ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 515/1340/19
провадження № 61-11279св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Олійник А. С.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач- ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 травня 2020 року, ухвалене суддею Тимошенком С. В., та постанову Одеського апеляційного суду від 26 травня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на майно.
Позов обґрунтувував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_3, після смерті якого залишилося спадкове майно, а саме:
4/9 часток квартири АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 7,57 га з кадастровим
номером 5125084700:01:001:1038, розташована на території Струмківської сільської ради Татарбунарського району Одеської області.
У ОСОБА_3 є два спадкоємця за законом: син ОСОБА_1 та донька
ОСОБА_4 . Позивач в межах шестимісячного строку подав заяву щодо прийняття спадщини до Саратської районної державної нотаріальної контори Одеської області, але отримав відмову з причини відсутності нотаріального посвідчення його підпису у заяві про прийняття спадщини, а також складання батьком заповіту на все майно на користь його сестри ОСОБА_2, тому саме вона має спадкувати все майно.
Спадкодавець за життя склав три заповіти щодо належного йому майна.
Перший заповіт, зареєстрований 2 лютого 2006 року в реєстрі за № 291, ОСОБА_3 склав на користь ОСОБА_2, яким заповів їй усе майно, яке буде належати йому на день смерті.
Другий заповіт, зареєстрований 30 червня 2010 року в реєстрі за № 1860, ОСОБА_3 склав на користь двоюрідного брата - ОСОБА_5 щодо розпорядження частиною майна, а саме земельною ділянкою площею 7,57 га.
Третій заповіт, зареєстрований 25 червня 2016 року в реєстрі за № 825, ОСОБА_3 склав на користь ОСОБА_2 щодо розпорядження частиною майна, а саме земельною ділянкою площею 7,57 га.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
ОСОБА_1 зазначав, що батько склав заповіти, не усвідомлюючи свої дії та не розуміючи їх значення, оскільки з 2008 року перебував на "Д" обліку у лікаря-нарколога, помер з діагнозом енцефалопатія; він зловживав алкоголем все своє життя.
Вважав, що ОСОБА_2 незаконно отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, складеним 2 лютого 2006 року, на 4/9 часток квартири
АДРЕСА_1, оскільки за останнім заповітом, складеним батьком 25 червня 2016 року, відповідач мала успадкувати тільки земельну ділянку.
Отже позивач як спадкоємець за законом мав успадкувати 4/9 часток вказаної квартири, проте оспорюване свідоцтво про право на спадщину, видане відповідачу, унеможливлює реалізацію його спадкових прав, тому таке свідоцтво підлягає визнанню недійсним.
За таких обставин просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом № 172 від 11 квітня 2017 року, видане ОСОБА_2 на спадкове майно у вигляді 4/9 часток квартири
АДРЕСА_1, та визнати за позивачем в порядку спадкування за законом як спадкоємцем першої черги спадкування право власності на це спадкове майно.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 травня
2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду
від 26 травня 2021 року,узадоволені позову ОСОБА_6 відмовлено.
Вказані судові рішення мотивовані тим, що заповітом від 2 лютого 2006 року ОСОБА_3 все належне йому майно заповів ОСОБА_2 (своїй дочці). Заповітом від 25 червня 2016 року належну йому земельну ділянку
площею 7,57 га, розташовану на території Струмківської сільської ради Татарбунарського району Одеської області, ОСОБА_3 заповів також ОСОБА_2 . Тому свідоцтва про право на спадщину за заповітом
від 11квітня 2017 року видані з дотриманям норм чинного законодавства України і відомості, викладені в них, відповідають фактичним обставинам спадкової справи.
Разом з тим, позивач не довів, що спадкодавець не міг усвідомлювати значення своїх дій, складаючи вказані заповіти.
В частині визнання за позивачем права власності в порядку спадкування за законом на 4/9 часток спірної квартири суди відмовили з підстав недоведеності вимог про визнання недійсним вказаного свідоцтва.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 травня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 травня 2021 року і ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Підставою касаційного оскарження рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 26 травня 2020 року та постанови Одеського апеляційного суду від 26 травня 2021 року вказував неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме їх застосування без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 червня
2019 року у справі № 369/3186/17 (провадження № 61-42486св18)
(пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
У постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року
у справі № 369/3186/17 викладено висновок щодо застосування частин другої та третьої статті 1254 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а саме про те, що складення нового заповіту, яким зменшено обсяг спадкової маси, порівняно з попереднім, але не змінено спадкоємця, скасовує попередній заповіт у відповідній частині, оскільки спадкодавець визначив спадкоємця тільки щодо частини спадщини.
Зазначає, що ОСОБА_2 незаконно отримала свідоцтво про право на спадщину № 172 від 11 квітня 2017 року на підставі заповіту від 2 лютого
2006 року на спадкове майно у вигляді 4/9 часток квартири
АДРЕСА_1, оскільки останнім заповітом від 25 червня 2016 року визначено, що до неї може перейти лише земельна ділянка площею 7,57 газ кадастровим
номером 5125084700:01:001:1038з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Струмківської сільської ради Татарбунарського району Одеської області.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 9 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_3
2 лютого 2006 року, 30 червня 2010 року та 25 червня 2016 року складені заповіти.
Заповітом від 2 лютого 2006 року, зареєстрованим в реєстрі за № 291, ОСОБА_3 все належне йому майно, а також все те, що буде йому належати на день смерті, заповів відповідачу ОСОБА_2
30 червня 2010 року ОСОБА_3 склав заповіт, зареєстрований в реєстрі
за № 1860, в якому визначив спадкоємцем ОСОБА_5 (двоюрідного брата спадкодавця) щодо частини майна, а саме земельної ділянки площею 7,57 га.
Заповітом від 25 червня 2016 року,зареєстрованим в реєстрі за № 825, земельну ділянку площею 7,57 га, розташовану на території Струмківської сільської ради Татарбунарського району Одеської області, ОСОБА_3 заповів ОСОБА_2
З копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_3, після якого залишилось спадкове майно, а саме 4/9 часток квартири
АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 7,57 га з кадастровим номером 5125084700:01:001:1038, розташована на території Струмківської сільської ради Татарбунарського району
Одеської області.
Спадкоємцями ОСОБА_3 за законом є його син ОСОБА_1 (позивач у справі) та дочка ОСОБА_2 (відповідач у справі).
21 лютого 2017 року ОСОБА_5 подав до Саратської районної державної нотаріальної контори Одеської області заяву про прийняття спадщини відповідно до заповіту від 30 червня 2010 року, зареєстрованого в реєстрі
за № 1860, проте листом цієї нотаріальної контори його повідомлено про скасування вказаного заповіту заповітом, складеним пізніше на іншу особу
11 квітня 2017 року відповідачу видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку № НОМЕР_2, розташовану на території Струмківської сільської ради Татарбунарського району Одеської області, масив № НОМЕР_3,
ділянка № НОМЕР_4, площею 7,57 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий
номер 5125084700:01:001:1038, та свідоцтво про право на спадщину
за заповітом № 172 на 4/9 часток квартири
АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статей 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Статтею 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
У частинах другій та четвертій статті 1236 ЦК України передбачено, що заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини. При складенні заповідачем декількох заповітів може мати місце їх "конкуренція", оскільки необхідно з`ясувати, який саме заповіт (заповіти) визначає (визначають) спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкове майно.
Відповідно до частини першої статті 1245 ЦК України частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.
Аналіз частин другої та третьої статті 1254 ЦК України дозволяє констатувати, що законодавець для випадку, коли заповідачем складено декілька заповітів, передбачив правила, що повинні враховуватися для визначення, який саме заповіт (заповіти) визначає (визначають) спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкове майно. Такі правила полягають в тому, що:
по-перше, внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом. Тобто якщо новий заповіт повністю суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі останнього заповіту;
по-друге, внаслідок складення нового заповіту відбувається часткова втрата чинності попереднім заповітом. Тобто якщо новий заповіт частково суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт тільки частково скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі двох заповітів.
Тлумачення частини третьої статті 1254 ЦК України свідчить, що складення нового заповіту, яким зменшено обсяг спадкової маси, порівняно з попереднім, але не змінено спадкоємця, скасовує попередній заповіт у відповідній частині, оскільки спадкодавець визначив спадкоємця тільки щодо частини спадщини.
Такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 26 червня
2019 року у справі № 369/3186/17 (провадження № 61-42486св18) та
від 9 жовтня 2019 року у справі № 601/568/16 (провадження № 61-23724св18).
У справі, яка переглядається, заповіт від 2 лютого 2006 року стосувався всього спадкового майна, а саме 4/9 часток спірної квартири та земельної ділянки
площею 7,57 га, яке ОСОБА_3 заповів ОСОБА_2 .
Натомість, заповіт від 30 червня 2010 року стосувався тільки земельної ділянки площею 7,57 га, яку ОСОБА_3 заповів ОСОБА_5 . Тобто цим заповітом спадкодавець, змінивши спадкоємця, скасував заповіт від 2 лютого
2006 року саме в частині зазначеної земельної ділянки, тобто тільки в тій частині, в якій він йому суперечить.
Заповіт від 25 червня 2016 року також стосувався тільки земельної ділянки площею 7,57 га, яку ОСОБА_3 заповів ОСОБА_2 та відповідно, повністю скасував заповіт від 30 червня 2010 року, змінивши його в частині спадкоємця.
Разом з тим, спадкодавець не змінював заповіт від 2 лютого 2006 року
щодо спадкування4/9 часток спірної квартири, ні в частині спадкоємця, ні в частині спадкового майна, тому в цій частині такий заповіт є чинним.
Таким чином, визначення спадкоємця на право спадкуванняземельноїділянки
площею 7,57 га має відбуватися згідно із заповітом від 25 червня 2016 року,
а інше спадкове майно, а саме4/9 часток квартири
АДРЕСА_1, повинно спадкуватися за заповітом
від 2 лютого 2006 року, який у цій частині не суперечить пізнішим заповітам.
Тому ОСОБА_2 має право на спадкування земельної ділянки площею 7,57 га за заповітом від 25 червня 2016 року та 4/9 часток зазначеної квартири - за заповітом від 2 лютого 2006 року.
Колегія суддів відхиляє посилання заявника у касаційній скарзі про неврахування судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 369/3186/17 (провадження № 61-42486св18), оскільки оскаржувані судові рішення не суперечать зазначеному висновку.
Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (стаття 1301 ЦК України).
Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про право відповідача на спадкування за заповітом від 2 лютого 2006 року
4/9 часток вказаної квартири, обґрунтованим є як їх висновок про відсутність підстав для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого ОСОБА_2 11 квітня 2017 року, так і висновок щодо відмови в задоволенні позовних вимог про визнання за позивачем права власності в порядку спадкування за законом на 4/9 часток спірної квартири.
Судами надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків апеляційного та місцевого судів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції - без змін.