ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 755/8845/17
провадження № 61-15430св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Грушицького А. І.,
суддів Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - Київська місцева прокуратура № 4 в інтересах держави в особі Київської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув касаційні скарги ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2023 року та на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року, ухвалені у складі колегії суддів Гаращенка Д. Р., Олійника В. І., Сушко Л. П.,
у справі за позовом Київської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна.
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 4
(далі - прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна від добросовісного набувача.
В обґрунтування позову вказував, що відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 "Про питання організації управління районами в м. Києві" затверджений перелік майна підприємств, організацій та установ комунальної власності територіальної громади міста Києва, яке передано до сфери управління Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації. Так, зокрема, до цього переліку включене нежитлове приміщення площею 262,4 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1 .
Рішенням від 27 липня 2010 року у справі № 2-2782/10 Бориспільський міськрайонний суд Київської області визнав право власності на нежитлове приміщення № 102 (в літ. "А") загальною площею 212,0 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, за ОСОБА_2 .
У подальшому за договором купівлі-продажу від 08 листопада 2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бабенко В. В. та зареєстрованим в реєстрі за № 2307, ОСОБА_2 відчужив ОСОБА_1 нежитлове приміщення № 102 (в літ. "А") загальною площею
212,0 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Разом з тим, відповідно до інформації, наданої Дніпровською районною в місті Києві державною адміністрацією, рішення про включення нежитлового приміщення № 102 (в літ. "А") загальною площею 212,0 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, до переліку об`єктів, що підлягають приватизації, не приймалося.
За вказаних обставин спірне нежитлове приміщення вибуло із володіння територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради поза волею власника.
Посилаючись на викладене, прокурор просив витребувати у ОСОБА_1 спірне нежитлове приміщення.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Справа розглядалась судами неодноразово.
Дніпровський районний суд м. Києва у складі судді Арапіної Н. Є. рішенням
від 28 вересня 2018 року у задоволенні позову заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 4 в інтересах держави в особі Київської міської ради відмовив.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що право комунальної власності на спірне нежитлове приміщення припинилося у зв`язку з видачею 16 квітня 2008 року свідоцтва Головного управління комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про передачу цього майна ОСОБА_3 у приватну власність.
Київський апеляційний суд постановою від 29 серпня 2023 року (з урахуванням ухвали від 19 грудня 2023 року про виправлення описки) апеляційну скаргу прокуратури міста Києва задовольнив. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 вересня 2018 року скасував. Ухвалив нове судове рішення про задоволення позову. Витребував у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради нежитлове приміщення № 102 (літера "А"), загальною площею 212,0 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішив питання розподілу судових витрат.
Додатковою постановою від 19 грудня 2023 року Київський апеляційний суд задовольнив заяву Київської міської прокуратури про ухвалення додаткового рішення. Стягнув з ОСОБА_1 на користь Київської міської прокуратури судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 29 448 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що Київська міська рада постійно реалізовувала своє право комунальної власності на спірне майно, закріплюючи його за комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація" та передаючи в оренду фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4, в той час коли в рішенні Бориспільського міськрайонного суду Київській області від 27 липня 2010 року було зазначено що нібито ОСОБА_3 є його власником і у 2008, 2009 та 2010 роках.
Суд апеляційної інстанції вказав, що матеріали справи не містять доказів правомірного вибуття з комунальної власності спірного приміщення та його передачі у законний спосіб у приватну власність ОСОБА_3 .
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У жовтні 2023 року ОСОБА_5, який діє від імені ОСОБА_1, через систему "Електронний суд" звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2023 року у зазначеній вище справі.
У січні 2024 року ОСОБА_5, який діє від імені ОСОБА_1, через систему "Електронний суд" звернувся до Верховного Суду також із касаційною скаргою на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року у цій справі.
У касаційних скаргах ОСОБА_1 посилається на наявність підстав для касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, та просить скасувати оскаржувані постанову та додаткову постанову суду апеляційної інстанції й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 14 листопада 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 29 серпня 2023 року, витребував із Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу № 755/8845/17.
Верховний Суд ухвалою від 19 лютого 2024 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року у цій справі.
На підставі ухвали Верховного Суду від 12 вересня 2024 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 13 вересня 2024 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петров Є. В., Пророк В. В., Ситнік О. М.
Доводи особи, яка подала касаційні скарги
На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження судових рішень за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України особа, яка подала касаційні скарги, посилається на те, що апеляційний суд не врахував висновки:
- щодо застосування статті 388 ЦК України, викладені у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 495/9786/16 (провадження № 61-27034св18), від 17 березня 2020 року у справі № 495/9473/16-ц (провадження № 61-32849цс18), від 06 квітня 2020 року у справі № 495/9474/16-ц (провадження № 61-35287св18), від 08 квітня 2020 року у справі № 495/9449/16-ц (провадження № 61-13976св19);
- щодо застосування статей 256, 257, 261 та 267 ЦК України, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц (провадження 14-460цс18) та інших, а також у постанові Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 752/8410/19-ц (провадження № 61-13045св21).
Обґрунтовуючи наявність підстав касаційного оскарження судових рішень за пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК, заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, які вказують на обізнаність прокурора та Київської міської ради про факт вибуття з власності територіальної громади м. Києва спірного майна.
Доводом заявника є також те, що ухвалюючи оскаржувану постанову від 29 серпня 2023 року, апеляційний суд, всупереч вказівкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 21 червня 2023 року за результатом розгляду цієї справи, не дослідив листи Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), що, в свою чергу, не може свідчити про повне та об`єктивне дослідження судом апеляційної інстанції матеріалів справи.
У касаційній скарзі також наявні посилання на те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доводам, викладеним у заяві про застосування наслідків спливу позовної давності.
У поданій касаційній скарзі на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 грудня 2023 року представник ОСОБА_1 зазначає, що оскаржувана додаткова постанова хоча і й оформлена окремим процесуальним документом, однак є невід`ємною складовою постанови від 29 серпня 2023 року, яку також оскаржує заявник. Отже, питання розподілу частини судових витрат, вирішене додатковим рішенням, нерозривно пов`язане з законністю постанови Київського апеляційного суду від 29 серпня 2023 року.
Доводи інших учасників справи
У грудні 2023 року та березні 2024 року прокурор подав до Верховного Суду відзиви на касаційні скарги, у яких посилається на необґрунтованість їх доводів та відсутність підстав для скасування оскаржуваних постанови та додаткової постанови апеляційного суду. Стверджує, що спірне нежитлове приміщення є власністю територіальної громади міста Києва, оскільки майно не проходило приватизаційної процедури та рішень про його відчуження Київська міська рада, як власник, не приймала.
Прокурор також наголошує, що апеляційний суд правильно встановив обставини справи, належно дослідив зібрані у справі докази та ухвалив судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Фактичні обставини справи
Рішенням "Про формування комунального майна міста та районів" від 13 січня 1992 року № 26 Виконавчий комітет Київської міської Ради народних депутатів затвердив перелік комунального майна, що перебуває у власності міста (додаток 1), а саме: майстерня по ремонту холодильників № НОМЕР_1, завод "Ремпобуттехніка", розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; житлово-експлуатаційна контора № 1014, за адресою: АДРЕСА_3 .
Рішенням Дніпровської районної в місті Києві ради від 03 грудня 2008 року № 323 внесено зміни до рішення Дніпровської районної у місті Києві ради від 16 жовтня 2008 року № 297 "Про внесення змін та доповнень до рішення Дніпровської районної у місті Києві ради від 26 червня 2008 року № 239 "Про затвердження переліку об`єктів, що відносяться до власності територіальної громади Дніпровського району міста Києва, які підлягають приватизації у 2008-2009 роках", а саме додаток 1 до рішення доповнено позиціями, серед яких нежиле приміщення за адресою: АДРЕСА_4 .
Рішенням від 12 березня 2009 року № 339 Дніпровська районна в місті Києві рада виключила спірне майно з переліку об`єктів, що відносяться до власності територіальної громади Дніпровського району міста Києва, які підлягають приватизації у IV кварталі 2007 року та у 2008 році.
Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 "Про питання організації управління районами в місті Києві" затверджений перелік майна підприємств, організацій та установ комунальної власності територіальної громади м. Києва, яке передано до сфери управління районних в місті Києві державних адміністрацій, згідно з додатками 1-10 до цього розпорядження.
До сфери управління Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації увійшло спірне нежитлове приміщення, розташоване в місті Києві на вул. Харківське шосе, 7/13.
Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 27 липня 2010 року у справі № 2-2782/10 визнав за ОСОБА_2 право власності на групу приміщень № 102 загальною площею 212,0 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 . 29 грудня 2012 року на підставі вказаного рішення суду ОСОБА_2 зареєстрував право власності на спірне приміщення.
Рішенням від 23 жовтня 2013 року № 290/9778 "Про передачу в оренду нежитлових приміщень комунальної власності територіальної громади м. Києва єдиному претенденту на право оренди" Київська міська рада передала в оренду фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4 нежитлове приміщення площею 262,4 кв. м, розташоване на АДРЕСА_1, строком на 2 роки 364 дні.
08 листопада 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, відповідно до умов якого ОСОБА_1 придбав групу приміщень № 102 загальною площею 212,0 кв. м у будинку АДРЕСА_1 .
Відповідно до договору від 22 листопада 2013 року № 29/1, укладеного з Дніпровською районною в місті Києві державною адміністрацією, фізична особа-підприємець ОСОБА_4 отримав в оренду майно, яке належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 .
У листі Департамента комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 28 травня 2014 року вказано, що свідоцтво про право власності на спірний об`єкт ОСОБА_3 не оформлялось.
Відповідно до листа Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 17 лютого 2017 року спірний об`єкт нерухомості було повернуто з орендного користування відповідно до акту приймання-передачі (повернення) від 26 квітня 2013 року.
Згідно листа Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 21 квітня 2017 року реєстрація прав власності ні Дніпровською районною у місті Києві державною адміністрацією, ні КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва" на нерухоме майно - нежитлове приміщення, загальною площею 212,0 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, "літ А", не здійснювалась. Свідоцтво про право власності ОСОБА_1 на цей об`єкт нерухомості не видавалось.
У листі Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 11 квітня 2017 року зазначено, що приватизацію спірного об`єкта департамент не здійснював.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг та відзивів на касаційні скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги задоволенню не підлягають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21, провадження № 61-20968сво21).
Згідно положень частини першої статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Віндикаційний позов ? це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18, провадження № 61-6415св19).
Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц, провадження № 61-17779св18).
Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, провадження № 12-35гс21).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19), вказано, що: "задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Таким чином, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 01 жовтня 2019 року у справі № 911/2034/16, від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 та від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 березня 2023 року у справі № 754/9233/17 (провадження № 61-15429св20) зазначено, що "положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. […] Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову в цій справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірне нежитлове приміщення є власністю територіальної громади міста Києва та за відсутності у матеріалах справи доказів правомірного вибуття такого майна з комунальної власності, суд дійшов висновку про наявність підстав для його витребування від останнього набувача - ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.
З установлених судами обставин справи вбачається, що підставою оформлення права власності на спірне нежитлове приміщення за ОСОБА_2 (який в подальшому відчужив його відповідачу) було рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 липня 2010 року у справі № 2-2782/10. Так, розглядаючи справу, Бориспільський міськрайонний суд Київської області, серед іншого, встановив, що право власності на групу приміщень № 102 загальною площею
212 кв. м, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА_1, Літ "А" належало ОСОБА_3, який не виконав взяті на себе зобов`язання за договором позики.
Наведене рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області набрало законної сили та не оскаржувалось. Вказане питання досліджувалось Верховним Судом під час перегляду постанови Київського апеляційного суду від 17 квітня 2019 року та ухвалення за результатом такого перегляду постанови від 08 грудня 2021 року.
Так, Верховний Суд у постанові від 08 грудня 2021 року вказав на те, що Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що судове рішення, ухвалене у справі, за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, щодо якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов`язки інших осіб. Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла в ухвалі від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц (провадження № 14-726цс19) та в пункті 10.28 постанови від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19), від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).
Само по собі набуття особою, яка не брала участі у справі, права власності на майно щодо якого виник спір, зокрема після ухвалення судом першої інстанції рішення, не обов`язково свідчить про те, що судовим рішенням вирішено питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків. Натомість питання про те, чи вирішено судовим рішенням питання щодо прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків особи, яка не брала участі у справі, має вирішуватись виходячи з конкретних обставин справи та з урахуванням змісту судового рішення.
Верховний Суд у постанові від 08 грудня 2021 року також зазначив, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що Київська міська рада не була учасником справи під час розгляду справи у Бориспільському міськрайонному суді Київської області та при ухваленні рішення про визнання права власності за ОСОБА_2 на спірні нежитлові приміщення, а тому рішення суду у справі, в якій особа не була відповідачем, не створює для цієї особи правових наслідків та не спричинило припинення права власності територіальної громади м. Києва.
Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, провадження № 14-181цс18, пункт 90).
Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, провадження № 14-2цс21, пункти 65-67); від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, провадження № 14-91цс20, пункт 92).
Виходячи з викладеного, за відсутності доказів правомірного вибуття спірного майна з комунальної власності, Київська міська рада, як уповноважений державою власник такого майна, має право на його витребування у добросовісного набувача - ОСОБА_1 .
При цьому доводи заявника про неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 495/9786/16 (провадження № 61-27034св18), від 17 березня 2020 року у справі № 495/9473/16-ц (провадження № 61-32849цс18), від 06 квітня 2020 року у справі № 495/9474/16-ц (провадження № 61-35287св18), від 08 квітня 2020 року у справі № 495/9449/16-ц (провадження № 61-13976св19) колегія суддів відхиляє з огляду на відмінність правовідносин, які були предметом дослідження у цих справах, та у справі, що переглядається Верховним Судом.
Так, у наведених вище справах первісне вибуття спірного майна із власності держави відбулось на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване, натомість у справі № 755/8845/17 рішення суду стало підставою для продовження ланцюга переходу права власності на нежитлове приміщення, яке вибуло з власності територіальної громади поза її волею.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), серед багатьох інших, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України"
від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, ""Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited проти України" від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності обʼєктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
У справах "Рисовський проти України" (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на нерухомість.
Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.
Так, за змістом касаційної скарги відповідач вважає, що прокурор звернувся до суду з позовом зі спливом позовної давності. В суді першої інстанції представник відповідача заявив про застосування позовної давності до заявлених прокурором в цій справі позовних вимог (т. 1 а. с. 151-153).
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
В частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.
При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
На позови прокуратури, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної/комунальної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.
Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу, то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме цей орган, а не прокурор.
Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов`язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, а відповідач - що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19) зазначено, що і в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65, 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).
Отже, позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтями 12, 81 ЦПК України. Відповідач, навпаки, повинен довести, що інформацію про порушення права можна було отримати раніше.
У справі, яка переглядається, апеляційний суд розглядаючи заяву представника відповідача щодо застосування строків позовної давності зазначив, що прокурор не пропустив встановлений законом строк для звернення до суду із позовом, оскільки про незаконне вибуття спірного майна з власності територіальної громади стало відомо під час проведення перевірки у 2017 році.
Так, з встановлених судами обставин справи вбачається, що на запит Київської місцевої прокуратури № 4 від 14 квітня 2017 року Київська міська рада повідомила, що нежитлові приміщення, групи приміщень № 102, загальною площею 212,0 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 незаконно вибули із комунальної власності.
Ні прокуратура, ні Київська міська рада не були сторонами правочинів, на підставі яких відбулося незаконне вибуття та подальший перехід права власності на спірне майно, тому вони не мали об`єктивної можливості дізнатися про порушення прав власності територіальної громади міста Києва раніше.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Крім того, в цій справі сторона відповідача не навела переконливих аргументів та судами не встановлено обставин, які б спростовували доводи прокурора про те, що Київська міська рада не могла дізнатись про порушення своїх інтересів раніше, оскільки не була стороною правочинів, на підставі яких відбулося незаконне вибуття та подальший перехід права власності на спірне майно до третіх осіб.
Верховний Суд вже неодноразово вказував на те, що додаткове судове рішення є невід`ємною складовою основного судового рішення (див., наприклад, постанови Верховного Суду від 20 грудня 2019 року та від 23 березня 2020 року у справі № 240/6150/18, від 17 червня 2020 року у справі № 904/12170/16, від 19 листопада 2020 року у справі № 910/3233/18).
Колегія суддів Верховного Суду навела аргументи для відмови у задоволенні касаційної скарги на основну постанову, а відмова у її скасуванні, відповідно, означає відмову у скасуванні додаткової постанови.
Визначений у додатковій постанові розмір судових витрат підтверджений документально, проведений розподіл відповідає засадам, визначеним у статті 141 ЦПК України.