ОКРЕМА ДУМКА (збіжна)
судді М. В. Мазура
до постанови Великої Палати Верховного Суду
від 05 вересня 2024 року у справі 990/163/23
1. У цій справі мова йде про громадянина України (Позивача), який за повідомленням Служби безпеки України (далі - СБУ) добровільно набув громадянство російської федерації та має паспорт громадянина російської федерації. На підтвердження цього СБУ надала витяг з АС "Российский паспорт"; протокол огляду, яким зафіксовано огляд співробітником СБУ інформації на Інтернет-ресурсі "ЕГРН-ДОКУМЕНТ" (сервіс, який проводить пошук в актуальних базах мвс та фмс російської федерації та підтверджує дійсність чи недійсність паспортів російської федерації) та до якого додано скріншот сайту онлайн-сервісу перевірки дійсності паспорта рф на вказаному інтернет-ресурсі. Отримавши зазначене повідомлення СБУ, голова Державної міграційної служби України (далі - ДМС) 31 січня 2023 року затвердив подання про втрату Позивачем громадянства України у зв`язку з добровільним набуттям ним громадянства російської федерації. За результатами розгляду подання Комісією при Президентові України з питань громадянства 04 лютого 2023 року Президент України (далі - Відповідач) видав Указ № 56/20232, яким постановив вважати Позивача ( ОСОБА_1 ) таким, що втратив громадянство України.
2. Велика Палата Верховного Суду, залишивши без зміни рішення Касаційного адміністративного суду про відмову в задоволенні позову, погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що Указ №56/2023 в оспорюваній частині відповідає критеріям правомірності, наведеним у ч.2 ст. 2 КАС України.
3. Погоджуючись у цілому з таким рішенням Великої Палати, вважаю за необхідне більш детально пояснити власні мотиви (які дещо відрізняються від викладених у тексті рішення, підтриманого більшістю суддів).
4. Це не перша справа щодо оскарження Указу Президента України про припинення громадянства України, розглянута Великою Палатою. Зокрема, 30 травня 2024 року було винесено постанову у справі № 990/49/23 щодо припинення громадянина України особою, котра, як стверджувалося, добровільно набула громадянство Румунії[1] (далі для зручності - "справа № 990/49/23" або "справа про румунське громадянство") . У згаданій справі Велика Палата теж залишила без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, але в тій справі (на противагу справі щодо ОСОБА_1 ) я не погодився з рішенням більшості та мав окрему думку[2].
5. Саме тому я хочу зупинитися на відмінностях між цими справами, які для мене мали принципове значення.
6. У своїй окремій думці по справі про румунське громадянство я детально навів свої міркування щодо тощо розподілу тягаря доказування у подібних справах. Не повторюючи всі мотиви, наведу лише ключові пункти тієї окремою думки:
"11. Стаття 77 КАС передбачає:
"1. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
2. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача…".
12. Отже, правила, передбачені ч. 2 ст. 77 КАС достатньо чітко визначають особливості розподілу тягаря доказування у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень - саме останній у таких справах несе основний обов`язок доказування; саме він, у першу чергу, має довести, що оскаржене рішення було прийняте (оскаржена дія була вчинена) не просто в межах його законних чи конституційних повноважень, але й не свавільно (якщо користуватися термінологією ЄСПЛ), тобто обґрунтовано, добросовісно, розсудливо та з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення тощо (якщо говорити термінами КАС).
13. Наведене правило є розумним і відповідає основоположним принципам правової держави, де людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (статті 1, 3, 19 Конституції України). Положення ч. 2 ст. 77 КАС, так би мовити, "урівноважують" процесуальні можливості позивачів - фізичних, юридичних осіб, яким в адміністративній справі протистоїть відповідач - суб`єкт владних повноважень [2]. Проста логіка підтверджує загальну правильність тези: якщо рішення суб`єкта владних повноважень було ухвалено відповідно до принципів, викладених у ст. 2 КАС, тобто на підставі ретельної перевірки фактичних і юридичних підстав, то він не матиме складнощів у доказуванні правомірності свого рішення (дії).
14. Визнаємо, що останнє твердження являє собою дещо спрощене бачення питання щодо обов`язку доказування в названій категорії справ, адже реальне життя дещо складніше. Наприклад, не можна виключати ситуацій, коли з тих чи інших причин позивач на практиці матиме значно більше можливостей для доказування певних обставин. Тому положення ч. 2 ст. 77 КАС, звичайно, не можуть тлумачитися як такі, що повністю звільняють позивача від передбаченого ч. 1 цієї ж статті обов`язку довести ті обставини, на які він посилається. Якщо позивач стверджує, що оскаржені рішення чи дія є протиправними, і він має докази, які це підтверджують, або має реальну можливість їх отримати, то від нього можна розумно очікувати, що він надасть їх суду, адже це відповідатиме його інтересам. Тим не менше, це не означає, що суд може повністю перекласти тягар доказування в названій категорії справ на позивача - не може бути нормою практика, за якої суб`єкти владних повноважень ухвалюють (вчиняють) поспішні та необґрунтовані чи незаконні рішення (дії), які обмежують права чи інтереси людини (юридичної особи), розраховуючи на те, що саме людина (юридична особа) має витрачати час, гроші, нерви та інші ресурси на те, щоб довести свою правоту.
15. Резюмуючи викладене, загальний підхід до розподілу тягаря доказування у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень має бути таким:
1) основний обов`язок доказування в таких справах лежить на суб`єк