ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 161/15630/22
провадження № 61-11716св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Пророка В. В.,
суддів: Грушицького А. І., Петрова Є. В., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув в порядку письмового провадження справуза позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою її представницею ОСОБА_3, на постанову Волинського апеляційного суду від 20 червня 2023 року, прийняту колегією суддів у складі Данилюк В. А., Киці С. І., Шевчук Л. Я.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
1. У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом у якому просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим будинком, який знаходиться у АДРЕСА_1 (далі - спірний житловий будинок).
2. Позов мотивований тим, що позивач є власницею спірного житлового будинку, який набутий у результаті дарування та спадкування.
3. У спірному будинку зареєстрований її колишній чоловік ОСОБА_2, який добровільно зніматися з реєстрації місця проживання не бажає. Водночас він забезпечений власним житлом - житловим будинком.
4. Тому, посилаючись на статті 401-406 ЦК України від 16 січня 2003 року № 435-IV (у актуальній редакції), вона звернулась із зазначеним позовом, наголошуючи на тому, що відповідач не бере участі в утриманні спірного житлового будинку, не оплачує комунальні послуги.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
5. Луцький міськрайонний суд Волинської області рішенням від 04 квітня 2023 року у складі судді Присяжнюк Л. М. позов задовольнив.
6. Визнав ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - спірним житловим будинком. Здійснив розподіл судових витрат - з відповідача на користь позивачки стягнув 992,40 грн відшкодування судового збору.
7. Суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами спору припинені шлюбні відносини, а відповідач вже не є членом сім`ї позивача.
8. Суд відхилив доводи відповідача про непридатність наявного у нього у власності житлового будинку для проживання, оскільки відповідно до частини четвертої статті 7 ЖК України від 30 червня 1983 року № 5464-X (у актуальній редакції) порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання встановлюється Кабінетом Міністрів України. Наразі в Україні діє Положення про порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання, яке затверджене постановою Ради міністрів Української РСР від 26 квітня 1984 року № 189 (у актуальній редакції далі - Положення № 189).
9. Відповідач не надав доказів, передбачених зазначеними нормативними документами, які б підтверджували непридатність до проживання його власного житлового будинку. Надані відповідачем фотографії житлового будинку візуально вказують, що він потребує ремонту, але цей будинок забезпечений електрикою, теплом (має піч), очевидних руйнувань несучих стін чи покрівлі не має, а тому суд не має підстав для висновку про його непридатність для проживання лише на підставі цих фотографій, без офіційного визнання цього будинку непридатним для проживання відповідно до Положення № 189. Відповідь Доросинівської сільської ради на адвокатський запит з приводу непридатності будинку відповідача для проживання не може бути належним доказом цього, оскільки також не підтверджує проведення процедури встановлення цього відповідно до Положення № 189.
10. Також суд першої інстанції звернув увагу на те, що власність зобов`язує, а відповідач не надав суду жодних пояснень з приводу того чому не дбає за своїм власним житлом, не вживає заходів для його утримання, ремонту. Ігнорування відповідачем обов`язків щодо утримання своєї власності не може виправдовувати реалізацію його житлових прав за рахунок чужого майна - спірного житлового будинку позивачки.
11. Стосовно доводів відповідача про те, що спірний житловий будинок позивача істотно збільшився у своїй вартості внаслідок спільних трудових та грошових затрат подружжя, а тому має вважатись спільним майном подружжя відповідно до частини першої статті 62 СК України від 10 січня 2002 року № 2947-III, суд зазначив, що це питання підлягає вирішенню у межах спору про поділ спільної сумісної власності подружжя, у якому відповідне підлягає належному доведенню. Поширити на спірний житловий будинок презумпцію спільної власності подружжя в межах предмета цього спору суд не в змозі, адже спірний житловий будинок набутий позивачем на підставі договору дарування та у порядку спадкування, що презюмує віднесення цього майна до особистої приватної власності позивача, доки не доведене протилежне. У разі встановлення у межах зазначеного судового спору обставин, які підтверджують у спірного житлового будинку статус спільного майна подружжя, рішення суду першої інстанції у цій справі може бути переглянуте за нововиявленими обставинами.
12. Отже, оскільки шлюбні відносини сторін спору припинені і відповідач у встановленому законом порядку втратив статус члена сім`ї позивача, забезпечений іншим власним житлом, суд дійшов висновку, що відповідно до частини другої статті 406 ЦК України існують підстави для припинення сервітуту відповідача на право користування спірним житловим будинком.
Короткий зміст судового рішення апеляційного суду
13. Волинський апеляційний суд постановою від 20 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2023 року скасував, у задоволенні позову відмовив.
14. Апеляційний суд виходив з того, що пункт 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі разом з протоколами до неї - Конвенція) гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право особи займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка розглядається як джерело права відповідно до статті 10 ЦПК України від 18 березня 2004 року № 1618-IV(у актуальній редакції), такий загальний захист поширюється як на власника квартири, так і на наймача.
15. Також апеляційний суд послався на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, відповідно до якого виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. У звʼязку з чим апеляційний суд вважав, що втручання у право користування відповідача спірним житловим будинком має бути не тільки законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві", тобто відповідати "нагальній суспільній необхідності", що дозволяє встановити дотримання принципу пропорційності втручання у право особи на житло. Апеляційний суд виходив з того, що це також випливає із правових висновків Верховного Суду, які містяться у відповідних постановах, наведених ним у оскаржуваній постанові.
16. Принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв`язків та має інше житло. Вичерпного переліку таких поважних причин законодавство не встановлює, у зв`язку з чим це питання вирішується судом у кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи та правил щодо оцінки доказів.
17. Суд першої інстанції не врахував, що відповідач ОСОБА_2 проживає у спірному житловому будинку на правах колишнього члена сім`ї та на момент звернення позивачки до суду перебуває за межами України у зв`язку з трудовим контрактом, що не заперечувалося позивачем, а також підтверджується довідкою про роботу в Естонії, долученою до апеляційної скарги.
18. Крім того, відповідач ОСОБА_2 не втратив інтересу до житла, оскільки існує спір за його позовом до ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на спірний житловий будинок у зв`язку з тим, що за час спільного проживання із ОСОБА_1 він вклав кошти у його упорядкування та поліпшення. Існування цього спору підтверджує позивачка.
19. Суд першої інстанції безпідставно не прийняв відповідь Доросинівської сільської ради на адвокатський запит з приводу непридатності будинку відповідача для проживання як належний доказ такої непридатності, оскільки процедура визнання житлового будинку непридатним для проживання, встановлена Положенням № 189, застосовується в інших передбачених законодавством випадках.
20. Враховуючи зазначене, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 не довела належними та допустимими доказами відсутність ОСОБА_2 у спірному житловому будинку понад один рік без поважних причин, а тому підстави для визнання його таким, що втратив право користування ним, відсутні, оскільки припинення права користування ОСОБА_2 спірним житловим будинком не відповідає пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції і не є необхідним у демократичному суспільстві.
Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи
21. Відповідно до договору дарування від 09 квітня 1997 року та свідоцтва про право на спадщину від 12 травня 2008 року, копії яких наявні у матеріалах справи, позивачка є єдиною власницею спірного житлового будинку.
22. У період з 09 листопада 1991 року по 23 січня 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
23. На момент звернення позивача до суду ОСОБА_2 залишається зареєстрованим у спірному житловому будинку.
24. ОСОБА_2 має у своїй власності інше житло, а саме - житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться у селі Доросині Луцького району Волинської області.
25. У судовому засіданні свідок ОСОБА_4 (кума позивача) пояснила, що відповідач у спірному житловому будинку не проживає протягом двох років, вони розлучилися з позивачем і він поїхав закордон, де зараз і знаходиться. У селі Доросинях у нього є батьківська хата, яку він успадкував.
26. У судовому засіданні свідок ОСОБА_5 (товариш і колега відповідача протягом 15 років) пояснив, що умови проживання у спірному житловому будинку були неналежні, відповідач після заробітків привів у спірному житловому будинку все до ладу, протягом п`яти років вкладав кошти для облаштування цього будинку, а стосунки у подружжя були нормальні, відповідач знаходиться на заробітках в Естонії з 2020 року та по день надання свідчень.
27. У судовому засіданні свідок ОСОБА_6 (рідна сестра відповідача) вказала, що сторони спору прожили разом понад 30 років, у них є двоє дітей, чому між ними склалась відповідна ситуація пояснити не може, брат виїхав на заробітки в Естонію у 2020 році.
28. У судовому засіданні свідок ОСОБА_7 пояснив, що спірний житловий будинок збільшився у вартості, оскільки відповідач вкладав у його поліпшення кошти, а власний успадкований будинок відповідача не був придатним для проживання.
29. Згідно із відповіддю Доросинівської сільської ради на адвокатський запит від 01 грудня 2022 року № 624/01-19 у будинку відповідача ніхто не проживає з 2012 року й він є непридатним для проживання.
30. Апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 на момент звернення позивача до суду перебуває за межами України у зв`язку з трудовим контрактом, що підтверджується довідкою про роботу в Естонії, долученою до апеляційної скарги, та не заперечувалося позивачкою.
31. Відповідно до відкритих даних Єдиного державного реєстру судових рішень України у справі № 161/10508/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 листопада 2019 року цей позов задоволений, а ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 листопада 2022 року заява ОСОБА_2 про перегляд цього заочного рішення залишена без задоволення. Постановою Волинського апеляційного суду від 23 січня 2023 року заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 листопада 2019 року скасоване через те, що розгляд позову відбувся без належного повідомлення про це ОСОБА_2 та за його відсутності. Водночас апеляційний суд цим своїм судовим рішенням задовольнив позов про розірвання шлюбу, оскільки дійшов висновку, що заперечуючи проти розірвання шлюбу, відповідач ОСОБА_2 в заяві про перегляд заочного рішення та в апеляційній скарзі не навів доводів на спростування обставин, які стали підставою позову, заявленого ОСОБА_1, а саме того, що ведення спільного господарства сторонами припинене, що вони проживають окремо, та за її глибоким переконанням підтримувати сімейні відносини немає сенсу, та встановивши, що шлюб між сторонами носить формальний характер, на реальному відновленні шлюбних відносин не наполягає і відповідач, збереження шлюбу суперечить інтересам позивача.
32. Відповідно до відкритих даних Єдиного державного реєстру судових рішень України у справі № 161/17012/22 за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на 1/5 частину спірного житлового будинку ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 грудня 2022 року позов ОСОБА_2 залишений без руху з наданням строку для усунення його недоліків, а загальне позовне провадження у справі відкрите відповідною ухвалою від 14 грудня 2022 року. Ці відомості були доступні апеляційному суду на момент прийняття оскаржуваної постанови.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
33. У серпні 2023 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, подана її представницею - адвокатом Гарбар Ю. Р., на постанову Волинського апеляційного суду від 20 червня 2023 року, у якій вона просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 квітня 2023 року.
Рух справи у суді касаційної інстанції
34. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 серпня 2023 року після усунення недоліків касаційної скарги відкрите касаційне провадження у справі.
35. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2024 року справа призначена до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії із пʼяти суддів.
36. 17 вересня 2024 року у звʼязку із відрядженням судді Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Литвиненко І. В. здійснений повторний автоматизований розподіл справи між суддями. Справа розподілена колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Пророка В. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В., Сердюка В. В., Ситнік О. М.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
37. З урахуванням змісту касаційної скарги ОСОБА_1 оскаржує зазначене судове рішення на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
38. ОСОБА_1 вважає, що апеляційний суд не взяв до уваги правові висновки Верховного Суду, викладені у його постановах від 28 лютого 2023 року у справі № 161/15087/21 та від 15 березня 2023 року у справі № 569/18827/21, які фактично також зводяться до необхідності дотримання принципу пропорційності втручання у права усіх зацікавлених осіб при вирішенні питання користування житлом, який ґрунтується у тому числі на практиці ЄСПЛ. Отже, фактично позивач вважає, що апеляційний суд не дотримався цих правових висновків шляхом порушення дотримання самого принципу пропорційності такого втручання, попри його ж посилання на цей принцип.
39. Суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що відповідач у будинку не проживає, не несе витрат по утриманню житла, а реєстрація відповідача створює для позивача перешкоди у користуванні житлом, зокрема і щодо необхідності оплати надмірних комунальних платежів та позбавляє права вільно володіти, користуватися та розпоряджатися власним майном.
40. Також ОСОБА_1 вказує на те, що довідка про роботу відповідача, яку взяв до уваги суд апеляційної інстанції, не містить відомостей про період такої роботи, обовʼязкових реквізитів, які б підтверджували її офіційний та відповідальний характер, ким вона, насправді, видана та з якою метою, а її переклад на українську мову, здійснений із застосуванням "Гугл перекладача", який завірений печаткою та підписом адвоката - представника відповідача, не може вважатись належним та офіційним перекладом відповідно до вимог законодавства. Отже, сам цей доказ не є допустимим для встановлення тих обставин, які встановив апеляційний суд на його підставі. А заперечувати проти роботи відповідача за кордоном позивач не могла, оскільки вона достеменно не знає де перебуває відповідач та чим займається.
41. ОСОБА_2 відсутній у спірному будинку понад один рік без поважних причин.
Позиція інших учасників справи
42. У вересні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, у якому він, посилаючись на практику ЄСПЛ щодо втручання держави у право мирного володіння майном, вказує на необґрунтованість касаційної скарги та на законність оскаржуваної постанови апеляційного суду, яка, на його думку, наведеній практиці ЄСПЛ відповідає. До цього відзиву замість доказів його направлення іншому учаснику справи, ОСОБА_2 додана копія цього відзиву, що не відповідає вимогам статті 395 ЦПК України та іншим нормам ЦПК України, які не передбачають процесуальне право Верховного Суду направляти копії відзивів учасникам судової справи чи залишати відзив без руху до усунення його недоліків, у звʼязку з чим Верховний Суд не бере до розгляду цей відзив.
Позиція Верховного Суду
43. Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
44. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
45. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
46. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
47. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
48. Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
49. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
50. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
51. Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
52. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
53. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
54. За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
55. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
56. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (частина третя статті 47 Конституції України).
57. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (частини перша та друга статті 317 ЦК України).
58. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша статті 319 ЦК України). Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
59. Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 322 ЦК України).
60. Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону (частина перша статті 405 ЦК України).
61. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (частина друга статті 405 ЦК України).
62. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення (частина друга статті 406 ЦК України).
63. У постанові Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18 вказано, щопідставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може бути лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
64. Право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися згідно з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.
65. Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність особи без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення.
66. Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
67. Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 22 травня 2024 року у справі № 759/13182/19.
68. При тимчасовій відсутності особа продовжує ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на житлове приміщення, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин відсутності, а також ставлення відповідача до спірного житла.
69. Порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина четверта статті 7 ЖК України).
70. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).
71. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням (частина четверта статті 156 ЖК України).
72. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 ЖК України (згідно із частиною четвертою статті 156 ЖК України). Стаття 162 ЖК України регулює питання плати за користування жилим приміщенням і за комунальні послуги в будинку (квартирі), що належить громадянинові.
73. Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
74. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).
75. Пункт 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
76. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі "Gillow v. the U.K." від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі "Larkos v. Cyprus" від 18 лютого 1999 року).
77. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
78. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
79. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
80. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц вказано, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
81. Виселення має оцінюватися на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ, позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
82. Отже, при вирішенні спору про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
83. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 442/8188/19.
84. Питання про визнання припиненим права користування житлом у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла.
85. ЄСПЛ розглядає принцип пропорційності як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема, й у питаннях захисту права власності та права користування.
86. Принцип пропорційності втручання в право особи на користування житлом шляхом визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, не буде порушено у випадку, якщо особа тривалий час не проживає у спірному житловому приміщенні без поважних причин, не ставиться до нього, як до свого постійного місця проживання, а тому не має з ним достатніх триваючих зв`язків та має інше житло.
87. Визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції та є необхідним у демократичному суспільстві.
88. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення, як і визнання такою, що втратила право користування житлом, буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
89. У спірних правовідносинах при вирішенні питання позбавлення особи права користування житлом таке право має бути оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції із встановленням відповідності переслідуваній легітимній меті та з дотриманням балансу захисту інтересів як власника майна, так і члена її сім`ї.
90. З матеріалів справи відомо, що відповідач ОСОБА_2 проживає у спірному будинку на правах колишнього члена сім`ї та на даний час перебуває за межами України у зв`язку з трудовим контрактом.
91. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_2 не втратив інтересу до житла, оскільки між сторонами існує спір про визнання за ОСОБА_2 права власності на вказаний будинок у зв`язку з тим, що за час спільного проживання із ОСОБА_1 він вклав особисті кошти в упорядкування та поліпшення зазначеного будинку.
92. Відповідно до вказаного, у матеріалах справи немає доказів, які б підтверджували наявність обставин, що сукупно могли б стати підставою для припинення права користування житлом колишнім членом сім`ї власника житла. Зокрема, не надано доказів щодо причин, з яких відповідач залишив спірне житло та перестав у ньому проживати на строк, визначений законодавством. Відсутня також інформація, яка б свідчила про те, що відповідач втратив зацікавленість у користуванні спірною житловою площею або не бажає відновити своє проживання. Крім того, матеріали справи не містять угоди між сторонами, яка б визначала умови припинення права користування житлом. Відсутність цих доказів унеможливлює належну оцінку підстав для позбавлення відповідача права користування житлом.
93. Згідно з чинним законодавством, лише наявність переконливих доказів щодо тривалої відсутності особи без обґрунтованих причин може бути підставою для припинення права користування житлом. Оскільки такі обставини не були доведені, підстави для задоволення вимог щодо припинення права користування житлом відсутні.
94. Посилання скаржника на те, що відповідач забезпечений іншим житлом, а саме житловим будинком із господарськими будівлями та спорудами за адресою: Волинська область, Луцький район, с. Доросині, є необґрунтованим, оскільки з матеріалів справи слідує, що вказаний будинок непридатний для проживання. А також, скаржник зазначала, що суд, з покликанням на відсутність відомостей про проведення спеціальної процедури, передбаченої Положенням № 189, не мав брати цю інформацію до уваги.
95. Слід зазначити, що ОСОБА_1 оскаржує постанову апеляційного суду на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. З підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (порушення норм процесуального права), постанова не оскаржується.
96. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
97. Таким чином, припинення права користування ОСОБА_2 спірним житлом не відповідає принципу пропорційності щодо досягнення легітимної мети, як це вимагається відповідно до статті 8 Конвенції.
98. У контексті цієї справи, втручання у право ОСОБА_2 на користування житлом є невиправданим, оскільки воно не є необхідним у демократичному суспільстві і не досягає належного балансу між правами особи та легітимними інтересами суспільства. Пропорційність є ключовим критерієм для оцінки правомірності втручання в права, гарантовані статтею 8 Конвенції, і в даному випадку суду не надано достатніх підстав, щоб обґрунтувати таке втручання.
99. Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2023 року у справі № 161/15087/21 та від 15 березня 2023 року у справі № 569/18827/21 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
100. Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанову суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
101. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
102. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
103. Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.