ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 331/2974/23
провадження № 61-7620св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - акціонерне товариство "Креді Агріколь Банк",
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства "Креді Агріколь Банк" на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 лютого 2024 року у складі судді Жукової О. Є. та постанову Запорізького апеляційного суду від 23 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2023 року акціонерне товариство "Креді Агріколь Банк" (далі - АТ "Креді Агріколь Банк", банк) звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовну заяву мотивовано тим, що 30 листопада 2018 року між банком та
ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, предметом якого є надання кредиту у розмірі 342 686,78 грн під 15,90% річних, строком до 29 листопада
2025 року.
Посилаючись на неналежне виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитним договором, внаслідок чого станом на 28 лютого 2023 року утворилась заборгованість у розмірі 216 759,69 грн, із яких: 184 923,14 грн - тіло кредиту; 31 836,55 грн - проценти, кредитор просив стягнути цю заборгованість з позичальника.
Не погоджуючись із первісними вимогами, у червні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив визнати недійсним пункт 1.5.2 укладеного з АТ "Креді Агріколь Банк" кредитного договору
від 30 листопада 2018 року, що передбачає обов`язок позичальника сплатити комісійну винагороду 2,5% від суми кредиту, посилаючись на те, що це положення суперечить вимогам Закону України "Про захист прав споживачів" та Закону України "Про споживче кредитування".
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 23 квітня 2024 року, позов АТ "Креді Агріколь Банк" задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ "Креді Агріколь Банк" заборгованість за кредитним договором від 30 листопада 2018 року у розмірі 205 428,21 грн, яка складається із: 184 923,14 грн - тіло кредиту; 20 505,07 грн - проценти.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що внаслідок невиконання позичальником умов договору у нього перед банком утворилась заборгованість, яка підлягає стягнення за тілом кредиту у повному обсязі, а за процентами у межах дії строку кредитного договору, який банк змінив з 29 листопада 2025 року на 20 листопада 2022 року, надіславши позичальнику вимогу про дострокове повернення кредиту.
Суди відмовили у задоволенні зустрічного позову з огляду на те, що положення пункту 1.5.2 укладеного між сторонами договору є нікчемним, а тому визнання цього пункту правочину недійсним судом не вимагається.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи
У касаційній скарзі АТ "Креді Агріколь Банк" просить скасувати судові рішення в частині відмови у стягненні відсотків у розмірі 11 331,48 грн та визнанні пункту 1.5.2 нікчемним, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди дійшли помилкового висновку про часткове стягнення процентів, оскільки строк дії кредитного договору сторонами визначений до 29 листопада 2025 року, тому кредитор має право на отримання процентів у заявленому у позові розмірі. Також суди необґрунтовано визнали нікчемною умову договору про встановлення одноразової комісії, оскільки законом не передбачена недійсність такої умови.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №496/3134/19,
від 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19, та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 03 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами фактичні обставини справи
30 листопада 2018 року між банком та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, предметом якого є надання кредиту у розмірі 342 686,78 грн під 15,90% річних, строком до 29 листопада 2025 року.
Відповідно до пункту 1.5.2. кредитного договору за користування кредитом позичальник сплачує комісійну винагороду одноразово - за здійснення операції по видачу кредиту Позичальнику в розмірі 2,50% від суми кредиту.
У зв`язку із невиконанням позичальником умов договору, 20 жовтня 2022 року банк направив ОСОБА_1 вимогу про дострокове повернення всієї суми кредиту та повної сплати за кредит протягом 30 днів з дати отримання цього повідомлення - вимоги.
Згідно з наданим банком розрахунком станом на 28 лютого 2023 року заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором становить
216 759, 69 грн., в тому числі: 184 923,14 грн - тіло кредиту; 31 836,55 грн - проценти.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
Щодо первісного позову
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).
За змістом частини другоїстатті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Після спливу строку кредитування кредитор позбавлений права нараховувати відсотки, передбачені кредитним договором.
Як слідує із пункту 1.1 кредитного договору строк користування кредитом сторонами визначено з 30 листопада 2018 року до 29 листопада 2025 року.
У зв`язку із невиконанням позичальником умов договору, 20 жовтня 2022 року банк направив ОСОБА_1 вимогу про дострокове повернення всієї суми кредиту та повної сплати за кредит протягом 30 днів з дати отримання цього повідомлення - вимоги.
20 жовтня 2022 року банк скористався своїм правом на дострокове стягнення всієї заборгованості за кредитним договором, надіславши позичальнику вимогу про повернення усієї суми кредиту з нарахованими процентами протягом 30 днів.
Використовуючи своє право згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, шляхом пред`явлення вимоги про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором банк змінив строк виконання зобов`язання з 29 листопада 2025 року на 20 листопада 2022 року.
Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом.
Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 28 березня 2018 року (справа № 14-10цс18) та
від 04 липня 2018 року (справа № 14-154цс18).
Таким чином, висновок судів про стягнення процентів в межах строку дії кредитного договору до 20 листопада 2022 року у розмірі 20 505, 07 грн є правильним та таким, що узгоджується із вимогами чинного законодавства.
З огляду на викладене, є помилковими доводи касаційної скарги про строк дії кредитного договору до 29 листопада 2025 року та необхідність стягнення процентів поза межами 20 листопада 2022 року у розмірі 11 331, 48 грн.
Щодо зустрічного позову
За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
Виходячи з мети законодавчого захисту прав споживача як більш вразливої та незахищеної сторони у договорі (в якому одна сторона є фахівець, а інша - ні), закон має на меті захистити право споживача бути обізнаним з умовами договору, що укладається, на зрозумілій для нього мові, коротко і прозоро, без прихованих невигідних для нього наслідків та умов, з метою уникнення ситуації, коли для належного розуміння договору та його умов споживач мав би детально аналізувати об`ємний матеріал, і з метою уникнення викривлення дійсного волевиявлення позичальника-споживача. Дані вимоги закону не мали на меті надати споживачу формальні підстави для подальшого визнання укладеного договору недійсним. Споживач (позичальник) не звільнений від обов`язку бути добросовісним при укладенні договору, що означає повне з`ясування позичальником умов договору (тобто умов, на яких йому кредитор видасть кредитні кошти, і які наслідки він матиме для себе) до підписання договору і відповідно до отримання позичальником на підставі підписаного договору кредитних коштів, а не навпаки.
Загальні правові та організаційні засади споживчого кредитування в Україні відповідно до міжнародно-правових стандартів у цій сфері визначає
Закон України "Про споживче кредитування", який набрав чинності 10 червня 2017 року.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про споживче кредитування" загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.
Згідно з частиною другою статті 8 Закону України "Про споживче кредитування" до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.
Отже, Законом України "Про споживче кредитування" безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.
На виконання вимог, у тому числі, пункту 4 частини першої статті 1 та частини другої статті 8 Закону України "Про споживче кредитування" Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017 року № 49 затвердило Правила розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит (далі - Правила про споживчий кредит). Цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту".
Відповідно до пункту 5 Правил про споживчий кредит банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил.
Банк має право обчислювати загальні витрати за споживчим кредитом, базуючись на припущенні, що платежі за послуги банку залишатимуться незмінними та застосовуватимуться протягом строку дії договору про споживчий кредит, якщо договір про споживчий кредит містить умови, що дозволяють зміну процентної ставки та/або інших платежів за послуги банку, включених до загальних витрат за споживчим кредитом, і така зміна не може бути визначена на момент обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки (пункт 8 Правил про споживчий кредит).
Згідно з додатком 1 до Правил про споживчий кредит загальні витрати за споживчим кредитом, тобто витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов`язкові платежі за додаткові та супутні послуги банку (у тому числі за ведення рахунків) та кредитного посередника (за наявності), які сплачуються споживачем і пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту.
Правила про споживчий кредит розроблені й затверджені на виконання вимог Закону України "Про споживче кредитування" та підтверджують правомірність дій банку щодо встановлення у договорі споживчого кредиту комісії за обслуговування кредитної заборгованості.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) вказано, зокрема, що відповідно до частини другої статті 8 Закону України "Про споживче кредитування" до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов`язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо. Таким чином, Законом України № 1734-VIII безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту. Тобто, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, зокрема і щодо правомірності встановлення у кредитному договорі комісії за розрахунково-касове обслуговування.
Верховний Суд, з огляду на вказані положення законодавства України, чинного на час укладення договору кредиту між сторонами, вважає законним право кредитора (відповідача) встановлювати, зокрема, комісію за розрахунково-касове обслуговування (здійснення операції по видачі кредиту, як передбачено пунктом 1.5.2 договору), що включаються до загальних витрат за споживчим кредитом.
Суди попередніх інстанцій, вважаючи, що пункт 1.5.2 укладеного між сторонами договору є нікчемним, належним чином не мотивували свій висновок, не зазначили, якою нормою закону передбачена недійсність умови договору щодо встановлення комісії за здійснення операції по видачі кредиту, не звернули уваги на те, що наведена у паспорті споживчого кредитування комісія за здійснення операції по видачі кредиту відповідає умовам укладеного між сторонами кредитного договору, зокрема пункту 1.5.2 договору кредиту та згідно із Законом України "Про споживче кредитування" відноситься до платежів, передбачених договором про споживчий кредит.
Таким чином висновок судів про нікчемність пункту 1.5.2 кредитного договору
є помилковим.
При цьому суди помилково врахували висновки Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові
від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15, оскільки у цій справі кредитний договір було укладено 27 травня 2008 року, тобто до набрання чинності 10 червня 2017 року Закону України "Про споживче кредитування", яким передбачено право банку встановлювати в кредитному договорі, зокрема комісію за розрахунково-касове обслуговування. Разом з тим у справі, що переглядається, договір укладено після набрання чинності вказаним Законом, отже його положення регулюють спірні правовідносини.
Перевіряючи правомірність зазначеної умови на предмет добросовісності, справедливості та наявності дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду споживача колегія суддів виходить з такого.
Кредитодавець до укладення договору про споживчий кредит на вимогу споживача надає йому пояснення з метою забезпечення можливості оцінити, чи адаптовано договір до його потреб та фінансового стану, зокрема шляхом роз`яснення інформації, що надається відповідно до частин другої та третьої цієї статті, істотних характеристик запропонованих послуг та наслідків для споживача, зокрема у разі невиконання ним зобов`язань за таким договором. Надання таких пояснень, роз`яснень, інформації в належному та зрозумілому вигляді та ознайомлення з передбаченою цією частиною інформацією підтверджуються у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті (частина десята статті 9 Закону України "Про споживче кредитування").
Споживач, який внаслідок ненадання йому визначеної у цій статті інформації або надання її в неповному обсязі чи надання недостовірної інформації уклав договір на менш сприятливих для себе умовах, ніж ті, що передбачені у цій інформації, має право вимагати приведення укладеного договору у відповідність із зазначеною інформацією шляхом направлення кредитодавцю відповідного письмового повідомлення. Кредитодавець зобов`язаний привести договір у відповідність з умовами, зазначеними у наданій інформації, протягом 14 днів з дати отримання такого повідомлення (частина дванадцята статті 9 Закону України "Про споживче кредитування").
На момент укладення кредитного договору ОСОБА_1 не звертався до банку із заявою про надання роз`яснень незрозумілих йому умов договору, або за додатковою інформацією щодо умов кредитування, а також з пропозицією про внесення будь-яких змін до запропонованої редакції договору, тим самим фактично погодилась із всіма умовами такого договору, в тому числі з тими, що оспорює.
В оспорюваних пункті кредитного договору чітко зафіксовано сплату позивачем одноразової комісії за ставкою 2,50% від суми кредиту.
За статтями 6, 626, 627, 628 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Враховуючи положення чинного на 30 листопада 2018 року (день укладення договору) законодавства України про принцип свободи договору, позивач мав можливість не вступати у кредитні відносини із банком, якщо дійсно вважав встановлення комісії за розрахунково-касове обслуговування за ставкою 2,50% від суми кредиту несправедливою умовою, натомість позичальник погодив зі своєї сторони такі умови договору, підписавши його зміст без будь-яких застережень. Підписавши кредитний договір, ОСОБА_1 засвідчив, що погодився на отримання у кредит коштів саме на умовах, що визначені договором.
Верховний Суд, перевіривши оспорювану умову кредитного договору щодо комісії за здійснення операції по видачі кредиту, її розмір та розмір процентів за користування кредитом, які є складовими плати за користування кредитом, а також суму кредиту, не вбачає дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду споживача та не вважає спірну умову несправедливою.
Верховний Суд враховує, що у спірних правовідносинах слід брати до уваги сукупну вартість плати за користування кредитом (яка складається, зокрема, з процентів та комісії), а не лише її складові, та враховувати суму кредиту.
Таким чином, із змісту оспорюваної позичальником умови кредитного договору не вбачається її невідповідність вимогам законодавства, зокрема, несправедливість та дисбаланс договірних прав та обов`язків сторін. Отже, підстави для визнання недійсною оспорювану умов договору кредиту відсутні.
Відповідно до частини першої статті 15 Закону України "Про споживче кредитування" споживач має право протягом 14 календарних днів з дня укладення договору про споживчий кредит відмовитися від договору про споживчий кредит без пояснення причин, у тому числі в разі отримання ним грошових коштів.
ОСОБА_1 ознайомившись з умовами паспорта споживчого кредитування та кредитного договору, мав реальну можливість відмовитися від укладення останнього та на момент його підписання додаткових вимог щодо спірних умов договору не заявляв.
Суд бере до уваги, що позивач, незважаючи на зазначену в позовній заяві незгоду із встановленням комісії, таким своїм правом не скористався.
Після укладення кредитного договору позичальник у подальшому виконував його умови та покладені на неї договірні зобов`язання, сплачуючи кредит, проценти та комісію у відповідному розмірі, що свідчить про свідоме визнання позичальником умов договору, в тому числі й оспорюваної. Дані обставини сторонами не заперечувалися.
Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30 червня 2021 року в справі № 201/10403/19, від 13 березня 2023 року в справі
№ 707/782/22.
Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium - принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Зазначене у сукупності свідчить про безпідставність позовних вимог щодо визнання недійсними пункту 1.5.2 договору кредиту щодо обов`язку
ОСОБА_1 сплатити одноразово комісію у розмірі 2,50%, та необхідність відмови у задоволенні позову в цій частині через його необґрунтованість.