ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 761/42732/21
провадження № 61-692св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого- Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Стар Інвестмент Ван",
відповідач - ОСОБА_1,
третя особа - Перша Київська державна нотаріальна контора,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Підпалової Марини Леонідівни на постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Стар Інвестмент Ван" (далі - ТОВ "Стар Інвестмент Ван") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації права власності, внесення майна до спадкової маси.
Позовна заява мотивована тим, що 15 січня 2008 року між ТОВ "Український промисловий банк" та ЗАТ "Фірма Ехо-Відродження" укладений кредитний договір, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кошти у розмірі 262 598,57 дол. США та 5 743 877,22 грн.
15 січня 2008 року між ТОВ "Український промисловий банк" та ОСОБА_2 укладений договір поруки, згідно з умовами якого ОСОБА_2 зобов`язався відповідати за своєчасне виконання позичальником умов указаного кредитного договору.
12 березня 2011 року між ТОВ "Український промисловий банк" та АТ "Дельта Банк" укладений договір про передачу активів ТОВ "Український промисловий банк", внаслідок чого до АТ "Дельта Банк" перейшло право вимагати від боржників виконання обов`язків за кредитними та забезпечувальними договорами.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 02 липня 2012 року у справі № 2610/5287/12 задоволено позовні вимоги ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором у загальній сумі 9 028 031,23 грн.
20 липня 2017 року ПАТ "Дельта Банк" на підставі зазначеного рішення суду отримало виконавчі листи та передало їх на примусове виконання до Голосіївського районного ВДВС у м. Києві.
24 січня 2019 року на аукціоні щодо продажу активів (права вимоги та інші майнові права за кредитними договорами, що укладені із суб`єктами господарювання та фізичними особами) на стадії ліквідації АТ "Дельта Банк" переможцем стало ТОВ "ЕйПіЕс Україна", яке надалі змінило назву на ТОВ "Стар Інвестмент Ван".
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 27 жовтня 2020 року у справі № 2610/5287/12 замінено сторону виконавчого провадження (стягувача) з ПАТ "Дельта Банк" на ТОВ "Стар Інвестмент Ван".
ОСОБА_2, дізнавшись про наявність судового спору про стягнення з нього кредитної заборгованості, діючи умисно, з метою приховати свою власність у вигляді нерухомого майна, на підставі договору дарування від 06 квітня 2012 року передав у дарсвоїй родичці ОСОБА_1 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивач зазначав, що оспорюваний правочин, у розумінні статті 234 ЦК України, є фіктивним, оскільки укладений між близькими родичами з метою ухилення від виконання обов`язку погасити кредитну заборгованість у випадку задоволення позову, тобто цей договір укладений без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності.
З урахуванням зазначеного, позивач просив суд:
- визнати недійсним договір дарування №453 від 06 квітня 2012 року частини нерухомого майна - 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавриловою О. В.;
- скасувати рішення державного реєстратора прав - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гаврилової О. В. від 06 квітня 2012 року, на підставі якого право власності на частину нерухомого майна - 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1, зареєстроване за ОСОБА_1 та припинено право власності ОСОБА_2 на частину нерухомого майна - 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 ;
- відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом застосування наслідків недійсності договору дарування від 06 квітня 2012 року №453 частини нерухомого майна - 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавриловою О. В., а саме: скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 та ОСОБА_1, що посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавриловою О. В., та визнати право власності за ОСОБА_2 ;
- внести майно - 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1, до спадкової маси в межах спадкової справи №76/2021 щодо померлого ОСОБА_2 .
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 05 жовтня 2022 року позовну заяву ТОВ "Стар Інвестмент Ван" у частині позовних вимог про визнання права власності за ОСОБА_2 на частину нерухомого майна, а саме: 1/3 частини квартири АДРЕСА_2, залишено без розгляду.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 20 червня 2023 року, ухваленим у складі судді Пономаренко Н. В., у задоволенні позову ТОВ "Стар Інвестмент Ван" відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, установивши, що на час укладення договору дарування від 06 квітня 2012 року право власності ОСОБА_2 на 1/3 частини спірної квартири ніким не оспорювалося, під арештом та забороною, в іпотеці 1/3 частини спірної квартири не перебувала, рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача ПАТ "Дельта Банк" заборгованості за кредитним договором також не було ухвалене, факт його обізнаності про наявність спору в суді позивачем не доведено та доказів не надано, тобто у ОСОБА_2 були відсутні заборони на розпорядження належним йому майном та вчинення щодо нього будь-яких угод, дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування і задоволення похідних вимог про скасування рішення державного реєстратора, скасування державної реєстрації права власності, внесення майна до спадкової маси.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року апеляційну скаргу ТОВ "Стар Інвестмент Ван" задоволено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 20 червня 2023 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким позов ТОВ "Стар Інвестмент Ван" задоволено частково.
Визнано недійсним договір дарування від 06 квітня 2012 року № 453 частини нерухомого майна - 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гавриловою О. В.
Скасовано рішення державного реєстратора прав - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гаврилової О. В. від 06 квітня 2012 року, на підставі якого право власності на частину нерухомого майна - 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1, було зареєстроване за ОСОБА_1, та припинено право власності ОСОБА_2 на частину нерухомого майна - 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
У задоволені позову в іншій частині відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та визнаючи недійсним договір дарування, апеляційний суд виходив із того, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна ОСОБА_2 мав непогашений борг за кредитним договором, у зв`язку з чим кредитором ініційований судовий спір, а ОСОБА_2, будучи обізнаним про факт неповернення ним коштів за договором, міг передбачати негативні для себе наслідки задоволення позовних вимог про стягнення з нього кредитної заборгованості, та безоплатно відчужив належну йому 1/3 частини квартири своїй дочці, що свідчить про те, що договір дарування був укладений з метою уникнення звернення стягнення на майно, належне ОСОБА_2, тобто всупереч інтересам кредитора, що вказує на наявність умислу приховати справжні наміри його укладення, а саме вивести нерухоме майно з власності під час існування у нього боргових зобов`язань, з метою уникнення виконання відповідного грошового зобов`язання.
Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог ТОВ "Стар Інвестмент Ван" про скасування рішення державного реєстратора, оскільки державна реєстрація права приватної власності за ОСОБА_1 на частину вказаної квартири здійснена на підставі недійсного договору дарування, який не породжує жодних правових наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (стаття 216 ЦК України).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ТОВ "Стар Інвестмент Ван" про відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом застосування наслідків недійсності договору дарування та внесення майна до спадкової маси, апеляційний суд виходив із того, що заявлений спосіб поновлення порушеного права є неефективним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У січні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Підпалова М. Л. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що на момент укладення оспорюваного договору дарування поручителю ОСОБА_2 було відомо про наявність заборгованості за кредитним договором у розмірі 5 910 667,04 грн, у рахунок якої рішенням Господарського суду міста Києва від 16 листопада 2009 року у справі № 22/488 звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 15 січня 2008 року, укладеним між ТОВ "Український промисловий банк" та ЗАТ "Фірма Ехо-Відродження" на забезпечення виконання вимог кредитора за кредитним договором від 15 січня 2008 року № 4/КВ-08
Також поручителю ОСОБА_2 було відомо, що у власності ЗАТ "Фірма Ехо-Відродження" було й інше майно, за рахунок якого могла погашатись заборгованість.
Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, а тому додаткові нарахування процентів, пені, штрафів тощо, після пред`явлення вимоги позикодавцю, є незаконними.
Суд апеляційної інстанції не врахував, що ОСОБА_2 не був повідомлений про зміну кредитора з ТОВ "Український промисловий банк" на ПАТ "Дельта Банк", не отримував від жодного з кредиторів повідомлень чи вимог про погашення заборгованості позичальника за кредитом, про зміни зобов`язання, про позов і про заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 липня 2012 року про стягнення заборгованості, тому й не оскаржував його. Водночас, визнаючи недійсність договору дарування з тих підстав, що дарувальник мав непогашений борг і поза всяким сумнівом був обізнаний про факт неповернення ним коштів за договором, суд апеляційної інстанції не поставив під сумнів, чи дійсно у ОСОБА_1 був недобросовісний умисел і чи може ця особа нести цивільно-правову відповідальність за спірними правовідносинами інших осіб.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, спадщину не залишив. ОСОБА_1 дізналася про зазначені правовідносини вже після отримання позовної заяви у цій справі.
Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги аргументи відповідачки щодо наявності судових рішень, за якими розмір заборгованості у три рази менший, ніж заявлений позивачем на підтвердження свого права вимоги до відповідачки та щодо наявності судових рішень, якими забезпечується сплата реальної заборгованості, що об`єктивно ставить під сумнів наявність порушених поручителем прав позивача.
Апеляційний суд, на порушення принципу справедливості, задовольнив вимоги недобросовісної особи, яка поводить себе суперечливо та зловживає своїми правами.
Підставами касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У лютому 2024 року ТОВ "Стар Інвестмент Ван" подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У лютому 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
15 січня 2008 року між ТОВ "Український промисловий банк" та ЗАТ "Фірма Ехо-Відродження" укладений кредитний договір № 4/КВ-08 на відкриття відновлювальної мультивалютної лінії, згідно з умовами якого банк відкрив позичальнику мультивалютну кредитну лінію та в її межах надає кредитні кошти на таких умовах: ліміт кредитування - 1 400 000,00 дол. США; строк кредитування - з 15 січня 2008 року до 14 січня 2013 року включно.
На забезпечення виконання ЗАТ "Фірма Ехо-Відродження" зобов`язань за вказаним кредитним договором 15 січня 2008 року між ТОВ "Український промисловий банк" та ОСОБА_2 укладений договір поруки № 4/Пор-08-2.
12 березня 2011 року між ТОВ "Український промисловий банк" та ПАТ "Дельта Банк" укладений договір про передачу активів ТОВ "Український промисловий банк" у рахунок погашення заборгованості, згідно з умовами якого ТОВ "Український промисловий банк" відступив ПАТ "Дельта Банк" право вимоги до боржників за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ "Дельта Банк" замінив ТОВ "Український промисловий банк" як кредитора, зокрема, у зобов`язаннях, що виникли за кредитним договором від 15 січня 2008 року № 4/КВ-08.
У березні 2012 року ПАТ "Дельта Банк" звернулося до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
06 квітня 2012 року між ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдарована) укладений договір дарування 1/3 частини квартири, згідно з яким дарувальник подарував, а обдарована прийняла належну дарувальнику на праві приватної власності 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 . Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Київського нотаріального округу Гавриловою О. В. та зареєстрований у реєстрі за № 453.
Згідно зі свідоцтвом про право власності, виданим 19 листопада 2003 року Київським квартирно-експлуатаційним управлінням Міністерства оборони України, квартира АДРЕСА_2, належала на праві власності ОСОБА_2, ОСОБА_4 та відповідачці ОСОБА_1 у рівних долях, тобто по 1/3 частині квартири кожному.
Відомості про набуття відповідачкою права власності на 1/3 частини спірної квартири на підставі оспорюваного договору дарування внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію від 08 травня 2012 року.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 02 липня 2012 року у справі № 2610/5287/2012 стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "Дельта Банк" заборгованість за кредитним договором від 15 січня 2008 року № 4/КВ-08 у розмірі 9 024 812,23 грн та 3 219,00 грн судового збору.
22 лютого 2019 року між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "ЕйПіЕс Україна", правонаступником якого є ТОВ "Стар Інвестмент Ван", укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № 1183/К, відповідно до якого ТОВ "ЕйПіЕс Україна" отримало право вимоги до боржника ОСОБА_2 за кредитним договором від 15 січня 2008 року № 4/КВ-08 та за договором поруки від 15 січня 2008 року № 4/Пор-08-2.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 помер, Першою Київською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 76/2021.
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 27 листопада 2020 року у справі № 2610/5287/2012 замінено сторону виконавчого провадження (стягувача) з примусового виконання виконавчих листів № 2610/5287/12, виданих Шевченківським районним судом міста Києва, про стягнення боргу з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у цивільній справі № 2610/5287/2012 за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, з ПАТ "Дельта Банк" на його правонаступника ТОВ "Стар Інвестмент Ван".
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.
Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувати); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).
Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним".
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже у момент свого вчинення (ab initio) і, незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21)).
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб.
Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що "позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України".
Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що "цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)".
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.
До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).
Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частини перша та друга статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що станом на час відчуження були відсутні обмеження щодо розпорядження квартирою, яка є предметом оспорюваного договору дарування, а також не існувало рішень суду про стягнення з поручителя ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором, а позивач не довів належними та допустимими доказами факт обізнаності ОСОБА_2 про існування спору у суді, та, відповідно, існування протиправного умислу в діях сторін оспорюваного правочину при його укладенні, а тому дійшов правильного висновку про те, що оспорюваний правочин не має ознак фраудаторного договору, тобто такого, що вчинений боржником на шкоду кредитору.
Подібний за змістом висновок міститься у постанові Верховного Суду 21 квітня 2023 року у справі № 569/3958/21 (провадження № 61-11119св22).
Суд апеляційної інстанції, посилаючись на те, що ОСОБА_2, очевидно та поза всяким розумним сумнівом, був обізнаний про факт неповернення ним коштів за договором, а тому міг передбачати негативні для себе наслідки задоволення цих позовних вимог, не врахував, що ОСОБА_2 був поручителем, а не боржником за кредитним договором, та не зазначив у своїй постанові, якими доказами підтверджується факт обізнаності ОСОБА_2 про існування заборгованості за кредитним договором та про перебування на розгляді у суді позову ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, та не врахував, що сам по собі момент вчинення оспорюваного правочину (до ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором) як обставина, що дозволяє кваліфікувати правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору, не може свідчити про намір приховати майно від виконання судового рішення у майбутньому.
Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції належним чином оцінив подані сторонами докази, правильно встановив обставини справи та застосував норми матеріального права, а апеляційний суд помилково скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції,