за МО України, подарували по 1/2 частці спірного нерухомого майна своїм близьким родичам.
Набуття права власності на вказане нежитлове приміщення відбулося відповідно до договорів дарування, а саме: договору дарування № 2236 від 19 жовтня 2018 року 1/2 частини вказаного майна, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Бродівського районного нотаріального округу Львівської області Кривіцькою М. А. і договору дарування
№ 2235 від 19 жовтня 2018 року 1/2 частини вказаного майна, укладеного між
ОСОБА_2 та ОСОБА_4 нотаріально посвідченого приватним нотаріусом Бродівського районного нотаріального округу Львівської області Кривіцькою М. А.
МО України вважало, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4, будучи обізнаними про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, намагаючись уникнути відповідних негативних наслідків, розпочали вчинення дій, спрямованих на відчуження належного їм нерухомого майна, тобто дії були спрямовані на навмисний перехід права власності на спірне нерухоме майно до ОСОБА_2 близького родича - 1/2 частки та ОСОБА_1 - 1/2 частки.
Крім того, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебувають у близьких родинних стосунках з ОСОБА_4 та ОСОБА_2, тому відповідачі могли бути обізнані щодо відсутності у дарувальників права власності на спірне майно, а відтак, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є добросовісними набувачами спірного майна.
Посилаючись на те, що спірне нерухоме майно вибуло з їх володіння незаконно на підставі безвідплатного договору, МО України просило суд їх позов задовольнити.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Бродівського районного суду Львівської області від 29 січня 2021 року
у складі судді Бородійчук О. І. у задоволенні позову МО України відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що рішенням Апеляційного суду Львівської області
від 27 травня 2014 року у справі № 1302/245/12 не тільки визнано недійсним договір купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення від 10 березня 2011 року та зобов`язано відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повернути це приміщення Концерну "Військторгсервіс", але й зобов`язано Концерн "Військторгсервіс" повернути згаданим відповідачам сплачені за це приміщення 107 352,70 грн, чого концерном, як і МО України, не виконано і станом на час укладення 19 жовтня
2018 року договорів дарування часток у спірному нежитловому приміщенні його власниками відповідно до Інформаційної довідки з реєстру речових прав на нерухоме майно залишалися вищезгадані ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Відтак прийняття Концерном "Військторгсервіс" спірних приміщень на свій балансовий облік відповідно до наказу генерального директора Концерну "Військторгсервіс"
від 19 січня 2015 року № 9 є передчасним та немає жодних правових наслідків, оскільки Концерн "Військторгсервіс" не є власником спірного приміщення.
Постановою Львівського апеляційного суду від 26 лютого 2024 року апеляційну скаргу МО України, поданою 17 березня 2021 року, задоволено.
Рішення Бродівського районного суду Львівської області від 29 січня 2021 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою позовні вимоги МО України задоволено.
Витребувано у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Держави Україна в особі
МО України по 1/2 частині нежитлового приміщення - кафе " ІНФОРМАЦІЯ_1", загальною площею 89,70 кв. м, розташованого по АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції є помилковими, оскільки незаконність набуття спірного приміщення у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (дарувальниками за договорами від 19 жовтня 2018 року) встановлена рішенням апеляційного суду від 27 травня 2014 року (справа № 1302/245/12), а тому ця обставина доказуванню не підлягає. Правомірність перебування спірного нежитлового приміщення на балансі КонцернуВійськторгсервіс" встановлена судовими рішеннями у справі № 439/88/17, атому ця обставина доказуванню також не підлягає.
Відтак, суд апеляційної інстанції вказав, що договори дарування від 19 жовтня
2018 року мають всі ознаки фраудаторних договорів, як такі, що вчинені на шкоду МО України та Концерну "Військторгсервіс", тому у випадку, якщо спірне нежитлове приміщення було набуте безвідплатно, а саме у результаті укладення договорів дарування в особи, яка не мала права його відчужувати - ОСОБА_3 та ОСОБА_4, власник - Держава Україна в особі МО України має право витребувати його від добросовісного набувача - ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у всіх випадках.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Мисак В. О., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій з урахуванням уточненої касаційної скарги, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 26 лютого 2024 року
і залишити в силі рішення Бродівського районного суду Львівської області
від 29 січня 2021 року.
Інші учасники справи судове рішення не оскаржили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2024 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Мисака В. О., залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків. Зазначено строк виконання ухвали та попереджено про наслідки її невиконання.
У наданий судом строк представник ОСОБА_2 - адвокат Мисак В. О., звернувся до Верховного Суду із клопотанням на виконання вимог ухвали Верховного Суду
від 11 квітня 2024 року та надав відповідні документи.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 439/1539/19 із Бродівського районного суду Львівської області, у задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Мисака В. О., про зупинення виконання постанови Львівського апеляційного суду від 26 лютого 2024 рокувідмовлено та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У травні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Мисака В. О., мотивована тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.
Судом було порушено вимоги статей 257, 260, 261 ЦК України щодо позовної давності, зазначаючи, що на віндикаційні позови держави поширюється загальна позовна давність, посилаючись на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, яка відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові
від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16), а також висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16 про те, що положення про позовну давність до позовних вимог про витребування майна не застосовуються. Апеляційний суд не вирішував питання позовної давності, незважаючи на заявлені у судах доводи відповідачів.
Таким чином суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Також вказує, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги частини першої
статті 388 ЦК України, так як жодної із зазначеної в цій обставин не настало.
Крім того, зазначає, що в день розгляду справи він подавав до суду апеляційної інстанції клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції за його присутності, проте він не зміг взяти участь у розгляді справи з технічних причин сервісу підсистеми відеоконференцзв`язку ЄСІТС. Указані проблеми було відомо суду, а також було підтверджено під час спілкування телефоном з адміністратором.
Відзиви на касаційну скаргу від учасників справи до суду не надходили.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
статті 389 ЦПК України.
Частиною восьмою статті 394 ЦПК України передбачено, що в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження та строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу.
Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник, у змісті уточненої касаційної скарги, зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:
1) Застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; 2) Апеляційним судом належним чином не досліджено зібрані
у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої
статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Мисака В. О., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див.: зокрема, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21, провадження № 61-20968сво21).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Частиною третьою статті 388 ЦК України передбачено, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Віндикаційний позов ? це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див.: постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня
2020 року у справі № 752/13695/18, провадження № 61-6415 св 19).
Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див.: постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня
2019 року у справі № 521/8368/15-ц, провадження № 61-17779 св 18).
Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду
від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, провадження № 12-35 гс 21).
Власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є його останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись для повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було надалі відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення позову про витребування майна до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених, зокрема, статтями 387 та 388 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Судом установлено, що 19 жовтня 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі договорів дарування подарували відповідачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належні їм на праві власності по 1/2 частини нежитлового приміщення кафе " ІНФОРМАЦІЯ_1"
(т. 1, а. с. 36-68).
Власниками спірного нежитлового приміщення дарувальники його часток (у рівних частинах), а саме ОСОБА_3 і ОСОБА_4 стали в результаті укладення ними
(як покупцями) 10 березня 2011 року договору купівлі-продажу цього приміщення, укладеного зКонцерном "Військторгсервіс" (т. 1, а. с. 28-31).
Зазначений договір купівлі-продажу від 10 березня 2011 року рішенням Апеляційного суду Львівської області від 27 травня 2014 року у справі
№ 1302/245/12 за позовом військового прокурора в інтересах держави в особі
МО України було визнано недійсним та зобов`язано ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повернути це приміщення Концерну "Військторгсервіс" (т. 1, а. с. 18-27).
У касаційному порядку вказане судове рішення не оскаржувалося.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
З урахуванням наведеного апеляційний суд правильно зазначив, що незаконність набуття спірного приміщення у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (дарувальниками за договорами від 19 жовтня 2018 року) встановлена рішенням суду, яке знаходиться в законній силі, а тому ця обставина доказуванню не підлягає.
На виконання рішення Апеляційного суду Львівської області від 27 травня 2014 року у справі № 1302/245/12 наказом генерального директора Концерну "Військторгсервіс" від 19 січня 2015 року № 9 спірне нежитлове приміщення було взято на баланс Львівської філії Концерну "Військторгсервіс" (т. 1, а. с. 124-127).
Зазначений наказ генерального директора Концерну "Військторгсервіс" ОСОБА_3 та ОСОБА_4 оскаржувався в судовому порядку, однак рішенням Бродівського районного суду Львівської області від 24 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 05 червня 2018 року, у справі № 439/88/17, у задоволенні позову про визнання цього наказу незаконним було відмовлено. У касаційному порядку судові рішення не оскаржувалися.
З урахуванням вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що правомірність перебування спірного нежитлового приміщення на балансі Концерну "Військторгсервіс" встановлена судовими рішеннями, а тому ця обставина також доказуванню не підлягає.
Отже, апеляційний суд вірно не погодився з висновком районного суду про те, що прийняття Концерном "Військторгсервіс" спірних приміщень на свій балансовий облік наказом генерального директора Концерну "Військторгсервіс" від 19 січня 2015 року № 9 було передчасним та не мало жодних правових наслідків, оскільки Концерн "Військторгсервіс" не є власником спірного приміщення, є надуманими, оскільки спростовуються преюдиційними судовими рішеннями.
Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що не можуть бути правовою підставою те, що рішенням Апеляційного суду Львівської області
від 27 травня 2014 року у справі № 1302/245/12 не тільки визнано недійсним договір купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення від 10 березня 2011 року та зобов`язано ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повернути це приміщення Концерну "Військторгсервіс", але й зобов`язано Концерн "Військторгсервіс" повернути згаданим особам сплачені за це приміщення 107 352,70 грн, чого згаданим концерном, як і МО України, виконано не було, оскільки повернення коштів щонайменше має ініціюватися саме стягувачами цих коштів. Саме для цього існує процедура примусового виконання рішення суду, передбачена Законом України "Про виконавче провадження.
Добросовісність є однією із основоположних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі,
а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), або про повернення приміщення Концерну "Військторгсервіс", чи виконавчого напису (див.: постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року
у справі № 523/17429/20).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.
До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).
Відтак, договори дарування від 19 жовтня 2018 року мають всі ознаки фраудаторних договорів, як такі, що вчинені на шкоду кредитору, а саме МО України та Концерну "Військторгсервіс".
Верховний Суд погоджується з такими висновками апеляційного суду щодо оцінки добросовісності набувачів майна і, більше того, зазначає, що дарувальники:
ОСОБА_3 та ОСОБА_4, знаючи, що судовим рішенням їх зобов`язано повернути нерухоме майно власнику, відчужують його своїм родичам, що є перешкоджанням реалізації правосуддя та поверненню майна власникам.
Що стосується добросовісності набуття майна ОСОБА_1 та ОСОБА_2, то Верховний Суд зазначає, що підтвердження такої добросовісності покладається на набувача, який має довести, що він не знав і не міг знати про те, що воно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати. Добросовісність набуття виключається, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містяться записи про арешт майна, заборону його відчуження, наявна інформація в Єдиному державному реєстрі судових рішень про судовий спір щодо цього майна, за обставинами якого останнє може перебувати у володінні іншої особи, ніж власник, і може бути повернутим власникові чи витребуваним на його користь. Такі відомості повинні спонукати покупця до більшої обачливості.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пункті 11.8. постанови від 08 листопада 2023 року у справі
№ 607/15052/16-ц, провадження № 14-58 цс 22.
Відповідачі не довели добросовісності у діях при набутті спірного майна, що вірно оцінив апеляційний суд, спростувавши всі їхні доводи і твердження.
Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції вірно скасував рішення районного суду та задовольнив позов МО України.
Посилання касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування позовної давності у подібних правовідносинах, є безпідставними.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Згідно із частинами третьою та четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідачі у справі (треті особи не мають такого права, так як не є стороною у справі) 21 листопада 2019 року заявили про застосування позовної давності і просили у зв`язку з цим відмовити у позові (т. 1, а. с. 97).
У цій справі відсутні підстави для застосування позовної давності, так як
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 незаконно стали власниками спірного нерухомого майна на підставі договорів дарування від 19 жовтня 2018 року. Позов МО України пред`явлено у жовтні 2019 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності.
Вочевидь, стверджувати, що МО України могло цей позов пред`явити у 2011 році чи у 2015 році, коли в судах вирішували інші зазначені вище справи, про що вказується в заяві про застосування позовної давності, є абсолютно помилковим, так як відповідачі лише у 2018 року стали власниками майна, яке належать позивачу. Тобто, МО України лише у 2018 році довідалися про особу, яка порушила їхнє право (частини перша статті 261 ЦК України).
Для забезпечення реалізації права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у цій постанові Верховний Суд належно оцінив аргументи касаційної скарги щодо позовної давності, що не вчинив апеляційний суд. З огляду на те, що недоліки мотивувальної частини постанови суду апеляційної інстанцій Верховний Суд виправив, тому відсутні підстави стверджувати про порушення права на справедливий суд у частині належного обґрунтування судових рішень.
Інших доводів касаційна скарга не містить, а суд касаційної інстанції переглядає у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, розподіл судових витрат за подання відповідної касаційної скарги Верховним Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду