ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 754/41/23
провадження № 61-17870св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа- Служба у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Пількевич Тетяною Анатоліївною, на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 квітня 2023 року в складі судді Таран Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року в складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, про позбавлення права користування житловим приміщенням,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, про позбавлення права користування житловим приміщенням.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначала, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира). У квартирі були зареєстровані та проживали: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (колишня невістка); ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 (син); ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3 (онука); ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3 (онук); ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4 (онука).
Рішенням від 18 серпня 2022 року Деснянський районний суд міста Києва, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвав.
Однак, після розірвання шлюбу, відповідач яка втратила статус члена сім`ї, надалі проживає і користується спірною квартирою, змінила замки на вхідні двері та не надає доступу позивачу до свого житла. Навіть коли ОСОБА_3 прийшов до дітей - відповідач не надала доступу до житла та викликала поліцію.
На неодноразові прохання позивача, відповідач відмовлялася знятися з місця реєстрації та надати їй доступ до квартири, а на пропозицію ОСОБА_3 (колишнього чоловіка відповідача) переїхати в іншу квартиру з гарними умовами відмовилася.
15 вересня 2022 року позивач через засоби поштового зв`язку надіслала відповідачу заяву про досудове врегулювання спору, однак відповідач проігнорувала вказану вимогу.
У подальшому, позивач звернулася з письмовою заявою до Центру надання адміністративних послуг Деснянського району м. Києва, за результатом розгляду якої було прийнято рішення про зняття з місця реєстрації ОСОБА_2, тому, станом на дату подання позову в квартирі зареєстровані: ОСОБА_3 (син); ОСОБА_4 (онука); ОСОБА_5 (онук); ОСОБА_5 (онука).
Посилаючись на військовий стан та необхідність у користуванні житлом, а також на порушення права позивача відповідачем на вільне розпорядження і користування майном, ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, - спірною квартирою.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 10 квітня 2023 року Деснянський районний суд міста Києва позовні вимоги ОСОБА_1 залишив без задоволення.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів вчинення відповідачем дій, які перешкоджають їй вільно користуватися та розпоряджатися спірною квартирою.
Суд не встановив наявності фактів порушення прав позивача, які б підлягали захисту в судовому порядку. Сам факт розірвання шлюбу між сином позивача і відповідачем та виникнення у зв`язку з цим конфліктних ситуацій між колишнім подружжям не може свідчити про порушення відповідачем ОСОБА_2 майнових прав позивача.
Постановою від 08 листопада 2023 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Пількевич Т. А., залишив без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 10 квітня 2023 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, вважав їх законними та обґрунтованими, вказавши про те, що правовідносини, які виникли між сторонами у цій справі, не можуть бути врегульовані положеннями статті 405 ЦК України, а тому й задоволенню не підлягають. Крім того, апеляційний суд врахував, що відповідач проживає у спірній квартирі разом із неповнолітніми дітьми, а тому в разі задоволення позову неповнолітні діти відповідача та ОСОБА_3 фактично залишаться у спірній квартирі без законного представника - матері.
Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі
13 грудня 2023 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Пількевич Т. А., через засоби поштового зв`язку, подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 квітня 2023 року і постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Суди не дослідили усіх доказів та обставин справи, що мають значення для справи. Суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 30/6915/19, від 15 травня 2017 року в справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року в справі № 753/481/15, від 09 жовтня 2019 року в справі № 695/2427/16 та № 523/12186/13, від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17 (пункт 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивач не користувалась спірною квартирою, у зв`язку з відсутність ключів від неї, оскільки відповідач змінила замки на власний розсуд та надала ключі лише своєму батьку. На прохання надати ключі - ОСОБА_1 отримувала відмову з посилання на погані стосунки між відповідачем та її сином. А тому заявник вважає, доведеним факт, що вона як власник квартири, позбавлена можливості користуватися своєю власністю.
Також зазначає, що під час розгляду справи позивач надала апеляційному суду докази вчинення відповідачем перешкод у користуванні своєю власністю, однак суд їх проігнорував та не досліджував.
Також суд не взяв до уваги, надані позивачем докази на підтвердження того, що відповідач має на праві власності інше житло, а саме квартиру АДРЕСА_2, а також те, що відповідач зареєстрована за адресою свого батька, а саме у квартирі АДРЕСА_3, та як член його родини має права на користування цією квартирою. А тому суди дійшли помилкового висновку про ненадання позивачем доказів того, що відповідач користується іншим житловим приміщенням чи у її власності перебуває інше житлове приміщення.
Вказує, що її інтереси як власника житла перевищують інтереси відповідача як колишнього члена сім`ї, у якої припинилися правові підстави користування чужим майном та, яка забезпечена іншим житлом.
Доказів того, що після розірвання шлюбу із сином позивача, відповідач веде спільне господарство, проживає однією сім`єю із власником квартири - позивачем і є членом її сім`ї матеріали справи не містять.
Крім того, позивач вважає, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог, вказавши про те, що відповідач у справі проживає у спірній квартирі разом із неповнолітніми дітьми, а тому в разі задоволення позову неповнолітні діти відповідача та ОСОБА_3 фактично залишаться у вказаній квартирі без законного представника - матері. Зазначає, що в межах цієї справи не розглядається питання щодо дітей, встановлення місця їх проживання. Звертає увагу на те, що у Деснянському районному суді м. Києва розглядається справа № 754/1373/23 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей.
Крім того, заявник звертає увагу на те, що відповідач виїхала закордон, не сплачує комунальні послуги та не бере участь в утриманні спірної квартири, у зв`язку з чим виникла заборгованість. Зазначеним відповідач перешкоджає позивачу у реалізації її прав як власника квартири.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою від 20 грудня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Деснянського районного суду міста Києва.
Справа надійшла до Верховного Суду у січні 2024 року.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, з`ясовані судами
ОСОБА_1 є власником спірної квартири АДРЕСА_4 (т. 1, а. с. 8).
Після придбання квартири позивач ОСОБА_1 добровільно надала квартиру у користування своєму сину ОСОБА_3 та його дружині ОСОБА_2, що сторонами не заперечувалось.
При цьому, сама позивач не проживала і не користувалась спірною квартирою та не була зареєстрована в ній, що також сторонами не оспорювалось.
У квартирі були зареєстровані та проживали: ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 (колишня невістка); ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 (син); ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3 (онука); ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3 (онук); ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4 (онука) (т. 1, а. с. 19).
Рішенням від 18 серпня 2022 року Деснянський районний суд міста Києва шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвав (т. 1, а. с. 15, 16).
Після розірвання шлюбу, відповідач залишилась проживати разом з дітьми у спірній квартирі, яка належить позивачу на праві власності.
Позивач зверталася з письмовою заявою до Центру надання адміністративних послуг Деснянського району м. Києва, за результатом розгляду якої прийнято рішення про зняття з місця реєстрації ОСОБА_2 .
Станом на дату подання позову в квартирі були зареєстровані: ОСОБА_3 (син); ОСОБА_4 (онука); ОСОБА_5 (онук); ОСОБА_5 (онука).
Станом на день розгляду справи судом першої інстанції у належній позивачу квартирі ніхто не зареєстрований (т. 1, а. с. 207).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника житла користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї.
У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.
У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року в справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року в справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року в справі № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року в справі № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus").
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 вищезгаданого рішення у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом з тим у спірних правовідносинах в цій справі права позивача як власника квартири захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), наведені такі правові висновки.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування цим житлом.
Такий правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
Дійсна сутність позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
У справі, яка переглядається, спір виник між ОСОБА_1 як власником спірної квартири та ОСОБА_2 як колишньою невісткою, яка користується вказаною квартирою та проживає в ній разом із трьома неповнолітніми дітьми.
Суди встановили, що ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі з сином позивача, вселилася до спірного житла зі згоди власника житла. Шлюб між відповідачем та сином позивача розірвано рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 серпня 2022 року в справі № 754/5550/22. Позивач звернулася до суду із позовом про визнання відповідача такою, що втратила право проживання у житлі позивача, посилаючись на те, що остання чинить їй перешкоди у користуванні своєю власністю.
Вирішуючи вказаний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів вчинення відповідачем дій, які перешкоджають їй вільно користуватися та розпоряджатися спірною квартирою. У зв`язку з чим суди не встановили наявності фактів порушення прав позивача, які б підлягали захисту в судовому порядку.
Колегія суддів погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, а також із висновком, що сам факт розірвання шлюбу між сином позивача та відповідачем, виникнення у зв`язку з цим конфліктних ситуацій між колишнім подружжям, не може свідчити про порушення відповідачем ОСОБА_2 майнових прав позивача.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, перевіривши доводи позивача про позбавлення права користування житловим приміщенням відповідача у справі на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, та належним чином дослідивши, чи відповідає припинення права користування відповідачем спірною квартирою необхідності захисту права власника, дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги не можуть вважатися обґрунтованими.
Суди правильно врахували те, що з моменту придбання квартири, позивач добровільно надала згоду, зокрема, відповідачу ОСОБА_2 користуватися спірною квартирою та проживати в ній разом із сином позивача ОСОБА_3 та їхніми спільними дітьми. Вказане свідчить про те, що відповідач набула право користування спірною квартирою за згодою власника квартири - ОСОБА_1 й тривалий час проживає у цій квартирі разом із своїми неповнолітніми дітьми.
Крім того, системний аналіз матеріалів справи свідчить про те, що позивач не надала належних та допустимих доказів того, що відповідач користується іншим житловим приміщенням, чи у її власності перебуває інше житлове приміщення.
Позивач також не довела факту чинення їй перешкод відповідачем у користуванні спірною квартирою.
Спростовуючи доводи позивача про те, що відповідач не сплачує комунальні послуги за користування житлом, через що утворилася заборгованість, колегія суддів звертає увагу на те, що позивач не позбавлена можливості на звернення до суду з позовом про стягнення відповідної частини сплаченої заборгованості.
Посилання у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду у цій справі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.