Постанова суду № 911/1800/23 від 11.09.2024 про визнання недійсним договору та зобов`язання повернути земельну ділянку

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 911/1800/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Костюк О.В.,

Сквирської міської ради Київської області - не з`явився,

Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервіс-Агро" - Соболя Б.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Київської обласної прокуратури

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024 (у складі колегії суддів: Коробенко Г.П. (головуючий), Кравчук Г.А., Тарасенко К.В.)

та рішення Господарського суду Київської області від 14.12.2023 (суддя Кошик А.Ю.)

у справі № 911/1800/23

за позовом Заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Сквирської міської ради Київської області

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервіс-Агро"

про визнання недійсним договору та зобов`язання повернути земельну ділянку,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2023 року Заступник керівника Білоцерківської окружної прокуратури Київської області (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Сквирської міської ради Київської області (далі - Сквирська міська рада) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервіс-Агро" (далі - ТОВ "Сервіс-Агро"), у якому просив:

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 16.11.2020, укладений між Красноліською сільською радою Сквирського району Київської області та ТОВ "Сервіс-Агро", щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3224082800:02:018:0002, площею 28,4789 га, що знаходиться в адміністративних межах Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області (наразі Сквирська територіальна громада), який зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 27.11.2020 індексний номер 39545932;

- зобов`язати ТОВ "Сервіс-Агро" повернути Сквирській міській раді земельну ділянку з кадастровим номером 3224082800:02:018:0002, площею 28,4789 га, що знаходиться в адміністративних межах Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області (наразі Сквирська територіальна громада).

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюваний договір оренди суперечить законодавству, оскільки його укладено без дотримання процедури укладення договорів оренди землі комунальної власності, що є підставою для визнання цього договору недійсним відповідно до статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), та зобов`язання ТОВ "Сервіс-Агро" повернути Сквирській міській раді зазначену земельну ділянку.

Рішенням Господарського суду Київської області від 14.12.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2024, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із висновками суд судів першої та апеляційної інстанцій, у червні 2024 року Заступник керівника Київської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.07.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 911/1800/23 за касаційною скаргою Заступника керівника Київської обласної прокуратури з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 11.09.2024.

ТОВ "Сервіс-Агро" у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Сквирська міська рада в судове засідання свого представника не направила.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв позивача щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представника позивача.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Офісу Генерального прокурора та ТОВ "Сервіс-Агро", дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 16.11.2020 між Красноліською сільською радою в особі сільського голови ОСОБА_1 (орендодавець) та ТОВ "Сервіс-Агро" (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки б/н, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне володіння та користування (оренду) земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 28,4789 га (кадастровий номер 3224082800:02:018:0002), що знаходиться в адміністративних межах Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області (нині Білоцерківський район Київської області); цільове призначення земельної ділянки: землі сільськогосподарського призначення.

Цей договір оренди земельної ділянки було укладено на підставі рішення 44 позачергової сесії VII скликання Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області від 16.11.2020 № 03-42-07 "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель для іншого сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області".

Проте, за встановлених обставин, з огляду на протокол засідання 44 позачергової сесії VII скликання Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області від 16.11.2020 до порядку денного було включено питання про внесення змін до рішення сесії від 23.12.2019 № 01-36-07 "Про бюджет Красноліської сільської ради на 2020 рік".

Отже, судами установлено, що питання про передачу земельної ділянки комунальної власності Красноліської сільської ради площею 28,4789 га кадастровий номер 3224082800:02:018:0002 в оренду ТОВ "Сервіс-Агро" як під час засідання 42 чергової сесії VII скликання Красноліської сільської ради від 09.09.2020, так і під час засідання 44 позачергової сесії VII скликання Красноліської сільської ради від 16.11.2020 на розгляд відповідно до порядку денного сесії ради не виносилося та на голосування не ставилося.

Такі обставини підтверджено також вироком Сквирського районного суду Київської області від 19.11.2021 у справі № 376/1276/21 (кримінальне провадження № 12021111260000073 від 29.04.2021), відповідно до якого ОСОБА_1, який в період з 2015 року по листопад 2020 року займав посаду голови Красноліської сільської ради, визнано винуватим у пред`явленому обвинуваченні за частиною 1 статті 366 Кримінального кодексу України та призначене йому узгоджене сторонами угоди покарання у виді штрафу у розмірі двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 34 000,00 грн, з позбавленням права обіймати певні посади, пов`язані із виконанням організаційно-розпорядчих функцій строком на 1 рік.

У ході досудового розслідування та судового розгляду встановлено, що ОСОБА_1, перебуваючи на посаді Красноліського сільського голови Сквирського району Київської області, як службова особа та відповідно до статті 12 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" головна посадова особа територіальної громади, будучи, в розумінні частини 3 статті 18 Кримінального кодексу України, службовою особою, уповноваженою на здійснення адміністративно-господарських та організаційно-розпорядчих функцій, визначених частиною 4 статті 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вчинив підроблення офіційного документа - рішення 44 сесії VII скликання Красноліської сільської ради від 16.11.2020 № 03-42-07, на підставі якого 16.11.2020 неправомірно укладено з ТОВ "Сервіс-Агро" договір оренди земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, загальною площею 28,4789 га (кадастровий номер 3224082800:02:018:0002), яка знаходиться в адміністративних межах Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області, терміном на десять років. Цей вирок суду набрав законної сили 20.12.2021.

Прокурор в обґрунтування заявлених у справі, що розглядається, позовних вимог послався на те, що передача земельної ділянки комунальної власності в оренду поза межами визначеної законом процедури є підставою для визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 16.11.2020, який було укладено на підставі підробленого рішення органу місцевого самоврядування, та зобов`язання ТОВ "Сервіс-Агро" повернути Сквирській міській раді земельну ділянку з кадастровим номером 3224082800:02:018:0002, площею 28,4789 га, що знаходиться в адміністративних межах Красноліської сільської ради Сквирського району (наразі Сквирська територіальна громада). Також прокурор зазначив, що наразі земельна ділянка з кадастровим номером 3224082800:02:018:0002 належить до земель комунальної власності Сквирської міської ради, яка є правонаступником Красноліської сільської ради, тому позов заявлено саме в інтересах держави в особі Сквирської міської ради.

Суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні позовних вимог і мотивував таке рішення тим, що хоча прокурором і доведено підстави для представництва в суді інтересів держави в особі Сквирської міської ради у спірних правовідносинах, проте за висновками суду ТОВ "Сервіс-Агро" є добросовісним набувачем права оренди спірної земельної ділянки, оскільки дотрималося процедури отримання земельної ділянки в оренду, у зв`язку із чим відповідне право ТОВ "Сервіс-Агро" на правомірне очікування досягнення позитивного результату в укладанні договору оренди не може ставитися в залежність від будь-яких порушень у діяльності державного органу чи органу місцевого самоврядування, в тому числі і процедурних порушень в прийнятті рішень чи проведення пленарних засідань. Також судами відхилено посилання прокурора на вирок Сквирського районного суду Київської області від 19.11.2021 у справі № 376/1276/21, оскільки вирок у кримінальній справі ґрунтується лише на співпадінні змісту протоколів засідань ради 42 та 44 сесій та невідповідності змісту рішення ради протоколу засідання, визнанні вини головою ради, однак без допиту присутніх депутатів про дійсні обставини проведення відповідної сесії ради. Наведені обставини лише можуть вказувати як на порушення, так і на помилковість складення протоколу 44 сесії, зміст якого співпадає зі змістом протоколу 42 сесії щодо подвійного розгляду одного й того ж питання про внесення змін до рішення сесії від 23.11.2019 № 01-36-07 "Про бюджет Красноліської сільської ради на 2020 рік".

У поданій касаційній скарзі прокурор в обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень послався на те, зокрема, що судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано положення статей 203, 215, 216 ЦК, порушено норми процесуального права, а саме положення статей 2, 7, 11, 13, 75, 236, 269 ГПК і не враховано висновків Верховного Суду щодо застосування норм права при вирішенні спору у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 04.09.2020 у справі № 311/2145/19-ц, від 04.12.2018 у справі № 32/563, від 30.05.2018 у справі № 826/5737/16, від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, від 06.09.2022 у справі № 640/10625/21, від 11.12.2019 у справі № 320/4938/17, від 20.04.2023 у справі № 287/203/19. При цьому прокурор навів аргументи, за якими судами попередніх інстанцій при вирішенні спору не враховано законодавчо визначена обов`язковість рішення уповноваженого органу для надання в користування земельної ділянки комунальної власності відповідно до статей 116, 122 Земельного кодексу України (далі - ЗК), статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", проте у цій справі не встановлено обставин прийняття органом місцевого самоврядування відповідного рішення щодо передачі в оренду спірної земельної ділянки. Оскільки питання про передачу земельної ділянки комунальної власності в оренду не вирішувалося у встановленому законом порядку, то договір оренди землі суперечить актам законодавства та має бути визнаний недійсним на підставі частин 1, 3 статті 203, статті 215 ЦК. Суди в порушення статті 75 ГПК безпідставно не врахували преюдиційність вироку Сквирського районного суду Київської області від 19.11.2021 у справі № 376/1276/21 щодо правових наслідків дій особи - сільського голови, стосовно якої ухвалений вирок суду, а також не врахували обставини, встановлені вироком у кримінальному провадженні.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

Відповідно до частини 1, 2 статті 11 ЦК цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За змістом статті 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині 1 статті 627 ЦК визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1). Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3). Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина 4). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5). Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина 6).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204).

У статті 215 ЦК визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина 2). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 ЦК).

Таким чином, відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (такий правовий висновок наведено, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 918/204/18).

У постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 викладено правову позицію, за змістом якої під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права; судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

За змістом частини 1 статті 143, частини 1 статті 144 Конституції України майном, що є в комунальній власності, управляють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування, які в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, що є обов`язковими до виконання на відповідній території.

У частині 1 статті 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК; тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно з частиною 1 статті 122 ЗК сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

За змістом статті 124 ЗК передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (частина 1). Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу (частина 2). Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу (частина 3).

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону (частина 2 статті 16 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі" та іншими законами України і договором оренди землі (частина 1 статті 6 Закону України "Про оренду землі").

Відповідно до статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин (пункт 34).

Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом (частина 2 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Отже, рішення органу місцевого самоврядування є офіційним документом, який породжує певні правові наслідки, спрямовані на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

З огляду на викладене до виключної компетенції сільської, селищної, міської ради належить вирішення питань про надання у користування земельних ділянок із земель комунальної власності відповідних територіальних громад.

Передача земельної ділянки в оренду здійснюється на підставі рішення органу місцевого самоврядування шляхом укладення відповідного договору оренди. Тобто прийняття уповноваженим органом місцевого самоврядування рішення про передачу в користування (оренду) земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, є необхідною умовою для передачі такої земельної ділянки в оренду.

Відсутність рішення уповноваженого органу місцевого самоврядування про передачу в оренду земельної ділянки, тобто волевиявлення орендодавця на виникнення орендних земельних правовідносин, виключає можливість передачі такої земельної ділянки в користування (оренду) шляхом укладення відповідного договору оренди.

Подібні за змістом висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 32/563, на яку здійснено посилання в касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та є обов`язковими відповідно до частини 2 статті 315 ГПК.

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій не встановлено обставин того, що орган місцевого самоврядування у встановленому законом порядку прийняв рішення про передачу ТОВ "Сервіс-Агро" спірної земельної ділянки в оренду.

Такі обставини прокурор доводить, у тому числі вироком Сквирського районного суду Київської області від 19.11.2021 у справі № 376/1276/21 (кримінальне провадження № 12021111260000073 від 29.04.2021), у якому встановлено той факт, що ОСОБА_1, перебуваючи на посаді Красноліського сільського голови Сквирського району Київської області, вчинив підроблення офіційного документа - рішення 44 сесії VII скликання Красноліської сільської ради від 16.11.2020 № 03-42-07.

Так, у вироку зазначено, що відповідно до рішення Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (код згідно КВЦПЗ - 01.01) за межами населеного пункту на території Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області" № 03-42-07 від 16.11.2020 (в рішенні зазначено: 44 сесія 7 скликання), за підписом сільського голови ОСОБА_1, надано ТОВ "Сервіс-Агро" земельну ділянку комунальної власності Красноліської територіальної громади площею 28,4789 га, кадастровий номер 3224082800:02:018:0002, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, терміном на десять років.

На підставі цього рішення 16.11.2020 між Красноліською сільською радою в особі голови ОСОБА_1 та орендарем ТОВ "Сервіс-Агро" (код ЄДРПОУ 39509921) в особі генерального директора Губського В.Г., укладено договір оренди земельної ділянки площею 28,4789 га, кадастровий номер 3224082800:02:018:0002.

Проте питання про передачу зазначеної земельної ділянки комунальної власності Красноліської сільської ради в оренду ТОВ "Сервіс-Агро", під час засідання 42 позачергової сесії VII скликання від 09.09.2020 для обговорення не виносилось та не голосувалось.

Голова Красноліської сільської ради Київської області ОСОБА_1., не маючи на те відповідних правових підстав, діючи умисно та незаконно, незаконно склав рішення Красноліської сільської "Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель для іншого сільськогосподарського призначення за межами населеного пункту на території Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області" № 03-42-07 від 16.11.2020 (в рішенні зазначено: 44 сесія 7 скликання). Зазначене рішення підписане головою Красноліської сільської ради Київської області ОСОБА_1., що підтверджено висновком експерта за результатами проведення почеркознавчої експертизи Київського НДЕКЦ № СЕ/111-21 /22062-ПЧ від 19.05.2021.

ОСОБА_1 визнано винуватим у пред`явленому обвинуваченні за частиною 1 статті 366 Кримінального кодексу України та призначено йому узгоджене сторонами угоди покарання у виді штрафу у розмірі дві тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 34 000,00 грн з позбавленням права обіймати посади, пов`язані із виконанням організаційно-розпорядчих функцій строком 1 рік. Вирок суду набрав законної сили 20.12.2021.

Також установлено, що з огляду на протокол засідання 42 чергової сесії VII скликання Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області від 09.09.2020 до порядку денного було включено питання про: внесення змін до рішення сесії від 23.11.2019 № 01-36-07 "Про бюджет Красноліської сільської ради на 2020 рік"; затвердження Програми використання коштів, що надходять в порядку відшкодування витрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва на 2020 рік; укладання договору на господарче відання складовими газорозпридільної системи, а відповідно до протоколу засідання 44 позачергової сесії VII скликання Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області від 16.11.2020 до порядку денного було включено питання про внесення змін до рішення сесії від 23.12.2019 № 01-36-07 "Про бюджет Красноліської сільської ради на 2020 рік".

Отже, установлено, що питання про передачу земельної ділянки комунальної власності Красноліської сільської ради площею 28,4789 га кадастровий номер 3224082800:02:018:0002 в оренду ТОВ "Сервіс-Агро" як під час засідання 42 чергової сесії VII скликання Красноліської сільської ради від 09.09.2020, так і під час засідання 44 позачергової сесії VII скликання Красноліської сільської ради від 16.11.2020 на розгляд відповідно до порядку денного сесії ради не виносилося та на голосування не ставилося.

У частині 3 статті 2 ГПК однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частина 1 статті 14 ГПК передбачає обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

За змістом частини 1 статті 73, частин 1, 3 статті 74 ГПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 ГПК).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).

Принцип змагальності (статті 13 ГПК) і принцип рівності сторін (статті 7 ГПК), що пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (стаття 86 ГПК).

У частині 6 статті 75 ГПК установлено, що обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Зазначена норма частини 6 статті 75 ГПК є спеціальною у разі наявності обвинувального вироку.

Так, у справі, що розглядається, судами встановлено, що вироком Сквирського районного суду Київської області від 19.11.2021 у справі № 376/1276/21 (кримінальне провадження № 12021111260000073 від 29.04.2021) встановлено факт підроблення ОСОБА_1, який перебував на посаді Красноліського сільського голови Сквирського району Київської області, офіційного документа - рішення Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області" від 16.11.2020 № 03-42-07 (в рішенні зазначено: 44 сесії 7 скликання), на підставі якого 16.11.2020 між Красноліською сільською радою в особі голови ОСОБА_1 та орендарем ТОВ "Сервіс-Агро" в особі генерального директора Губського В.Г. укладено оспорюваний договір оренди земельної ділянки площею 28,4789 кадастровий номер 3224082800:02:018:0002, що знаходиться в адміністративних межах Красноліської сільської ради Сквирського району Київської області.

Проте, за встановлених обставин, таке рішення органу місцевого самоврядування про передачу зазначеної земельної ділянки в оренду ТОВ "Сервіс-Агро" не приймалося.

Протилежного відповідачем доведено не було.

Тому безпідставним є посилання ТОВ "Сервіс-Агро" у відзиві на касаційну скаргу про те, що обставини, встановлені вироком у кримінальній справі, не мають преюдиційного значення.

Таким чином у справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій не встановлено, а відповідачем у визначеному процесуальним законом порядку не доведено обставин, які б свідчили про дотримання сторонами оспорюваного правочину при його укладенні норм законодавства, якими урегульовано питання про надання в оренду земельної ділянки комунальної власності, у тому числі не доведено обставин вирішення питання уповноваженим органом місцевого самоврядування шляхом ухвалення рішення про надання у користування ТОВ "Сервіс-Агро" земельної ділянки площею 28,4789 га, кадастровий номер 3224082800:02:018:0002, із земель комунальної власності відповідної територіальної громади у порядку, встановленому законом, що є необхідною умовою для передачі такої земельної ділянки в оренду.

Отже, відсутність волевиявлення власника земельної ділянки (орендодавця) на виникнення орендних земельних правовідносин, виключає можливість передачі такої земельної ділянки в користування (оренду) шляхом укладення відповідного договору оренди.

Суд касаційної інстанції вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що рішення Красноліської сільської ради від 23.12.2019 № 05-36-07 "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельних ділянок в межах Красноліської сільської ради" є достатньою підставою для виникнення між сторонами орендних правовідносин, оскільки надання дозволу вповноваженим органом місцевого самоврядування на розробку технічної документації із землеустрою не означає позитивного рішення про передачу земельної ділянки в користування, а направлене на ідентифікацію земельної ділянки, яка в подальшому може стати предметом договору оренди за умови досягнення сторонами згоди щодо умов такого договору.

За таких обставин надання Красноліською сільською радою дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельних ділянок в межах Красноліської сільської ради не може свідчити про наявність волевиявлення органу місцевого самоврядування на передачу спірної земельної ділянки у користування (оренду), оскільки, надаючи такий дозвіл на виготовлення відповідної документації, орган місцевого самоврядування дозволяє особі здійснити певні дії на землі власника, щоб мати змогу в подальшому визначити предмет користування (оренди).

Крім того, за змістом статті 13 ЦК цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

Відповідно до статті 3 ЦК принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб`єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства (такий висновок наведено у постанові Верховного Суду від 04.09.2020 у справі № 311/2145/19-ц, на яку здійснено посилання в касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема у рішенні у справі "Іван Панченко проти України", зауважив, що стаття 1 Першого протоколу не гарантує права на надбання майна (див. рішення від 23.11.1983 у справі "Ван дер Мюсель проти Бельгії" (Van der Mussele v. Belgium), п. 48, Series A № 70, рішення у справі "Копескі проти Словаччини" [ВП] (Кореску v. Slovakia), № 44912/98, п. 35, ECHR 2004-IX). Заявник може заявляти про порушення статті 1 Першого протоколу тільки в тій мірі, в якій оскаржувані рішення стосуються його або її "майна" в сенсі цього положення. "Майном" може бути як "існуюче майно", так і активи, включаючи вимоги, щодо яких заявник може стверджувати, що він або вона має принаймні "легітимні сподівання" на реалізацію майнового права (див. рішення у справі "Копескі проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia). "Легітимні сподівання" за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія і повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судове рішення (рішення ЄСПЛ у справі "Іван Панченко проти України" (Ivan Panchenko v. Ukraine) від 10.12.2009, заява №10911/05).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 зазначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним, та розраховувати на певний стан речей.

За наявності відповідного рішення органу публічної влади щодо передання у користування земельної ділянки особі в останньої виникають правомірні очікування мирно володіти майном (право користування). При цьому такі правомірні очікування є об`єктом правового захисту згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та національного законодавства України.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій також послалися на добросовісність дій відповідача, як набувача права оренди на спірну земельну ділянку, а також на наявність у нього правомірного очікування на досягнення позитивного результату в укладанні договору оренди землі, проте поза увагою судів попередніх інстанцій залишилися ті обставини, що такі "правомірні очікування" ТОВ "Сервіс-Агро", видом діяльності якого є, зокрема вирощування зернових культур, та в оренді якого вже знаходяться й інші земельні ділянки, про що, як свідчать матеріали справи, зазначається самим відповідачем, не гуртуються на наведених вище нормах законодавства, що регулює питання надання в оренду земельних ділянок комунальної власності та є загальновідомим і чітко передбачає надання у користування земельних ділянок із земель комунальної власності відповідних територіальних громад за рішенням органу місцевого самоврядування. При цьому у даному випадку, судами попередніх інстанцій не було встановлено обставин прийняття відповідного рішення органом місцевого самоврядування, а рішення сільської ради, на підставі якого було укладено оспорюваний договір оренди землі, незаконно було складено головою Красноліської сільської ради Київської області ОСОБА_1., водночас таке питання на розгляд відповідно до порядку денного сесії ради не виносилося та на голосування не ставилося, що підтверджено вироком Сквирського районного суду Київської області від 19.11.2021 у справі № 376/1276/21.

Таким чином, як свідчать матеріали справи та підтверджено самим відповідачем, останній на праві оренди використовує ряд земельних ділянок комунальної власності, тому достеменно знав про порядок укладення таких договорів, у тому числі з дотриманням вимог статей 116, 123, 124 ЗК, та на конкурентних засадах.

Щодо посилання судів попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях на недопустимість втручання в право особи на мирне володіння майном необхідно зазначити таке.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям (рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014).

Втручання держави у право особи на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном (в тому числі внаслідок постановлення судового рішення) є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного інтересу. Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності, відповідно постановлення судового рішення про витребування спірного майна буде виправданим з точки зору задоволення суспільного інтересу.

У той же час втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу пропорційності - справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

У справі, що розглядається, втручання у право відповідача на оренду спірної земельної ділянки є законним, оскільки порядок укладення договорів оренди земельної ділянки комунальної власності чітко передбачений нормами законодавства, а саме Земельним кодексом України, про що зазначено вище. Ці положення є доступними, чіткими та передбачуваними, про що достеменно було відомо ТОВ "Сервіс-Агро", в оренді якого перебувало декілька земельних ділянок комунальної власності.

Суспільний інтерес полягає у дотриманні вимог законодавства та захисту прав і інтересів територіальної громади щодо розпорядження землями комунальної власності на підставі закону, у тому числі на конкурентній основі на більш вигідних умовах.

При вирішенні питання дотримання принципу пропорційності у спірних правовідносинах, суд касаційної інстанції враховує ту обставин, що оспорюваний договір є договором оренди, визнання недійсним якого не тягне за собою двосторонню реституцію, а лише повернення земельної ділянки. Також судом враховано ту обставину, що відповідач не заявляв жодних вимог про компенсацію будь-яких витрат, пов`язаних з укладенням цього договору оренди, проте відповідач не позбавлений права, за наявності відповідних підстав, вирішити таке питання в окремому провадженні.

Водночас необхідно зазначити, що ці положення Конвенції направлені на захист саме законного права, проте у цій справі судами попередніх інстанцій не встановлено набуття відповідачем права оренди спірної земельної ділянки на законних підставах.

З огляду на викладене рішення судів попередніх інстанції у цій справі постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема статей 203, 215 ЦК, що є підставою для скасування судових рішень з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.

Таким чином підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, знайшла своє підтвердження під час розгляду справи.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до частини 1 статті 311 ГПК суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

З огляду на викладене касаційна скарга Заступника керівника Київської обласної прокуратури підлягає задоволенню, а оскаржувані судові рішення - скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог про визнання договору недійсним та зобов`язання відповідача повернути земельну ділянку, застосувавши наслідки недійсності правочину, передбачені частиною 1 статті 216 ЦК.

Оскільки в цій справі Верховний Суд приймає нове рішення про задоволення позову, судовий збір у порядку статті 129 ГПК покладається на відповідача.

У судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини постанови відповідно до статті 240, частини 1 статті 301 ГПК, повний текст постанови виготовлено та підписано у розумний строк з огляду на перебування судді Міщенка І.С. у відрядженні з 26.09.2024 по 18.10.2024.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

................

Перейти до повного тексту