ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 569/22849/18
провадження № 61-5344 св 24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представник позивача - адвокат Дяденчук Анатолій Іванович,
відповідачі: Рівненська міська рада, ОСОБА_2,
треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області, ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дяденчука Анатолія Івановича, на рішення Рівненського міського суду Рівненської області
від 27 листопада 2023 року у складі судді Бердія М. А. та постанову Рівненського апеляційного суду від 07 березня 2024 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Ковальчук Н. М., Гордійчук С. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Рівненської міської ради (далі - Рівненська МР, міська рада), ОСОБА_2, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області (далі -
ГУ Держгеокадастру у Рівненській області), ОСОБА_3, про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсною державної реєстрації земельних ділянок, скасування записів про державну реєстрацію земельних ділянок та поновлення запису про земельну ділянку.
Позов обґрунтовувала тим, що Рівненською МР прийнято рішення від 25 лютого 2016 року № 253, яким надано ОСОБА_2 дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельної ділянки, площею 7 214,00 кв. м, розташованої по АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5610100000:01:021:0020), що перебувала у нього в оренді (договір оренди землі від 15 березня 2007 року № 040758300020), для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості (для завершення будівництва виробничо-складської бази з подальшим її обслуговуванням) із подальшим укладанням та державною реєстрацією договорів оренди на новосформовані земельні ділянки: земельна ділянка № НОМЕР_1, площею 700,00 кв. м; земельна ділянка
№ НОМЕР_2, площею 3 594,00 кв. м; земельна ділянка № НОМЕР_3, площею 1 845,00 кв. м; земельна ділянка № НОМЕР_4, площею 1 075,00 кв. м.
Вказувала, що у неї раніше, ніж у ОСОБА_2, з`явилися права орендаря спірної земельної ділянки. Зокрема, рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року у справі № 2-1137/11 за нею визнано право власності на майно, зокрема на будівлі виробничо-складської бази, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, що складаються з: адміністративно-виробничого приміщення (позначене літерою "А2"), загальною площею 691,9 кв. м; операторської з масло-складом та паливно-роздавальними колонками (позначена літерою "Б1"), загальною площею 32, 7 кв. м; сторожевого павільйону з відкритою площадкою для стоянки автомобілів (позначеного літерою "В1"), загальною площею 28,7 кв. м.
Тобто вона набула всіх прав орендаря земельної ділянки, на якій знаходяться
ці будівлі, а тому вважала вищевказане рішення міської ради незаконним.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати незаконним та скасувати вищезазначене рішення Рівненської МР
від 25 лютого 2016 року № 253;
- визнати недійсною державну реєстрацію в Державному земельному кадастрі земельних ділянок, що знаходяться по АДРЕСА_1,
які утворились внаслідок поділу земельної ділянки з кадастровим номером 5610100000:01:021:0020, площею 7 214,00 кв. м, цільове використання:
для завершення будівництва виробничо-складської бази з подальшим
її обслуговуванням, що знаходиться по АДРЕСА_1, зокрема:
земельної ділянки, площею 0,07 га, цільове використання: для розміщення
та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд, підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, кадастровий номер 5610100000:01:021:0357;
земельної ділянки, площею 0,3594 га, цільове використання: для розміщення
та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд, підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, кадастровий номер 5610100000:01:021:0358;
земельної ділянки, площею 0,1075 га, цільове використання: для розміщення
та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд, підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, кадастровий номер 5610100000:01:021:0359;
земельної ділянки, площею 0,1845 га, цільове використання: для розміщення
та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд, підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, кадастровий номер 5610100000:01:021:0360;
- скасувати записи в Державному земельному кадастрі про вищевказані земельні ділянки;
- зобов`язати державного реєстратора відділу у місті Рівному міськрайонного управління у Рівненському районі та місті Рівному ГУ Держгеокадастру
у Рівненській області поновити (внести повторно) запис у Державному земельному кадастрі про земельну ділянку з кадастровим номером 5610100000:01:021:0020, площею 7 214,00 кв. м, цільове використання: для завершення будівництва виробничо-складської бази з подальшим обслуговуванням, що знаходиться
по АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 27 листопада
2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 13 грудня 2018 року.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Рівненською МР у межах своїх повноважень та відповідно до вимог законодавства прийнято оскаржуване рішення й у спірних правовідносинах відсутні правові підстави для його скасування. ОСОБА_1 набула право власності на майно, розташоване
на спірній земельній ділянці, на підставі судового рішення, а земельна ділянка,
у свою чергу, задовго до цього перебувала в оренді у ОСОБА_2 .
При цьому між позивачем та ОСОБА_2 не укладалися цивільно-правові договори, які передбачають перехід права власності на нерухоме майно .
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації земельних ділянок, скасування записів про державну реєстрацію земельних ділянок та поновлення запису про земельну ділянку в Державному земельному кадастрі, районний суд виходив із того, що належним відповідачем за вказаними вимогами має бути ГУ Держгеокадастру у Рівненській області. Тобто позов у цій частині заявлено до неналежних відповідачів, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Суд першої інстанції застосував відповідні норми ЦК України, ЗК України,
Закону України "Про оренду землі", врахував судову практику Верховного Суду.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Рівненського апеляційного суду від 07 березня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дяденчука А. І., залишено
без задоволення.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 27 листопада
2023 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд зробив правильний висновок по суті вирішення спору, так як позивачем не доведено порушення відповідачами її права користування земельною ділянкою,
що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, як і факт порушення оспорюваним рішенням органу місцевого самоврядування її законних прав та інтересів.
ОСОБА_1, набувши у листопаді 2011 року на підставі судового рішення
право власності на будівлі виробничо-складської бази, розташованої
по АДРЕСА_1, не порушувала питання про заміну сторони в договорі оренди земельної ділянки, укладеному між Рівненською МР
та ОСОБА_2 у лютому 2007 року. Вона не зверталася до міської ради
з приводу оформлення права користування земельною ділянкою на умовах оренди.
Суд апеляційної інстанції застосував ті самі норми матеріального права, що й суд першої інстанції, врахував правові позиції Верховного Суду.
Апеляційний суд зазначив про те, що посилання суду першої інстанції
на неналежність відповідачів за позовними вимогами про скасування державної реєстрації земельних ділянок, скасування записів про державну реєстрацію земельних ділянок та поновлення запису про земельну ділянку в Державному земельному кадастрі підлягають виключенню з мотивувальної частини рішення. Зазначення вказаного не впливає на правильність висновку суду про відмову
у задоволенні позову в цілому.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду
У квітні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Дяденчук А. І., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення судів попередніх інстанцій, у змісті якої просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема: судами застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; судами належним чином не досліджено зібрані
у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд першої інстанції розглянув
у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду
за правилами загального позовного провадження (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 06 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 22 квітня 2024 року. Витребувано
із районного суду вищевказану цивільну справу. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.
У травні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Дяденчук А. І., мотивована тим, що суди зробили помилкові висновки по суті спору, не надали оцінку наявним у справі доказам й не врахували, що позивачка
з 2011 року є єдиним власником будівель виробничо-складської бази
по АДРЕСА_1, а тому вона має право користування відповідною земельною ділянкою. При цьому вона зверталася з цього приводу
до міської ради протягом 2013-2017 років, проте отримувала відмову у задоволенні своїх заяв.
Суди попередніх інстанцій помилково вважали, що права позивачки у спірних правовідносинах не порушені.
Рішення міської ради про надання дозволу попередньому власнику -
ОСОБА_2, на поділ земельної ділянки з подальшим укладенням нових договорів оренди на земельні ділянки, утворені в результаті такого поділу, порушує права позивачки, так як державну реєстрацію земельної ділянки, на якій знаходиться її майно, було скасовано. ОСОБА_2 у подальшому безпідставно отримав в оренду й новостворену земельну ділянку, на якій розміщено її майно.
Вважає, що у спірних правовідносинах порушено принцип юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. Чинне законодавство передбачає перехід права на земельну ділянку при переході права власності на майно, на якій воно розташоване.
Крім того, суди помилково вказали, що стаття 120 ЗК України, стаття 377
ЦК України та стаття 7 Закону України "Про оренду землі" не передбачали автоматичного переходу права на земельну ділянку при укладенні договору купівлі-продажу від 27 жовтня 2006 року, сторонами якого були ОСОБА_2
та ОСОБА_4 . Цей договір набрав чинності після набрання законної сили судового рішення у справі 2-982/08, яке ухвалено у вересні 2008 року і яким визнано дійсним вищевказаний договір купівлі-продажу. Позивачка стала власником майна в грудні 2011 року на підставі судового рішення у справі № 2-1137/11 за її позовом
до ОСОБА_4 про визнання права власності на майно. Вважає, що із набранням законної сили судовим рішенням у справі 2-982/08 ОСОБА_2 втратив право власності на майно, розташоване на земельній ділянці, і, як наслідок, втратив права й на саму земельну ділянку.
При цьому помилкові висновки районного суду про те, що частину вимог заявлено до неналежного відповідача. Районний суд безпідставно відніс справу
до малозначних і розглянув її у спрощеному провадженні, оскільки спір
не є майновим і не виражений у грошовому еквіваленті.
Посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду
та Верховного Суду.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_2 набув у власність незавершену будівництвом будівлю виробничо-складської бази, розташовану за адресою: АДРЕСА_1,
на підставі договору купівлі-продажу від 12 травня 2006 року, укладеного
з дочірнім підприємством-фірмою "Рівне-Атом" спільного Українсько-Німецького підприємства "МБР-Україна".
На момент укладення договору купівлі-продажу готовність будівлі складала 59 %; опис будівлі: "А-2" - адміністративно-виробниче приміщення (98 % готовності);
"Б-1" - операторська з маслоскладом та паливно-роздавальними колонками
(97 % готовності); "В-1" - сторожевий павільйон з площадкою відкритої стоянки автомобілів (98 % готовності); № 1 - бетонна огорожа території.
12 травня 2006 року договір купівлі-продажу зареєстровано в Державному реєстрі правочинів.
Для обслуговування незавершеної будівництвом будівлі виробничо-складської бази Рівненською МР надано в користування ОСОБА_2 на умовах оренди земельну ділянку, площею 7 214,00 кв. м., кадастровий номер земельної ділянки 5610100000:01:021:0020, про що 21 лютого 2007 року між ними укладено договір оренди № 80, який зареєстровано 15 березня 2007 року у Рівненській регіональній філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру
при Держкомземі України". У Державному реєстрі земель вчинено відповідний запис за номером 040758300020 (а. с. 13, т. 1).
У пункті 16 договору встановлено, що цільове призначення земельної ділянки - для завершення будівництва виробничо-складської бази з подальшим обслуговуванням.
27 жовтня 2006 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_4 у простій письмовій формі договір купівлі-продажу всього майна незавершеної будівництвом виробничо-складської бази, розташованої по АДРЕСА_1
(а. с. 22, т. 1).
10 вересня 2008 року рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області у справі № 2-982/08 визнано дійсним указаний договір купівлі-продажу. Визнано за ОСОБА_4 право власності на зазначене нежиле приміщення незавершеної будівництвом виробничо-складської бази (а. с. 24, т. 1).
Ухвалою Здолбунівського районного суду Рівненської області від 02 вересня
2011 року задоволено заяву ОСОБА_4 та роз`яснено дане рішення, зокрема,
що вказані нежилі приміщення складаються з: адміністративно-виробничого приміщення (позначеного літерою "А2"), загальною площею 691,9 кв. м.; операторської з маслоскладом та паливно-роздавальними колонками (позначеними літерою "Б1"), загальною площею 32,7 кв. м.; сторожового павільйону з відкритою площадкою для стоянки автомобілів (позначеного літерою "В1"), загальною площею 28,7 кв. м.; бетонної огорожі території (а .с. 25, т. 1).
Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року у справі № 2-1137/11 визнано за ОСОБА_1 право власності
на майно, зокрема на будівлі виробничо-складської бази, розташованої
за адресою: АДРЕСА_1, що складаються з: адміністративно-виробничого приміщення (позначене літерою "А2"), загальною площею 691,9 кв. м; операторської з маслоскладом та паливно-роздавальними колонками (позначена літерою "Б1"), загальною площею 32,7 кв. м; сторожевого павільйону з відкритою площадкою для стоянки автомобілів (позначеного літерою "В1"), загальною площею 28,7 кв. м.
Згідно з витягом про державну реєстрацію прав від 13 грудня 2011 року
№ 32470636 право власності на вказану нежилу будівлю виробничо-складської бази зареєстровано за ОСОБА_1 (а .с. 27, т. 1).
Право власності зареєстроване на підставі рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року № 2-1137/11 (а. с. 28, т. 1).
Рішенням Рівненської МР від 25 лютого 2016 року № 253 ОСОБА_2 надано згоду на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу
та об`єднання земельної ділянки, площею 7 214,00 кв. м, розташовану
по АДРЕСА_1 .
Пунктом 1 цього рішення міської ради встановлено, що договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 5610100000:01:021:0020, припиняється з моменту державної реєстрації договорів оренди на новосформовані земельні ділянки.
Земельна ділянка, площею 7 214,00 кв. м, була поділена на чотири новосформовані земельні ділянки.
У подальшому, на кожну земельну ділянку з кадастровими номерами: 5610100000:01:021:0357 (площею 0,07 га), 5610100000:01:021:0358
(площею 0,3594 га), 5610100000:01:021:0359 (площею 0,1075 га), 5610100000:01:021:0360 (площею 0,1845 га), було укладено додаткові договори про поновлення договору оренди землі від 29 грудня 2017 року.
Право оренди на вказані земельні ділянки зареєстровано в Державному реєстрі речових прав (власник - територіальна громада м. Рівного в особі Рівненської МР, орендар - ОСОБА_2 ), про що свідчать відповідні інформаційні довідки.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
статті 389 ЦПК України.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Дяденчука А. І., підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права
із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася
до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судом вирішувалося питання
про те, чи порушено оспорюваним рішенням міської ради права та законні інтереси позивачки. При цьому ОСОБА_1 обґрунтовувала свої позовні вимоги наявністю у неї права користування (оренди) на земельну ділянку/частину земельної ділянки, на якій знаходиться її нерухоме майно.
Стаття 14 Конституції України гарантує право власності на землю гарантується.
Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами
та державою виключно відповідно до закону.
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам
та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані
з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною;
г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
Згідно зі статтею 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади
або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод та інтересів, а тому суд повинен установити, чи були порушені або не визнані права, свободи чи інтереси особи,
яка звернулася до суду за їх захистом, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову у їх задоволенні.
Відповідно до частин другої, п`ятої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб,
а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.
Судами встановлено, що право власності на будівлі виробничо-складської бази, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року у справі № 2-1137/11 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання права власності на майно (а. с. 28, т. 1).
Попереднім власником майна була ОСОБА_4, яка придбала його у ОСОБА_2 у жовтні 2006 року на підставі договору купівлі-продажу (а. с. 22, т. 1). Відповідний договір купівлі-продажу визнано дійсним у судовому порядку (рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 10 вересня 2008 року
у справі № 2-982/08 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу укладеним) (а. с. 24, т. 1).
У свою чергу, ОСОБА_2 набув у власність вказану незавершену будівництвом будівлю виробничо-складської бази на підставі договору купівлі-продажу
від 12 травня 2006 року.
Для обслуговування зазначеного майна, у лютому 2007 року між ОСОБА_2 та міською радою було укладено договір оренди земельної ділянки,
площею 7 214,00 кв. м., кадастровий номер 5610100000:01:021:0020. Договір зареєстровано 15 березня 2007 року у Рівненській регіональній філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України". У Державному реєстрі земель вчинено відповідний запис за номером 040758300020 (а. с. 13, т. 1).
Позивач уважала, що після набрання законної сили судовим рішенням у справі
№ 2-982/08 від 10 вересня 2008 року ОСОБА_2 утратив право оренди спірної земельної ділянки. У свою чергу, після набрання законної сили судовим рішенням у справі № 2-1137/11 від 23 листопада 2011 року, яким визнано за нею право власності на відповідне рухоме майно, вона набула право оренди на спірну земельну ділянку.
Районний суд, вирішуючи спір, зазначив, разом із іншим, що стаття 7
Закону України "Про оренду землі", якою регламентовано перехід права на оренду земельної ділянки, не застосовується до спірних правовідносин, так як позивачка набула право власності на нерухоме майно на підставі рішення суду.
При цьому суд зазначив, що стаття 120 ЗК України, стаття 377 ЦК України
та стаття 7 Закону України "Про оренду землі" не передбачали автоматичного переходу права на земельну ділянку при укладенні договору купівлі-продажу
від 27 жовтня 2006 року (між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ). Тобто позивачка
не набула права користування земельною ділянкою в силу вимог закону.
Апеляційний погодився з висновками районного суду у цій частині.
Верховний Суд із такими висновками судів не погоджується.
Верховний Суд ураховує, що відповідно до статті 7 Закону України "Про оренду землі" у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці, що перебуває
у користуванні відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта на праві оренди, до набувача такого об`єкта одночасно переходить право оренди земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) зазначеного об`єкта, розміщеного
на земельній ділянці, крім випадків, визначених частиною четвертою цією статті,
а також з урахуванням вимог частини шістнадцятої статті 120 ЗК України. Волевиявлення орендодавця, відчужувача (попереднього власника), набувача такого об`єкта та внесення змін до договору оренди із зазначенням нового орендаря земельної ділянки не вимагаються.
Статтею 377 ЦК України регламентовано перехід права на земельну ділянку у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок
(крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, що розміщені на ній
Так, до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано
у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт,
без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, у порядку та на умовах, визначених ЗК України. Істотною умовою договору, який передбачає перехід
права власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, який розміщений на земельній ділянці і перебуває у власності відчужувача, є умова щодо одночасного переходу права власності на таку земельну ділянку (частку
у праві спільної власності на неї) від відчужувача (попереднього власника) відповідного об`єкта до набувача такого об`єкта.
Статтею 120 ЗК України визначено особливий правовий механізм переходу прав на земельну ділянку, який також пов`язаний з переходом права на будівлю
і споруду, які розміщені на цій земельній ділянці.
Відповідно до частини першої вказаної норми, у разі набуття права власності
на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача такого об`єкта без зміни її цільового призначення.
У разі якщо відчужувачу (попередньому власнику) такого об`єкта належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку, до набувача цього об`єкта переходить право власності на таку частку. При вчиненні правочину,
що передбачає перехід права власності на зазначений об`єкт, мають дотримуватися вимоги частини шістнадцятої цієї статті.
У разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок
(крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у користуванні
на праві оренди, емфітевзису, суперфіцію у відчужувача (попереднього власника), до набувача одночасно переходить відповідно право оренди, емфітевзису, суперфіцію земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, в обсязі
та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, крім випадків, визначених частиною шостою цієї статті. Волевиявлення орендодавця (власника) земельної ділянки, відчужувача (попереднього власника), набувача такого об`єкта та внесення змін до договору оренди землі, емфітевзису, суперфіцію із зазначенням нового орендаря (користувача) земельної ділянки
не вимагається (частина четверта статті 120 ЗК України).
Частиною дев`ятою вказаної норми закріплено, що вимоги частин першої, другої, четвертої, шостої-восьмої цієї статті поширюються на випадки переходу спеціального майнового права на об`єкт незавершеного будівництва від одного суб`єкта такого права до іншого.
Вимоги частин першої, другої, четвертої, шостої-восьмої цієї статті
не поширюються на випадки переходу права власності або прав оренди, емфітевзису, суперфіцію на земельну ділянку, на якій розміщений об`єкт нерухомого майна (жилий будинок, інша будівля або споруда), об`єкт незавершеного будівництва, у разі якщо земельна ділянка не перебувала
у власності або оренді, у користуванні на правах емфітевзису, суперфіцію
у відчужувача (попереднього власника) об`єкта нерухомого майна (жилого будинку, іншої будівлі або споруди), об`єкта незавершеного будівництва.
У даному випадку Верховний Суд навів указані норми права у чинній редакції.
Разом із цим, для правильного вирішення спору необхідно врахувати відповідні норми права у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
Суд першої інстанції формально послався на ці норми права у редакції, чинній
на момент укладення договору купівлі-продажу між ОСОБА_4
та ОСОБА_7 (2006 рік).
Проте, цей договір було визнано дійcним на підставі судового рішення
від 10 вересня 2008 року. А позивачка набула право власності на нерухоме майно, розташоване на спірній земельній ділянці, на підставі судового рішення
від 23 листопада 2011 року.
Суд першої інстанції не врахував відповідні редакції цих норм права на момент виникнення спірних правовідносин, у тому числі на момент набуття позивачкою права власності на будівлі виробничо-складської бази, які розташовані на спірній земельній ділянці, на момент на буття права власності на нерухоме майно попередніми власниками, на момент набуття права оренди одним із попередніх власників. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, на вказане уваги не звернув.
Велика Палата Верховного Суду у постановах: від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 (провадження № 12-39гс23), від 20 липня 2022 року у справі
№ 923/196/20 (провадження № 12-58гс21), від 16 лютого 2021 року у справі
№ 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19), сформулювала правовий висновок, відповідно до якого не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи
з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку.
У пункті 34 постанови Великої Палата Верховного Суду від 20 липня 2022 року
у справі № 923/196/20 (провадження № 12-58гс21) вказано, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо
і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120
ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства
(див. постанови від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5),
від 03 квітня 2019 року у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22 червня 2021 року
у справі № 200/606/18 (пункти 37-38), від 31 серпня 2021 року у справі
№ 903/1030/19 (пункт 54)). Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права
на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття
(див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19
(пункт 54)).
Разом із цим, у пункті 65 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (провадження № 12-37гс21) вказано,
що за відсутності в попереднього власника належним чином оформлених прав користування земельною ділянкою, на якій розміщено нерухоме майно, положення статей 120 ЗК України, 377 ЦК України в частині переходу прав на земельну ділянку до нового власника в тому ж обсязі застосуванню не підлягають.
Судами попередніх інстанцій вказана обставина належним чином не з`ясована.
Позивачка посилалася на вказані норми права у редакції, чинній на момент набуття нею права власності на нерухоме майно, розташоване на спірній земельній ділянці.
Верховний Суд звертає увагу, що ОСОБА_1 обґрунтовувала свої позовні вимоги наявністю у неї права на земельну ділянку/частину земельної ділянки,
на якій знаходиться нерухоме майно, яке належить їй на праві приватної власності. Проте, у прохальній частині позовної заяви просила визнати незаконним
та скасувати відповідне рішення міської ради, визнати недійсною державну реєстрації земельних ділянок, скасувати записи про державну реєстрацію земельних ділянок та поновити запис про земельну ділянку.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 -на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу
на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також
на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права(пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження
№ 12-158гс18).
Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив
на порушника.
Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором,
та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені
у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися
до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права
та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом,
що встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу,
за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом
у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду:
від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18;
від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18;
від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18;
від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інші).
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод
чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або
є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу
не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову
в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин
(див. постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі
№ 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, взагалі не надав оцінку способу судового захисту, який обрано позивачкою. Судами не з`ясовано, чи призведе застосування обраного способу захисту
до відновлення порушеного права позивачки.
З урахуванням вищевказаного, суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції
не надали належну правову оцінку спірним правовідносинам, а також заявленим ОСОБА_1 вимогам та їх ефективності, з урахуванням усіх обставин справи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі
№ 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначено, що позивач, тобто особа,
яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним
чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюється судом
у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Наведене узгоджується з правовими висновками, сформульованими, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 52).
Таким чином, суди не визначилися з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, не надали належу оцінку ефективності способу судового захисту прав позивачки, який має відповідати змісту порушеного права, за захистом якого вона звернулася до суду, та зробили передчасні висновки по суті вирішення спору.
Крім того, Верховний Суд звертає увагу, що апеляційний суд, зазначивши
про помилковість висновків районного суду щодо неналежного відповідача щодо частини позовних вимог та виключивши відповідні посилання з судового рішення, фактично змінив рішення суду першої інстанції. Проте, апеляційний суд не вказав про це в резолютивній частині постанови.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Отже, Верховний Суд уважає обґрунтованими доводи касаційної скарги
у відповідній частині. Висновки судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору є передчасними.
Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400
ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.
З урахуванням наведеного, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню
з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.