ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 вересня 2024 року
м. Київ
cправа № 910/21998/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Мачульський Г. М., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ремточпідшипник"
на рішення Господарського суду міста Києва від 27.07.2022 (суддя Босий В. П.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.12.2022 (Шаптала Є. Ю. - головуючий суддя, судді Яковлєв М. Л., Тищенко А. І.) у справі
за позовом Першого заступника керівника Київської міської прокуратури
до 1) Київської міської ради,
2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Ремточпідшипник"
про визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору недійсним,
(у судове засідання з`явилися: прокурор - Шапка І. М., представники: Київської міської ради - Пилипчук І. І., Товариства з обмеженою відповідальністю "Ремточпідшипник" - Козій Д. О.),
У зв`язку із перебуванням судді Могила С. К. у відрядженні, для розгляду касаційної скарги, відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 20.09.2024, визначено колегію суддів: Волковицька Н. О., Мачульський Г. М., Случ О. В.
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. Перший заступник керівника Київської міської прокуратури звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Ремточпідшипник" (далі - "Товариство") про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 08.07.2021 №2069/2110 "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Ремточпідшипник" земельної ділянки для експлуатації та обслуговування автостоянки на АДРЕСА_1 у Деснянському районі м. Києва" та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 0,7909 га по АДРЕСА_1, у Деснянському районі м. Києва (кадастровий номер 8000000000:62:701:0008), укладений між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ремточпідшипник", посвідчений 07.12.2021 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. за реєстровим номером 949.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що надання у користування Товариству спірної земельної ділянки відбулося з порушенням вимог Земельного кодексу України, а саме без дотримання процедури проведення земельних торгів. Також прокурор вказує, що площа земельної ділянки, яку передано Товариству в оренду, майже у 172 рази перевищує площу нерухомого майна, яке на ній розташоване, і право користування на земельну ділянку, вільну від забудови, Товариство могло набути лише на конкурентних засадах.
2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, рішенням Київської міської ради №2069/2110 від 08.07.2021 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Ремточпідшипник" земельної ділянки для експлуатації та обслуговування автостоянки на АДРЕСА_1 у Деснянському районі м. Києва" (далі - "Рішення") передано Товариству в оренду на 15 років земельну ділянку площею 0,7909 га (кадастровий номер 8000000000:62:701:0008, витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-0001288912018) для експлуатації та обслуговування автостоянки на АДРЕСА_1 у Деснянському районі м. Києва у зв`язку з набуттям права власності на нерухоме майно (витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17.03.2017 №82750462) (категорія земель - землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, код КВЦПЗ - 12.04, заява ДЦ від 12.04.2018 №50005-002820031-031-03, справа А-24952).
На підставі вказаного рішення 07.12.2021 між Київською міською радою (орендодавець) та Товариством (орендар) був укладений договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дем`яненко Т.М. за реєстровим №949 (надалі - "Договір"), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку, визначену цим договором, для експлуатації та обслуговування автостоянки, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.
Пунктом 2.1 Договору оренди передбачено, що об`єктом оренди відповідно до цього договору є земельна ділянка з наступними характеристиками:
- кадастровий номер - 8000000000:62:701:0008;
- місце розташування - АДРЕСА_1 у Деснянському районі м. Києва;
- розмір - 0,7909 га;
- категорія земель - землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення;
- цільове призначення - 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства (для експлуатації та обслуговування автостоянки);
Договір оренди відповідно до його п. 3.1 укладено на 15 років.
3. Короткий зміст судових рішень у справі
3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.07.20022 у справі № 910/21998/21 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.12.2022, позов задоволено.
Рішення судів аргументовані тим, що у цій справі позов подано першим заступником керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави без визначення органу, уповноваженого на здійснення відповідних функцій щодо спірних відносин, а позовні вимоги обґрунтовані тим, що передача спірної земельної ділянки без проведення торгів порушує економічні інтереси держави, призводить до втрати можливості отримання територіальною громадою міста максимального розміру орендної плати за використання земельної ділянки, тобто, спірна угода, укладена представницьким органом територіальної громади, порушує економічні права територіальної громади, у зв`язку з чим прокурор мав не тільки право, але й обов`язок здійснити захист інтересів держави шляхом звернення з позовом у цій справі.
Також на думку прокурора, оскаржуваним рішенням щодо надання у користування земельної ділянки без проведення торгів та укладеним на його виконання договором оренди землі порушено інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання земельних ресурсів з максимально вигідним економічним результатом, що утруднює належне виконання державою своїх соціально-економічних функцій. Крім того, прокурор наголошує на тому, що необхідність захисту інтересів держави у даній справі зумовлена прийняттям органом місцевого самоврядування незаконного рішення щодо розпорядження землею, яка згідно зі статтею 14 Конституції України та статтею 1 Земельного кодексу України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Київська міська прокуратура на адресу Київської міської ради та Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради скерувала лист № 15/1-1279вих-21від 09.12.2021, в якому повідомляла про виявлені порушення інтересів держави при прийнятті оскаржуваного рішення та запропонувала повідомити про вжиті заходи щодо їх усунення. Зі змісту відповіді Департаменту земельних ресурсів Київської міської ради від 16.12.2021 на вищевказаний запит прокуратури вбачається, що наміри та підстави для скасування Київською міською радою спірного рішення та договору відсутні.
З огляду на викладене, звертаючись до суду з позовом у цій справі, прокурор дотримався вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 ГПК України щодо умов такого звернення, а саме: обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому саме полягає порушення інтересів держави, у зв`язку з чим підстави для залишення позову без розгляду відсутні.
На підставі договору купівлі-продажу від 14.03.2017 Товариство придбало у ОСОБА_1 нерухоме майно - гараж №1 площею 46,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, який розташований в ГК "Ремторгсервіс" (автокооперативі по будівництву та експлуатації гаражів, автостоянок для зберігання транспортних засобів громадян Деснянського району міста Києва).
Матеріали справи не містять жодних доказів оформлення за попереднім власником права власності або права користування земельною ділянкою площею 0,7909 га за адресою: АДРЕСА_1 у Деснянському районі м. Києва, в договорі купівлі-продажу нерухомого майна також відсутнє посилання на право користування земельною ділянкою, на якій розташований об`єкт нерухомості, що відчужувався за цим договором.
Більш того, із матеріалів справи вбачається, що реєстрація спірної земельної ділянки в Державному земельному кадастрі відбулася 20.02.2018, що додатково підтверджує відсутність у продавця за договором купівлі-продажу від 14.03.2017 будь-яких прав на таку ділянку.
За таких підстав, у разі, якщо попереднім власником нерухомого майна не було оформлено право користування земельною ділянкою, положення статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України не можуть застосовуватись до даних правовідносин, адже земельна ділянка, яка відводиться за рахунок земель, не наданих у власність чи користування, не відноситься до земель, які згідно з частиною другою статті 134 ЗК України не підлягають передачі в оренду на конкурентних засадах, відповідно вона може передаватись в оренду не інакше, як за земельним аукціоном. Аналогічна правова позиція наведена в постановах Верховного Суду від 09.02.2018 у справі №910/4528/15-г, від 09.04.2020 у справі №910/2942/19 та від 01.07.2020 у справі №910/9028/19.
Площа земельної ділянки, яка передана Товариству у користування оскаржуваними у цій справі Рішенням та Договором, майже у 172 рази перевищує площу нерухомого майна, яке на ній розташоване.
У проекті землеустрою відсутнє будь-яке обґрунтування (з урахуванням будівельних та санітарних норм) необхідності виділення земельної ділянки площею 0,7909 га.
А тому, є правомірним висновок суду, що отримання в оренду земельної ділянки в розмірі, що значно перевищує площу належного Товариству нежитлового приміщення внаслідок придбання, передбачає дотримання процедури проведення земельних торгів у визначеному положеннями статей 134, 135 Земельного кодексу України порядку.
Крім того, оскаржуваним Рішенням надано земельну ділянку в оренду поза конкурсом для експлуатації та обслуговування автостоянки на АДРЕСА_1 у Деснянському районі міста Києва.
Спірну ділянку згідно оскаржуваного рішення передано ТОВ "Ремточпідшипник" для експлуатації та обслуговування автостоянки, тобто об`єкту дорожнього сервісу, а не для обслуговування об`єктів інженерної, транспортної, енергетичної інфраструктури, об`єктів зв`язку та дорожнього господарства, тому право оренди на спірну земельну ділянку відповідно до частини другої статті 134 Земельного кодексу України Товариство могло набути виключно на конкурентних засадах.
4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
4.1. ТОВ "Ремточпідшипник" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та відмовити у задоволенні позову.
Підставою касаційного оскарження, з урахуванням заяви про усунення недоліків касаційної скарги, є пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
4.2. Скаржник вважає, що при відмові у задоволенні клопотання відповідача про проведення експертизи суди не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 13.01.2021 у справі № 10/Б-921/1442/2013 щодо застосування приписів статті 269 ГПК України, відповідно до яких єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи.
В ході розгляду справи судом першої інстанції представником ТОВ "РЕМТОЧПІДШИПНИК" було подано клопотання про призначення у справі комплексної судової експертизи, у задоволенні якого судом першої інстанції безпідставно відмовлено. У свою чергу, суд апеляційної інстанції не дослідив, що суд першої інстанції такими діями порушив права на належний збір доказів, та захист своїх прав та законних інтересів. Також суд не дослідив винятковість об`єктивних обставин, які унеможливлювали своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від ТОВ "РЕМТОЧПІДШИПНИК", для отримання зазначеного доказу, а також не прийняв висновок експертизи, як доказ, який спростовує доводи позову та рішення суду першої інстанції. Судами також не враховано висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного суду від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19.
При прийнятті до розгляду позовної заяви, суди не врахували висновки Верховного Суду, викладені в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 924/1256/17, а також у постановах Верховного Суду від у справі № 926/03/18, від 23.09.2018 у справі № 924/1237/17, у справі №910/18770/17, оскільки позивачем були порушені процесуальні норми щодо права представництва у суді, як це визначено ЦК України, а саме представництво в суді позивач здійснював без відповідної довіреності та інших нормативів ЦПК України, посилаючись на Закон України "Про прокуратуру", надаючи посвідчення працівника (службовця) прокуратури.
Київська міська рада, будучи уповноваженою особою територіальної громади м. Києва, яка є власником майна, розпорядилась останнім на власний розсуд. Аналізуючи викладену позицію прокурора у справі, можна дійти висновку, що саме в інтересах Київської міської ради необхідно було подавати позов. Однак, остання є відповідачем у справі.
На думку заявника, прокурором не було належним чином обґрунтовано підстави для здійснення представництва у суді, а також не було належним чином виконані вимоги Закону у частині, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, зазначене зумовило не надання можливості органу місцевого самоврядування самостійно звернутися до суду за захистом порушених прав держави.
Чинне законодавство не визначає пропорційність співвідношення площі об`єктів нерухомості та площі земельної ділянки, яка відводиться (передається в оренду). Наразі жодним нормативним актом, який регулює порядок передачі у власність чи користування земельних ділянок комунальної власності, на яких розташовані об`єкти нерухомого майна (будівлі, споруди), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, не унормовано, що при розробленні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок мають враховуватись певні пропорції співвідношення площі таких об`єктів та площі земельної ділянки, яка відводиться. Помилковим є твердження прокурора про можливість застосування Закону України "Про автомобільні дороги" до спірних правовідносин.
4.3. У відзиві на касаційну скаргу прокурор вказує на безпідставність доводів скаржника та просить залишити без змін оскаржені судові рішення.
4.4. У відзиві на касаційну скаргу Київська міська рада підтримує доводи скарги та просить задовольнити її в повному обсязі.
Поданий відзив не може бути прийнятий до розгляду разом з касаційною скаргою, виходячи із наступного.
Відповідно до приписів частини 2 статті 295 ГПК України відзив на касаційну скаргу має містити, зокрема, обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги.
Згідно із статтею 297 ГПК України учасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (частина перша). До заяви про приєднання до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору та докази направлення заяви іншим учасникам справи (частина третя).
Оскільки поданий відзив не містить обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, за своєю суттю є приєднанням до касаційної скарги, однак до відзиву не додано документів про сплату судового збору, а ГПК України не містить положень щодо надання строку для усунення недоліків стосовно приєднання до касаційної скарги, тому поданий відзив залишається без розгляду (такі висновки щодо застосування статей 295, 297 ГПК України викладено у постановах Верховного Суду від 24.05.2023 у справі № 916/875/20, від 09.05.2023 у справі № 910/158/22, від 11.04.2023 у справі № 924/793/21, від 25.01.2023 у справі № 903/933/21, 23.01.2024 у справі № 908/174/20, від 11.06.2024 у справі № 917/1710/23).
4.5. Також скаржник подав додаткові письмові пояснення.
У зв`язку із цим колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до частини першої статті 298 ГПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження, а згідно із частиною першою статті 295 цього Кодексу учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.
Стосовно права сторони подати письмові пояснення Суд зауважує, що відповідно до частини першої статті 161 ГПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Згідно із частиною п`ятою цієї статті суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним.
Верховний Суд не визнавав необхідним одержати від учасників додаткові письмові пояснення стосовно окремих питань. Сторони мали можливість подати свої пояснення у заявах по суті справи, передбачених для стадії касаційного оскарження, а також надати усні пояснення у судовому засіданні.
З огляду на це Верховний Суд відповідно до частини другої статті 118 ГПК України залишає без розгляду подані скаржником додаткові письмові пояснення як заяву по суті справи, що подана поза межами встановлених строків.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
5.2. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
5.3. Як слідує зі змісту скарги, підстави оскарження обґрунтовані посиланнями на неправильне застосування судами статті 23 Закону України "Про прокуратуру", а також порушення норм процесуального права під час неприйняття висновку експерта, поданого скаржником самостійно внаслідок відмови у проведенні експертизи.
5.4. Щодо застосування статті 23 Закону України "Про прокуратуру"
Колегія суддів зауважує, що касаційне провадження у справі зупинялося до розгляду Верховним Судом справи № 925/1133/18, за результатами розгляду якої, Велика Палата Верховного Суду зазначила таке.
Абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначений вичерпний перелік підстав для здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді.
Так, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Отже, вирішення питання про орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, полягає у встановленні органу, який, використовуючи на підставі норм законодавства надані йому повноваження, зобов`язаний з метою захисту інтересів держави вчиняти юридичні дії, що впливають на права та обов`язки суб`єктів спірних правовідносин, зобов`язуючи їх припинити порушення інтересів держави та усунути наслідки цих порушень (зокрема звертатись до суду з відповідним позовом).
Згідно із частиною четвертою статті 53 ГПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Відповідно до абзацу другого частини п`ятої статті 53 ГПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 05.03.2020 у справі № 9901/511/19, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, пункти 45, 47; від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, пункти 8.39, 8.40; від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, пункти 8.56, 8.57).
Частини третя та четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" серед іншого встановлюють умови, за яких прокурор може виконувати субсидіарну роль із захисту інтересів держави за наявності органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах).
Визначений частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов`язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов`язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб`єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Отже, процесуальний статус прокурора у справі залежить від наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Враховуючи наявність або відсутність таких повноважень, прокурор обґрунтовує наявність підстав для представництва інтересів держави. У свою чергу суд оцінює наведене прокурором обґрунтування та у випадку встановлення відсутності підстав для представництва застосовує наслідки, передбачені статтею 174 або статтею 226 ГПК України.
У постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, Велика Палата Верховного Суду, серед іншого, зазначила, що помилковим є підхід, за якого у справах за позовами прокурора, поданими на захист інтересів держави, порушених унаслідок незаконних дій органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб - питання про належного відповідача вирішується як вторинне, похідне від питання про те, якого результату прагне досягнути прокурор своїм позовом.
Коло відповідачів не може визначатися залежно від того, чи залишиться до кого звертатися з позовом, якщо орган, уповноважений захищати інтереси держави у відповідних правовідносинах, буде визначений прокурором позивачем, навіть якщо цей орган сам спричинив порушення інтересів держави.
Відповідач визначається незалежно від процесуальної позиції інших учасників справи. Відповідачем у господарському судочинстві є особа, до якої звернена вимога позивача, яка своєю чергою спрямована на захист відповідного порушеного права або законного інтересу.
Прокурор визначає склад відповідачів самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 7.12; від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, пункт 10.13; від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц, пункт 8.12).
У пункті 7.17 постанови від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що сторони - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник). При цьому відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої, в принципі, можливо було б задовольнити позовні вимоги. З огляду на зміст наведених норм захисту в судовому порядку підлягають порушене право й охоронювані законом інтереси саме від відповідача.
Виходячи з викладеного, в зазначеній категорії справ найперше належить встановити, про захист яких інтересів держави йдеться, якими суб`єктами вони були порушені, в чому полягало порушення та можливість за рахунок таких суб`єктів задовольнити позовні вимоги.
У разі, якщо державний орган або орган місцевого самоврядування діє або приймає рішення всупереч закону та інтересам Українського народу, прокурор має право діяти на захист порушених інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду. В цьому випадку органи, які прийняли рішення чи вчинили дії, що, на думку прокурора, порушують інтереси держави, набувають статусу відповідача.
Орган державної влади (або місцевого самоврядування), який порушив права держави чи територіальної громади прийняттям незаконного рішення від імені відповідного суб`єкта права, не може (в силу відсутності повноважень на захист) та не повинен (з огляду на відсутність спору з іншим учасником цивільних правовідносин) бути позивачем за позовом прокурора, спрямованим на оскарження незаконного рішення цього ж органу та відновлення порушених прав і законних інтересів держави чи територіальної громади. В процесуальному аспекті орган, який прийняв такий акт, не має зацікавленості у задоволенні позовних вимог, відстоюючи правомірність своїх дій, що суперечить правовому статусу позивача. Водночас доведення правомірності дій, які оспорюються позивачем, забезпечується процесуальними повноваженнями відповідача.
При цьому фактичним позивачем за позовом, поданим в інтересах держави, є держава, а не відповідний орган або прокурор.
Як вбачається із позовних вимог, прокурор оскаржує рішення Київської міської ради від 08.07.2021 №2069/2110 "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Ремточпідшипник" земельної ділянки для експлуатації та обслуговування автостоянки на АДРЕСА_1 у Деснянському районі м. Києва", а саме тому визначив Київську міську раду відповідачем.
Досліджуючи обставини дотримання вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру", суди вказали на те, що звертаючись до суду з позовом у цій справі, прокурор дотримався вимог статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 ГПК України щодо умов такого звернення, а саме: обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави у суді, визначив, у чому саме полягає порушення інтересів держави, у зв`язку з чим підстави для залишення позову без розгляду відсутні.
Колегія суддів вважає, що висновки судів попередніх інстанцій відповідають висновку Великої Палати Верховного Суду у справі № 925/1133/18, судами вірно вказано на особливості звернення прокурором із самостійними вимогами в інтересах держави у випадку оскарження дій Київської міської ради. Із урахуванням вказаного висновку Великої Палати Верховного Суду, прокурор правильно звернувся із позовом в інтересах держави та визначив Київську міську раду відповідачем, оскільки саме Рада прийняла рішення та, як наслідок, вчинила дії, які на думку прокурора порушують інтереси держави.
У зв`язку із викладеним, безпідставними є посилання скаржника, у тому числі на висновки Верховного Суду щодо неправильного застосування приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру", якими обґрунтована скарга. У цьому випадку, оскаржуючи рішення Київської міської ради та укладений договір оренди, прокурор правильно визначив суб`єктний склад відповідачів, а також з урахуванням установлених судами обставин дотримався вимог Закону України "Про прокуратуру".
Посилання заявника на висновки Верховного Суду у справах № 924/1256/17, № 926/03/18, № 924/1237/17, №910/18770/17 жодним чином не спростовують висновки судів попередніх інстанцій та не містять доводів, які б спростовували відповідність оскаржених рішень судів висновку Великої Палати Верховного суду у справі № 925/1133/18, яка є обов`язковою для врахування у межах цієї справи.
5.5. Щодо клопотання про проведення експертизи та висновку експерта за результатами проведення будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи
Як вбачається із матеріалів справи, відповідачем у суді першої інстанції було заявлено клопотання про призначення у справі комплексної судової експертизи (експертизи з питань землеустрою та земельно-технічної експертизи).
Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні клопотання зазначив, що заявником у поданому клопотанні не було доведено існування дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмету доказування у даній справі, і, на думку суду, в матеріалах справи достатньо доказів для розгляду справи по суті. Призначення в даній господарській справі, яка й без того розглядається судом тривалий час, судової експертизи мало б наслідком подальше затягування без виправданих причин судового розгляду та порушення зазначеного права на розгляд справи упродовж розумного строку. Апеляційний господарський суд погоджуючись із мотивами суду першої інстанції також зазначив, що розмір ділянки, необхідної для обслуговування саме гаража, повинен був визначатись в процесі розроблення проекту землеустрою, а не на стадії оскарження в суді прийнятого Київрадою рішення.
У суді апеляційної інстанції відповідач подав висновок експерта за результатами проведення будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи.
Однак, апеляційний господарський суд не прийняв долучений скаржником висновок експерта за результатами проведення будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи. Суд зауважив, що в резолютивній частині апеляційної скарги апелянт не клопотав долучити цей висновок експерта та не зазначав щодо поновлення процесуального строку на подання вказаного документа. Суд також зауважив, що з даного висновку вбачається, що він не існував на момент винесення оскаржуваного рішення. У зв`язку із цим, за змістом статті 269 ГПК України відсутні підстави для врахування такого висновку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №756/1529/15-ц, згідно з якою апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 269 ГПК України).
Наведені положення визначають обов`язкову сукупність умов для вирішення питання про прийняття доказів апеляційним судом, а саме: (1) винятковість випадку та (2) причини неподання доказів у першій інстанції, що об`єктивно не залежать від учасника справи, а також (3) покладення тягаря доведення цих обставин на учасника справи, який ці докази подає (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14, від 01.07.2021 у справі № 46/603).
Верховний Суд сформулював усталений правовий висновок про те, що єдиний винятковий випадок, коли можливе прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - скаржника) (подібні висновки щодо застосування статті 269 ГПК України викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 13.01.2021 у справі № 10/Б-921/1442/2013, якими обґрунтована касаційна скарга).
Оскільки скаржником не доведено винятковості випадку неможливості надання суду першої інстанції доказу (висновку експерта за результатами проведення будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи), який намагався долучити до справи на стадії апеляційного розгляду, як не надано доказів неможливості його подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, враховуючи також, що такий доказ є новим, адже створений після прийняття рішення судом першої інстанції, суд апеляційної інстанції законно та обґрунтовано не прийняв його до розгляду.
Така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність (постанови від 11.09.2019 у справі № 922/393/18, від 16.12.2020 у справі № 908/1908/19). Зазначені висновки викладено в постанові Верховного Суду від 16.04.2024 у справі № 922/331/23.
У свою чергу, той факт, що висновок експерта відповідач не міг подати до суду першої інстанції лише внаслідок відмови суду у проведенні експертизи жодним чином не спростовує зазначених висновків Верховного Суду і не доводить виключність випадку можливості його прийняття на стадії апеляційного перегляду справи.
Крім того, в межах підстави оскарження та наведених доводів скаржник також посилається на постанову Великої Палати Верховного суду від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 і вважає, що підставою для задоволення в цій справі, яка є аналогічною до справи яка розглядається, є відсутність клопотання про проведення експертизи.
Колегія суддів зауважує, що у справі № 910/5201/19, суд апеляційної інстанції посилався на обставини відсутності проведення експертизи щодо площі спірної земельної ділянки. Однак, у постанові від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, Велика Палата Верховного Суду не викладала висновок щодо обов`язковості проведення експертизи, а лише зауважила, що розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил, зокрема Державних будівельних норм "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92**", затверджених наказом Держкоммістобудування від 17 квітня 1992 року за № 44, Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 № 173, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 24 липня 1996 року за № 379/1404; Державних будівельних норм "Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005", затверджених наказом Держбуду України від 18 травня 2005 року № 80 (надано чинності наказом Держбуду України від 28 вересня 2005 № 175). Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування розміщеного на ній майна, не є безмежним, оскільки в будь-якому випадку обумовлюється наявною у власника необхідністю використовувати майно за цільовим призначенням. З`ясування в такому випадку дійсного розміру земельної ділянки, яка має бути відведена власнику майна, забезпечує розумний баланс між індивідуальними та колективними інтересами, що зумовлює пропорційність втручання.
Таким чином, постанова Великої Палати Верховного суду від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 не містить висновку у контексті доводів скаржника щодо необхідності задоволення клопотання про проведення експертизи, який би не був врахований судами попередніх інстанцій.
У зв`язку із викладеним, колегія суддів вважає, що доводи скаржника в цій частині є безпідставними і не вказують на наявність підстав для скасування оскаржених рішень.
Усі інші доводи касаційної скарги підставами касаційного оскарження не обґрунтовані, не були підставою відкриття касаційного провадження, також направлені на переоцінку встановлених у справі обставин, що виходить за межі касаційного розгляду, передбачені статтею 300 ГПК України, а тому судом касаційної інстанції не розглядаються.
5.6. Зважаючи на викладене, оскільки доводи скаржника щодо неправильного застосування судами норм права не знайшли підтвердження, підстав вважати, що рішення судів попередніх інстанцій суперечать висновками Верховного Суду, на які посилається скаржник, колегія суддів не вбачає, рішення Господарського суду міста Києва від 27.07.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.12.2022 у справі № 910/21998/21необхідно залишити без змін.