ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 520/9183/15
провадження № 61-16670 св 23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Чукітової Вікторії Віталіївни - на постанову Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договорами позики.
Позовна заява обґрунтована тим, що 27 грудня 2010 року між ним і ОСОБА_2
укладено два договори позики, відповідно до умов яких відповідач отримав у позику грошові кошти в загальному розмірі 300 000 дол. США, що в еквіваленті становить 6 540 000 грн згідно з офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ), із зобов`язанням повернути позику до 01 січня 2012 року, що підтверджується власноруч написаними відповідачем розписками.
Однак у визначений договорами строк відповідач не виконав взятого на себе зобов`язання, на неодноразові звернення щодо повернення боргу не реагує.
Оскільки відповідач відмовляється в добровільному порядку виконати взяті на себе зобов`язання згідно з договорами позики 27 грудня 2010 року, ОСОБА_1 просив суд стягнути із ОСОБА_2 на свою користь суму боргу в розмірі 6 540 000 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2015 року у складі судді Прохорова П. А. позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договорами позики (розписками) у розмірі 6 540 000 грн.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що факт укладення договору позики на суму 300 000 дол. США, що в еквіваленті становить 6 540 000 грн згідно з офіційним курсом НБУ, між сторонами підтверджено борговими розписками від 27 грудня 2010 року, складеними власноруч відповідачем, які підтверджують боргове зобов`язання, містять усі істотні умови щодо суми позики і строку повернення позики, наявність їх оригіналів у позивача свідчить про неповернення боргу відповідачем та про наявність підстав для стягнення з відповідача неповернутої суми позики за вказаними договорами.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 08 листопада 2021 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2015 року залишено без задоволення.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Брагарчук О. Р. задоволено частково.
Заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2015 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач ОСОБА_2 не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про розгляд справи, а тому не мав можливості подати заяву про застосування наслідків спливу позовної давності в суді першої інстанції. Заява про застосування строку позовної давності наведена представником ОСОБА_2 - адвокатом Брагарчук О. Р. у заяві про перегляд заочного рішення суду, яка судом першої інстанції залишена без задоволення, а також в апеляційній скарзі.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що у позивача виникло право вимагати від боржника повернення коштів, отриманих у позику, оскільки відповідач (боржник) добровільно не виконав належним чином умови укладених договорів позики, а тому
позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів за договорами позики (розписками) від 27 грудня 2010 року є обґрунтованими. Водночас, оскільки зобов`язання за договорами позики від 27 грудня 2010 року мали бути виконані відповідачем у строк до 01 січня 2012 року, а з позовом за захистом своїх прав ОСОБА_1 звернуся 30 червня 2015 року, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, поданого за межами позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Чукітова В. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 10 жовтня 2023 року й залишити в силі заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 листопада 2015 року.
Підставами касаційного оскарження указаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17, постановах Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 461/10610/13, постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 522/18010/18, оскільки станом на час ухвалення заочного рішення від 06 листопада 2015 року діяла інша редакція Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 січня 2024 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу з Київського районного суду м. Одеси.
У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Чукітової В. В. мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкових висновків про неналежне повідомлення відповідача судом першої інстанції про розгляд справи, не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17, відповідно до яких направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю суду.
Крім того, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 28 січня 2021 року у справі № 820/1400/17 зазначив: "до повноважень адміністративних судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками "за закінченням терміну зберігання", "адресат вибув", "адресат відсутній" і тому подібні, з врахуванням конкретних обставин справи, можуть вважатися належними доказами виконання адміністративним судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій".
Також звертає увагу на висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені у постановах від 13 січня 2020 року у справі № 910/22873/17 та від 14 серпня 2020 року у справі № 904/2584/19, відповідно до яких у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною, і судовий акт повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі.
Крім того, звертає увагу на те, що положеннями Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270, у редакції, що діяла на час ухвалення заочного рішення від 06 листопада 2015 року, була передбачена можливість повернення листа з відміткою "за закінченням терміну зберігання", при цьому жодних обмежень Правила не містили.
Вважає, що відповідач не проявив належної обачності для отримання поштової кореспонденції та контролю стану своїх справ при розгляді справи судом першої інстанції, а тому його звернення з апеляційною скаргою на судове рішення, яке набрало законної сили майже сім років тому, свідчить про зловживання відповідачем своїми процесуальними правами, грубо порушує права позивача, принцип остаточності та сталості судового рішення, яке набрало законної сили.
Також вважає, що питання про застосування строків позовної давності має вирішуватися при розгляді справи в суді першої інстанції, адже саме в суді першої інстанції при заявлені відповідачем про сплив строку позовної давності позивач може надати докази поважності порушення цього строку або докази на спростування пропуску строку.
Вважає, що суд апеляційної інстанції проявив надмірний формалізм при вирішенні цієї справи, що зумовило порушення принципу диспозитивності та рівності сторін у судовому процесі.
Крім того, здійснення перегляду судового рішення, яке набрало законної сили та є чинним, є порушенням принципу правової певності як однієї з найважливіших засад гарантування державою реалізації права людини на справедливий суд, оскільки таке рішення не може бути поставлено під сумнів, а здійснення перегляду цього рішення не є виправданим та обґрунтованим, оскільки може мати наслідком порушення прав інших осіб, які покладаються на чинність рішення, здійснюючи свої права та обов`язки протягом усього часу чинності цього рішення.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
27 грудня 2010 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договори позики, відповідно до умов яких ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 у позику грошові кошти у розмірі 200 000 дол. США та 100 000 дол. США відповідно, що еквівалентно 6 540 000 грн згідно з офіційним курсом НБУ, а відповідач зобов`язався повернути отриману суму позики в строки і в порядку, встановленому договорами (а. с. 7, 8, т. 1).
На підтвердження укладення договорів позики від 27 грудня 2010 року ОСОБА_2 були написані дві розписки, в яких підтверджено факт отримання від ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 200 000 дол. США та 100 000 дол. США та визначено строк повернення коштів до 01 січня 2012 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Чукітової В. В. задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
У постанові Верховного від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 зроблений висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання "наявність боргового документа у боржника" варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на "знаходження" в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів у загальному розмірі 300 000 дол. США підтверджується розписками відповідача, написання яких ним не спростовано, а наявність оригіналів боргових розписок у позивача свідчить про невиконання відповідачем своїх зобов`язань.
Установивши, що грошові кошти, отримані за договорами позики від 27 грудня 2010 року, ОСОБА_2 не повернув, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про обґрунтованість заявлених позовних вимог.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.
Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).
Тлумачення частини першої статті 261 ЦК України дозволяє стверджувати, що початок перебігу позовної давності пов`язується з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи. Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦПК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в ній встановлені суб`єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом за власною ініціативою застосовуватись не може за жодних обставин.
Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 22 березня 2017 року в справі № 6-3063цс16.
Представник ОСОБА_2 - адвокат Брагарчук О. Р. у заяві про перегляд заочного рішення заявила про пропуск позивачем строку звернення до суду. На обґрунтування заяви посилалася на те, що відповідач не знав про наявність спору в суді, не був присутнім під час розгляду справи та не був належним чином повідомлений про розгляд справи судом першої інстанції.
Про застосування позовної давності представник відповідача заявила також в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) зроблено висновок про те, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи в суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести в суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об`єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 (провадження № 14-507цс18) зроблено висновок, що "приписи ЦПК України як на момент ухвалення заочного рішення, так і на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду не дозволяють дійти висновку, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи. Окрім того, за змістом висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" не свідчить про відмову сторони від одержання повістки чи про її незнаходження за адресою, повідомленою суду".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 461/10610/13-ц (провадження № 14-108цс19) зроблено висновок, що "відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, днем вручення судової повістки є: 1) день вручення її під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про її доставлення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Отже, повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення "за закінченням терміну зберігання" чи "інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення", не є доказом належного інформування позичальника про час і місце розгляду справи".
Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 947/15524/20 (провадження № 61-20943св21), від 18 січня 2023 року у справі № 537/909/17 (провадження № 61-9131св22), від 12 січня 2023 року у справі № 591/3717/21 (провадження № 61-734св22), від 19 грудня 2022 року у справі № 203/3899/21 (провадження № 61-7857св22), від 14 грудня 2022 року у справі № 203/99/20 (провадження № 61-5145св21).
Отже, судова практика щодо застосування вказаних норм права є сталою та послідовною. Підстав для відступу від неї заявником у касаційній скарзі не наведено та Верховним Судом не встановлено.
Апеляційний суд, вирішуючи питання про прийняття до розгляду заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду, виходив із того, що справу розглянуто судом першої інстанції за відсутності відповідача ОСОБА_2, який не був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду справи; судова повістка про розгляд справи на 06 листопада 2015 року повернулася до суду 08 жовтня 2015 року з відміткою "за закінченням терміну зберігання" (а. с. 24, 25, т. 1), що не є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, які відбулись у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту зі спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня
1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 09 серпня 2023 року у справі № 753/369/21 (провадження № 61-5785св23).
Апеляційний суд установив, що ОСОБА_2 зобов`язався повернути позику в строк до 01 січня 2012 року, ОСОБА_3 до суду з цим позовом звернувся 30 червня 2015 року. Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для застосування позовної давності, що є підставою для відмови у позові.
При цьому апеляційний суд правильно вказав про те, що заява про застосування позовної давності, подана відповідачем на стадії апеляційного розгляду справи, не є зловживанням відповідачем своїми процесуальними правами, оскільки апеляційним судом встановлено порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо належного повідомлення відповідача, у зв`язку з чим він не мав можливості подати заяву про застосування наслідків спливу позовної давності в суді першої інстанції.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків апеляційного суду, не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені у постановах постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17, постановах Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19 є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційної інстанції, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін.