ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 755/3687/15-ц
провадження № 61-63св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Олійник А. С.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", подану представником Сокуренком Євгеном, на постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2022 року в складі колегії суддів Нежури В. А., Вербової І. М., Невідомої Т. О.
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк"), звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, в якому просилj стягнути солідарно з останніх на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість у розмірі 366 669,38 дол. США, що відповідно до службового розпорядження Національного банку України (далі-НБУ) від 10 грудня 2014 року складає 5 734 709,10 гривень, за кредитним договором № K2HCGL00260494 від 21 грудня 2007 року.
Позовну заявумотивовано тим, що 21 грудня 2007 року сторони уклали вказаний кредитний договір, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 115 000,00 дол. США на строк до 21 грудня 2037 року, а остання зобов`язалась повернути суму кредиту та сплатити проценти за користування кредитом в строки та у порядку, передбачені умовами кредитного договору. На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 - три договори поруки. Свої зобов`язання за кредитним договором відповідач не виконала, у зв`язку з чим утворилась заборгованість у розмірі 366 669,38 доларів СШАА, з яких: 82 576,99 дол. США - заборгованість за кредитом, 78 918,41 дол. США - заборгованість по процентах, 205 173,98 дол. США - пеня за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 26 липня 2022 року у задоволенні позову АТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що після зміни банком в односторонньому порядку строку виконання основного зобов`язання внаслідок пред`явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок дострокового погашення всієї суми кредитної заборгованості, позивач втратив право нараховувати проценти за користування кредитом та неустойку, а тому суд вважав такі вимоги безпідставними. Оскільки після зміни в 2011 році строку виконання основного зобов`язання почався перебіг строку позовної давності для пред`явлення вимоги про стягнення кредитної заборгованості, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що банк, звернувшись до суду у лютому 2015 року, пропустив строк позовної давності, що стало підставою для відмови у позові.
Постановою Київського апеляційного суду від 16 листопада 2022 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 липня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу
задоволено частково.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором № K2HCGL00260494 від 21 грудня 2007 року у розмірі 146 529,98 дол. США, з яких: 82 219,10 дол. США - тіло кредиту, 39 147,14 дол. США - проценти; 25 163,74 дол. США - пеня.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором № K2HCGL00260494 від 21 грудня 2007 року у розмірі 146 529,98 дол. США, з яких: 82 219,10 дол.США - тіло кредиту, 39 147,14 дол. США - проценти; 25 163,74 дол. США - пеня.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором № K2HCGL00260494 від 21 грудня 2007 року у розмірі 146 529,98 доларів США, з яких: 82 219,10 доларів США - тіло кредиту, 39 147,14 доларів США - проценти; 25 163,74 доларів США - пеня.
Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь АТ КБ "ПриватБанк" в рівних частках судовий збір у розмірі 2 685,69 грн.
В іншій частині позову відмовлено.
Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про те, що банк, звернувшись в 2011 році до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, змінив строк виконання кредитного зобов`язання, що є підставою для припинення нарахування процентів відповідно до вимог статті 1048, частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Після березня 2011 року банк мав право нараховувати проценти відповідно до вимог частини другої статті 625 ЦК України, однак з такими вимогами банк до суду не звертався. Щодо застосування судом першої інстанції строку позовної давності до вимог банку про стягнення основної суми боргу, апеляційний суд зазначив, що лише після реалізації предмета іпотеки та зарахування відповідних сум 19 лютого 2013 року, яких не вистачало на погашення заборгованості у повному обсязі за рахунок предмета забезпечення, банк дізнався про порушення своїх прав, а тому звернувся до суду з цим позовом в межах строку позовної давності. Щодо солідарної відповідальності поручителів та боржника, суд апеляційної інстанції зазначив, що норми права, що регулюють інститут поруки, не передбачають солідарної відповідальності поручителів між собою. При цьому відповідальність кожного з поручителів перед позивачем є солідарною разом з позичальником як з боржником за основним зобов`язанням, що випливає з умов договорів поруки.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
02 січня 2023 року позивач надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2022 року.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та застосування в оскаржуваному судовому рішенні норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2022 року в частині позовних вимог АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за процентами та неустойкою, ухвалити нове рішення у відповідній частині, яким задовольнити позовні вимоги та стягнути солідарно з відповідачів на користь АТ КБ "ПриватБанк" заборгованість по процентах у розмірі 78 918,41 дол. США та заборгованість за пенею у розмірі 72 188,44 дол. США, в іншій частині постанову залишити без змін.
Підставою касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 16 листопада 2022 року заявник зазначає пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зокрема апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин вимоги частини першої статті 1048, частини першої статті 1050 ЦК України, не дослідив належним чином докази у справі в частині умов кредитного договору, не врахував висновки, вкладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі №910/17048/1 та Рішенні Конституційного Суду України від 22 червня 2022 року у справі №3-188/2020 (455/20).
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 20 січня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ "ПриватБанк" на постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2022 року, витребував справу із суду першої інстанції.
08 березня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не дослідив умови кредитного договору, зокрема його пункти 2.3.7, 3.1 та 3.4, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для вирішення справи, не врахував вказані висновки Великої Палати Верховного Суду, дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення процентів у розмірі 39 771,27 доларів США та пені у розмірі 47 024,70 дол. США, яка була нарахована в межах строку позовної давності за останній рік, що передує пред`явленню позову. Так, звернення стягнення на предмет іпотеки спрямовано на задоволення вимог кредитора за основним зобов`язанням та має похідний характер, а не альтернативний основному. Така вимога є відмінною від вимоги про стягнення заборгованості, оскільки порядок задоволення вимог іпотекодержателя врегульовано спеціальним Законом України "Про іпотеку", а не загальними нормами ЦК України, які регулюють відносини, пов`язані з основним зобов`язанням. Рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки не може бути підставою для дострокової зміни строку виконання зобов`язань, оскільки звернення стягнення відбувається лише в межах розміру вартості реалізованого заставного (іпотечного) майна. Строк повного погашення кредиту встановлений у кредитному договорі до 21 грудня 2037 року. Нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту незалежно від закінчення дії таких кредитних договорів. Кредитний договір не містить умов про припинення нарахування процентів після закінчення строку кредитування, більш того, договором встановлено їх нарахування до дати повного погашення кредиту. Банк та позичальник, укладаючи кредитний договір домовились, що проценти як плата за користування грошовими коштами будуть нараховуватись до дня повернення кредиту. Така домовленість сторін кредитного договору передбачала, що банк із дати укладення кредитного договору очікував на отримання процентів як плати за користування кредитом до дня його фактичного повернення і що в разі неповернення позичальником кредиту у строк, обумовлений договором, банк мав право вимагати сплату процентів за користування кредитом за прострочений період. Отже, висновки апеляційного суду про відсутність підстав для подальшого нарахування процентів та неустойки є помилковими.
Позиція інших учасників справи
Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду касаційної інстанції відзиву на касаційну скаргу протягом строку, встановленого в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
Фактичні обставини, встановлені судами
21 грудня 2007 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № К2HCGL00260494, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу кредит у розмірі 133 499,20 дол. США на строк до 21 грудня 2037 року зі сплатою процентів за ставкою, встановленою у пункті 1.1 договору.
21 грудня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № К2HCGL00260494 між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_2 був укладений договір поруки № К2HCGL00260494/01.
21 грудня 2007 року на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № К2HCGL00260494 між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4 був укладений договір поруки № К2HCGL00260494/02.
21 грудня 2007 року в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № К2HCGL00260494 між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 був укладений договір поруки № К2HCGL00260494/03.
На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 21 грудня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладений договір іпотеки № К2НСОЬ00260494, за умовами якого іпотекодавець надало в іпотеку банку нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1, яка належить останній на праві власності на підставі договору купівлі-продажу.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2011 року у справі № 2-4729/2011, яке набрало законної сили 14 жовтня 2011 року, позов АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № К2HCGL00260494 від 21 грудня 2007 року задоволено.
Звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру за адресою: АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № К2HCGL00260494 від 21 грудня 2007 року в розмірі 1 479 571,46 грн.
У мотивувальній частині рішення суд зазначив, що станом на 29 березня 2011 року заборгованість позичальника становить 179 688,00 дол. США, яка складається з: 115 377,12 дол. США - кредит; 39 147,14 дол. США - проценти; 25 163,74 дол. США - пеня.
Предмет іпотеки було реалізовано в примусовому порядку на прилюдних торгах 22 листопада 2012 року, що підтверджується актом державного виконавця про проведені прилюдні торги із реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки) від 24 грудня 2012 року.
Згідно з постановою відділу державної виконавчої служби Деснянського районного управління юстиції у м. Києві від 15 липня 2014 року (ВП № 43244013) про повернення виконавчого документа, квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_1 реалізована з прилюдних торгів, кошти від реалізації у розмірі 265 032,04 грн перераховано стягувачеві, стягнуто виконавчий збір у розмірі 26 211,96 грн та витрати на проведення виконавчих дій 1 500,00 грн.
З виписки по рахунку № 29098052652485 вбачається, що 19 лютого 2013 року зараховано кошти у розмірі 33 158,02 дол. США (еквівалент у гривні - 265 032,05 грн), які розподілені на погашення заборгованості за тілом кредиту - у розмірі 30 449,09 дол. США, та 2 708,93 дол. США - на погашення простроченого тіла кредиту.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди із рішенням суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за користування грошовими коштами та пені, тому відповідно до частини першої статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) рішення суду апеляційної інстанції переглядається Верховним Судом лише в цій частині.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Виконання зобов`язання може забезпечуватися заставою (частина перша статті 546 ЦК України).
Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України в редакції закону, що діяв на час укладення кредитного та іпотечного договорів).
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України "Про іпотеку" (в редакції закону, що діяв на час укладення іпотечного договору) за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що
обумовлює основне зобов`язання.
Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" (в редакції закону, що діяв на час укладення іпотечного договору) визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на
предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на
предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на
підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
У підпункті 2.3.7 кредитного договору передбачено, що банк має право стягнути кредит у повному обсязі до спливу строку кредитування, передбаченого пунктом 1.1 договору, в тому числі шляхом звернення стягнення на предмет застави за настання умов, передбачених підпунктом 2.3.3, а також стягнути комісії, проценти та неустойки за фактичний строк користування.
Відповідно до пункту 4.1 кредитного договору, при порушенні позичальником будь-якого із зобов`язань, передбачених підпунктами 2.2.2, 2.2.3. 2.2.9 даного договору, банк має право нарахувати, а позичальник зобов`язаний сплатити банку пеню у розмірі 0,15% від суми простроченого платежу за кожен день прострочки платежів.
З рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2011 року, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки, вбачається, що, звернувшись до суду із вказаною вимогою, банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення всієї суми заборгованості за кредитним договором № К2HCGL00260494 від 21 грудня 2007 року, а саме заборгованості за кредитом - 115 377,12 дол. США, заборгованості по процентах за користування кредитом - 39 147,15 дол. США, пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором - 25 163,74 дол. США, комісії - 49254,98 доларів США.
Згідно з умовами кредитного договору за наявності прострочення виконання основного зобов`язання ПАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", використав право дострокової вимоги повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого в іпотеку майна.
Такими діями банк на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом та пені.
Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором.
Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Такий правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12.
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.
Встановлення строку дії кредитного договору має важливе значення для правильного вирішення справи з огляду на те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, постанови Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 754/5040/16-ц, від 31 липня 2024 року у справі №161/11703/22, від 09 вересня 2024 року у справі № 463/2517/22, від 11 вересня 2024 року у справі № 760/4790/23).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц зазначила, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору.
Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов`язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний
основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.
Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов`язань.
Тобто кредитор (банк) має право (за наявності підстав) на отримання компенсаційних виплат відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, однак банк має звернутися із такими вимогами до боржника, а не самовільно здійснювати такі нарахування.
Згідно з приписами частини першої статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як і інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника суми заборгованості фактично не виконано або виконано з простроченням, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов`язання.
Схожі висновки зробив Верховний Суд в постанові від 28 серпня 2024 року у справі № 459/3267/21.
АТ КБ "Приватбанк" з вимогами щодо стягнення сум, нарахованих в порядку статті 625 ЦК України, до суду не звертався.
Доводи заявника про неврахування судом апеляційної інстанції умов кредитного договору, зокрема його пунктів 2.3.7, 3.1 та 3.4, є безпідставними, оскільки зміст вказаних пунктів не свідчить про те, що сторонами було досягнуто згоди з приводу продовження нарахування процентів за користування кредитними коштами після реалізації банком свого права на дострокове стягнення всієї суми заборгованості, в тому числі шляхом подання до суду позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Дійсно, вказаними пунктами встановлений строк дії кредитного договору - до повного погашення кредиту, однак така умова не обмежує право банку на дострокове стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором незалежно від способу такого стягнення, яке змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору.
Скориставшись правом вимагати дострокового повернення всієї суми кредиту, банк на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк кредитування за кредитним договором № К2HCGL00260494 від 21 грудня 2007 року і цей строквважається таким, що настав 19 березня 2011 року. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2011 року, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки, засвідчує такі зміни.
Так, на момент звернення АТ КБ "ПриватБанк" до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки суд зафіксував суму заборгованості, що становила 179 688,00 дол. США та складалась із 115 377,12 дол. США - тіло кредиту; 39 147,14 дол. США - проценти; 25 163,74 дол. США - пеня.
Після реалізації предмета іпотеки, кошти від реалізації у розмірі 33 158,02 доларів США було розподілено на погашення заборгованості і
станом на 19 лютого 2013 рік заборгованість по тілу кредиту становила 82 219,10 доларів США (115 377,12 доларів США - 33 158,02 доларів США), 39 147,14 доларів США - заборгованість по процентам; 25 163,74 доларів США - пеня.
Судом встановлено, що кошти від реалізації іпотечного майна в рахунок погашення процентів та пені не зараховувались.
Отже, АТ КБ "ПриватБанк" використав право вимагати дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов кредитного договору від 21 грудня 2007 року № К2HCGL00260494 шляхом пред`явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що такими діями АТ КБ "ПриватБанк" як кредитор на власний розсуд змінило умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом та пені, тому після березня 2011 року у банка відсутнє право нараховувати проценти за користування кредитом, пеню та штрафи, які передбачені умовами договору.
Оскаржуване судове рішення в частині щодо стягнення процентів та пені є достатньо вмотивованим та містить висновки суду щодо питань, які мають значення для вирішення справи в частині, яка є предметом касаційного перегляду.
Як на підставу касаційного оскарження АТ КБ "ПриватБанк" посилається на висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі №910/17048/17, який на думку заявника не був врахований апеляційним судом.
Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, згідно з яким на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях
суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 Велика Палата Верховного Суду вказала, що системний аналіз статті 33, частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 03 липня 2018 року № 2478-VIII, статей 546, 590, 598, 599 ЦК України дає підстави для висновку, що їхнє обмежене тлумачення у вигляді припинення основного зобов`язання внаслідок реалізації прав на один із способів забезпечення виконання зобов`язання за наявності інших забезпечень та, при цьому, неповному задоволенні вимог кредитора, є несумісним з призначенням інституту забезпечення виконання зобов`язань, його правовою природою і сутністю та суперечить принципам розумності, пропорційності і рівності сторін, адже фактично позбавляє юридичного сенсу законодавчі приписи, якими передбачено право кредитора забезпечити виконання основного зобов`язання за рахунок усіх видів забезпечення зобов`язання, узгоджених сторонами. Буквальне застосування положень частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 03 липня 2018 року № 2478-VIII) можливе виключно в тих випадках, коли належне та повне виконання основного зобов`язання було забезпечене лише одним способом забезпечення, і вказаний спосіб було реалізовано у повному обсязі в позасудовому порядку. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що частина четверта статті 36 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачає недійсність наступних вимог кредитора, заявлених не до основного боржника, а щодо виконання боржником основного зобов`язання, що в цьому контексті слід розуміти як недійсність вимог, заявлених до усіх сторін як основного договору, так і забезпечувальних зобов`язань, закріплених в акцесорних договорах. У випадку забезпечення виконання основного зобов`язання двома і більше предметами застави, основне зобов`язання не припиняється після звернення стягнення на всі предмети застави або на будь-який з них на вибір заставодержателя, якщо це не потягло повного задоволення його вимог та не закінчився строк на реалізацію права звернення стягнення на інші забезпечувальні зобов`язання.
Висновки, а також встановлені Великою Палатою Верховного Суду фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, Велика Палата Верховного Суду керувалась конкретними обставинами справи з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Між тим, висновки суду, вказані у наведеній заявником постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 в частині стягнення процентів, які передбачені статтею 1048 ЦК України, не суперечать висновкам, яких дійшов суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається.