Постанова суду № 760/139/17 від 25.09.2024 про розірвання договору найму житлового приміщення та визнання осіб такими, що втратили право проживання у гуртожитку, виселення...

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 760/139/17

провадження № 61-7423св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - Державна установа "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України",

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, в інтересах якого діють законні представники ОСОБА_1 та ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 06 вересня 2023 року в складі судді Усатової І. А. та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року в складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року Державна установа "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" (далі - ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України") звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, в інтересах якого діють законні представники ОСОБА_1 та ОСОБА_2, про розірвання договору найму житлового приміщення та визнання осіб такими, що втратили право проживання у гуртожитку, виселення та стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням житлово-побутової комісії господарського управління Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України) відповідно до протоколу від 14 травня 1997 року співробітнику міліції ОСОБА_1 та його дружині ОСОБА_2 надано кімнату № НОМЕР_1 у відомчому гуртожитку МВС України, що розташований на АДРЕСА_8.

Назву АДРЕСА_8 рішенням Київської міської ради від 13 листопада 2014 року № 373/373 перейменовано на "АДРЕСА_8", а будівлю зазначеного гуртожитку відповідно до наказу МВС України від 28 грудня 2015 року № 1788 "Про передачу гуртожитків" передано на баланс ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ Україна", яка здійснює його утримання та експлуатацію та надає житлово-комунальні послуги мешканцям.

На підставі дозволу житлово-побутової комісії ОСОБА_1 виданий спеціальний ордер "Вселительная" на поселення до гуртожитку разом з дружиною ОСОБА_2

10 квітня 2000 року у зв`язку з отриманням у користування кімнати у гуртожитку між ОСОБА_1 та Житлово-комунальним відділом МВС України укладений договір найму житлового приміщення у гуртожитку № 47, пунктом 10.6 якого передбачено, що дія договору оренди припиняється внаслідок звільнення наймача з системи органів внутрішніх справ.

29 лютого 2008 року ОСОБА_1 звільнився з органів внутрішніх справ, а тому договір найму підлягає розірванню на підставі пункту 10.6. договору.

Крім того, ОСОБА_1 та його дружина ОСОБА_2 без згоди позивача вселили до кімнати гуртожитку своїх дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідачі фактично не проживають у гуртожитку, свої речі не вивезли, самовільно замінили замок вхідних дверей і не надали ключ від них. Факт непроживання відповідачів у спірному житловому приміщенні підтверджується актами комісії ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" про результати перевірки проживання мешканців гуртожитку на АДРЕСА_1 .

Разом із тим місце проживання ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_4 не зареєстровано за адресою спірного гуртожитку. Згідно з довідкою "Форма 3", виданої з місця проживання, та відміткою у паспорті відповідачі з 19 січня 2011 року зареєстровані за іншою адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_1 та його дружині ОСОБА_2 належить на праві спільної приватної власності квартира АДРЕСА_3 .

Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_5 ОСОБА_4 не перебували у трудових відносинах з МВС та не отримували окремого дозволу житлово-побутової комісії на вселення в гуртожиток, а є членами сім`ї ОСОБА_1, їх право на проживання у гуртожитку є похідним від права ОСОБА_1 . Оскільки ОСОБА_1 втратив право подальшого проживання у гуртожитку, відповідно, члени його сім`ї також втратили право проживання спірним житловим приміщенням.

Крім того, ОСОБА_1, з яким був укладений договір найму, надавались житлово-комунальні послуги, але за період з 01 березня 2016 року до 01 грудня 2016 року він не сплатив за надані послуги, у зв`язку з чим утворилась заборгованість у розмірі 5 129,48 грн.

За таких обставин ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" просило суд розірвати договір найму житлового приміщення в гуртожитку, укладений 10 квітня 2000 року між ОСОБА_1 та Житлово-комунальним відділом МВС України № 47; визнати відповідачів такими, що втратили право проживати у відомчому гуртожитку МВС України за адресою: АДРЕСА_4 ; виселити їх з кімнати № НОМЕР_1 зазначеного гуртожитку, а також стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за житлово-комунальні послуги у розмірі 5 129,48 грн.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 11 січня 2017 року позовну заяву ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за житлово-комунальні послуги у сумі 5 129,49 грн повернуто заявнику.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 06 вересня 2023 року позов ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" задоволено частково.

Розірвано договір № 47 про користування житловим приміщенням в гуртожитку МВС України, укладений 10 квітня 2000 року між Житлово-комунальним відділом МВС України в особі начальника ОСОБА_6 та ОСОБА_1 .

Виселено ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 з кімнати № НОМЕР_1 у відомчому гуртожитку МВС України за адресою: АДРЕСА_1 .

В іншій частині позову відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України", суд першої інстанції, установивши, що ОСОБА_1 звільнився з МВС України, не проживає у спірному гуртожитку та його місце проживання не зареєстровано у вказаному гуртожитку, а зареєстровано за іншою адресою, також за іншою адресою зареєстровано місце проживання ОСОБА_2, ОСОБА_7 та неповнолітнього ОСОБА_4, в інтересах якого діють ОСОБА_1 та ОСОБА_2, дійшов висновку про наявність правових підстав для розірвання договору найму та виселення відповідачів зі спірного житлового приміщення - кімнати АДРЕСА_5 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" про визнання відповідачів такими, що втратили право корування спірним житловим приміщенням, суд першої інстанції виходив із того, що ця вимога не ґрунтується на вимогах закону.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 06 вересня 2023 року залишено без змін.

Переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції в оскаржуваній ОСОБА_1 частині, а саме в частині вирішення позовних вимог про виселення, апеляційний суд дійшов висновку про те, що виселення відповідача із спірної житлової кімнати в гуртожитку не становить для останнього надмірний тягар, є необхідним для забезпечення у встановленому законом порядку реалізації житлових прав інших громадян, що працюють чи навчаються в закладі, є співрозмірним вказаній меті та становитиме розумний баланс між інтересами особи та суспільства, відтак, не становитиме невиправданого втручання у його право на повагу до житла. Водночас апеляційний суд зазначив, щоОСОБА_1 не відноситься до осіб, перелічених у статті 125 ЖК України, яких не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У травні 2024 року до Верховного Суду від імені ОСОБА_1 - адвокат Шокуров Ю. Л. подав касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати в частині задоволення позовних вимог про виселення та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також заявник оскаржує судові рішення з передбачених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підстав (вказує на порушення судами норм процесуального права, оскільки суди дали невірну оцінку доказу (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що у 2008 році ОСОБА_1 не звільнявся з органів внутрішніх справ, а був відряджений до іншого державного органу - Управління державної охорони України.

Водночас суди залишили поза увагою положення пункту 2 частини першої статті 125 ЖК України та не врахували строк проходження ОСОБА_1 служби в органах внутрішніх справ (16 років).

Також суди дали неправильну оцінку доказу - інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є власниками квартири АДРЕСА_3 .

Судові рішення в частині вирішення позовних вимог ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" про розірвання договору найму житлового приміщення та визнання осіб такими, що втратили право проживання у гуртожитку, не оскаржуються, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.

У липні 2024 року ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" подало відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі. Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами фактичні обставини справи

Рішенням житлово-побутової комісії господарського управління МВС України відповідно до протоколу від 14 травня 1997 року № 9 співробітнику міліції ОСОБА_1 та його дружині ОСОБА_2 надано кімнату АДРЕСА_5 .

На підставі дозволу житлово-побутової комісії ОСОБА_1 був виданий спеціальний ордер "Вселительная" на поселення до гуртожитку разом з його дружиною ОСОБА_2 .

ОСОБА_1 та його дружина ОСОБА_2 вселили до кімнати гуртожитку своїх дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

10 квітня 2000 року між ОСОБА_1 та Житлово-комунальним відділом МВС України укладений договір найму № 47 житлового приміщення в гуртожитку, згідно з умовами якого розпорядник передав, а наймач прийняв у строкове платне користування житлове приміщення - кімнату АДРЕСА_5,загальною площею 21,4 кв. м. Разом з наймачем у приміщенні мають право мешкати три особи, приміщення надано на підставі протоколу № 09 від 14 травня 1997 року. Договір діє з 10 квітня 2000 року до 10 квітня 2001 року строком на один рік.

Згідно з пунктом 10.4 договору найму, у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору після закінчення його строку протягом одного місяця, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Пунктом 4.9 договору найму передбачено, що у разі звільнення наймача з системи органів внутрішніх справ наймач протягом місяця повинен звільнити займане ним приміщення без права продовження проживання.

Відповідно до пункту 10.6 договору найму, дія договору припиняється внаслідок: закінчення строку на який його було укладено; звільнення наймача з системи органів внутрішніх справ; невиконання або неналежне виконання умов договору; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду; загибелі об`єкту договору.

Згідно з довідкою Головного Управління Національної поліції у м. Києві від 04 липня 2016 року № 2629вх/125/26/01-2016, згідно з обліковими даними управління кадрового забезпечення ГУ НП у м. Києві ОСОБА_1 в списках особового складу не значиться, ОСОБА_1 перебував на службі в органах внутрішніх справ з 01 серпня 1992 року до 29 лютого 2008 року.Відповідно до наказу МВС України від 22 лютого 2008 року № 365 о/с наказом ГУ МВС України в місті Києві від 29 лютого 2008 року № 189 о/с ОСОБА_1 відряджений до Управління державної охорони України для подальшого проходження служби.

Відповідачі зареєстровані з 19 січня 2011 року за адресою: АДРЕСА_2 .

Назву АДРЕСА_8 рішенням Київської міської ради від 13 листопада 2014 року № 373/373 перейменовано на "АДРЕСА_8", а будівлю зазначеного гуртожитку відповідно до наказу МВС від 28 грудня 2015 року № 1788 "Про передачу гуртожитків" передано на баланс ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ Україна".

Згідно з положенням про ДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" основним завданням Центру є, зокрема, утримання гуртожитків, що знаходяться у користуванні МВС та Центру.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішенні відповідають з огляду на таке.

Положеннями статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

За правилами частин першої та другої статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до статті 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Статтею 124 ЖК України передбачено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Згідно зі статтею 127 ЖК України для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Положеннями статті 128 ЖК України передбачено, що жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу.

Відповідно до статті 129 ЖК України на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Згідно зі статтею 130 цього ж Кодексу порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордера відповідно до Примірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Особливості користування жилою площею в гуртожитку, який підлягає передачі у власність територіальної громади, визначаються законом.

Відповідно до положень статті 132 ЖК України сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину.

Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині 2 цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Статтею 125 ЖК України передбачено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

У пункті 20 постанови Пленуму Верхового Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" судам розʼяснено, що оскільки в силу статті 125 ЖК Української РСР деякі категорії громадян, які проживають у службових жилих приміщеннях, не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення, при розгляді справ про виселення зі службових жилих приміщень необхідно зʼясовувати, чи користуються відповідачі зазначеною пільгою. Зокрема, особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм жиле приміщення, не менше 10 років, користуються такою пільгою і в тому разі, коли цей стаж переривався.

За змістом наведених норм зазначені у статті 125 ЖК України особи можуть бути виселеними виключно за умови надання іншого жилого приміщення, яке повинно знаходитись у межах того ж населеного пункту і відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.

Вирішуючи питання про "необхідність у демократичному суспільстві" виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява № 30856/03) втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Отже, врахування принципу пропорційності, який є також і принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідачів та загальними інтересами.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 разом із членами сімʼї вселився до кімнати № НОМЕР_1 в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_4, на підставі дозволу житлово-побутової комісії та йому видано спеціальний ордер "Вселительная".

Відповідно до довідки Головного Управління Національної поліції у м. Києві від 04 липня 2016 року № 2629вх/125/26/01-2016 згідно з обліковими даними управління кадрового забезпечення ГУ НП у м. Києві ОСОБА_1 в списках особового складу не значиться. ОСОБА_1 перебував на службі в органах внутрішніх справ з 01 серпня 1992 року до 29 лютого 2008 року. Відповідно до наказу МВС України від 22 лютого 2008 року № 365 о/с наказом ГУМВС України в місті Києві від 29 лютого 2008 року № 189 о/с ОСОБА_1 відряджений до Управління державної охорони України для подальшого проходження служби (а. с. 17, т. 1).

Задовольняючи позовні вимогиДУ "Центр обслуговування підрозділів Міністерства внутрішніх справ України" про виселення відповідачів, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, підставно вказав про те, що до осіб, перелічених в статті 125 ЖК України, яких не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення, ОСОБА_1 не відноситься.

Колегія суддів вважає, що такі висновки судів є законними й обґрунтованими також із огляду на те, що положеннями статті 125 ЖК України передбачена неможливість виселення без надання іншого жилого приміщення осіб, яким було надано саме службове жиле приміщення, натомість ані спеціальний ордер "Вселительная", ані договір найму від 10 квітня 2000 року не містять відомостей про те, що відповідачу було надано саме службове житло.

Установивши, що відповідачі не зареєстровані у відомчому гуртожитку МВС за адресою: АДРЕСА_6, а згідно із довідкою "Форма 3", виданої з місця проживання, та відмітки у паспорті зареєстровані з 19 січня 2011 року за іншою адресою: АДРЕСА_2, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що їх виселення із спірної житлової кімнати в гуртожитку не становить для них надмірний тягар, є необхідним для забезпечення у встановленому законом порядку реалізації житлових прав інших громадян, що працюють чи навчаються в закладі МВС, які потребують поліпшення житлових умов, є співрозмірним вказаній меті та становитиме розумний баланс між інтересами особи та суспільства, відтак, не становитиме невиправданого втручання у їх права на повагу до житла.

Крім того, як слідує з наявної в матеріалах справи інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно у ОСОБА_1 та його дружини ОСОБА_2 станом на 2003 рік перебувала у спільній приватній власності квартира за адресою: АДРЕСА_7 . Вказана квартира на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_2 від 25 березня 2003 року, виданого Фондом комунального майна Броварської міської ради, належала ОСОБА_5, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 по 1/3 частині та була реалізована за договором купівлі-продажу від 25 липня 2003 року серії ВАК № 616200 (а. с. 150-151, т. 1).

Помилкове посилання судів на те, що ця квартира на даний час перебуває у власності відповідачів не впливає на правильність висновку суду про наявність у них права користування житлом на АДРЕСА_2, що свідчить про пропорційність втручання у їх право на житло.

Враховуючи зазначене, а також права інших осіб, які працюють або навчаються в установах МВС і потребують поліпшення житлових умов, суди, правильно оцінили, що існує нагальна суспільна необхідність для виселення відповідачів з гуртожитку, і таке втручання у їх право на житло є пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Колегія суддів вважає необґрунтованими посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведеній справі відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.

Водночас у кожній справі суди виходять з її конкретних обставин та фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги, які спрямовані на необхідність встановлення нових обставин та переоцінку доказів у справі, підлягають відхиленню, як такі, що виходять за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, передбачені статтею 400 ЦПК України.

У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у відповідачів іншої точки зору на встановлені судами обставини не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь відповідачів.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявників. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ("Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

................

Перейти до повного тексту