ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 жовтня 2024 року
м. Київ
справа № 733/728/22
провадження № 61-16676св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 22 травня 2023 року у складі судді Вовченка А. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року у складі колегії суддів Шарапової О. Л., Євстафіїва О. К., Скрипки А. А. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення від права на спадкування,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просила усунути відповідача від права на спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, після смерті якої залишилося спадкове майно у вигляді житлового будинку та земельної ділянки.
Вказує, що вона, будучи спадкоємцем померлої ОСОБА_3 за заповітом, у встановлений законом шестимісячний строк звернулася до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Дочка спадкодавця ОСОБА_2, яка є спадкоємцем за законом першої черги та має право на обов`язкову частку у спадщині, також подала відповідну заяву.
Вважає, що ОСОБА_2 не має права на спадкування, оскільки ухилялася від виконання свого обов`язку щодо утримання матері. Крім того, відповідач протягом останніх десяти років постійно проживала на території російської федерації та не здійснювала догляд за спадкодавцем, яка через похилий вік потребувала сторонньої допомоги.
За життя ОСОБА_3 вона весь час була поруч з нею, допомагала по господарству, придбавала продукти та ліки, а після смерті спадкодавця займалася церемонією поховання.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ічнянський районний суд Чернігівської області рішенням від 22 травня 2023 року у задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 не надала належних, достатніх та безспірних доказів, що є її процесуальним обов`язком, про ухилення відповідача від надання своїй матері допомоги за наявності можливості її надання, а також перебування спадкодавця у безпорадному стані та потребу у постійному сторонньому догляді.
Отже, позивач не довела, що ОСОБА_2 вчинила умисні дії чи бездіяльність, спрямовані на ухилення від виконання обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, а тому відсутні передбачені частиною п`ятою статті 1224 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підстави для застосування такого крайнього заходу як усунення відповідача від права на спадкування за законом після смерті матері.
Чернігівський апеляційний суд постановою від 18 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 22 травня 2023 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд надав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням подальших уточнень просить скасувати рішення Ічнянського районного суду Чернігівської області від 22 травня 2023 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 712/4709/15, від 04 березня 2019 року у справі № 321/1573/17, від 17 липня 2019 року у справі № 676/5086/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах положень частини п`ятої статті 1224 ЦК України з урахуванням підпункту 3 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 03 березня 2022 року № 187 "Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації", а саме щодо можливості спадкування особою, яка є громадянином держави-агресора (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). Також суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивувала тим, що висновки судів попередніх інстанцій про недоведеність позовних вимог є помилковими, оскільки наявні в матеріалах справи докази у своїй сукупності підтверджують те, що відповідач ухилялася від надання допомоги матері, не цікавилася її життям і здоров`ям, хоча знала про перебування спадкодавця у безпорадному стані через похилий вік.
Суди надали неналежну оцінку показанням свідків та листам ОСОБА_3, якими підтверджується, що спадкодавець потребувала допомоги саме відповідача.
Вважає, що відповідач не має права на спадкування майна, розташованого на території України, оскільки є громадянкою російської федерації. Ухвалення судового рішення усупереч положенням постанови Кабінету Міністрів України від 03 березня 2022 року № 187 "Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації" може спричинити відчуження нерухомого майна особою, що пов`язана з державою-агресором.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 10 січня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Ічнянського районного суду Чернігівської області.
06 лютого 2024 року справа № 733/728/22 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з`ясовані судами
Згідно зі свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у смт Парафіївка Ічнянського району Чернігівської області (а. с. 5).
Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, до складу якої увійшли житловий будинок та земельна ділянка, розташовані на території Парафіївської селищної ради Чернігівської області.
Відповідач ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, є рідною дочкою померлої ОСОБА_3 .
За життя, а саме 15 липня 2019 року, ОСОБА_3 склала заповіт, яким все своє майно,де б воно не було та з чого воно б не складалося, і взагалі все те, що належатиме їй на день смерті і на що за законом вона буде мати право, заповіла позивачу ОСОБА_1 (а. с. 6).
У встановлений законом шестимісячний строк позивач та відповідач звернулися до Ічнянської державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3, у зв`язку з чим державним нотаріусом заведено спадкову справу № 62/2021 до майна померлого спадкодавця (а. с. 31-34).
07 липня 2022 року державний нотаріус Ічнянської державної нотаріальної контори Шара В. В. видав позивачу ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за заповітом на 1/2 частку спадкового майна, яке належало спадкодавцю ОСОБА_3 і складається із житлового будинку та земельної ділянки, розташованих на території Парафіївської селищної ради Чернігівської області (а. с. 34).
Відповідачу ОСОБА_2, яка має право на обов`язкову частку у спадщині, не видавалося свідоцтво про право на спадщину.
Допитані у суді першої інстанції свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 пояснили, що ОСОБА_2, яка є дочкою померлої ОСОБА_3, проживає на території російської федерації. Більше десяти років відповідач не приїздила до рідного села, не відвідувала свою матір та жодним чином не приймала участі у догляді за нею. Ствердили, що саме ОСОБА_1 опікувалася ОСОБА_3, допомагала їй по господарству, придбавала продукти та одяг. ОСОБА_2 періодично телефонувала до матері. До самої смерті ОСОБА_3 пересувалася самостійно.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
У статтях 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка). Розмір обов`язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 1241 ЦК України).
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
Згідно з частинами першою-третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила усунути ОСОБА_2 від права на спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3 .
У частині третій статті 1224 ЦК України передбачено, що не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов`язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.
Згідно з частиною п`ятою статті 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо судом буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Правило частини п`ятої статті 1224 ЦК України стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до положень Сімейного кодексу України не були зобов`язані утримувати спадкодавця.
Позбавлення особи права спадкувати - це захід, що має застосовуватися лише в крайньому випадку з урахуванням, передусім, характеру поведінки відповідача.
Під безпорадним станом слід розуміти безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв`язку з чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.
Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.
Крім того, підлягає з`ясуванню судом питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб, чи мав спадкоємець матеріальну та фізичну змогу надавати таку допомогу.
При цьому відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів в їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 04 березня 2019 року у справі № 321/1573/17 (провадження № 61-45879св18) та від 17 липня 2019 року у справі № 676/5086/15-ц (провадження № 61-25032св18), на які посилалася заявник у касаційній скарзі.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивач не надала належних, достатніх та безспірних доказів на підтвердження свідомого ухилення ОСОБА_2 від надання своїй матері допомоги за наявності можливості її надання, а також перебування спадкодавця у безпорадному стані та потребу у постійному сторонньому догляді саме від відповідача.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що оскільки позивач не надала належних, допустимих та безспірних доказів на підтвердження одночасного настання всіх передбачених частиною п`ятою статті 1224 ЦК України обставин, що є її процесуальним обов`язком, то відсутні підстави для застосування такого крайнього заходу як усунення ОСОБА_2 від права на спадкування за законом після смерті її матері.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 ухилялася від надання допомоги матері, не цікавилася її життям і здоров`ям, хоча знала про перебування спадкодавця у безпорадному стані через похилий вік, не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
З огляду на викладене, оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об`єктивному і неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Аргументи касаційної скарги щодо неправильного розуміння судами попередніх інстанцій частини п`ятої статті 1224 ЦК України є безпідставними і ґрунтуються на обмеженому тлумаченні позивачем цієї норми матеріального права, яке не узгоджується з усталеною судовою практикою.
У свою чергу, доводи заявника про застосування судами попередніх інстанцій норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 712/4709/15 (провадження № 61-8023св18), від 04 березня 2019 року у справі № 321/1573/17 (провадження № 61-45879св18), від 17 липня 2019 року у справі № 676/5086/15-ц (провадження № 61-25032св18), колегія суддів відхиляє, оскільки висновки судів у цій справі відповідають правовим висновкам, сформованим у наведених постановах суду касаційної інстанції, на які міститься посилання у касаційній скарзі.
З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Аргументи заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах положень частини п`ятої статті 1224 ЦК України з урахуванням підпункту 3 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 03 березня 2022 року № 187 "Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації", а саме щодо можливості спадкування особою, яка є громадянином держави-агресора (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Так, підпунктом 3 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 03 березня 2022 року № 187 "Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації" установлено до прийняття та набрання чинності Законом України щодо врегулювання відносин за участю осіб, пов`язаних з державою-агресором, мораторій (заборону) на відчуження, передачу в заставу, будь-які інші дії, які мають чи можуть мати наслідком відчуження нерухомого майна, цінних паперів, права участі в юридичній особі, прав вимоги до боржника у справах про банкрутство (неплатоспроможність), транспортних засобів, повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання на користь осіб, пов`язаних з державою-агресором, або Російської Федерації, крім набуття ними права власності на такі об`єкти на підставі рішення суду або свідоцтва про право на спадщину.
Отже, дія вказаного нормативно-правового акта Уряду України не поширюється на спірні спадкові правовідносини, оскільки мораторій (заборона) на відчуження нерухомого майна, який встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2022 року № 187, не застосовується до громадян російської федерації, які набувають право власності на такі об`єкти, зокрема на підставі свідоцтва про право на спадщину, тобто в порядку спадкування.
У контексті зазначеного колегія суддів, що переглядає цю справу, вважає необґрунтованими доводи заявника про те, що відповідач, будучи громадянкою російської федерації, не має права на спадкування нерухомого майна, розташованого на території України.
З урахуванням того, що Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, доводи касаційної скарги про недослідження судами наявних у матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), також не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії" ("Ruiz Torija v. Spain"), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" ("Hirvisaari v. Finland"), заява № 49684/99).
Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.