ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 569/4330/24
провадження № 61-9253св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1,
заінтересована особа - приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Стафійчук Світлана Євгеніївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мартинова Олексія Юрійовича на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 05 березня 2024 року, постановлену у складі судді Панас О. В., та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 червня 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Хилевича С. В., Ковальчук Н. М., Гордійчук С. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст заяви
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, заінтересована особа - приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Стафійчук С. Є., про встановлення факту припинення іпотеки.
Заява ОСОБА_1 мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його баба ОСОБА_2, після смерті якої відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1, яку він прийняв у спадщину.
Однак, прийнявши спадщину, він дізнався, що квартира АДРЕСА_1 перебуває в іпотеці Акціонерного комерційного банку "ТАС-Комерцбанк", правонаступником якого було Публічне акціонерне товариство "Омега Банк", яке припинено (ліквідовано) як юридичну особу.
Отже, у зв`язку із припиненням кредитора (іпотекодержателя), внесення записів до Державного реєстру іпотек про припинення іпотеки є неможливим, що є підставою для звернення до суду.
Таким чином, підстава звернення до суду пов`язана з правом власності, володінням, користуванням та розпорядженням зазначеною квартирою, яку він отримав у спадщину.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд встановити в порядку окремого провадження факт припинення іпотеки на підставі частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку" та скасувати запис про обтяження об`єкта нерухомого майна від 05 липня 2007 року № 51664586 і запис про іпотеку від 05 липня 2007 року № 51664943.
Короткий зміст рішень суддів попередніх інстанцій
Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 05 березня 2024 року, залишеною без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 04 червня 2024 року, відмовлено ОСОБА_1 у відкритті провадження на підставі частини четвертої статті 315 ЦПК України.
Роз`яснено заявнику ОСОБА_1, що він має право звернутися до суду з відповідним позовом.
Повернуто ОСОБА_1 сплачений судовий збір.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що факт, який має юридичне значення, про встановлення якого просить заявник, не міститься у переліку статті 315 ЦПК України.
Крім того, суд зауважив, що захист права власності регулюється нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). При цьому зі змісту поданої до суду заяви видно, що іпотека на нерухоме майно порушує право власності власника на нього. Заява містить вимогу щодо вчинення відповідним органом дій, пов`язаних з реєстрацією прав власності на нерухоме майно та заборон. Отже, має місце спір про право, який слід вирішувати у позовному провадженні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У червні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мартинов О. Ю. через систему "Електронний суд" подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просив суд скасувати ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 05 березня 2024 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 04 червня 2024 року і передати справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Мартинова О. Ю. мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що коли "відсутня" особа, яка має відповідати за позовом, тобто бути відповідачем (наприклад, припинення юридичної особи внаслідок ліквідації), то особа (іпотекодавець) може звернутися із заявою про встановлення факту припинення іпотеки, скасування запису про заборону відчуження нерухомого майна та запису про іпотеку згідно з абзацом третім частини четвертої статті 277 ЦК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону.
Таким чином, суди попередніх інстанцій на порушення вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України не взяли до уваги висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 13 вересня 2023 року у справі № 295/7291/20 (провадження № 61-11106св21), від 13 червня 2024 року у справі 333/8899/21 (провадження № 61-6732св23).
Відзив на касаційну скаргу від приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Стафійчук С. Є. не надходив.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху для усунення її недоліків.
У липні 2024 року заявник у встановлений судом строк усунув недоліки касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У липні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Ухвалою Верховного Суду від 26 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Мартинова О. Ю. підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що факт, який має юридичне значення, про встановлення якого просить заявник, не міститься у переліку статті 315 ЦПК України.
Однак колегія суддів Верховного Суду не погоджується з таким висновком з огляду на таке.
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України).
Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Суд розглядає справи, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення, перелік яких визначено у частині першій статті 315 ЦПК України.
Однак перелік юридичних фактів, що підлягають установленню в судовому порядку, визначений у вказаній процесуально-правовій нормі, не є вичерпним.
Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Вимоги до змісту рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, викладено у частині першій статті 319 ЦПК України.
Так, у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт.
Також цією правовою нормою передбачено, що рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видаються цими органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів.
Тобто для розгляду справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, роз`яснено, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Відповідно до частини першої статті 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2023 року у справі № 295/7291/20 (провадження № 61-11106св21) зроблено такий висновок: "у справі, що переглядається ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання іпотеки припиненою, скасування запису про заборону відчуження нерухомого майна та запису про іпотеку. В обґрунтування своїх вимог посилалась на те, що зобов`язання за кредитним договором припинилося у зв`язку з припиненням без правонаступників юридичної особи - позикодавця, а тому є припиненою й іпотека.
Тлумачення частини першої статті 8 ЦК України свідчить: законодавець визначив порядок усунення прогалин в приватному праві. Приватні відносини є різноманітними, а соціальне життя ? рухливе. У зв`язку з цим може виникнути необхідність визначення певного правила, яке не закріплено в приватно-правових нормах безпосередньо; умовами застосування аналогії закону є те, що: відносини, до яких застосовується аналогія, охоплюються предметом цивільно-правового регулювання (статті 1, 9 ЦК); наявність прогалини в їх регулюванні (прогалини в праві); відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників приватних відносин (норми акту цивільного законодавства або договору); існують правові норми, що регулюють подібні за змістом відносини; застосування аналогії закону не повинно суперечити суті цих відносин.
Касаційний суд зауважує, що можуть існувати випадки, коли "відсутня" особа, яка має відповідати за позовом, тобто бути відповідачем (наприклад, припинення юридичної особи внаслідок ліквідації). Касаційний суд констатує, що в ЦК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників приватних відносин для випадку, коли "відсутня" особа, яка має відповідати за позовом, тобто, бути відповідачем (наприклад, припинення юридичної особи внаслідок ліквідації). Подібною нормою є абзац третій частини четвертої статті 277 ЦК України, відповідно до якої, якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, то фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування (абзац третій частини четвертої статті 277 ЦК України). Тому Касаційний Суд підкреслює, що коли "відсутня" особа, яка має відповідати за позовом, тобто бути відповідачем (наприклад, припинення юридичної особи внаслідок ліквідації), то особа (іпотекодавець) може звернутися із заявою про встановлення факту припинення іпотеки, скасування запису про заборону відчуження нерухомого майна та запису про іпотеку згідно з абзацом третім частини четвертої статті 277 ЦК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону.
За таких обставин та з урахуванням наявних підстав вважати іпотеку припиненою, касаційний суд вважає за можливе встановити факт припинення іпотеки та скасувати запис про заборону відчуження на іпотечне майно та про іпотеку, які внесені на підставі договору іпотеки від 26 грудня 2006 року. Касаційний суд акцентує увагу, що ця постанова Верховного Суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про скасування заборони відчуження нерухомого майна та запису про іпотеку.
Касаційний суд акцентує увагу, що рішення суду за заявою іпотекодавця про встановлення факту припинення іпотеки, коли "відсутня" особа - іпотекодержатель, яка має відповідати за позовом (наприклад, припинення юридичної особи внаслідок ліквідації без правонаступників), є підставою для скасування заборони відчуження нерухомого майна та запису про іпотеку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно".
Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 13 червня 2024 року у справі № 333/8899/21 (провадження № 61-6732св23).
Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "De Geouffre de la Pradelle v. France" ("Де Жуфре де ла Прадель проти Франції") від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).
Отже, відповідно до практики ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише регламентованим, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає, що вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд першої інстанції не звернув уваги на зазначене вище, що також не було враховано судом апеляційної інстанції під час перегляду ухвали суду першої інстанції, тому необґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову в відкритті провадження у справі.