ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 вересня 2024 року
м. Київ
cправа № 910/8467/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.
за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.
та представників
Державного агентства резерву України: Михайлець О.В.,
Департаменту комунальної власності: Онищенко Т.О.,
Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства: Тюріна Л.А.,
Кабінету Міністрів України: Кокиза Н.В.,
Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація": Цимбаліст В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Кабінету Міністрів України та Державного агентства резерву України
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024
та рішення Господарського суду міста Києва від 24.05.2023
у справі № 910/8467/21
за первісним позовом Державного агентства резерву України
до Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
про продовження договору оренди
за зустрічним позовом Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
до Державного агентства резерву України
про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення
за участю третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом: Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства
третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом: Кабінету Міністрів України
третьої особи-3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним позовом: Комунального підприємства "Київжитлоспецексплуатація",
В С Т А Н О В И В:
Державне агентство резерву України звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про продовження договору оренди.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що відповідач всупереч вимогам ст. 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" безпідставно не продовжує строк оренди за спірним договором на той самий строк і на тих самих умовах, а відмовляючи у продовженні договору відповідач формально послався на ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не вказавши, при цьому, підставу для відмови e продовженні договору.
В свою чергу відповідач звернувся із зустрічним позовом до позивача, треті особи Міністерство економіки України, Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" про усунення перешкод в користуванні майном шляхом виселення.
Зустрічний позов обґрунтований тим, що у зв`язку з припиненням договору оренди (істотні умови договору не можуть бути застосовані в тому вигляді, які були визначені у договорі; відсутній договір страхування; наявний борг з компенсаційних витрат підприємства, за користування земельною ділянкою, за оренду приміщень), позивач без достатньої правової підстави користується нерухомим майном.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.11.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.08.2022, у задоволенні первісних позовних вимог відмовлено, а позовні вимоги за зустрічним позовом задоволено. Вирішено усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення позивача із займаних ним нежитлових приміщень загальною площею 2 635,70 м2, які знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Пушкінська, 28/9, літера "А".
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, мотивовано тим, що позивач систематично неналежним чином виконує істотні умови договору щодо сплати обов`язкових платежів, що є підставою для припинення договору. Крім того, листами від 19.04.2021 та 30.06.2021 повідомлено позивача, що договір припиняється 09.06.2021 і продовжуватися не буде та зазначено про необхідність повернення балансоутримувачу приміщення.
Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.11.2022 постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.08.2022 та рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2021 у справі № 910/8467/21 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Направляючи на новий розгляд справу № 910/8467/21 Верховний Суд зауважив, що в листах, як на підставу для припинення та відмову у продовженні договору №385-1 від 12.06.2015, орендодавець послався на ст. 764 Цивільного кодексу України, ст.ст. 18, 19, 24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Однак ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено перелік підстав, за наявності яких орендодавець приймає рішення про відмову у продовженні орендарю договору оренди. Проте, як вказав Верховний Суд, посилання орендодавця на ст. 19 вказаного Закону було загальним, а не конкретизованим (без зазначення конкретної підстави відмови у продовженні договору оренди). Таким чином, відсутні підстави для висновку, що листи орендодавця виражають чітку, зрозумілу та однозначну відмову (наведено конкретну підставу) від продовження договірних відносин оренди з орендарем. Крім того, у постанові Верховного Суду від 16.11.2022 у справі №910/8467/21 судом зазначено, що приймаючи рішення у справі про задоволення зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні майном суди не врахували положення законодавства та наявних в матеріалах справи документів (постанови Кабінету Міністрів №1145 від 16.10.1997 та №1041 від 30.06.2000), а саме, що орендар є центральним органом виконавчої влади, постановами Кабінету Міністрів України №1145 від 16.10.1997 "Про розміщення деяких установ" та №1041 від 30.06.2000 "Про утворення Державного агентства з управління державним матеріальним резервом", як органом, який координує роботу, зокрема, органів виконавчої влади, визначено місцерозташування орендаря та зобов`язано орендодавця здійснити всі необхідні заходи щодо оформлення документів стосовно розміщення орендаря за адресою, визначеною Кабінетом Міністрів України у постановах. При цьому, у разі якщо подальше перебування орендаря неможливе за певних обставин за адресою, визначеною Кабінетом Міністрів України та умовами оспореного договору, орендодавець, як відповідальний суб`єкт, визначений Законом України "Про столицю України - місто-герой Київ" має обов`язок, в силу законодавства та постанов Кабінету Міністрів України, вирішити питання забезпечення центрального органу виконавчої влади (орендаря) щодо подальшого його розміщення. Крім того, Верховний Суд вказав на те, що ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції не з`ясували характер спірних правовідносин сторін, обґрунтували свої висновки щодо задоволення зустрічного позову, застосувавши до спірних правовідносин норми матеріального права, що регулюють захист права власності, не визначивши, чи відповідає обраний орендодавцем спосіб захисту порушеного права правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, а також способам, що встановлено чинним законодавством.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.12.2022 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом - Кабінет Міністрів України.
17.01.2023 до Господарського суду міста Києва від позивача за первісним позовом надійшла заява про зміну підстав позову, в якій позивач за первісним позовом просив суд продовжити дію договору оренди на тих самих умовах і на строк, встановлений ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (не менше п`яти років).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.05.2023 (суддя Спичак О.М.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 (колегія суддів у складі: Алданова С.О. - головуючий, Корсак В.А., Євсіков О.О.), у задоволенні первісних позовних вимог відмовлено, а позовні вимоги за зустрічним позовом задоволено. Вирішено усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення позивача із займаних ним нежитлових приміщень загальною площею 2635,70 м2, які знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Пушкінська, 28/9, літера "А".
Судами встановлено, що 30.06.2000 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 1041 "Про утворення Державного агентства з управління державним матеріальним резервом", якою постановлено взяти до відома, що Агентство розміщується у м. Києві по вулиці Пушкінській, 28. Київській державній адміністрації вирішити питання укладення договору оренди будинку за зазначеною адресою з Агентством.
12.06.2015 між Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (орендодавець), Державним агентством резерву України (орендар) та Комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація" (підприємство) укладено договір № 385-1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду (нова редакція договору про передачу майна комунальної власності територіальної громади міста Києва в оренду від 01.06.2012 № 385).
Відповідно до умов договору в оренду Державному агентству резерву України передаються нежилі приміщення загальною площею 2 635,70 м2, в т. ч. підвал - 103,10 м2, 1 поверх - 441,80 м2, 2 поверх - 508,90 м2, 3 поверх - 504,70 м2, 4 поверх - 529,50 м2, 5 поверх - 547,70 м2 в будинку № 28/9 літер А на вул. Пушкінській у м. Києві.
Згідно з п.п. 3.1, 3.3, 3.6 договору оренди за користування об`єктом оренди орендар сплачує на рахунок КП "Київжитлоспецексплуатація" орендну плату, компенсацію витрат підприємства та компенсацію витрат підприємства за користування земельною ділянкою, на якій розташований об`єкт оренди, починаючи з дати підписання акта приймання-передачі. Останнім днем сплати орендної плати, компенсації витрат підприємства та компенсації витрат підприємства за користування земельною ділянкою є дата повернення об`єкта оренди за актом приймання-передачі включно.
Відповідно до п.п. 3.7, 4.2 договору орендар зобов`язаний сплачувати незалежно від наслідків господарської діяльності орендну плату, компенсацію витрат підприємства та компенсацію витрат підприємства за користування земельною ділянкою щомісячно не пізніше 5 числа наступного місяця.
Відповідно до п. 9.1 договору строк дії договору встановлено з 12.06.2015 по 10.06.2018.
У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Зазначені дії оформляються додатковою угодою, яка є невід`ємною частиною цього договору (п. 9.7 договору).
За актом приймання-передачі нерухомого майна від 12.06.2015 орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду вказані нежилі приміщення за адресою: м. Київ, вул. Пушкінська, буд. 28/9, літ. А.
У червні 2019 року Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про виселення Державного агентства резерву України з орендованих на підставі договору № 385-1 від 12.06.2015 приміщень (справа № 910/8081/19).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.12.2019 у справі № 910/8081/19, яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2020 та постановою Верховного Cуду від 06.10.2020, відмовлено у позові Департамента комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Відмовляючи у задоволенні позову Департамента комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), суди у справі № 910/8081/19 встановили, що договір № 385-1 від 12.06.2015 був поновлений на той самий строк, в зв`язку з відсутністю ініціативи з боку сторін договору щодо його припинення чи внесення змін до договору (тобто, до 09.06.2021).
Листом від 11.02.2021 Комунальне підприємство "Київжитлоспецексплуатація" повідомило Державне агентство резерву України про те, що якщо орендар має намір продовжити дію Договору, то йому необхідно у строк до 09.03.2021 звернутись до орендодавця із заявою про продовження договору оренди.
Листом № 546/0/4-21 від 05.03.2021 орендар просив орендодавця продовжити договір оренди та направив необхідні документи.
Листом № 015-97 від 19.03.2021 виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повідомив орендаря, що у нього на опрацюванні перебуває питання продовження договору. Однак, з 01.02.2020 вступив в дію Закон України "Про оренду державного та комунального майна" та Кабінетом Міністрів України були прийняті постанови № 483 від 03.06.2020 "Деякі питання оренди державного та комунального майна" та № 820 від 12.08.2020 "Про затвердження примірних договорів оренди державного майна".
У вказаному листі також зазначено про зміну орендної ставки у розмірі 3% від вартості орендованого майна як для розміщення бюджетних установ та організацій як це передбачено Методикою розрахунку орендної плати за майно територіальної громади міста Києва, яке передається в оренду, затвердженої рішенням Київради від 21.04.2015 № 415/1280. Виконавчий орган Київської місткої ради (Київської міської державної адміністрації) просив орендаря проінформувати про погодження умов щодо розміру орендної плати або про зменшення площ орендованих приміщень.
Листом вих. № 820/0/4-21 від 05.04.2021 орендар повідомив виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), що він не погоджується зі зміною істотних умов договору.
Орендодавець листом № 062/05-19-2477 від 19.04.2021, керуючись ст. 764 Цивільного кодексу України, ст.ст. 19, 24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" повідомив орендаря про те, що договір припиняється 09.06.2021 і продовжуватись не буде, а орендарю необхідно звільнити орендовані приміщення та передати їх за актом приймання-передачі балансоутримувачу.
Листом № 062/05-19-4124 від 30.06.2021 орендодавець, керуючись ст. 764 Цивільного кодексу України, ст.ст. 18, 24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" повідомив орендаря, що договір припинився 09.06.2021 і продовжуватися не буде.
Відмовляючи у задоволенні первісного позову місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відсутні правові підстави вважати договір № 385-1 від 12.06.2015 продовженим на той самий строк та на тих самих умовах (в тому числі й щодо розміру орендної плати), оскільки його продовження повинно відбуватися згідно з процедурою, передбаченою Законом України від 03.10.2019 №157-ІХ, яка передбачає, що спірний договір міг би бути продовженим у випадку відсутності у орендаря заборгованості зі сплати орендної плати та наявності договору страхування щодо об`єкта оренди, тоді як вказаних вимог орендарем дотримано не було (станом на дату складання балансоутримувачем довідки (01.03.2021), так і станом на дату звернення орендаря з проханням про продовження строку дії договору (05.03.2021), у Державного агентства резерву України існувала заборгованість зі сплати орендної плати, і Державне агентство резерву України під час розгляду справи не заперечувало обставин наявності в нього заборгованості зі сплати орендної плати та невиконання обов`язку зі страхування об`єкта оренди. В свою чергу, оскільки Державне агентство резерву України продовжує займати приміщення за адресою: м. Київ, вул. Пушкінська, буд. 28/9, літера А за відсутності чинного договору оренди, суди дійшли висновку про задоволення зустрічних позовних вимог про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення Державного агентства резерву України із займаних ним нежитлових приміщень загальною площею 2 635,70 кв.м. Додатково суди зазначили, що незалежно від вирішення даного спору у відповідача за первісним позовом існує обов`язок з укладення відповідного договору з позивачем на узгоджених між сторонами умовах відповідно до вимог чинного законодавства.
Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, Кабінет Міністрів України звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким первісний позов задовольнити, а у зустрічному - відмовити.
В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що:
- судами попередніх інстанцій безпідставно не застосовано ч. 5, 7 ст. 48 та ст. 49 Бюджетного кодексу України і з цього питання відсутній висновок Верховного Суду. За доводами скаржника, орендна плата та страхування орендованого майна є відповідно бюджетним фінансовим зобов`язанням, і здійснення платежів органами Казначейства України за відповідними бюджетними фінансовими зобов`язаннями може здійснювати на підставі, зокрема, укладених договорів та або належним чином продовжених. Згідно з пунктами 9.1, 9.7 договору оренди від 12.06.2015 №385-1 строк його дії з 12.06.2015 по 10.06.2018. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Зазначені дії оформляються додатковою угодою, яка є невід`ємною частиною цього договору. Водночас, відповідачем за первісним позовом на виконання ст. 4 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" не забезпечено укладання додаткової угоди щодо продовження дії договору оренди від 12.06.2015 №385-1 та, як наслідок подання його позивачем за первісним позовом до органів Казначейства України для здійснення платежів відповідно до взятих бюджетних зобов`язань, зокрема, щодо сплати позивачем за первісним позовом орендної плати. Тобто не оформлення такої додаткової угоди фактично спричинило до неможливості вчинення дій щодо страхування спірного майна;
- судами неправильно застосовано ст. 4 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" і з цього приводу відсутній висновок Верховного Суду. Так судами попередніх інстанцій не досліджено обставин щодо дотримання вимог ст. 4 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" щодо здійснення столичних функцій міста Києва в частині створення належних умов для діяльності у місті Державного агентства резерву України, як одного з центральних органів державної влади в разі виселення його зі спірного будинку. Відтак, судами не надано жодної правової оцінки доводам позивача щодо розміщення його як центрального органу державної влади в спірному будинку. В свою чергу, припинення відповідачем за первісним позовом договору оренди з центральним органом виконавчої влади можливе лише із виконанням органом місцевого самоврядування і виконавчої влади у місті Києві обов`язку передбаченого ст. 4 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ";
- судами неправильно застосовано ст. 11 ЦК України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 13.10.2021 у справі № 910/18952/20, і на Київську міську раду як орган місцевого самоврядування у місті Києві покладений обов`язок з вирішення питань щодо розміщення та створення належних умов для діяльності у місті центральних органів державної влади, у тому числі Державного агентства резерву України. При цьому наведений обов`язок виникає у позивача безпосередньо з приписів закону;
- судами неправильно застосовано положення ч. 3 ст. 18 та ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в розрізі обставин щодо наявності у відповідача за первісним позовом виконати обов`язок передбачений ст. 4 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" і з цього приводу відсутній висновок Верховного Суду. Так, відповідач у своїх листах, як на підставу для відмови у продовженні договору оренди не конкретизував (не зазначив підставу, передбаченої нормативно- правовим актом), що виразило б чітку, зрозумілу та однозначну відмову у продовженні договору оренди. При цьому, конкретна підстава повинна була виражена у наявності заборгованості у позивача зі сплати орендної плати, не здійснення страхування об`єкта оренди, наявність заборгованості зі сплати страхових платежів, тощо. Отже, відсутні підстави для висновку, що вищезазначені листи відповідача виражають чітку, зрозумілу та однозначну відмову від продовження договірних відносин оренди з орендарем та є загальними без зазначення конкретної підстави відмови у продовженні договору оренди;
- судами порушено вимоги ст. 316 ГПК України оскільки не в повній мірі враховано висновки, що містилися у постанові Верховного Суду від 16.11.2022 у цій справі, а саме: суди попередніх інстанцій під час вирішення спору не врахували вказані висновки Верховного Суду та не встановили обставини щодо: наявності усіх перелічених умов для задоволення заявленого позивачем зустрічного негаторного позову з урахуванням того, що відповідно положень до ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори та інші правочини, цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства; суди залишили поза увагою, що відповідно до п. 2 ч. 2 і ч. 5 ст. 1 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" місто Київ як столиця України є місцем розташування, зокрема, центральних органів державної влади. Столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади додаткові обов`язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав; суди першої та апеляційної інстанцій не надали жодної правової оцінки доводам відповідача щодо розміщення його як центрального органу державної влади в спірному будинку; суди не дослідили обставини щодо дотримання вимог статті 4 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" щодо здійснення столичних функцій міста Києва в частині створення належних умов для діяльності у місті Державного агентства резерву України як одного з центральних органів державної влади в разі виселення його зі спірного будинку; суди не встановили обставини щодо вчинення відповідачем усіх необхідних дій, спрямованих на виконання зазначеного обов`язку, забезпечення позивача іншими приміщеннями замість спірного будинку тощо.
Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що вказано вище.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.05.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 18.06.2024 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 12.06.2024.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 12.06.2024 від Міністерства економіки України надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому представник просить касаційну скаргу задовольнити, оскаржені судові рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким первісний позов задовольнити, а у зустрічному - відмовити.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 12.06.2024 від Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому представник вказує на помилковість доводів скаржника, та просить оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Також не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, Державне агентство резерву України звернулось до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким первісний позов задовольнити, а у зустрічному - відмовити.
В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що:
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права, зокрема, ст.ст. 86, 177, 277 ч. 5 ст. 236 ГПК України, а саме без урахування постанов Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №758/824/17, від 03.04.2019 у справі №909/68/18, від 17.08.2022 у справі №757/37126/18. Зазначені постанови Верховного Суду містять схожі висновки щодо обов`язковості для суду повного та всебічно дослідження обставин справи, доказів та аргументів сторін, що мають значення для правильного вирішення справи;
- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме ч. 3 ст. 18, ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", оскільки між сторонами склалися специфічні правовідносини щодо розміщення органу державної влади та цільове призначення спірного нерухомого майна було прямо і безпосередньо визначено постановами Кабінету Міністрів України від 16.10.1997 № 1145, від 30.06.2000 № 1041, тобто відповідачем взагалі не надано належних, документально обґрунтованих доказів зазначених у ст.19 Закону підстав для відмови у продовженні договору про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 12.06.2015 № 385-1;
- судами попередніх інстанцій не застосовано пункти 29, 142 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №483 від 03.06.2020 і висновок Верховного Суду щодо питання застосування цих норм права у подібних правовідносинах відсутній.
Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що вказано вище.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.06.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 16.07.2024 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 02.07.2024.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.06.2024 відкладено розгляд справи до 16.07.2024, а розгляд касаційних скарг Кабінету Міністрів України та Державного агентства резерву України на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 24.05.2023 у справі № 910/8467/21 об`єднано в одне касаційне провадження.
В судовому засіданні 16.07.2024 оголошено перерву у справі до 10.09.2024.
Переглянувши постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в межах підстав касаційного оскарження, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Кабінет Міністрів України у своєму рішенні посилається на те, що судами неправильно застосовано ст. 11 ЦК України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 13.10.2021 у справі № 910/18952/20, і на Київську міську раду як орган місцевого самоврядування у місті Києві покладений обов`язок з вирішення питань щодо розміщення та створення належних умов для діяльності у місті центральних органів державної влади, у тому числі Державного агентства резерву України. При цьому наведений обов`язок виникає у позивача безпосередньо з приписів закону.
Так у справі № 910/18952/20 Київська міська рада звернулась до господарського суду з позовом до Державного агентства рибного господарства України про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення відповідача з безпідставно займаного ним нежитлового будинку №45, літ. А на вул. Січових стрільців загальною площею 1321,10 м2 (далі - спірний будинок), який знаходиться у комунальній власності територіальної громади міста Києва.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.04.2021, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.07.2021, позовні вимоги задоволено.
Верховний Суд у постанові від 13.10.2021, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, відповідач посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах: правомірності прийняття судом рішення про виселення державного органу (центрального органу виконавчої влади) у разі неможливості укладення ним договору оренди займаного цим органом приміщення за недостатності у державного органу фінансування із Державного бюджету України з урахуванням положень пунктів 1, 11 статті 23 Бюджетного кодексу України.
При цьому відповідач посилався на положення ст. 4 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" та зазначав, що він вживав передбачені чинним законодавством заходи щодо недопущення виселення його зі спірного будинку, зокрема щодо збільшення видатків, тимчасового установлення орендної плати в розмірі 1 грн на рік, передачі спірного будинку до державної власності, проте позитивно зазначені питання вирішено не було.
Верховний Суд зазначив, що відповідно до положень ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Положення наведеної норми кореспондують приписам ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та ст. 321 Цивільного кодексу України.
Зокрема, у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (ст. 327 Цивільного кодексу України).
Частиною 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Відповідно до положень ч. 5 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам тощо.
Захист права власності врегульований главою 29 Цивільного кодексу України. Зокрема, захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, передбачений статтею 391 зазначеного Кодексу, згідно з якою власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У розумінні приписів наведеної норми право власності може бути порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.
Верховний Суд неодноразово (зокрема в постановах від 17.04.2018 у справі №924/623/16, від 29.08.2019 у справі №910/551/18) звертав увагу, що звернутися з передбаченим наведеною нормою негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем може бути лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.
Предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення з неправомірно займаних жилих приміщень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, накладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника).
Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення цих правомочностей.
З огляду на викладене Верховний Суд виснував, що суд апеляційної інстанції слушно послався на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 30.07.2019 у справі №926/3881/17, згідно з яким умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач щодо усунення порушень права власника (володільця).
Однак під час вирішення спору у справі № 910/18952/20 суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не встановили обставини щодо наявності усіх перелічених умов для задоволення заявленого Київською міською радою до Державного агентства рибного господарства України негаторного позову з урахуванням того, що відповідно положень до ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори та інші правочини, цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Так, суди залишили поза увагою, що відповідно до п. 2 ч. 2 і ч. 5 ст. 1 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" місто Київ як столиця України є місцем розташування, зокрема, центральних органів державної влади. Столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади додаткові обов`язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав.
Згідно з приписами п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" органи місцевого самоврядування і виконавчої влади у місті Києві забезпечують в межах своїх повноважень, визначених законами України, здійснення містом таких функцій: створення належних умов для діяльності у місті Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів державної влади, офіційних представництв іноземних держав і міжнародних організацій, установ і закладів науки, освіти, охорони здоров`я, культури і спорту, місцем розташування яких відповідно до законодавства визначено місто Київ; вирішення питань щодо розміщення центральних органів, які утворюються Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України, а також дипломатичних представництв, консульств іноземних держав та представництв міжнародних організацій в Україні.
Згідно з Положенням про Державне агентство рибного господарства України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.09.2015 за №895 (у редакції, чинній на момент звернення з позовом у справі), Державне агентство рибного господарства України (Держрибагентство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів і який реалізує державну політику у сфері рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання та відтворення водних біоресурсів, регулювання рибальства, безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства.
У подальшому протягом розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій до зазначеного Положення внесені зміни, згідно з якими слова "Міністр захисту довкілля та природних ресурсів" в усіх відмінках замінено словами "Міністр аграрної політики та продовольства", а слова "Державне агентство рибного господарства України" замінено словами "Державне агентство меліорації та рибного господарства України".
Зважаючи на викладене, наведеними положеннями Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" на Київську міську раду як орган місцевого самоврядування у місті Києві покладений обов`язок з вирішення питань щодо розміщення та створення належних умов для діяльності у місті центральних органів державної влади, у тому числі Державного агентства рибного господарства України (Державного агентства меліорації та рибного господарства України). При цьому наведений обов`язок виникає у позивача безпосередньо з приписів Закону.
Однак суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду позовних вимог Київської міської ради про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення Державного агентства рибного господарства України зі спірного будинку не надали жодної правової оцінки доводам відповідача щодо розміщення його як центрального органу державної влади в спірному будинку.
Відповідно, суди не дослідили обставини щодо дотримання вимог ст. 4 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" щодо здійснення столичних функцій міста Києва в частині створення належних умов для діяльності у місті Державного агентства рибного господарства України як одного з центральних органів державної влади в разі виселення його зі спірного будинку. Зокрема, суди не встановили обставини щодо вчинення Київською міською радою усіх необхідних дій, спрямованих на виконання зазначеного обов`язку, забезпечення відповідача іншими приміщеннями замість спірного будинку тощо.
При цьому Верховний Суд прийняв до уваги встановлені судами попередніх інстанцій обставини щодо звернення Київської міської ради до відповідача з пропозицією укласти договір оренди спірного будинку. Однак зі змісту оскаржуваних судових рішень Верховний Суд вбачав, що суди не надали належної правової оцінки доводам відповідача про невідповідність запропонованого позивачем розміру орендної плати технічному стану спірного будинку тощо, а також не з`ясували обставини щодо наявності чи відсутності між зазначеними особами переддоговірного спору щодо оренди спірного будинку.
Також суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою, не надавши жодної правової оцінки, доводам відповідача про те, що його діяльність спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства, він не міг підписати проект попереднього договору оренди у запропонованому позивачем варіанті через відсутність у кошторисі на 2020 рік видатків на оренду приміщення для центрального апарату, у зв`язку з чим звернувся до Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України як головного розпорядника бюджетних коштів з проханням збільшити відповідні видатки, а Кабінет Міністрів України, зокрема, звернувся до Голови постійної комісії Київської міської ради з питань власності з пропозицією розглянути можливість тимчасового установлення для відповідача орендної плати за спірний будинок у розмірі 1 грн на рік.
Тобто суди не дотримались вимог ст.ст. 86, 236 ГПК України щодо всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, із належним дослідженням зібраних у справі доказів.
Верховний Суд у справі № 910/8467/21 зауважує, що у розглядуваних правовідносинах також наявне таке ж спірне питання - суди обох інстанцій дійшли висновку про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення позивача із займаних ним нежитлових приміщень загальною площею 2 635,70 м2, хоча позивач є центральним органом виконавчої влади.
Так вирішення органом місцевого самоврядування і виконавчої влади у місті Києві в межах своїх повноважень питань щодо розміщення центральних органів, які утворюються Кабінетом Міністрів України, врегульовано Законом України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ, а Порядком визначається механізм передачі в оренду державного та комунального майна, включаючи особливості передачі його в оренду відповідно до положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Водночас такий обов`язок відповідача, визначений Законом України "Про столицю України - місто-герой Київ" вирішити питання забезпечення центрального органу виконавчої влади (позивача) щодо подальшого його розміщення не означає автоматичного продовження існуючого договору оренди за умов порушення його умов орендарем та за умов недосягнення згоди з істотних його умов (як у даному випадку). Відповідний обов`язок лежить у площинні недопущення відсутності розміщення відповідного органу для здійснення своєї діяльності.
В свою чергу, відповідно до ст. 327 Цивільного кодексу України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Статтею 60 цього Закону передбачено право комунальної власності та у частинах 5, 8 встановлено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, укладати договори в рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійні договори, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.
Відповідно до статей 316, 317 та 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За приписами статей 15, 16 цього Кодексу кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17 вказано, що у розумінні приписів наведеної норми право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.
Постановою Кабінету Міністрів України №1041 від 30.06.2000 "Про утворення Державного агентства з управління державним матеріальним резервом" визначено, що позивач розміщується у м. Києві по вул. Пушкінській, 28; Київській міській державній адміністрації доручено вирішити питання укладення договору оренди будинку за зазначеною адресою з позивачем, як з правонаступником Державного комітету по матеріальних резервах.
Статтею 21 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" визначено, що Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини і громадянина. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні йому.
Положенням "Про Державне агентство резерву України", затверджене постановою Кабінету Міністрів України №517 від 08.10.2014, визначено, що Державне агентство резерву України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Закон України "Про столицю України - місто-герой Київ" визначає спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті відповідно до Конституції України та законів України.
Статтею 4 вказаного Закону передбачено, що органи місцевого самоврядування і виконавчої влади у місті Києві забезпечують в межах своїх повноважень, визначених законами України, здійснення містом таких функцій, зокрема, створення належних умов для діяльності у місті Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів державної влади, офіційних представництв іноземних держав і міжнародних організацій, установ і закладів науки, освіти, охорони здоров`я, культури і спорту, місцем розташування яких відповідно до законодавства визначено місто Київ та вирішення питань щодо розміщення центральних органів, які утворюються Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України, а також дипломатичних представництв, консульств іноземних держав та представництв міжнародних організацій в Україні.
Отже, наведеною нормою передбачено, що обов`язок з вирішення питань щодо розміщення та створення належних умов для діяльності у місті центральних органів державної влади виникає у Київської міської ради в силу приписів Закону.
Водночас за змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 вказаного Кодексу).
Відповідно до ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Особливості найму (оренди) державного і комунального майна встановлюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна".
Як було встановлено судами, 12.06.2015 між Департаментом комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (орендодавець), Державним агентством резерву України (орендар) та Комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація" (підприємство) укладено договір № 385-1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду (нова редакція договору про передачу майна комунальної власності територіальної громади міста Києва в оренду від 01.06.2012 № 385), і за актом приймання-передачі нерухомого майна від 12.06.2015 орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду вказані нежилі приміщення за адресою: м. Київ, вул. Пушкінська, буд. 28/9, літ. А.
Зазначене свідчить про виконання Київською міською радою обов`язку, визначеного Законом України "Про столицю України - місто-герой Київ", з вирішення питань щодо розміщення та створення належних умов для діяльності Агентства.
При цьому питання надання державним органам у користування нерухомого комунального майна має вирішуватись на основі чинного законодавства, а будь-які пільги або особливі умови користування органами державної влади комунальним майном можуть бути встановлені виключно законом (такий же висновок міститься у постанові Верховного Суду від 10.09.2024 у справі № 910/18952/20 у справі з подібними правовідносинами), водночас судами не встановлено таких умов щодо Агентства. Також чинним законодавством не встановлено обов`язку Київської міської ради передавати Агентству безоплатно у користування нерухоме майно, яке перебуває у комунальній власності.
Відтак, висновок судів обох інстанцій про виселення позивача не є таким, що не відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 13.10.2021 у справі № 910/18952/20 щодо наявності усіх умов для задоволення заявленого негаторного позову з урахуванням того, що відповідно положень до статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори та інші правочини, а цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Обов`язок відповідача, визначений Законом України "Про столицю України - місто-герой Київ" вирішити питання забезпечення центрального органу виконавчої влади (позивача) щодо подальшого його розміщення не означає автоматичного продовження існуючого договору оренди за умов порушення його умов орендарем та за умов недосягнення згоди з істотних його умов (як у даному випадку), а відповідний статус позивача як центрального органу виконавчої влади не нівелює його обов`язків, визначених Законом та умовами договору, та не створює презумпції автоматичного продовження відповідного договору оренди за наявності порушень його умов з боку орендаря, оскільки це б призводило до нехтування положеннями Закону та ЦК України, а також умов договору, створюючи ситуацію, за якої особа, користуючись відповідним статусом, може дозволяти собі поведінку невиконання умов Закону та договору, не маючи будь-яких правомірних запобіжників щодо прояву такої.
Відтак, підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла своє підтвердження.
Оскаржуючи постанову суду апеляційної інстанції Кабінет Міністрів України також посилається на п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України та зазначає про те, що судами неправильно застосовано положення ч. 3 ст. 18 та ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в розрізі обставин щодо наявності у відповідача за первісним позовом виконати обов`язок передбачений статтею 4 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" і з цього приводу відсутній висновок Верховного Суду. Так, відповідач у своїх листах, як на підставу для відмови у продовженні договору оренди не конкретизував (не зазначив підставу, передбаченої нормативно- правовим актом), що виразило б чітку, зрозумілу та однозначну відмову у продовженні договору оренди. При цьому, конкретна підстава повинна була виражена у наявності заборгованості у позивача зі сплати орендної плати, не здійснення страхування об`єкта оренди, наявність заборгованості зі сплати страхових платежів, тощо. Отже, відсутні підстави для висновку, що вищезазначені листи відповідача виражають чітку, зрозумілу та однозначну відмову від продовження договірних відносин оренди з орендарем та є загальними без зазначення конкретної підстави відмови у продовженні договору оренди.
Колегія суддів звертає увагу, що Верховний Суд у постанові від 16.11.2022 у справі № 910/8467/21 вже вказував, що відповідно до ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019, якою визначено підстави для відмови у продовженні договору оренди, передбачено, що рішення про відмову у продовженні договору оренди може бути прийнято: 1) у випадках, передбачених статтею 7 цього Закону; 2) якщо орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача, які обґрунтовані у письмовому зверненні балансоутримувача, поданому ним орендарю; 3) якщо орендар, який бажає продовжити договір оренди майна в порядку, встановленому частиною другою статті 18 цього Закону, не надав звіт про оцінку об`єкта оренди у визначений цим Законом строк; 4) якщо орендар порушував умови договору оренди та не усунув порушення, виявлені балансоутримувачем або орендодавцем у строк, визначений у приписі балансоутримувача та/або орендодавця; 5) якщо орендар допустив прострочення сплати орендної плати на строк більше трьох місяців; 6) якщо орендар станом на дату довідки балансоутримувача, передбаченої частиною шостою статті 18 цього Закону, має заборгованість зі сплати орендної плати або не здійснив страхування об`єкта оренди, чи має заборгованість зі сплати страхових платежів.
Отже, ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено перелік підстав, за наявності яких орендодавець приймає рішення про відмову у продовженні орендарю договору оренди.
Судами попередніх інстанцій з`ясовано, що відповідач листами №062/05-19-2477 від 20.04.2021 та №062/05-19-4124 від 30.06.2021 повідомив позивача про своє рішення, що договір оренди припиняється 09.06.2021 та продовжуватися не буде.
Втім, Верховний Суд у постанові від 16.11.2022 виснував, що в цих листах, як на підставу для припинення та відмову у продовженні позивачу договору оренди, відповідач послався на ст. 764 ЦК України, ст.ст. 18, 19, 24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Статтею 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено перелік підстав, за наявності яких, орендодавець приймає рішення про відмову у продовженні орендарю договору оренди. Проте, за висновком Верховного Суду у постанові від 16.11.2022, суди залишили поза увагою те, що посилання відповідача на статтю 19 вказаного Закону було загальним, а не конкретизованим (без зазначення конкретної підстави відмови у продовженні договору оренди).
Під час нового розгляду справи судами обох інстанцій встановлено, що дійсно, листи орендодавця №062/05-19-2477 від 19.04.2021 та №062/05-19-4124 від 30.06.2021 мають лише посилання на ст. 764 ЦК України, ст.ст. 18, 19, 24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", та є неконкретизованими (без зазначення конкретної підстави відмови у продовженні договору оренди). Отже, листи орендодавця не виражають чітку, зрозумілу та однозначну відмову (наведено конкретну підставу) від продовження договірних відносин оренди з орендарем.
Водночас суди дійшли висновку, що оскільки продовження договору №385-1 від 12.06.2015 повинно відбуватися згідно з процедурою, передбаченою Законом України від 03.10.2019 №157-ІХ, яка передбачає, що спірний договір міг би бути продовженим у випадку відсутності у орендаря заборгованості зі сплати орендної плати та наявності договору страхування щодо об`єкта оренди, тоді як вказаних вимог орендарем дотримано не було, у будь-якому випадку відсутні підстави вважати договір №385-1 від 12.06.2015 продовженим на той самий строк та на тих самих умовах (в тому числі й щодо розміру орендної плати). Саме за наведених обставин суди не вбачали підстав для задоволення первісного позову Державного агентства резерву України про продовження дії договору №385-1 від 12.06.2015 на тих самих умовах і на строк, встановлений ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (не менше п`яти років).
При цьому колегія суддів Верховного Суду вважає слушними висновки судів попередніх інстанцій, що продовження договору №385-1 від 12.06.2015 повинно здійснюватись відповідно до процедури, встановленої новим законом.
Судами встановлено, що Листом № 015-97 від 19.03.2021 виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) повідомив орендаря, що у нього на опрацюванні перебуває питання продовження договору. Однак, з 01.02.2020 вступив в дію Закон України "Про оренду державного та комунального майна" та Кабінетом Міністрів України були прийняті постанови № 483 від 03.06.2020 "Деякі питання оренди державного та комунального майна" та № 820 від 12.08.2020 "Про затвердження примірних договорів оренди державного майна".
У вказаному листі було зазначено про зміну орендної ставки у розмірі 3% від вартості орендованого майна як для розміщення бюджетних установ та організацій як це передбачено п. 43 таблиці 2 Методики розрахунку орендної плати за майно територіальної громади міста Києва, яке передається в оренду, затвердженої рішенням Київради від 21.04.2015 №415/1280. Виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) просив орендаря проінформувати про погодження умов щодо розміру орендної плати або про зменшення площ орендованих приміщень.
Листом вих. №820/0/4-21 від 05.04.2021 орендар повідомив виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), що він не погоджується з зміною розміру орендної плати.
Як вказано у ч. 3 ст. 18 Закону України від 03.10.2019 №157-ІХ, договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.
При цьому, з ч. 7 ст. 18 Закону України від 03.10.2019 №157-ІХ вбачається, що договори, що продовжуються відповідно до частини другої цієї статті, продовжуються на тих самих умовах, на яких були укладені договори оренди, що продовжуються.
Судом апеляційної інстанції зазначено, що розмір орендної плати для договорів, які можуть продовжуватися (укладатися) без проведення аукціону, не визначається на рівні останньої місячної орендної плати, встановленої договором, що продовжується.
Орендар (Державне агентство резерву України) не погодився з визначеним відповідно до п. 2 ч. 7 ст. 18 Закону України від 03.10.2019 №157-ІХ розміром орендної плати.
Водночас, у ст. 9 Закону України від 03.10.2019 №157-ІХ встановлено, що стартова орендна плата за об`єкт оренди визначається згідно з Порядком передачі майна в оренду. Забороняється передавати державне або комунальне майно в безоплатне користування або позичку. Строк договору оренди не може становити менше п`яти років, крім випадків, визначених Порядком передачі майна в оренду.
Відповідно до ч. 1 т. 17 Закону України від 03.10.2019 №157-ІХ орендна плата встановлюється у грошовій формі і вноситься у строки, визначені договором.
Згідно з ч. 2 ст. 17 Закону України від 03.10.2019 №157-ІХ орендна плата визначається за результатами аукціону. У разі передачі майна в оренду без проведення аукціону орендна плата визначається відповідно до Методики розрахунку орендної плати, яка затверджується Кабінетом Міністрів України щодо державного майна та представницькими органами місцевого самоврядування - щодо комунального майна. У разі якщо представницький орган місцевого самоврядування не затвердив Методику розрахунку орендної плати, застосовується Методика, затверджена Кабінетом Міністрів України.
Орендна плата підлягає коригуванню на індекс інфляції згідно з Методикою розрахунку орендної плати. Якщо орендар отримав майно в оренду без проведення аукціону, відповідне коригування орендної плати на індекс інфляції здійснюється щомісячно (ч. 3 ст. 17 Закону України від 03.10.2019 №157-ІХ).
Відповідно до ч. 7 ст. 18 Закону України від 03.10.2019 №157-ІХ договори, що продовжуються відповідно до частини другої цієї статті, продовжуються на тих самих умовах, на яких були укладені договори оренди, що продовжуються, з урахуванням вимог цього Закону та Порядку передачі майна в оренду. Орендна плата за договором, який може бути продовжений відповідно до частини другої цієї статті, встановлюється одним із таких способів:
1) на рівні останньої місячної орендної плати, встановленої договором, що продовжується, якщо такий договір було укладено на аукціоні або конкурсі;
2) на підставі застосування чинної на момент продовження договору орендної ставки до ринкової вартості об`єкта оренди, оцінка якого має бути здійснена на замовлення орендаря в порядку, визначеному цим Законом та Методикою розрахунку орендної плати, крім випадків, коли розмір такої орендної плати є нижчим за розмір орендної плати договору, що продовжується. У такому разі орендна плата встановлюється на рівні останньої місячної орендної плати, встановленої договором, що продовжується.
Оскільки договір №385-1 від 12.06.2015 міг би бути продовженим без проведення аукціону, то орендна плата повинна була бути визначена на підставі застосування чинної на момент продовження договору орендної ставки до ринкової вартості об`єкта оренди, оцінка якого має бути здійснена на замовлення орендаря в порядку, визначеному цим Законом та Методикою розрахунку орендної плати (п. 2 ч. 7 ст. 18 Закону України від 03.10.2019 №157-ІХ).
Водночас, як вже було зазначено, орендар (Державне агентство резерву України) не погодився з визначеним відповідно до п. 2 ч. 7 ст. 18 Закону України від 03.10.2019 №157-ІХ розміром орендної плати.
Вказаних висновків скаржником не спростовано та ним не стверджується у касаційній сказі про наявність обставин неправомірного (неправильного) застосування відповідачем за первісним позовом положень Методики розрахунку орендної плати за майно територіальної громади міста Києва, яке передається в оренду, затвердженої рішенням Київради від 21.04.2015 №415/1280, та обставин неправильного зазначення у відповідному листі зміни орендної ставки у розмірі 3% від вартості орендованого майна як для розміщення бюджетних установ та організацій.
Крім того, рішення про продовження договору оренди державного майна, передбаченого частиною другою цієї статті, і рішення про відмову у продовженні договору оренди державного майна приймаються орендодавцем (ч. 4 ст. 18 Закону).
Відповідно до ч. 6 ст. 18 Закону будь-яке рішення, передбачене частиною четвертою цієї статті, приймається з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, на підставі довідки балансоутримувача, в якій зазначається інформація про:
1) наявність або відсутність заборгованості зі сплати орендної плати чи страхових платежів за договором, що продовжується, станом на дату подання довідки;
2) факти суттєвого (більше ніж на три місяці) прострочення сплати орендної плати чи інших обов`язкових за договором платежів;
3) результати перевірок, які балансоутримувач та/або орендодавець здійснювали протягом строку оренди, а також інформація про цільове призначення, за яким об`єкт оренди фактично використовувався протягом строку оренди. У разі якщо перевірками виявлено порушення умов договору оренди, зазначається інформація про вжиті орендарем заходи для припинення порушення або про те, що порушення тривало і після строку, визначеного орендодавцем або балансоутримувачем для усунення порушення. Строк на усунення виявлених порушень не може перевищувати 30 календарних днів з дати отримання орендарем відповідного припису. Порядком передачі майна в оренду можуть бути встановлені додаткові вимоги до довідки балансоутримувача та порядку її подання.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону № 157-ІХ рішення про відмову у продовженні договору оренди може бути прийнято, зокрема, якщо орендар допустив прострочення сплати орендної плати на строк більше трьох місяців; якщо орендар станом на дату довідки балансоутримувача, передбаченої частиною шостою статті 18 цього Закону, має заборгованість зі сплати орендної плати або не здійснив страхування об`єкта оренди, чи має заборгованість зі сплати страхових платежів.
За п. 134 "Порядку передачі в оренду державного та комунального майна", затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 3 червня 2020 року № 483 (надалі - Порядок) продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону або без проведення аукціону в передбачених Законом випадках.
Згідно п. 135 Порядку орендар, що має право продовжити договір оренди без проведення аукціону, звертається до орендодавця із заявою про продовження договору оренди не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди. Якщо орендар не подав заяву про продовження договору оренди у зазначений строк, то орендодавець не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку дії договору оренди повідомляє орендаря про те, що договір оренди підлягає припиненню на підставі закінчення строку, на який його було укладено, у зв`язку з тим, що орендар не подав відповідну заяву у визначений Законом строк, та про необхідність звільнення орендованого приміщення і підписання акта приймання-передачі (повернення з оренди) орендованого майна. Якщо чинний орендар має заборгованість зі сплати орендної плати, він не може звертатися із заявою про продовження договору оренди до моменту погашення ним такої заборгованості.
Відповідно до п. 175 Порядку орендар протягом десяти календарних днів з дати укладення договору оренди зобов`язаний застрахувати орендоване нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно на користь балансоутримувача, а єдиний майновий комплекс - на користь орендодавця майна на період строку дії договору оренди на суму: вартості майна відповідно до висновку про ринкову вартість (акта оцінки), визначеного відповідно до законодавства про оцінку майна, під час передачі такого майна в оренду - якщо така оцінка майна здійснювалася; або балансової вартості майна, але не менше ніж добуток місячної орендної плати за орендоване майно за договором оренди, помножений на 100, - якщо оцінка ринкової вартості такого майна не здійснювалася.
Орендар зобов`язаний постійно поновлювати договір страхування так, щоб протягом строку дії договору оренди майно було застрахованим.
За п. 178 Порядку орендодавці контролюють своєчасність укладення договорів страхування орендованого майна та у разі порушення орендарем обов`язку щодо укладення договору страхування повідомляють орендаря про розірвання договору оренди.
Судами встановлено, що згідно з довідкою балансоутримувача - КП "Київжитлоспецексплуатація", станом на 01.03.2021 у Державного агентства резерву України наявна заборгованість зі сплати орендної плати у розмірі 3,60 грн та у орендаря відсутній договір страхування.
При цьому, заборгованість зі сплати орендної плати у сумі 3,60 грн свідчить про невиконання орендарем вказаного обов`язку три роки (зважаючи на річний розмір орендної плати - 1,20 грн на рік), а невиконання обов`язку із страхування об`єкта оренди є окремою підставою для розірвання договору оренди.
Більш того, існування у орендаря заборгованості зі сплати орендної плати по Договору за 3 роки, виключає можливість звернення остатнього із заявою про продовження договору оренди до моменту погашення ним такої заборгованості, що встановлено в ч. 3 п. 135 Порядку.
Крім того, судами встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 25.01.2021 у справі № 910/18144/20, що набрало законної сили, стягнуто з Державного агентства резерву України заборгованість зі сплати орендної плати за Договором у розмірі 2,40 грн (за 2019 - 2020 роки).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.05.2022 у справі № 910/653/22 стягнуто з Державного агентства резерву України заборгованість зі сплати орендної плати у розмірі 1,20 грн за наступний період (з 1 листопада 2020 року по 31 грудень 2021 року).
Таким чином, оскільки станом на дату складання балансоутримувачем довідки (01.03.2021) та на момент звернення орендаря з проханням про продовження строку дії Договору (05.03.2021) у Державного агентства резерву України існувала заборгованість зі сплати орендної плати, а також не виконано обов`язку зі страхування об`єкта оренди, суди дійшли правильного висновку, що відповідні обставини є, в силу Закону та Порядку, підставами для прийняття орендодавцем рішення про відмову у продовженні договору оренди.
За наведеної обставини, а також зважаючи, що продовження договору здійснюється згідно з чіткою регламентованою процедурою, передбаченою Законом № 157-ІХ, та автоматичної пролонгації договорів оренди згідно норм Закону не вбачається, з урахуванням заборгованості у орендаря з орендної плати та відсутності у останнього договору страхування щодо об`єкта оренди, приймаючи до уваги, що можливість звернення орендаря, який має заборгованість із сплати орендної плати із заявою про продовження договору оренду до моменту погашення ним такої заборгованості виключається, враховуючи, що наявні у справі листи орендодавця охоплюють сутнісні правові аспекти в питаннях продовження строку дії договору з огляду як на приписи Закону та Цивільного кодексу України, так і п.п. 9.4., 9.7. договору оренди, - колегія суддів вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для продовження договору оренди на той самий строк та на тих самих умовах (в тому числі й щодо розміру орендної плати).
За вказаних висновків в цілому, апеляційним судом правомірно відхилені доводи щодо безпідставності висновків суду першої інстанцій в цій частині та, відповідно, про ненадання Департаментом комунальної власності м. Києва ВО КМР (КМДА) всупереч вимог Закону належних, документально обґрунтованих доказів зазначених у Законі підстав для відмови у продовженні договору.
Вказане також спростовує посилання позивача на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права, зокрема, ст.ст. 86, 177, 277 ч. 5 ст. 236 ГПК України, а саме без урахування постанов Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №758/824/17, від 03.04.2019 у справі №909/68/18, від 17.08.2022 у справі №757/37126/18.
Що ж до аргументів скаржників про порушення судом першої інстанції п. 29 Порядку, згідно з яким не можуть бути використані за будь-яким цільовим призначенням такі об`єкти оренди, зокрема, як нерухоме майно, в якому розміщені органи державної влади, і такі об`єкти оренди можуть використовуватися лише для розміщення відповідних закладів, та п. 142 Порядку, то скаржники помилково ототожнюють положення цього пункту з автоматичною неможливістю відмови у продовженні договору оренди орендарю, який допустив порушення його відповідних умов, і судами не встановлено зміни цільового призначення об`єкта оренди.
Колегія суддів зазначає, що відповідний статус позивача як центрального органу виконавчої влади не нівелює його обов`язків, визначених Законом та умовами договору, та не створює презумпції автоматичного продовження відповідного договору оренди.
Також Кабінет Міністрів України зазначає, що судами попередніх інстанцій безпідставно не застосовано частину п`яту, сьому статті 48 та статті 49 Бюджетного кодексу України, оскільки згідно з пунктами 9.1, 9.7 договору оренди від 12.06.2015 №385-1 строк його дії з 12.06.2015 по 10.06.2018. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Зазначені дії оформляються додатковою угодою, яка є невід`ємною частиною цього договору. Водночас, відповідачем за первісним позовом на виконання статті 4 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" не забезпечено укладання додаткової угоди щодо продовження дії договору оренди від 12.06.2015 №385-1 та, як наслідок подання його позивачем за первісним позовом до органів Казначейства України для здійснення платежів відповідно до взятих бюджетних зобов`язань, зокрема, щодо сплати позивачем за первісним позовом орендної плати. Разом з тим, не оформлення такої додаткової угоди фактично спричинило до неможливості вчинення дій щодо страхування спірного майна.
Водночас колегія суддів зазначає, що судами не встановлено обставин, що позивач намагався врегулювати відповідне питання (щодо вчасної сплати заборгованості) шляхом укладення відповідної додаткової угоди та обставини відповідної відмови відповідача, не встановлено наявності обставин відмови Казначейства України здійснювати платежі за дорученнями розпорядника бюджетних коштів та що такі доводи заявлялись позивачем під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій. Навпаки, судами встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 25.01.2021 у справі № 910/18144/20, що набрало законної сили, стягнуто з Державного агентства резерву України заборгованість зі сплати орендної плати за Договором у розмірі 2,40 грн (за 2019 - 2020 роки). Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.05.2022 у справі № 910/653/22 стягнуто з Державного агентства резерву України заборгованість зі сплати орендної плати у розмірі 1,20 грн за наступний період (з 1 листопада 2020 року по 31 грудень 2021 року). Таким чином, станом на дату складання балансоутримувачем довідки (01.03.2021) та на момент звернення орендаря з проханням про продовження строку дії договору (05.03.2021) у Державного агентства резерву України існувала заборгованість зі сплати орендної плати, а також не виконано обов`язку зі страхування об`єкта оренди.
Відтак, колегія суддів не формує висновок з вказаного питання, оскільки у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Вказаним вище також спростовуються доводи Кабінету Міністрів України про порушення судами ст. 316 ГПК України через неповне врахування висновків, що містилися у постанові Верховного Суду від 16.11.2022 у цій справі.
Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційних скарг Кабінету Міністрів України та Державного агентства резерву України і скасування оскаржених судових рішень.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржників та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції звертається до висновків, які зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. У цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржникам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційних скаргах, не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій.
За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційних скарг та залишає без змін оскаржені судові рішення, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявників касаційних скарг.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -