ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 466/9728/22
провадження № 61-5086св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - фізична особа - підприємець ОСОБА_2,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Думич Роман Михайлович, на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 жовтня 2023 року у складі судді Луців-Шумської Н. Л., постанову Львівського апеляційного суду від 14 березня 2024 року у складі колегії суддів Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В. та додаткову постанову Львівського апеляційного суду від 04 квітня 2024 року у складі колегії суддів Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, надалі уточненим, до фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
Позовні вимоги мотивує тим, що він працював у ФОП ОСОБА_2 з 09 квітня 2013 року на підставі трудового договору, який неодноразово продовжувався, займав посаду менеджера з оптової торгівлі та продажу сувенірної продукції. Місцем його роботи визначено м. Львів. Свої трудові обов`язки виконував добросовісно.
У кінці жовтня 2016 року відповідач попросив провести всі розрахунки з клієнтами і до 10 листопада 2016 року повернути залишки продукції, що він і зробив. З 17 листопада 2016 року клієнтам почали представляти нового працівника замість нього.
20 грудня 2016 року на запрошення відповідача він приїхав до офісу компанії, яка знаходиться у м. Києві, для обговорення можливості розірвання трудового договору. Відповідач запропонував йому написати заяву про звільнення за власним бажанням. Згоди щодо дати звільнення, виплати компенсацій за невикористану відпустку та інших компенсацій з відповідачем досягнуто не було. Після чого жодної інформації, повідомлень від відповідача він не отримував.
Лише 27 вересня 2021 року з Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР) він дізнався про наявність заочного рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 січня 2018 року у справі № 759/5779/17 за позовом ФОП ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди та можливе своє звільнення з роботи 31 січня 2017 року за прогул та неповернення коштів за реалізоване майно.
З метою перевірки інформації він звернувся із запитом до роботодавця. Не отримавши відповідь, 05 листопада 2021 року направив запит до Головного управління Держпраці у Київській області (далі - ГУ Держапраці у Київській області), з відповіді якого вбачається, що трудовий договір станом на 12 листопада 2021 року з реєстрації не знятий. У відповіді Головного управління Пенсійного фонду України (далі - ГУ ПФУ) від 28 грудня 2021 року зазначено про припинення трудових відносин у січні 2017 року.
У відповіді Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (далі - ГУ ДПС у м. Києві) від 02 лютого 2022 року міститься інформація про дату його звільнення з роботи 31 січня 2017 року.
Своє звільнення з роботи вважає незаконним, оскільки прогулу не вчиняв. Відповідач порушив порядок звільнення з роботи, не провів службового розслідування та не відібрав у нього письмових пояснень.
Вимогу про відшкодування моральної шкоди обґрунтовує душевними стражданнями у зв`язку із незаконним звільненням, втратою заробітку, необхідністю вжиття додаткових зусиль для організації свого життя.
У зв`язку з зазначеними обставинами, ОСОБА_1 просив суд поновити строк звернення до суду з цим позовом, визнати незаконним та скасувати наказ ФОП ОСОБА_2 від 30 грудня 2016 року про його звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, поновити його на посаді менеджера з оптової торгівлі та продажу сувенірної продукції ФОП ОСОБА_2, стягнути з ФОП ОСОБА_2 на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 170 026,72 грн та відшкодувати моральну шкоду у сумі 20 000,00 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 04 жовтня 2023 року у позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що звільнення позивача відбулося незаконно. Проте позивач пропустив строк звернення до суду з цим позовом, причини пропуску цього строку не є поважними. Підстави для поновлення пропущеного строку звернення до суду відсутні.
Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2023 року стягнено з ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 15 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу.
Постановою Львівського апеляційного суду від 14 березня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Думич Р. М., залишено без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 жовтня 2023 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2023 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що звільнення позивача відбулося з порушенням вимог КЗпП України, проте оскільки місячний строк звернення з позовом до суду позивач пропустив без поважних причин, то суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про відмову у задоволенні позову.
Щодо додаткового рішення, то суд апеляційної інстанції зазначив, що частково задовольняючи заяву відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції, врахувавши заперечення представника позивача, предмет спору, ціну позову та значення справи для сторін, дійшов правильного висновку про стягнення таких витрат у розмірі 15 000,00 грн.
Додатковою постановою Львівського апеляційного суду від 04 квітня 2024 року стягнено з ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 5 000,00 грн.
Додаткова постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що розмір заявлених відповідачем витрат на правничу допомогу у сумі 15 000,00 грн не відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, такі витрати не мають характеру необхідних і не співмірні з виконаною роботою у суді апеляційної інстанції, тому їх розмір є необґрунтованим у зазначеній частині.
Оцінивши подані докази на підтвердження понесених витрат, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що витрати ФОП ОСОБА_2 на професійну правничу допомогу, які пов`язані з розглядом цієї справи у суді апеляційної інстанції, підлягають стягненню частково у сумі 5 000,00 грн.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Думич Р. М., просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову та стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається:
- на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16 та постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 203/2276/19;
- на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 233 КЗпП України у подібних правовідносинах.
Заявник вказує, що суди безпідставно відмовили у задоволенні позову у зв`язку з пропуском позивачем строку звернення до суду.
Суди не врахували, що позивач дізнався про своє можливе звільнення лише 27 вересня 2021 року під час ознайомлення у ЄДРСР із заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 11 січня 2018 року у справі №759/5779/17.
Оскільки відповідач не відповідав на його запити щодо підтвердження звільнення, то він звернувся із запитами до ГУ ДПС у м. Києві.
Із відповіді ГУ ДПС у м. Києві від 02 лютого 2022 року, яку позивач отримав 09 лютого 2022 року, він остаточно дізнався про своє звільнення.
Із 18 лютого 2022 року до цього часу позивач перебуває на військовій службі, тому не мав можливості звернутися до суду для захисту своїх прав.
Суди не врахували, що у матеріалах справи відсутні докази вручення позивачу копії наказу про звільнення, відповідно до вимог частини другої статті 233 КЗпП України. Також на цей час у відповідача знаходиться трудова книжка відповідача.
Посилаючись на те, що наказ про звільнення направлявся на зазначену у трудовому договорі адресу реєстрації, суди не врахували доводів позивача про те, що під час укладення трудового договору він просив зазначити його адресу проживання, проте ці вимоги не взяли до уваги.
Суди першої та апеляційної інстанцій помилково стягнули з позивача на користь відповідача витрати на правничу допомогу, оскільки у матеріалах справи відсутні докази щодо понесення відповідачем таких витрат.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу, який надійшов у травні 2024 року до Верховного Суду від ФОП ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Джумурат В. М., відповідач вказує на необґрунтованість вимог касаційної скарги, просить залишити оскаржувані судові рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Також у травні 2024 року від ФОП ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Джумурат В. М., надійшла заява про закриття провадження у справі. Відповідач посилається на те, що позивач не виконав вимог щодо належного обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень. Висновки Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у цій справі. Тому просив закрити касаційне провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Думич Р. М., у квітні 2024 року.
Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу з Шевченківського районного суду м. Львова.
У травні 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 09 квітня 2013 року між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений трудовий договір, зареєстрований у Святошинському районному центрі зайнятості 09 квітня 2013 року за № 02751300536, відповідно до умов якого позивача прийнято на посаду менеджера з оптової торгівлі. Цей договір, відповідно до статті 39-1 КЗпП України продовжено на невизначений строк.
31 січня 2017 року відповідач прийняв наказ № 10-к про звільнення ОСОБА_1 з посади менеджера з оптової торгівлі з 31 січня 2017 року у зв`язку з прогулом (з 10 січня 2017 року до 31 січня 2017 року) відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України з виплатою грошової компенсації за 87 днів невикористаної відпустки за період з 09 квітня 2013 року до 31 січня 2017 року.
Підставною звільнення зазначено акти про відсутність на робочому місці з 10 січня 2017 року до 31 січня 2017 року і табель обліку робочого часу за січень 2017 року.
Копія цього наказу та лист про необхідність з`явитися для отримання трудової книжки направлені ОСОБА_1 цінним листом з описом вкладень 31 січня 2017 року за адресою: АДРЕСА_1, штаб ЗОК, що підтверджується копіями квитанцій до поштових відправлень.
Крім того, 28 грудня 2016 року позивачеві за вказаною адресою надсилалася вимога щодо надання письмових пояснень щодо його відсутності на робочому місці починаючи з 12 грудня 2016 року.
27 січня 2017 року позивачу направлено телеграму з вимогою надати письмові пояснення щодо відсутності на роботі з 12 грудня 2016 року.
Під час розгляду справи відповідач надав наказ від 20 березня 2023 року № 20-к "Про внесення змін до наказу № 10-к" від 31 січня 2017 року.
Відповідно до зазначеного наказу змінено дату видачі наказу № 10-к про звільнення з "31 січня 2017 року" на "30 грудня 2016 року", змінено дату звільнення ОСОБА_1 з роботи з "31 січня 2017 року" на "09 грудня 2016 року", змінено дату прогулів з "10 січня 2017 року до 31 січня 2017 року" на "з 12 грудня 2016 року до 30 грудня 2016 року", змінено кількість днів невикористаної відпустки на 85 днів.
Також суди встановили, що місцем роботи ОСОБА_1 було м. Львів, а не м. Київ. Саме у м. Львові позивач мав перебувати для виконання своїх щоденних трудових функцій.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, враховуючи таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
Загальні підстави звільнення працівників визначені КЗпП України.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Згідно з частинами першою та другою статті 235 КЗпП України (у редакції, чинній на час подання позову) у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більше як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Суди попередніх інстанцій вирішуючи питання щодо порушення трудової дисципліни позивачем встановили, що місцем роботи позивача було м. Львів. Відповідач не надав достатніх та належних доказів, які б підтверджували місце роботи позивача ОСОБА_1 на АДРЕСА_2 та факт вчинення ним прогулу (відсутності на робочому місці за цією адресою) починаючи з 12 грудня 2016 року, а тому дійшли висновку, що звільнення позивача відбулось незаконно.
Водночас, згідно зі статтею 233 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення позивача) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Відповідно до статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній на час подання позову) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Згідно із частиною другою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній на час подання позову) із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк.
Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України (у редакції, чинній на час подання позову) у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.
У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначатися в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, є ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.
Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.
Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (див. постанову Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18).
Відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду, суди встановили, що в укладеному між сторонами 09 квітня 2013 року трудовому договорі, який зареєстрований Святошинським районним центром зайнятості, зазначено таке місце проживання працівника (позивача): АДРЕСА_1, штаб ЗОК; позивач не надав доказів, що він повідомляв роботодавця про зміну місця проживання працівника або про адресу фактичного місця проживання, як і не надав доказів внесення змін в цій частині до укладеного між сторонами трудового договору. Кореспонденція між сторонами, враховуючи специфіку трудових правовідносин, направляється на адреси, зазначені у трудовому договорі. Суд апеляційної інстанції мотивовано спростував твердження позивача щодо отримання будь-якої кореспонденції на адресу, зазначену у трудовому договорі та погоджену сторонами, оскільки позивач не надав доказів узгодженої зміни цієї адреси.
Суди встановили, що у день звільнення позивач був відсутній на роботі, тому копія наказу про звільнення з пропозицією отримати трудову книжку надіслана йому роботодавцем поштовим зв`язком на адресу, вказану в трудовому договорі. У цей же день роботодавець нарахував позивачу належну при звільненні заробітну плату; доказів не отримання цього листа (повернення його на адресу роботодавця) працівником матеріали справи не містять. Позивачу, щонайменше з початку 2017 року, було достеменно відомо, що йому не нараховується та не виплачується заробітна плата, згідно з укладеним трудовим договором та в узгодженому таким договором розмірі; з цим позовом ОСОБА_1 звернувся у листопаді 2022 року, тобто більше ніж через п`ять років після свого звільнення.
Суд апеляційної інстанції також зазначив, що з огляду на час звільнення позивача та час подання ним позову, приписи пункту 1 Глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України у цій справі не підлягають застосуванню, оскільки строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, сплив до запровадження Кабінетом Міністрів України карантину, відповідно до постанови від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".
Встановивши, що строк звернення до суду пропущений та відсутні поважні причини для його поновлення, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку з пропуском строку звернення до суду.
Ініціювання позивачем перевірки припинення з ним трудових відносин лише після ознайомлення у вересні 2021 року із заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 11 січня 2018 року, направлення у кінці 2021 року запитів до відповідних установ щодо невиплати йому заробітної плати, за умови встановлення судами обставин того, що про своє звільнення позивач мав можливість дізнатися щонайменше у січні 2017 року, свідчить про створення позивачем формальної підстави для поновлення строку звернення до суду з цим позовом.
Отримання відповіді ГУ ДПС від 02 лютого 2022 року, перебування позивача на військовій службі з 28 квітня 2022 року, не свідчать про пропуск строку звернення до суду з поважних причин, оскільки такі дії позивач почав вчиняти після пропуску місячного строку, визначеного статтею 233 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин). Зазначені посилання не є тими обставинами, які перешкоджали позивачеві вчасному зверненню до суду для вирішення трудового спору.
Колегія суддів погоджується з висновками судів про відмову у задоволенні позову у зв`язку з пропуском позивачем строку звернення до суду, оскільки, як установлено судами, позивач, починаючи з 2017 року не виконував своїх трудових обов`язків та не отримував заробітної плати, а тому він розумів (мав чи принаймні міг розуміти), що трудові відносини між позивачем та ФОП ОСОБА_2, як роботодавцем припинені. Проте впродовж тривалого періоду часу ОСОБА_4 не цікавився підставою припинення трудових відносин та не вчиняв жодних дій, спрямованих на захист його трудових прав.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16 та у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 203/2276/19.
У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16 зазначено, що встановлені статтями 228, 223 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
Відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 203/2276/19 поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.
Оскаржувані судові рішення не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду, оскільки суди надали належну правову оцінку всім доказам і доводам сторін у їх сукупності та дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову. Суди обґрунтовано виходили з того, що позивач не довів наявності обставин, які б об`єктивно перешкоджали йому, як звільненому працівнику, в реалізації права на оскарження рішення про звільнення у визначений статтею 233 КЗпП України строк для звернення до суду з відповідним позовом.
Також як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 233 КЗпП України у подібних правовідносинах.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
З огляду на зміст вказаної норми права, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Водночас судова практика у правовідносинах, що склалися у цій справі, а саме питання застосування статті 233 КЗпП України щодо строків звернення до суду за вирішенням трудових спорів є сталою, що підтверджується, зокрема, постановами Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі
№ 6-409цс16 та Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 203/2276/19, на які заявник посилається у касаційній скарзі.
Таким чином, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшла свого підтвердження.
Колегія суддів Верховного Суду вважає за доцільне зауважити, що конституційне право на судовий захист є невідчужуваним та непорушним, однак законодавець встановив чіткі темпоральні межі для реалізації такого права. Подібні процесуальні рамки покликані збалансувати інтереси сторін у справі, а також слугують однією з запорук дотримання принципу правової визначеності у судовому процесі.
Обґрунтовуючи важливість дотримання принципу правової визначеності, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) сформував практику, відповідно до якої національні суди мають надавати пріоритет дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду.
Підкреслюючи правильність та виваженість оскаржуваних рішень, колегія суддів вважає за доцільне навести відповідну практику ЄСПЛ.
Отже, правила, які регламентують етапи і терміни подачі заяви на судовий розгляд спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і відповідність нормам, а саме, принципу правової визначеності (рішення ЄСПЛ у справі "Кан`єте де Гоньі проти Іспанії", § 36). Право доступу до суду не є абсолютним: воно може підлягати обмеженням, застосування яких допускається в порядку презумпції, оскільки таке право, з огляду на сам його характер, потребує державного регулювання. Право на доступ до суду може бути предметом правомірних обмежень … Застосування строків покликане забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ у справі "Стаббінґс та інші проти Сполученого Королівства", §§ 51-52).
Як підсумок, право на доступ до правосуддя правомірно обмежене правилами судової процедури, котрі покликані дисциплінувати суб`єктів правовідносин та запобігти безладному рухові у судовому процесі, натомість безпідставне поновлення процесуального строку є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Колегія суддів зазначає, що обмеження права позивача на поновлення строку звернення до суду у цій конкретній справі є пропорційним до індивідуальних обставин, зазначених заявником.
Проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень у межах доводів касаційної скарги, з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили судові рішення відповідно до встановлених у справі обставин на підставі поданих сторонами доказів та правильно застосували норми матеріального права у спірних правовідносинах.
Доводи касаційної скарги переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що у силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур.
Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних помилок (див. зокрема, рішення ЄСПЛ у справі "Пономарьов проти України" від 03 квітня 2008 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.