ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 548/1965/19
провадження № 61-994св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 09 серпня 2022 року у складі судді Старокожка В. П., постанову Полтавського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Панченка О. О., Одринської Т. В., Пікуля В. П.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, визнання права власності на земельну ділянку та визнання державного акту частково недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що відповідачка є власником земельної ділянки площею 0,09 га з кадастровим номером 5324810100:50:001:0237, яка знаходиться на АДРЕСА_1 . На вказаній земельній ділянці розташоване нерухоме майно, а саме станція технічного обслуговування загальною площею 213,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказував, що рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 11 серпня 2009 року у справі № 2-467/09 за ним визнано право власності на нерухоме майно - приміщення станції технічного обслуговування за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1, розміром 0,0025 га, укладений між ним та відповідачкою та визнано за ним право власності на вказану земельну ділянку.
25 серпня 2011 року він зареєстрував за собою право власності на приміщення станції технічного обслуговування за адресою: АДРЕСА_1 .
08 вересня 2011 року на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Хорольського районного нотаріального округу Березою Д. В. за реєстровим № 2251, він подарував ОСОБА_2 1/2 частину нежитлової будівлі приміщення станції технічного обслуговування за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 213,7 кв. м.
Зазначав, що у зв`язку із математичною помилкою, допущеною ним при зверненні у 2009 році до суду з позовом, та продубльованою у рішенні Хорольського районного суду Полтавської області від 11 серпня 2009 року у справі № 2-467/09, а саме неправильним розміром площі земельної ділянки, право власності на яку було за ним визнано - 0,0025 га замість правильного - 0,025 га, на даний час він не може оформити право власності на 1/2 частину нежитлової будівлі приміщення станції технічного обслуговування за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 213,7 кв. м.
Посилався на те, що з метою оформлення права власності на належне йому нерухоме майно - 1/2 частину нежитлової будівлі приміщення станції технічного обслуговування за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 213,7 кв. м, загальною площею його частки - 106,85 кв. м, він звернувся до державного реєстратора, але останнім було відмовлено у проведенні державної реєстрації права власності на нерухоме майно за позивачем у зв`язку з відсутністю у нього правовстановлюючих документів на земельну ділянку, на якій знаходиться належна позивачу 1/2 частина нежитлової будівлі приміщення станції технічного обслуговування.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1, уточнивши позовні вимоги, просив суд:
- виділити йому в натурі 1/2 частку площею 106,85 кв. м у будівлі Літ. "А-1", що є станцією технічного обслуговування загальною площею 213,7 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;
- виділити ОСОБА_2 в натурі 1/2 частку площею 106,85 кв. м у будівлі Літ. "А-1", що є станцією технічного обслуговування загальною площею 213,7 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;
- зобов`язати сторони влаштувати перегородку по осьовій лінії в приміщенні будівлі Літ. "А-1", що є станцією технічного обслуговування загальною площею 213,7 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 таким чином, щоб розподілити приміщення на 2 частки по 106,85 кв. м та 100,35 кв. м;
- зобов`язати сторони обладнати приміщення площею 106,85 кв. м та 100,35 кв. м відповідно в будівлі Літ. "А-1", що є станцією технічного обслуговування загальною площею 213,7 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 самостійними системами електропостачання;
- визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 200,00 кв. м, що розташована на АДРЕСА_1, кадастровий номер 5324810100:50:001:0237, яка необхідна для обслуговування та експлуатації частини будівлі станції технічного обслуговування;
- визнати частково недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ПЛ № 193477 від 06 вересня 2005 року, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,09 га, кадастровий номер 5324810100:50:001:0237 у зв`язку зі зменшенням площі земельної ділянки на 200,00 кв. м.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 09 серпня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Виділено в натурі ОСОБА_1 1/2 частку площею 106,85 кв. м у будівлі Літ. "А-1", що є станцією технічного обслуговування загальною площею 213,7 кв. м, та розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Виділено в натурі ОСОБА_2 1/2 частку площею 106,85 кв. м (що включає станцію технічного обслуговування площею 100,35 кв. м та кабінет площею 6,5 кв. м) у будівлі Літ. "А-1", що є станцією технічного обслуговування загальною площею 213,7 кв. м, та розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Зобов`язано сторони влаштувати перегородку по осьовій лінії в приміщенні будівлі Літ. "А-1", що є станцією технічного обслуговування загальною площею 213,7 кв. м, та розташована за адресою: АДРЕСА_1, таким чином, щоб розподілити приміщення на 2 частки по 106,85 кв. м та 100,35 кв. м.
Зобов`язано сторони обладнати приміщення площею 106,85 кв. м та 100,35 кв. м відповідно в будівлі Літ. "А-1", що є станцією технічного обслуговування загальною площею 213,7 кв. м, та розташована за адресою: АДРЕСА_1, самостійними системами електропостачання.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 200,00 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 5324810100:50:001:0237, яка необхідна для обслуговування та експлуатації частини будівлі станції технічного обслуговування.
Визнано частково недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ПЛ № 193477 від 06 вересня 2005 року, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,09 га, кадастровий номер 5324810100:50:001:0237 у зв`язку зі зменшенням площі земельної ділянки на 200 кв. м.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 в частині поділу в натурі часток сторін в будівлі станції технічного обслуговування Літ. А-1 площею 213,7 кв. м, суд першої інстанції виходив із того, що висновок комплексної судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 29 жовтня 2021 року № 124/125 є належним доказом, а запропонований судовим експертом варіант № 2 поділу нежитлового приміщення є прийнятним та при даному варіанті розподілу не втрачається цільове призначення приміщення і він є найменш обтяжливим для сторін.
Щодо визнання за ОСОБА_1 права власності на 200,00 кв. м земельної ділянки, на якій розташована 1/2 частка спірного приміщення, районний суд, посилаючись на положення статтей 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), дійшов висновку, що до позивача перейшло право власності на частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування.
При цьому суд першої інстанції відхилив доводи ОСОБА_2 щодо пропуску позивачем строку позовної давності, посилаючись на те, що позови про визнання права власності, що пред`явлені на підставі статті 392 ЦК України, пов`язані із невизначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна, тому на ці позови не поширюються правила щодо позовної давності.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Полтавського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 09 серпня 2022 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції у повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані, підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі.
Апеляційний суд також вважав необґрунтованими посилання відповідача на пропуск позивачем строку позовної давності.
При цьому суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що позов про зобов`язання вчинити певні дії повинен пред`являтися до державного реєстратора та розглядатися у порядку адміністративного судочинства, виходячи із того, що предметом позову є вимога про визнання права власності на земельну ділянку, тому права позивача державним реєстратором не порушені.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 09 серпня 2022 року, постанову Полтавського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року скасувати, закрити провадження у справі. Розглянути касаційну скаргу спільно колегіями цивільного та адміністративного касаційних судів.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У січні 2024 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У березні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2024 року справу призначено до розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що оскільки позивач пов`язував свої вимоги з невиконанням державним реєстратором його заяви про реєстрацію права власності на частину земельної ділянки, то позовні вимоги про зобов`язання вчинити дії підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Крім того, на момент звернення до суду з позовом та на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень у сторін не було спору з приводу спільного використання майна, яке фактично було поділено та використовувалося співвласниками окремо.
Вважає, що районний суд вирішив питання щодо виділу земельної ділянки під об`єкт нерухомості, яке вже було вирішено у 2009 році між сторонами договору купівлі-продажу земельної ділянки під цей самий об`єкт нерухомості, який визнано дійсним рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 11 серпня 2009 року у справі № 2-467/09, що набрало законної сили.
Зазначає, що при розгляді справ і вимог, пов`язаних із виділенням землі та визнанням певного земельного акту недійсним, не залучено до участі у справі у якості третьої особи Держгеокадастр, який веде реєстр землі в Україні і вносить відомості у нього щодо змін.
Посилається на те, що виділення ОСОБА_1, який є громадянином російської федерації, у власність земельної ділянки під нерухомістю суперечить вимогам частини третьої статті 81 ЗК України, якою визначено права іноземців щодо набуття земельних ділянок за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, а не отримання її шляхом виділення.
Також суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що подана позивачем заява про збільшення позовних вимог не була такою по суті, оскільки містила ще одну вимогу, додатково до викладених у позовній заяві.
Крім того, суди попередніх інстанцій проігнорували її клопотання про застосування строку позовної давності.
Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_2 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також ОСОБА_2 зазначає про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, а саме судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених частиною першою статті 411 ЦПК України, оскільки судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції та суди прийняли рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відзив на касаційну скаргу не подано.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
06 вересня 2005 року на земельну ділянку з кадастровим номером 5324810100:50:001:0237 площею 0,09 га за адресою: АДРЕСА_1 видано державний акт серії ПЛ № 193477 на ім`я ОСОБА_2 на підставі рішення Хорольської міської ради 31 сесії 4 скликання від 26 липня 2005 року. Землю передано для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 010556300121 (том 1, а. с. 13).
На вказаній земельній ділянці розташоване нерухоме майно - станція технічного обслуговування Літ. "А-1" загальною площею 213,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 11 серпня 2009 року у справі № 2-467/09 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно - приміщення станції технічного обслуговування за адресою: АДРЕСА_1 вартістю 700 000 грн та на обладнання: підіймач-стенд розвалу сходження вартістю 10 000 грн, підіймач автомобілів (4 тони) вартістю 12 000 грн, шиномонтаж та балансувальний станок, вартістю 40 000 грн, мийку, вартістю 35 000 грн, інше обладнання на суму 50 000 грн, а всього на суму 107 000 грн.
Визнано дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1, розміром 0,0025 га, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнано за ним право власності на вказану земельну ділянку (том 1, а. с. 8).
Відповідно до копії розписки ОСОБА_2 від 30 серпня 2009 року остання отримала від ОСОБА_1 110 000 грн за земельну ділянку розміром 0,025 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, під будівництво станції технічного обслуговування та передала ОСОБА_1 право власності на вказану частку земельної ділянки (том 1, а. с. 12).
08 вересня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_1 (дарувальник) подарував, аОСОБА_2 (обдаровуваний) безоплатно прийняла у власність 1/2 частину нежитлової будівлі приміщення станції технічного обслуговування за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 213,7 кв. м. Договір посвідчений приватним нотаріусом Хорольського районного нотаріального округу Березою Д. В. за реєстровим № 2251 (том 1, а. с. 11).
Ухвалою Хорольського районного суду Полтавської області від 12 жовтня 2018 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про виправлення описки в рішенні Хорольського районного суду Полтавської області від 11 серпня 2009 року у справі № 2-467/09 відмовлено (том 1, а. с. 9).
Відповідно до листа Комунальної установи "Реєстраційна служба" від 17 жовтня 2018 року № 01-09/124 ОСОБА_1 на даний час не може оформити право власності на 1/2 частину нежитлової будівлі приміщення станції технічного обслуговування за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 213,7 кв. м у зв`язку із тим, що право власності на частину земельної ділянки, на якій знаходиться власність ОСОБА_1, уже зареєстровано за іншою особою (том 1, а. с. 7).
Ухвалою Хорольського районного суду Полтавської області від 23 грудня 2020 року за клопотанням позивача у справі призначено судову комплексну експертизу, яка складається із будівельно-технічної таземельно-технічної експертизи, на вирішення яких ставилися питання: 1) щодо технічної можливості розподілу станції технічного обслуговування, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 213,7 кв. м та земельної ділянки з кадастровим номером 5324810100:50:001:0237, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до часток співвласників (по 1/2); 2) щодо можливих варіантів розподілу спірного об`єкта нерухомого майна та земельної ділянки відповідно до часток власників (по 1/2); 3) щодо можливості здійснення розподілу по лінії збудованого у 2019 році перестінку у станції технічного обслуговування, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 213,7 кв. м таким чином, щоб частки співвласників об`єкта нерухомого майна залишалися рівними (по 1/2).
Згідно висновку експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи від 29 жовтня 2021 року № 548/1965/19, виготовленого Харківським науково-дослідним інститутом судових експертиз імені Заслуженого професора М. С. Бокаріуса Міністерства юстиції України, на поставлені судом запитання було надано відповідь, що об`єкт нерухомого майна - станцію технічного обслуговування площею 213,7 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 можливо розділити відповідно до часток співвласників - по 1/2 частці. Експертом запропонований один варіант такого поділу. Крім того, технічно можливо поділити земельну ділянку з кадастровим номером 5324810100:50:001:0237, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до часток співвласників та на розгляд суду запропоновано варіант поділу вказаної земельної ділянки з урахуванням рішення Хорольського районного суду від 11 серпня 2009 року та параметрів земельної ділянки, що необхідна для обслуговування частини будівлі Літ. "А-1" (СТО), яка належить ОСОБА_1 (том 1, а. с. 137-154).
ОСОБА_1 є громадянином російської федерації.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пунктів 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають не повністю.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).
Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Згідно із статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Згідно із частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.
Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється.
Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації (частини перша, третя статті 364 ЦК України).
У статті 367 ЦК України зазначено, що майно, яке є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.
У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.
Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно із частиною першою статті 377 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.
Відповідно до частини другої статті 81 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об`єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.
Частиною третьою статті 81 ЗК України визначено, що іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; в) прийняття спадщини.
Частиною першою статті 120 ЗК України встановлено, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.
Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Системний аналіз змісту наведених норм статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
Отже земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
Даний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі № 691/1240/18 (провадження № 61-4680св23).
Пославшись на вказані норми права, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що земельної ділянки площею 0,0025 га на АДРЕСА_1, яка була визначена ОСОБА_1 відповідно до рішення Хорольського районного суду Полтавської області від 11 серпня 2009 року у справі № 2-467/09, ураховуючи дотримання встановлених будівельних, санітарних та протипожежних норм, відповідно до цільового призначення будівлі та з урахуванням забезпечення умов експлуатації є недостатньо.
Суди попередніх інстанцій погодилися із запропонованим експертом варіантом розподілу земельної ділянки № 2 та виділили ОСОБА_1 у власність 200,00 кв. м. земельної ділянки з кадастровим номером 5324810100:50:001:0237 за адресою: АДРЕСА_1 .
Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів.
Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що у зв`язку із математичною помилкою, допущеною ним при зверненні у 2009 році до суду з позовом, та продубльованою у рішенні Хорольського районного суду Полтавської області від 11 серпня 2009 року у справі № 2-467/09, а саме неправильним розміром площі земельної ділянки, право власності на яку було за ним визнано - 0,0025 га замість правильного - 0,025 га, на даний час він не може оформити право власності на 1/2 частину нежитлової будівлі приміщення станції технічного обслуговування за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 213,7 кв. м.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України і судове рішення є обов`язковим до виконання.
У пункті 9 статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
Відповідно до статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Згідно із частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2017 року № 8 "Про незалежність судової влади" судам роз`яснено, що відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов`язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством.
Частиною першою статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права.
Одним з основних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, крім іншого, щоб у випадках, коли суди винесли остаточне рішення з якогось питання, їхнє рішення не підлягало сумніву.
В основі вказаного принципу лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність судових рішень ("що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності").
Отже, судові рішення, які набрали законної сили, не можуть бути поставлені під сумнів судом під час розгляду іншої справи.
Вказане відповідає прецедентній практиці Європейського суду з прав людини (рішення: від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдинг" проти України", § 72; від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії", § 61).
Колегія суддів вважає, що дії позивача по суті спрямовані на перегляд у межах цієї справи судового рішення, ухваленого в іншій справі № 2-467/09, яке набрало законної сили, що є неприйнятним.
Посилання позивача на те, що при встановленні факту дійсності договору купівлі-продажу земельної ділянки розміром 0,0025 га та визнання за ним права власності на вказану земельну ділянку було допущено описку не може бути підставою для ухвалення нового судового рішення у цій справі, оскільки йдеться про незаконне "втручання" у резолютивну частину судового рішення, яке набрало законної сили.
Крім того, положення статей 377 ЦК України та 120 ЗК України не можуть бути застосовані до правовідносин, які є предметом розгляду у цій справі, оскільки частина третя статті 81 ЗК України визначила вичерпний перелік підстав набуття іноземцями та особами без громадянства права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об`єкти нерухомого майна, а саме: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; в) прийняття спадщини.
Рішенням Хорольського районного суду Полтавської області від 11 серпня 2009 року у справі № 2-467/09, зокрема визнано дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1, розміром 0,0025 га, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визнано за ним право власності на вказану земельну ділянку. Інші підстави виникнення права власності на спірну земельну ділянку у ОСОБА_1 відсутні.
При цьому ОСОБА_1 не позбавлений можливості набути право власності на необхідну йому для обслуговування нерухомого майна земельну ділянку на підставах, передбачених частиною третьою статті 81 ЗК України.
Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, помилково задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання за ним право власності на земельну ділянку площею 200,00 кв. м, що розташована на АДРЕСА_1, кадастровий номер 5324810100:50:001:0237 та в частині визнання частково недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ПЛ № 193477 від 06 вересня 2005 року, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0900 га, кадастровий номер 5324810100:50:001:0237 у зв`язку зі зменшенням площі земельної ділянки на 200,00 кв. м.
Посилання касаційної скарги ОСОБА_2 на те, що на момент звернення до суду з позовом та на момент ухвалення оскаржуваних судових рішень у сторін не було спору з приводу спільного використання майна, яке фактично було поділено та використовувалося співвласниками окремо, а вона не перешкоджала реєстрації права позивача на нерухоме майно в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є безпідставними, оскільки матеріали справи не містять інформації про те, що між сторонами було укладено договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності відповідно до положень частини третьої статті 367 ЦК України, а пред`явлення позову з наведенням відповідних мотивів як раз і свідчить про наявність спору. При цьому згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України захищаються не лише порушені, а й невизнані або оспорювані права, свободи чи законні інтереси.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що при вирішенні спору суди не застосували строк позовної давності заслуговують на увагу, але мотиви їх вирішення є іншими, аніж вирішили суди.
Так, суди посилалися на пункт 37 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав". Проте не звернули уваги, що вони стосуються заявлення вимог на підставі статті 392 ЦК України, якщо вони є обґрунтованими. Таких умов у цій справі немає.
За правилом статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно із частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
У частині першій статті 268 ЦК України наведено невичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється.
Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність (частина друга статті 268 ЦК України).
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
Такі правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18), № 522/2201/15-ц (провадження № 14-179цс18) та № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18), від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (провадження № 14-194цс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19).
Скасовуючи судові рішення в частині, Верховний Суд відмовляє у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на земельну ділянку та визнання частково недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку по суті у зв`язку з необґрунтованістю вказаних позовних вимог, що свідчить про відсутність правових підстав для застосування позовної давності.
Колегія суддів Верховного Суду не приймає до уваги доводи касаційної скарги щодо необґрунтованого прийняття судом першої інстанції заяви позивача про збільшення позовних вимог, з огляду на таке.
Відповідно до пункту 2 частини другої, частини третьої статті 49 ЦПК України позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.
У постанові Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі № 922/404/19 зазначено, що під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Під збільшенням розміру позовних вимог не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені у тексті позовної заяви. Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі 923/1061/18, від 19 грудня 2019 року у справі № 925/185/19, від 23 січня 2020 року у справі № 925/186/19.
У постанові Верховного Суду 18 травня 2022 року у справі № 570/5639/16-ц (провадження № 61-19440св21) зроблено правовий висновок, що зміна предмета позову можлива, зокрема, у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин. Колегія суддів Верховного Суду не погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо повернення заяви про зміну предмета позову і вважає, що позивач має право на уточнення позовних вимог, враховуючи приписи статей 13, 175, 197 ЦПК України, якими передбачено виключне право позивача на визначення предмета та підстав спору, а також способу захисту порушеного права та інтересу. У цьому випадку суди не врахували вимоги статті 189 ЦПК України, за якими одним із завдань підготовчого провадження є остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.
Ураховуючи викладене, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів - предмета і підстави позову.
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.
Отже, зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.
Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні у ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема, у статті 16 ЦК України, а тому зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/обраних способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.
Необхідність у зміні предмета позову може виникати тоді, коли початкові вимоги позивача не будуть забезпечувати чи не повною мірою забезпечать позивачу захист його порушених прав та інтересів.
Зміна предмета позову можлива, зокрема, у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред`явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.
При цьому збільшити або зменшити розмір позовних вимог можна лише тоді, коли вони виражені у певному цифровому еквіваленті, наприклад, у грошовому розмірі.
Доповнення позовних вимог новими відбувається шляхом зміни предмета позову, а не через збільшення розміру позовних вимог.
Так, порівняльний аналіз змісту та вимог позову та поданої позивачем заяви про збільшення позовних вимог свідчить про те, що позивач у такій заяві додав до позовних вимог нову вимогу - про зобов`язання сторін влаштувати перегородку по осьовій лінії в приміщенні будівлі Літ. "А-1", що є станцією технічного обслуговування, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та зобов`язання сторін обладнати приміщення площею 106,85 кв. м та 100,35 кв. м в будівлі Літ. "А-1", що є станцією технічного обслуговування самостійними системами електропостачання.
Отже є обґрунтованими посилання ОСОБА_2 у касаційній скарзі на те, що поданою заявою про збільшення позовних вимог позивачі фактично змінили предмет позову шляхом доповнення вимог, заявлених у попередньо поданій позовній заяві.
Проте позивач залишив незмінними первісні основні підстави позову та лише доповнив їх новими обставинами, які безпосередньо пов`язані з основними підставами позову, що зумовлені подальшими діями відповідача.
При застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом.
Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд виходить із того, що визначення позивачами своїх процесуальних дій саме як збільшення позовних вимог, а не зміна предмета позову, та вирішення судом першої інстанції питання про прийняття до розгляду такої заяви є формальним порушенням норм процесуального права, та не впливає на правовий результат вирішення справи.
Подібні висновки містяться у постановах Верховний Суд від 15 вересня 2023 року у справі № 161/7449/22 (провадження № 61-735св23), від 10 квітня 2024 року у справі № 754/12484/20 (провадження № 61-8482св22) та від 22 травня 2024 року у справі № 128/285/18 (провадження № 61/15740св23).
Посилання касаційної скарги ОСОБА_2 на необхідність звернення до суду з позовом до державного реєстратора та розгляд справи в порядку адміністративного судочинства з огляду на те, що позивач пов`язував свої вимоги з невиконанням державним реєстратором його заяви про реєстрацію права власності на частину земельної ділянки, є безпідставними, оскільки предметом позову у цій справі є вимоги цивільно-правового характеру про поділ майна та визнання права власності на земельну ділянку.При цьому права позивача державним реєстратором не порушені.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права, зводяться до незгоди з висновками судів і переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.