ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 вересня 2024 року
м. Київ
cправа № 922/1172/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
представники учасників справи:
прокуратури - Керничний Н. І.,
відповідачів - Рижков І. П.,
розглянувши касаційні скарги Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичної особи-підприємця Тарасенко В. В.
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.04.2021 (судді: Ільїн О. В. - головуючий, Россолов В. В., Хачатрян В. С.) та рішення Господарського суду Харківської області від 02.09.2020 (суддя Сальнікова Г. І.) у справі
за позовом заступника керівника Харківської місцевої прокуратури № 3 Харківської області
до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичної особи-підприємця Тарасенко В. В.
про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу, зобов`язання повернути майно,
В С Т А Н О В И В:
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. У квітні 2020 року заступник керівника Харківської місцевої прокуратури № 3 Харківської області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління комунального майна) та фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) Тарасенко В. В. про:
- визнання незаконним та скасування пункту 67 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18 (далі - спірне рішення від 21.02.2018);
- визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 20.08.2018 № 5626-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна та ФОП Тарасенко В. В., посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н. В. і зареєстрований в реєстрі за №2859, скасувавши запис про проведену державну реєстрацію права власності (далі - договір купівлі-продажу від 20.08.2018);
- зобов`язання ФОП Тарасенко В. В. повернути територіальній громаді міста Харкова нежитлові приміщення підвалу № V, Vа, загальною площею 62,5 м2, розташовані в житловому будинку літ. "А-4" за адресою: м. Харків, вул. Верстатобудівна, 2 (далі - спірне приміщення).
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі договору оренди від 18.01.2018 у користуванні ФОП Тарасенко В. В. перебували спірні приміщення, стан яких орендар міг змінювати лише за згодою орендодавця відповідно до умов договору.
01.02.2018 ФОП Тарасенко В. В. звернувся до Управління комунального майна з листом, в якому просив дозволити приватизацію спірних приміщень шляхом викупу, за результатами розгляду якого Харківська міська рада прийняла оспорюване рішення від 21.02.2018 про надання дозволу приватизувати спірний об`єкт нерухомого майна шляхом викупу.
28.02.2018 ФОП Тарасенко В. В. звернувся до Управління комунального майна з заявою про приватизацію, розглянувши яку орган приватизації способом приватизації призначив викуп.
20.08.2018 між ФОП Тарасенко В. В. та Управлінням комунального майна укладено спірний договір купівлі-продажу, а 21.09.2018 зареєстровано право власності на спірне майно за ФОП Тарасенко В. В.
Прокурор посилаючись на статтю 345 Цивільного кодексу України та положення Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна" вказував на те, що Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об`єктів нерухомого майна, що перебуває у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління комунального майна, має право укласти відповідний договір купівлі-продажу. При цьому такий продаж має бути проведений шляхом аукціону або конкурсу. У виключних випадках такий продаж шляхом викупу орендарем об`єкту, який вже перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менше як 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності.
Проте прокурор акцентував увагу на тому, що ФОП Тарасенко В. В. жодних поліпшень орендованого майна не здійснив. У звіті про оцінку майна, договорі оренди, договорі купівлі-продажу, заяві ФОП Тарасенко В. В. про надання дозволу на приватизацію, а також у приватизаційній справі, будь-які відомості про поліпшення спірного майна відсутні.
Отже, Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації спірного майна шляхом викупу орендодавцем, а тому спірне рішення підлягає визнанню незаконним, договір купівлі-продажу визнанню недійсним, а спірне майно - поверненню.
1.3. Харківська міська рада, Управління комунальної власності та ФОП Тарасенко В. В. у відзивах на позовну заяву, заперечуючи проти її задоволення, вказували на дотриманні закону уповноваженим органом при прийнятті спірного рішення та укладення договору купівлі-продажу.
При цьому відповідачі вказували на недоведеність прокурором наявності підстав для представництва інтересів держави у цьому випадку.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 02.09.2020, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 01.04.2021, позов задоволено повністю, визнано незаконним та скасовано пункт 67 додатку до рішення Харківської міської ради від 21.02.2018; визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 20.08.2018 № 5626-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та ФОП Тарасенко В. В.; зобов`язано ФОП Тарасенко В. В. повернути територіальній громаді міста Харкова нежитлові приміщення підвалу, розташовані в житловому будинку за адресою: м. Харків, вул. Верстатобудівна, 2.
2.2. Суди дійшли висновку, що Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об`єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації має право укласти відповідний договір купівлі-продажу. При цьому такий продаж має бути проведений шляхом аукціону або за конкурсом. У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу, а саме у цьому випадку продаж шляхом викупу орендарем об`єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менше як 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.
Однак суди установили факт відсутності здійснення невід`ємних поліпшень спірного майна саме в період перебування нерухомого майна в оренді, що не спростовано відповідачами у своїх поясненнях та відзивах, відтак вказані обставини справи є встановленими та доведеними.
Суди виходили із встановлення обставин щодо порушення законодавства під час прийняття оспорюваного рішення та укладання договору, а отже і наявність підстав для задоволення позову.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї
3.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Харківської області від 02.09.2020 та постановою Східного апеляційного господарського суду від 01.04.2021, Харківська міська рада у касаційній скарзі просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження посиланням на пункти 1, 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
3.1.1. Так, скаржник вказує на те, що суди застосували норми матеріального права без урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах викладених в ухвалі від 03.02.2021 у справі № 922/3014/19, у постанові від 16.12.2020 у справі № 922/534/19 висновки в яких підтверджують доводи Харківської міської ради щодо необґрунтованості та недоведеності підстав представництва прокуратурою інтересів держави в суді та порушення порядку передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру"; у постанові від 16.12.2020 у справі № 922/534/19 у подібних правовідносинах, які підтверджують доводи Харківської міської ради щодо необґрунтованості та недоведеності підстав представництва прокуратурою інтересів держави в суді та порушення порядку передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".
3.1.2. Обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник вказує на необхідності відступити від висновків викладених у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 стосовно твердження суду щодо порушень процедури приватизації та наявності підстав для передачі справи № 922/1172/20 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
3.2. Управління комунальної власності, не погоджуючись з рішенням Господарського суду Харківської області від 02.09.2020 та постановою Східного апеляційного господарського суду від 01.04.2021, у касаційній скарзі просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження посиланням на пункти 1, 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, посилаючись на те, що суди неправильно застосували статтю 23 Закону України "Про прокуратуру" та не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 щодо вирішення питання наявності підстав здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді; у постанові від 16.12.2020 у справі № 922/534/19 стосовно того, що особа, яку прокурор визначив в якості відповідача у даній справі, не позбавлена права звернутися до суду із вказаним позовом самостійно і до повноважень прокурора не віднесено позбавлення його такого права.
Скаржник зазначає, що Харківська міська рада є не тільки представницьким, а й виборним органом, який обраний членами територіальної громади м. Харкова і прокурор не має законного права замінювати собою обраний членами територіальної громади м. Харкова представницький орган. Таким чином, звертаючись до Господарського суду Харківської області з цією позовною заявою прокурор не тільки не міг набути статусу позивача та був зобов`язаний вказати позивача, яким є Харківська міська рада. До подання позовної заяви прокурор на виконання порядку, встановленого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" повинен звернутися до Харківської міської ради, проте цього прокурором здійснено не було.
3.2.1. Управління комунальної власності, оскаржуючи судові рішення у справі з підстави, передбаченої у пункті 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, вказує на необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, а саме висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 08.07.2020 у справі № 922/1969/19, які зроблено без урахування умов укладеного між сторонами договору оренди.
3.3. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Харківської області від 02.09.2020 та постановою Східного апеляційного господарського суду від 01.04.2021, ФОП Тарасенко В. В. у касаційній скарзі просить їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження посиланням на пункти 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
3.3.1. Скаржник вказує на те, що у цій справі судом першої інстанції було ухвалено рішення про права та обов`язки ОСОБА_1, яка є дружиною ФОП Тарасенка В. В., за спільні кошти яких було придбано спірний підвал, а суд апеляційної інстанції не допустив ОСОБА_1 до участі у справі в якості третьої особи на стороні відповідачів, а оскільки ухвала від 17.03.2021 та протокольна ухвала від 01.04.2021 суду апеляційної інстанції не підлягають оскарженню, Марченко О. І. позбавлена права на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.
Заявник касаційної скарги наголошує, що пред`явлення прокурором позовних вимог про визнання недійсними пункту 67 додатку до рішення Харківської міської ради від 21.02.2018, договору та зобов`язання покупця повернути нежитлові приміщення територіальній громаді є оспорюванням прокурором цивільного права, а саме права спільної сумісної власності подружжя - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на нежитлові приміщення підвалу, яке виникло в результаті та після реалізації рішення Харківської міської ради.
3.3.2. Заявник касаційної скарги вважає помилковим визначення прокурором себе позивачем, а належним способом захисту порушеного права власності в цій ситуації є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред`явлення віндикаційного позову.
У спірних правовідносинах у цій справі оскарження прокурором, який не був стороною договору на підставі статей 215, 216 Цивільного кодексу України протирічить практиці Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України, у зв`язку з чим у задоволенні позовний вимог прокурора слід відмовити.
3.4. У відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення з підстав недоведення та необґрунтованість доводів скаржника з підстав, викладених у відзиві.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2021 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Харківської міської ради на постанову Східного апеляційного господарського суду від 01.04.2021 та рішення Господарського суду Харківської області від 02.09.2020 у справі № 922/1172/20 і призначено розгляд справи у судовому засіданні 06.07.2021, а згідно з ухвалами від 06.07.2021 відкриті касаційні провадження за касаційними скаргами Управління комунального майна та ФОП Тарасенка В. В.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від зупинено провадження у справі № 922/1172/20 до розгляду судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 925/1133/18.
Ухвалою Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 07.09.2023 справу № 925/1133/18 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
11.06.2024 Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі № 925/1133/18, яку було надіслано для оприлюднення в Єдиному Державному реєстрі судових рішень, зареєстровано та забезпечено надання загального доступу 17.07.2024.
Ухвалою від 12.08.2024 поновлено провадження у справі № 922/1172/20, призначено до розгляду у судовому засіданні.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши в межах заявлених вимог наведені у касаційних скаргах доводи і заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає таке.
4.2. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 18.01.2018 між Управлінням комунального майна та (орендодавець) та ФОП Тарасенком В. В. (орендарем) укладено договір оренди № 56, за умовами пунктів 1.1 та 3.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлові приміщення підвалу № V, Vа, загальною площею 62,5 м2 у житловому будинку (технічний паспорт від 13.05.2017, інвентаризаційна справа № 44001) (майно), яке належить до комунальної власності територіальної громади м. Харкова, розташоване за адресою: м. Харків, вул. Верстатобудівна, будинок 2, літ. "А-4" та знаходиться на балансі Комунального підприємства "Жилкомсервіс", вартість якого визначена на підставі висновку про вартість майна у сумі 111 000,00 грн.
Згідно з пунктом 4.7 договору оренди змінювати стан орендованого майна орендар зобов`язаний виключно за письмовою згодою орендодавця.
Відповідно до пункту 4.8 договору оренди орендар зобов`язаний здійснювати ремонт та реконструкцію за письмовою згодою орендодавця на підставі документації, оформленої відповідно до чинного законодавства.
Згідно з пунктом 5.3 договору оренди орендар має право за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід`ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності, що зумовлює підвищення його вартості. Якщо невід`ємні поліпшення майна зроблені за згодою орендодавця, орендар має право на відшкодування вартості необхідних витрат або зарахування їх вартості тільки у разі придбання об`єкта оренди у власність.
Відповідно до пункту 10.1 договору оренди він діє з 18.01.2018 до 18.12.2020.
Також суди установили такі обставини:
- ФОП Тарасенко В. В. звернувся з листом від 01.02.2018 до Управління комунального майна (вх. №1513 від 01.02.2018), в якому просить дозволити приватизацію вказаних нежитлових приміщень шляхом викупу;
- за результатами звернення ФОП Тарасенко В. В. Харківська міська рада відповідно до пункту 67 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18 дозволила приватизувати вказаний об`єкт нерухомого майна шляхом викупу;
- ФОП Тарасенко В. В. звернувся до Управління комунального майна з заявою про приватизацію від 28.02.2018 № 3614, за результатами розгляду якої орган приватизації способом приватизації визначив викуп;
- 28.02.2018 ФОП Тарасенко В. В. звернувся до Управління комунального майна з листом за вх. № 3444, в якому просило оцінку для приватизації вказаного майна провести суб`єктом оціночної діяльності - ФОП Копійко В. Л. Управління комунального майна звернулося до суб`єкта оціночної діяльності - ФОП Копійко В. Л. з листом від 28.02.2018 № 2601 з пропозицією провести оцінку вказаних нежитлових приміщень на підставі договору з ФОП Тарасенком В. В.;
- ФОП Копійко В. Л. склала звіт про незалежну оцінку нерухомого майна від 28.02.2018, відповідно до якого вартість спірного майна станом на 28.02.2018 без ПДВ становить 113 000,00 грн;
- 20.08.2018 між Управлінням комунального майна (продавець) та ФОП Тарасенком В. В. (покупець) було укладено договір № 5626-В-С купівлі-продажу нежитлових приміщень, орендованих ФОП Тарасенком В. В., відповідно до умов пункту 1.1 якого продавець зобов`язується передати у власність, а покупець зобов`язується прийняти нежитлові приміщення підвалу № V, Vа площею 62,5 м2 у житловому будинку літ "А-4", за адресою: АДРЕСА_1, орендовані ФОП Тарасенком В. В. згідно з договором оренди від 18.01.2018 № 560. Об`єкт приватизації належить територіальній громаді м. Харкова в особі Харківської міської ради на праві власності. Державну реєстрацію права власності на об`єкт приватизації за продавцем проведено у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 05.10.2017 державним реєстратором Департаменту реєстрації Харківської міської ради Прокопенко О.О відповідно до закону без видачі документа, що посвідчує таке право, номер запису про право власності 22719301.
Ціна продажу об`єкта становить 113 000,00 грн без ПДВ (разом з ПДВ - 135 600,00 грн).
21.08.2018 між ФОП Тарасенком В. В. та Управлінням комунального майна складено акт прийому-передачі № 5626-В-С, згідно з яким продавець передав, а покупець прийняв продані 20.08.2018 шляхом викупу спірні нежитлові приміщення, згідно з оціночною вартістю 113 000,00 грн, ПДВ - 20% у сумі 22 600,00 грн, разом ціна продажу - 135 600,00 грн.
У вказаному акті зазначено, що станом на 21.08.2018 загальна сума за об`єкт приватизації у розмірі 135 600,00 грн (у тому числі ПДВ) сплачена у повному обсязі.
21.09.2018 зареєстровано право власності за ФОП Тарасенком В. В. на вищевказані нежитлові приміщення, розташовані в будинку літ. "А-4" за адресою: м. Харків, вул. Верстатобудівна, 2.
4.3. Відповідно до частини 3 статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України.
Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами у відповідності до статті 74 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".
Відповідно до частини 2 статті 16-2 Закону України "Про приватизацію державного майна" викуп об`єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Згідно з частинами 1, 3 статті 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - прийняття рішення від 21.02.2018 ) викуп застосовується щодо об`єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об`єкта встановлюється Фондом державного майна України.
Згідно зі статтею 10 цього Закону відповідний орган приватизації публікує в інформаційному бюлетені та місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органами приватизації, перелік об`єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу, який містить назву об`єкта приватизації та його місцезнаходження.
Зазначений перелік публікується не пізніш як за 15 днів з дня прийняття рішення про затвердження переліку об`єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу.
Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 18-2 Закону, приватизація об`єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.
4.4. Суди попередніх інстанцій установили, що рішенням Харківської міської ради від 21.06.2017 № 691/17 затверджено Програму приватизації та відчуження об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017-2022 роки (далі - Програма), яка діяла на момент приватизації майна, за змістом пункту 3.3 якої приватизація об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою.
Пунктом 3.4. Програми передбачено, що одним зі шляхів приватизації об`єктів є викуп.
Згідно з пунктом 12.2 Програми продаж об`єктів комунальної власності, які до набрання чинності цієї Програми включено до переліку об`єктів, що підлягають приватизації, та щодо яких прийнято рішення про приватизацію, а також таких, що перебувають в процесі приватизації, здійснюється відповідно до прийнятого рішення про приватизацію з урахуванням способів продажу, передбачених цією Програмою, якщо це не суперечить пункту 3.10 цієї Програми.
Викуп застосовується щодо об`єктів комунальної власності, якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено законодавчими та нормативними актами, а також щодо тих, які не продано на аукціоні, за конкурсом.
Відповідно до пункту 8.1 Порядку продажу об`єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затвердженим Фондом державного майна України від 02.04.2012 № 439, викуп об`єктів малої приватизації застосовується відповідно до пункту 3.3 розділу III та пункту 7.15 розділу VII цього Порядку щодо об`єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об`єкта передбачено чинним законодавством України.
Продаж має бути проведений виключно шляхом аукціону або конкурсу (конкурсний продаж). У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу, а саме в даному випадку продаж шляхом викупу орендарем об`єкту, який вже перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.
Суди попередніх інстанцій з посиланням на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 08.07.2020 у справі № 922/1969/19, а також від 07.07.2020 у справі № 922/2932/19, дійшли висновку, що Харківська міська рада має право прийняти рішення про продаж об`єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації, а саме Управління, має право укласти відповідний договір купівлі-продажу. При цьому такий продаж має бути проведений шляхом аукціону або за конкурсом. У виключних випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу, а саме в даному випадку продаж шляхом викупу орендарем об`єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об`єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання для цілей оренди майна.
Задовольняючи позовні вимоги суди попередніх інстанцій установили факт відсутності здійснення невід`ємних поліпшень спірного майна саме в період перебування нерухомого майна в оренді, що не спростовано відповідачами у своїх поясненнях та відзивах, відтак вказані обставини справи є встановленими та доведеними.
4.5. Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимоги прокурора до Харківської міської ради, Управління комунального майна та ФОП Тарасенко В. В. про визнання незаконним та скасування пункту 67 додатку до рішення Харківської міської ради від 21.02.2018, визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 20.08.2018 та зобов`язання ФОП Тарасенко В. В. повернути територіальній громаді міста Харкова спірні нежитлові приміщення.
4.6. Суди попередніх інстанцій задовольняючи позовні вимоги виходили з того, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем; у наведеному випадку наявна протиправна поведінка самого покупця-орендаря (ФОП Тарасенка В. В.), який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв`язку з нездійсненням ним поліпшень майна звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою.
4.7. Верховний Суд, переглянувши оскаржені рішення та постанову у межах доводів і вимог касаційних скарг вважає за необхідне зазначити таке.
Абзацом 1 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.
Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Конституційний Суд України зазначив, що поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (абзац другий частини п`ятої Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99).
Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема, звертатись до суду з відповідним позовом).
Відповідно до абзаців 1- 3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень.
Згідно із частиною 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до абзацу 2 частини 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21).
У пунктах 69, 70 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами 3 і 4 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 15.01.2020 у справі № 698/119/18 (пункт 26), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 34), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.19), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 81) від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункти 7.11, 7.18), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (пункти 10.12, 10.19), від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 (пункт 8.37), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.4), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.11), від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.18).
Частини 3 та 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", серед іншого, встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).
Встановлена цим законом умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред`явленням позову спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто визначений частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18).
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.12).
У пункті 10.21 постанови від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що втручання у приватні права й інтереси має бути належно збалансованим з відповідними публічними (державними, суспільними) інтересами, із забезпеченням прав, свобод та інтересів кожного, кому держава гарантувала доступ до загальнонародних благ і ресурсів. У разі порушення рівноваги публічних і приватних інтересів, зокрема, безпідставним наданням пріоритету правам особи перед правами держави чи територіальної громади у питаннях, які стосуються загальних для всіх прав та інтересів, прокурор має повноваження, діючи в публічних інтересах, звернутися до суду, якщо органи державної влади, місцевого самоврядування, їхні посадові особи не бажають чи не можуть діяти аналогічним чином або ж самі є джерелом порушення прав і законних інтересів територіальної громади чи загальносуспільних (загальнодержавних) інтересів. У таких випадках відповідні органи можуть виступати відповідачами, а прокурор - позивачем в інтересах держави. За відсутності такого механізму звернення до суду захист відповідних публічних інтересів, поновлення колективних прав та інтересів держави, територіальної громади і її членів, захист суспільних інтересів від свавілля органів державної влади чи органів місцевого самоврядування у значній мірі може стати ілюзорним. Так само відсутність зазначеного механізму може загрожувати недієвістю конституційної вимоги, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України). Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункт 8.20).
Таким чином, процесуальний статус сторін у подібних спорах залежить як від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, так і від наведеного прокурором обґрунтування наявності підстав для представництва інтересів держави у конкретній справі.
У цій справі, яка розглядається, прокурор звернувся з позовом, стверджуючи про незаконне включення органом місцевого самоврядування спірного нерухомого майна до переліку об`єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарем, а також незаконне подальше відчуження за відповідним договором такого майна, яке є власністю територіальної громади м. Харкова, у приватну власність ФОП Тарасенком В. В., що порушує трава та інтереси територіальної громади.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 вказала про те, що у разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.
Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.
При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.
Узагальнюючи наведені у вказаній постанові висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо:
- орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси;
- орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо:
- відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах;
- орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави.
У цій справі, яка розглядається, суди визнали доведеними та обґрунтованими підстави представництва прокурором інтересів держави в суді та правомірність його звернення з позовом у цій справі як самостійним позивачем.
Наведений висновок судів попередніх інстанцій узгоджуються з наведеною останньою актуальною правовою позицією Великої Палата Верховного Суду щодо застосування положень частин 3, 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", частин 4, 5 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, викладеною в постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18.
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 03.07.2019 у справі № 127/2209/18, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Зважаючи на викладене, колегія суддів суду касаційної інстанції відхиляє доводи скаржників стосовно недотримання прокурором процедури повідомлення уповноваженого органу та недоведеність підстав представництва прокурором інтересів держави у наведеному випадку, що свідчить про те, що підстава, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, визначена Харківською міською радою та Управлінням комунального майна, не підтвердилася, а тому касаційне провадження за касаційними скаргами з цієї підстави слід закрити відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України.
4.8. Щодо позовних вимог прокурора про визнання недійсним пункту 67 додатку до рішення Харківської міської ради від 21.02.2018, колегія суддів звертає увагу на такому.
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18 (пункт 55), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 28), від 23.01.2024 у справі № 523/14489/15-ц (пункт 69), від 10.04.2024 у справі № 760/20948/16-ц (пункт 43)).
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29)).
При цьому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).
Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 Цивільного кодексу України обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.
У пункті 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, зроблено правовий висновок про те, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20.
Під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - "суд знає закони" (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 50), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109)).
Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Подібний висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (пункт 148).
Отже, зважаючи на викладене, сталу судову практику, за встановлених у цій справі обставин, спрямованість заявлених позовних вимог на повернення майна територіальній громаді, заявлена вимога про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування є неефективною, оскільки її задоволення не призведе до відновлення права, яке позивач вважає порушеним, що є підставою для відмови в позові.
За вказаних обставин, оскільки визнання незаконним та скасування спірного рішення органу місцевого самоврядування в оскарженій частині не дозволить ефективно відновити володіння нежитловими приміщеннями, така вимога не підлягає задоволенню, що свідчить про підтвердження відповідних доводів касаційної скарги та наявність підстав для скасування ухвалених у справі судових рішень у наведеній частині, із прийняттям нового рішення про відмову у позові за відповідною вимогою.
4.9. Колегія суддів суду касаційної інстанції також відхиляє за необґрунтованістю посилання скаржників на положення пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України як підстави касаційного оскарження - відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 та від 08.07.2020 у справі № 922/1969/19 стосовно твердження суду щодо порушень процедури приватизації та протиправної поведінки покупця, а також необхідність передачі справи, у якій подано касаційну скаргу, на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Щодо зазначених доводів та клопотання скаржника, то колегія суддів зазначає таке.
Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.
Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.
У рішенні ЄСПЛ у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" ("Chapman v. the United Kingdom" від 18.01.2001, заява № 27238/95, пункт 70) наголошується на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом Суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 43- 45), від 05.12.2018 у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43- 44) і № 818/1688/16 (пункти 44- 45), від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44- 45), від 21.08.2019 у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30.06.2020 у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09.09.2020 у справі № 260/91/19 (пункти 58- 59), від 29.09.2020 у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18 (пункт 29); від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08.06.2022 у справі № 362/643/21(пункт 45)).
Таким чином, необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.
Проте скаржник у касаційній скарзі у контексті положень пункту 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України не навів вагомих і достатніх аргументів, які би дійсно свідчили про обґрунтованість необхідності відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, а саме не довів наявності причин для такого відступу (неефективність, помилковість, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість судового рішення; зміна суспільного контексту). Правові висновки, з якими не погоджується скаржник, є чіткими, зрозумілими й сприяють однозначному застосуванню норм права, тому підстав для відступу від них у наведеному випадку немає. Крім того, таку правову позицію було неодноразово підтримано Верховним Судом (див. постанови Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 922/1009/20, від 24.03.2021 у справі № 922/3276/19, від 31.03.2021 у справі 922/3272/18, від 13.04.2021 у справі № 922/3852/19, від 07.07.2021 у справі № 922/318/20, від 30.11.2021 у справі № 922/2761/19).
Доводи заявників касаційних скарг зводяться до переоцінки обставин, встановлених судами попередніх інстанцій (зокрема стосовно порушення умов та порядку приватизації спірного комунального майна; недоведеності підтвердження того, що орендарем - ФОП Тарасенко В. В. здійснювалися будь-які поліпшення орендованих ним приміщень за договором оренди від 20.08.2018), що згідно з положеннями статті 300 Господарського процесуального кодексу України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
4.10. Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).
У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).
4.11. Доводи ФОП Тарасенко В. В., викладені у касаційній скарзі щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та незалучення як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, дружини скаржника Марченко О. І., оскільки спільне майно було придбане за спільні кошти, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
За змістом частини 1 статті 50 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї із сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Суд апеляційної інстанції установив, що у цій справі судове рішення не вплине на права та обов`язки ОСОБА_1 .
При цьому як свідчать матеріали справи договір оренди, заява про приватизацію, договір купівлі-продажу укладені ФОП Тарасенком В. В., а в силу статті 52 Цивільного кодексу України фізична особа - підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.