ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 522/13565/23
провадження № 61-10227св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -
Луспеника Д. Д.,
суддів:
Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,
Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ забезпечення діяльності органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Томашевський Роман Миколайович, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 березня 2024 року у складі судді Бондаря В. Я. та постанову Одеського апеляційного суду від 04 липня 2024 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Комлевої О. С.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - відділ забезпечення діяльності органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради (далі - Відділ забезпечення діяльності органу опіки та піклування), про позбавлення батьківських прав, стягнення аліментів.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є бабусею малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Батьками ОСОБА_3 є ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .
З часу народження ОСОБА_3 його вихованням, фізичним та духовним розвитком займалася мати ОСОБА_4 та бабуся ОСОБА_1 .
ОСОБА_2 у вихованні та розвитку дитини участі не брав. 09 лютого 2010 року він склав нотаріально посвідчену заяву у якій зазначив, що не визнає себе батьком дитини та надає згоду на скасування реєстрації актового запису щодо нього як батька ОСОБА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 мати дитини ОСОБА_4 померла. Дитина залишилася проживати з бабусею ОСОБА_1, яка займається всіма питаннями щодо виховання та забезпечення дитини.
ОСОБА_2 батьківських обов`язків не виконує, про фізичний і духовний розвиток сина не піклується, не виявляє заінтересованості щодо його життя та не надає матеріальної допомоги, тобто ухиляється від виконання батьківських обов`язків, що є підставою для позбавлення його батьківських прав стосовно сина ОСОБА_3 .
Позбавлення відповідача батьківських прав відповідає інтересам дитини, яка не знає його як батька та не бажає щоб він брав участь у її житті.
Після смерті ОСОБА_4 дитина фактично залишилася без батьківського піклування. Для належного захисту прав та інтересів дитини, забезпечення її всім необхідним, вчинення від її імені необхідних дій, ОСОБА_3 потрібен опікун. Встановити над ним опіку можна лише отримавши статус дитини позбавленої батьківського піклування, відповідно до статті 1 Закону України "Про охорону дитинства".
Однак, зважаючи на те, що у ОСОБА_3 формально є батько, який з народження про дитину не піклується, отримати такий статус він не має можливості.
Посилаючись на наведене позивачка просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав стосовно ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 ; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання ОСОБА_3 аліменти у розмірі 1/4 частки від усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня подання позову до досягнення дитиною повноліття.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 березня 2024 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 04 липня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що ОСОБА_2 бажає спілкуватися з сином, проти позбавлення батьківських прав заперечує. Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позивачка не довела наявність підстав, передбачених частиною першою статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України), для позбавлення відповідача батьківських прав.
Суди з`ясували думку ОСОБА_3, який не знає відповідача як батька та не виявляє бажання з ним спілкуватися, водночас суди звернули увагу на те, що мати дитини померла, а переривання стосунків з біологічним батьком матиме для дитини негативні наслідки, оскільки втрата прав, заснованих на спорідненості, розірвання сімейних зв`язків, означає позбавлення дитини її коріння і за встановлених у цій справі обставин є невиправданим та суперечить інтересам дитини.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення аліментів, суди виходили з того, що підстави для позбавлення відповідача батьківських прав відсутні, ОСОБА_1 не набула у встановленому законом порядку статусу опікуна ОСОБА_3, який із серпня 2012 року проживає та навчається в Одеському приватному закладі освіти "Тіква-Ор Самеах" і перебуває на повному утриманні цього закладу (на час розгляду справи ОСОБА_3 навчається за кордоном), а тому відсутні правові підстави для стягнення аліментів на користь ОСОБА_1 на утримання ОСОБА_3 .
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У липні 2024 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Томашевський Р. М., звернулася через підсистему "Електронний суд" до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 березня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 14 липня 2024 року у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду
від 23 листопада 2022 року у справі № 149/2510/21, від 23 січня 2020 року у справі № 755/3644/19, від 23 червня 2021 року у справі № 953/17837/19, від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц, від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17, від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17, від 02 серпня 2021 року у справі
№ 331/8310/15 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій належно не встановили дійсних обставин справи, не надали оцінки поведінці відповідача, який самоусунувся від виконання батьківських обов`язків та 14 років не цікавився життям сина, не брав участі у його фізичному та духовному розвитку, не надавав матеріальної допомоги.
Суди не звернули уваги на те, що відповідач мав можливість виконувати свої батьківські обов`язки, однак не виявив такого бажання, що також підтверджується складеною ним заявою, у якій він зазначив, що не визнає ОСОБА_3 своїм сином та не заперечує щодо внесення змін до актового запису щодо батька дитини.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про те, що відповідач має бажання спілкуватися з сином зважаючи на його звернення 01 липня 2022 року до правоохоронних органів з метою пошуку дитини, оскільки директор навчального закладу у якому перебуває ОСОБА_3, повідомила відповідача про навчання дитини у закладі та про смерть його матері.
Відповіді на зазначене звернення ОСОБА_2 не отримав, будь-яких дій щодо побачення чи спілкування з дитиною він не вчиняв, що дає підстави для висновку про те, що його звернення щодо пошуку дитини було формальним та не мало реальної мети.
Під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач визнав, що йому було відомо, де проживає позивачка та де навчається його син, однак жодного разу за 14 років він його не відвідував.
Після ухвалення рішення судом першої інстанції поведінка відповідача не змінилася. Він не намагається налагодити зв`язок із сином, не допомагає матеріально та не цікавиться його життям, а навпаки здійснює йому перешкоди в отриманні необхідних документів, а саме: відмовляється йти з сином до відповідних органів для отримання паспорта та ідентифікаційного номера.
Крім того, суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги думку дитини та висновок органу опіки та піклування, яким визнано доцільним позбавити відповідача батьківських прав стосовно сина ОСОБА_3 . На порушення частини шостої статті 19 СК України суди не зазначили, у чому полягає необґрунтованість такого висновку та яким чином він суперечить якнайкращим інтересам дитини, яка ніколи не бачила та не знає відповідача, не має бажання з ним спілкуватися.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 17 липня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Томашевський Р. М., передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Томашевський Р. М., на рішення Приморського районного суду м. Одеси
від 20 березня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 04 липня 2024 року з підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 389, витребувано із Приморського районного суду м. Одеси матеріали справи № 522/13565/23.
У серпні 2024 року матеріали справи № 522/13565/23 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою
статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи
з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що з 30 вересня 2008 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4, перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2010 року було розірвано.
У шлюбі у них народився син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 та свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2, виданим повторно 18 березня 2022 року.
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, є матір`ю ОСОБА_4 та, відповідно, бабою ОСОБА_6
09 лютого 2010 року ОСОБА_2 склав нотаріально посвідчену заяву про те, що він не визнає себе батьком ОСОБА_3 та дає згоду на скасування реєстрації актового запису щодо нього як батька дитини, яка зареєстрована в реєстрі за № 345 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу
Осінцевою В. М.
Із 26 серпня 2011 року ОСОБА_2 перебуває у зареєстрованому шлюбі з
ОСОБА_7, у якому у них народилася дочка ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4 .
28 травня 2015 року ОСОБА_4 звернулася до Одеського приватного закладу освіти "Ор Самеах" із заявою про зарахування її сина ОСОБА_3 у пансіон школи. Замість відомостей про батька у заяві зазначено відомості про бабусю ОСОБА_1
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла у віці 35 років.
Згідно з листом Управління превентивної діяльності Головного управління Національної поліції в Одеській області від 20 липня 2022 року ОСОБА_2 08 липня 2022 року звертався до відділу щодо пошуку сина ОСОБА_3 .
Відповідно до довідки Одеського приватного закладу освіти "Тіква - Ор Самеах" від 21 березня 2023 року № 46 ОСОБА_3 навчається у 8-Б класі зазначеного навчального закладу.
У суді першої інстанції директор Одеського приватного закладу освіти
"Тіква - Ор Самеах" ОСОБА_9, допитана як свідок, пояснила, що ОСОБА_3 перебуває на повному утриманні школи з першого класу та на цей час проживає в м. Бухарест. ОСОБА_1 інколи передає ОСОБА_3 грошові кошти.
Згідно з довідкою лікаря ОСОБА_10 від 29 червня 2023 року ОСОБА_3 з серпня 2012 року перебуває у пансіонаті Одеського приватного закладу освіти "Тіква - Ор Самеах". Станом здоров`я дитини опікувалася мати та бабуся, а після смерті матері - бабуся. ОСОБА_2 ніколи не опікувався сином.
У декларації ОСОБА_3 про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу, від 07 липня 2023 року № 0001-2ЕЕ1-НТАО довіреною особою зазначено
ОСОБА_1 .
Згідно з висновком Органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 09 жовтня 2023 року № 01-11/1337/1 Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, як орган опіки та піклування, вважає доцільним позбавити ОСОБА_2 батьківських прав стосовно ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд
Згідно з частиною третьою статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України "Про охорону дитинства").
Відповідно до частини сьомої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до пунктів 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Згідно зі статтею 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
Згідно з частиною першою статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою
статті 164 СК України.
Зазначеною нормою визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1, як на підставу позбавлення батьківських прав ОСОБА_11, посилалася на те, що він ухиляється від виконання батьківських обов`язків щодо виховання та утримання дитини, зокрема не піклується про фізичний і духовний розвиток сина, не спілкується з ним в обсязі, необхідному для його нормального самоусвідомлення, не надає дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей, не виявляє інтересу до її внутрішнього світу, не цікавиться його життям, успіхами у школі та станом здоров`я.
Отже, правовою підставою для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав позивачка визначила пункт 2 частини першої статті 164 СК України.
Вирішуючи спір по суті, суди попередніх інстанцій вважали надані позивачкою докази недостатніми для позбавлення відповідача батьківських прав з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 164 СК України.
Колегія суддів Верховного Суду вважає такі висновки судів передчасними та недостатньо обґрунтованими.
Так, тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані
статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими
у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі
№ 402/428/16-ц, Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 180/1954/19, від 13 листопада 2020 року у справі № 760/6835/18, від 09 листопада 2020 року
у справі № 753/9433/17, від 02 листопада 2020 року у справі № 552/2947/19,
від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17, від 12 вересня 2023 року у справі
№ 213/2822/21.
Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків (див. постанову Верховного Суду від 06 травня 2020 року у справі
№ 753/2025/19).
Система правосуддя прислухається до дітей, серйозно ставиться до їх думок і має гарантувати захист прав дитини.
Дитина, яка внутрішнім законодавством визнається такою, що має достатній рівень розуміння, під час розгляду судовим органом справи, що стосується її, наділяється правами: отримувати всю відповідну інформацію; отримувати консультацію та мати можливість висловлювати свої думки; клопотати про призначення спеціального представника під час розгляду судовим органом справ, бути поінформованою про можливі наслідки реалізації своїх думок та про можливі наслідки будь-якого рішення (статті 3, 4 Європейської конвенції про здійснення прав дітей 1996 року).
Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Разом з тим згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати інтересам дитини (стаття 12 Конвенції про права дитини, стаття 171 СК України, стаття 14 Закону України "Про охорону дитинства").
Думка дитини може бути висловлена у письмових доказах (висновках органів опіки та піклування, спеціалістів тощо); електронних доказах (відео-, аудіоматеріалах); висновках психологічної експертизи; показаннях самої дитини, присутньої в залі судового засідання або з використанням режиму відеоконференції.
Суд враховує висловлену дитиною думку системно, з`ясовуючи належно фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну правову оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, що в результаті сприятиме правильному вирішенню питання місця проживання дитини. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків, які вони не можуть чи не бажають вирішувати в позасудовий спосіб (див. постанову Верховного Суду
від 21 липня 2021 року у справі № 404/3499/17).
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно сина ОСОБА_3, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідач заперечує щодо позбавлення його батьківських прав, він не втратив інтересу до сина, переймається його життям, має бажання з ним спілкуватися, а також відновити і зберегти родинні стосунки. Матеріали справу не містять доказів, які негативно характеризують особу відповідача та є підставою для позбавлення його батьківських прав на підставі пункту 2 частини першої статті 164 СК України.
У касаційній скарзі заявниця посилається на те, що такий висновок судів попередніх інстанцій є помилковим, оскільки суди не звернули уваги на її доводи про те, що відповідач мав можливість виконувати свої батьківські обов`язки, однак, знаючи, де проживає дитина, протягом 14 років не виявляв такого бажання. Після ухвалення судового рішення судом першої інстанції поведінка відповідача не змінилася. Він не намагається налагодити зв`язок із сином, не допомагає йому матеріально та не цікавиться його життям, а навпаки здійснює йому перешкоди в отриманні необхідних документів, а саме: відмовляється йти з сином до відповідних органів для отримання паспорта та ідентифікаційного номера.
У постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, зазначено, що самого тільки факту заперечення проти позову про позбавлення батьківських прав недостатньо для того, щоб підтвердити наявність справжнього та належного інтересу відповідача до власної неповнолітньої дитини. Суд зауважив, що мотиви такого заперечення можуть бути різними. Наприклад, це може бути пов`язано не з прагненням турбуватися про свою дитину, а з бажанням отримати в майбутньому піклування від неї. Тому до уваги треба брати всі обставини конкретної справи.
У постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 398/4299/17, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, серед іншого, зазначено, що заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав з урахуванням його поведінки не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) 30 червня 2020 року ухвалив рішення у справі "Ilya Lyapin v. russia" (заява № 70879/11), за обставинами якої, заявник із 2003 року не проживав разом зі своїм сином 2001 року народження, а з 2004 року не брав участі у вихованні сина та лише час від часу надавав фінансову допомогу. Отже, на час позбавлення заявника батьківських прав він не проживав з дитиною протягом восьми років і не підтримував зв`язок протягом семи років. Дитина була інтегрована в свою родину, глибоко прив`язана до матері, брата та нового чоловіка матері, з яким проживала протягом семи років та який повністю взяв на себе роль батька і мав намір усиновити дитину.
ЄСПЛ звернув увагу на суперечливі аргументи заявника, який з одного боку пояснював, що вирішив не втручатися у життя сина та дати йому можливість "адаптуватися до нової сім`ї", а з іншого боку вказував, що колишня дружина перешкоджала його контактам з дитиною.
Однак ЄСПЛ не вважав вказані аргументи переконливими, вказавши, що якщо припустити, що заявник добровільно усунувся від життя своєї дитини, щоб дати їй можливість адаптуватися до нового чоловіка своєї матері, то незрозуміло, чому цей період "адаптації" тривав сім років. Крім того, заявник ніколи не звертався за допомогою до органів опіки та піклування чи національних судів для організації доступу та контактів з дитиною.
На думку ЄСПЛ, заявник міг і повинен був усвідомлювати, що таке тривале і повне розставання з його сином - зокрема, враховуючи юний вік останнього, в той час, коли їх контакт припинився, - може призвести лише до значного ослаблення, якщо не повного розриву, зв`язку між ними і відчуження дитини від нього.
Саме бездіяльність заявника призвела до розриву зв`язків між ним і його сином і, таким чином, підштовхнула результат справи проти нього. Очевидно, що позбавлення заявника батьківських прав не більше ніж анулювало юридичний зв`язок між заявником і його сином. Враховуючи відсутність будь-яких особистих відносин протягом семи років, що передували цьому рішенню, не можна сказати, що воно негативно вплинуло на ці відносини.
ЄСПЛ, розглядаючи справи на підставі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, неодноразово вказував на необхідність поглибленого вивчення національними судами всієї сімейної ситуації і відповідних факторів, а також проведення збалансованої та обґрунтованої оцінки відповідних інтересів кожної особи з постійним прагненням віднайти найкраще рішення для дітей
(див. рішення у справах Sahin v. Germany [GC], № 30943/96, §§ 64-68, ECHR 2003-VIII; Sommerfeld v. Germany [GC], № 31871/96, §§ 62-64, ECHR 2003-VIII (витяги);
C. v. Finland, № 18249/02, § 52, 09 травня 2006 року; та Z.J. v. Lithuania, № 60092/12, §§ 96-100, 29 квітня 2014 року).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій не перевірили, чи відповідає найкращим інтересам дитини налагодження сімейних стосунків із рідним батьком, з яким ОСОБА_3 з народження не спілкувався та на час вирішення справи категорично заперечує стосовно налагодження стосунків з біологічним батьком, якого він не знає та вважає чужою людиною; які саме активні дії вчиняв відповідач для здійснення своїх батьківських прав та обов`язків, що свідчать про зміну його поведінки стосовно сина; після досягнення якого віку сином він планував відновити з ним спілкування.
У контексті наведеного доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій неповно встановили фактичні обставини справи та ухвалили оскаржувані судові рішення без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 15 травня 2019 року у справі № 661/2532/17, від 21 січня 2021 року у справі № 398/4299/17, є обґрунтованими.