ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 161/629/23
провадження № 61-17343св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Волинського апеляційного суду від 24 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Шевчук Л. Я.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору недійсним.
Позов мотивований тим, що 02 серпня 2021 року між ОСОБА_4, який діяв від імені ОСОБА_1, і ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 прийняла
у власність земельні ділянки: площею 0,1199 га, кадастровий номер 0722881000:03:001:0126; площею 0,0599 га, кадастровий номер 0722881000:03:001:2636; площею 0,0599 га, кадастровий номер 0722881000:03:001:2638. Договір посвідчено приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ходачинським Р. О., зареєстрований в реєстрі за номером 448.
Позивач зазначав, що на час укладення договору купівлі-продажу на земельних ділянках вже було збудовано будинок - об`єкт незавершеного будівництва. Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 квітня
2010 року у справі № 2-2875/10 за ОСОБА_4 визнано право власності на це майно, а на час розгляду справи він був власником земельних ділянок.
Вказував, що на підставі оспорюваного договору продано лише земельні ділянки, без продажу об`єкта незавершеного будівництва, що знаходиться на цих земельних ділянках, при цьому до покупця фактично безоплатно перейшов об`єкт незавершеного будівництва.
За наведених обставин ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу земельних ділянок від 02 серпня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ходачинським Р. О., зареєстрований в реєстрі за номером 448.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 серпня
2023 року позовні вимоги задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельних ділянок від 02 серпня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ходачинським Р. О., зареєстрований в реєстрі за номером 448, за яким ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 прийняла
у власність земельні ділянки площею 0, 1199 га - кадастровий номер 0722881000:03:001:0126, площею 0, 0599 га - кадастровий номер 0722881000:03:001:2636 і площею 0, 0599 га - кадастровий номер 0722881000:03:001:2638.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що при укладенні правочину щодо земельних ділянок доля об`єкта незавершеного будівництва, який знаходиться на них, сторонами не вирішена, що свідчить про порушення норм статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України і в розумінні статей 203, 204, 215 ЦК України є підставою для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним.
Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від
28 серпня 2023 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнено витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000,00 грн.
Постановою Волинського апеляційного суду від 24 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 серпня
2023 року та додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 серпня 2023 року скасовано й ухвалено у справі нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд не встановив обставин, які свідчили б про невідповідність договору купівлі-продажу земельних ділянок від 02 серпня 2021 року нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а позивач не зазначив будь-яких обставин, які свідчать про порушення його прав діями відповідача, а тому підстав для визнання такого договору недійсним на підставі та у порядку, що визначені статями 203, 204, 215 ЦК України, немає.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
01 грудня 2023 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Волинського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року та залишити в силі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 серпня
2023 року і додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 серпня 2023 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд залишив поза увагою рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 квітня
2010 року у справі № 2-2875/10, яким за ОСОБА_4 визнано право власності на об?єкт незавершеного будівництва. Зазначає, що висновок апеляційного суду про те, що в цьому випадку на спірні правовідносини не поширюється принцип єдності об?єкта нерухомого майна, і продаж земельних ділянок без розташованого на них об?єкта незавершеного будівництва та не зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зроблено внаслідок неправильного застосування статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та правових висновків про застосування цієї норми, викладених у постановах Верховного Суду. Вказує, що об?єкт незавершеного будівництва розташовувався на всіх трьох земельних ділянках.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення представник заявника зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції
в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі
№ 910/10987/18, від 27 лютого 2018 року у справі № 925/1121/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 916/675/15, від 20 лютого 2018 року у справі № 917/553/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 922/1645/18, постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 07 листопада 2018 року у справі
№ 488/5027/14-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 19/028/-10/13, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
02 березня 2024 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Волинського апеляційного суду від 24 жовтня
2023 року - без змін.
Відзив мотивований тим, що, укладаючи спірний правочин, сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, вчинили взаємні дії для настання юридично значимих наслідків і у повному обсязі виконали його умови. Право власності на земельні ділянки, які відчужені відповідачу, позивач набув на підставі договору дарування земельних ділянок від 23 березня 2015 року, і записів про наявність на цих земельних ділянках об?єкта незавершеного будівництва на той час не було. Позивач не надав доказів про наявність на час укладення спірного правочину на земельних ділянках будь-якого об?єкта незавершеного будівництва.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2024 року представнику ОСОБА_1 - ОСОБА_3 поновлено строк на касаційне оскарження постанови Волинського апеляційного суду від 24 жовтня 2023 року. Відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Луцького міськрайонного суду Волинської області.
19 лютого 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені
у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 12 квітня
2010 року у справі № 2-2875/10 визнано за ОСОБА_4 право власності на спадкове майно за заповітом, що залишилось після смерті ОСОБА_6,
а саме на об?єкт незавершеного будівництва на
АДРЕСА_1 .
02 серпня 2021 року між ОСОБА_1, від імені якого діяв ОСОБА_4, і ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельних ділянок, посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ходачинським Р. О. та зареєстрований в реєстрі за номером 448, за умовами якого продавець ОСОБА_1 передав, а покупець
ОСОБА_2 отримала у власність земельні ділянки площею 0,1199 га, кадастровий номер 0722881000:03:001:0126, площею 0,0599 га, кадастровий номер 0722881000:03:001:2636 і площею 0,0599 га, кадастровий номер 0722881000:03:001:2638, які розташовані у с. Тарасове Луцького р-ну.
Волинської обл.
У пункті 5.1 договору купівлі-продажу продавець в особі представника засвідчив, що від покупця не приховано обставин, які мають істотне значення; до укладення цього договору земельні ділянки іншим особам не відчужені; під забороною (арештом), в іпотеці та у заставі, в податковій заставі вони не перебувають; земельні ділянки як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не передані; щодо них немає судових спорів; земельні ділянки є вільними від будь-яких майнових прав і претензій третій осіб.
У пункті 5.2 договору купівлі-продажу зазначено, що відчужувані земельні ділянки оглянуті покупцем. Недоліків, які перешкоджають використанню їх за цільовим призначенням, не виявлено, характеристики майна відповідають документації. Претензій до продавця щодо землі покупець не має.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, приєднаним до відзиву на позовну заяву, 20 січня 2023 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на житловий будинок (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 268358807080) площею 240,4 кв. м, що розташований на земельній ділянці 072288100:03:001:0126 (реєстраційний номер 603430307228) за адресою:
АДРЕСА_1 . Підставою для державної реєстрації зазначено документ щодо присвоєння поштової адреси, серія та номер АR01:9169-0891-2273-1375, виданий 19 січня 2023 року ЄДЕССБ; витяг з Реєстру будівельної діяльності ЄДЕССБ, серія та номер ІУ101230109330; технічний паспорт, серія та номер ТІ01:1756-8324-2419-9954, виданий 09 січня 2023 року.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам закону відповідає.
ОСОБА_1 як підставу недійсності договору купівлі-продажу земельних ділянок від 02 серпня 2023 року вказав недотримання під час укладення договору принципу юридичної єдності земельної ділянки та побудованого на ній нерухомого майна, що закріплений у статті 377 ЦК України і статті 120 ЗК України.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які
ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови
в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року
в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження
№ 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови
у судовому захисті цивільного права та інтересу особи. Зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності
(див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі
№ 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду
в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі
№ 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по суті "нівелювання" правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/ припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року
в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним
є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах
(див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі
№ 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто недійсність договору має існувати
в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним
(див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину
насамперед має відповідати нормам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів мають комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину не має суперечити вимогам, встановленим
у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться
в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду
в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від
18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних
у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша - третя статті 89 ЦПК України).
Надавши оцінку характеру спірних правовідносин, що виникли між
ОСОБА_1 і ОСОБА_2 під час укладення спірного договору купівлі-продажу земельних ділянок, установивши відсутність порушення відповідачкою майнових прав та законних інтересів позивача, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги таких висновків суду не спростовують.
Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених
у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені апеляційним судом у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним
у постановах, наведених заявником у касаційній скарзі.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє
в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.