УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 1519/12568/2012
провадження № 51-1285км24
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі:
головуючої ОСОБА_1,
суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4,
прокурора ОСОБА_5,
захисника ОСОБА_6,
особи щодо якої закрито провадження ОСОБА_7,
розглянула в судовому засіданні касаційну скаргу прокурора ОСОБА_8, яка брала участь у суді апеляційної інстанції, на постанову Одеського апеляційного суду від 6 грудня 2023 року стосовно
ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Беленіно Белібенського району Магаданської області (російська федерація), жителя АДРЕСА_1 ),
котрого на підставі п. 3 ч. 1 ст. 49 Кримінального кодексу України (далі - КК) було звільнено від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 185 цього Кодексу, а справу щодо нього закрито у зв`язку із закінченням строків давності.
Рух провадження, короткий зміст оскарженого судового рішення та встановлені фактичні обставини
За вироком Малиновського районного суду м. Одеси від 14 липня 2022 року ОСОБА_7 було засуджено за ч. 2 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки і на підставі ч. 1 ст. 71 цього Кодексу шляхом часткового приєднання невідбутої частини покарання за вироком Комінтернівського районного суду Одеської області від 27 жовтня 2011 року призначено остаточний захід примусу - позбавлення волі на строк 4 роки 1 місяць. Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК засудженому в строк покарання зараховано попереднє ув`язнення з 22 по 25 травня 2012 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.
ОСОБА_7 було визнано винним у вчиненні повторно крадіжки за обставин, викладених у вироку.
Як установив суд, у період із квітня до 21 травня 2012 року, перебуваючи у квартирі АДРЕСА_2, раніше судимий за ч. 2 ст. 185 КК ОСОБА_7 таємно викрав належне ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 майно, завдавши потерпілим матеріальної шкоди в розмірі 1600, 2800, 11 900 грн відповідно.
Справа розглядалась за правилами Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року).
Одеський апеляційний суд постановою від 6 грудня 2023 року скасував вирок і на підставі п. 3 ч. 1 ст. 49 КК звільнив ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 185 цього Кодексу, а кримінальну справу закрив у зв`язку із закінченням строків давності.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_8 просить скасувати на підставах, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року, згадану постанову від 6 грудня 2023 року і направити справу на новий апеляційний розгляд. Суть доводів скаржниці зводиться до того, що апеляційний суд істотно порушив норми процесуального права і неправильно застосував кримінальний закон, адже при здійсненні провадження не врахував приписів статей 7-1, 11-1, 280 КПК 1960 року, факту вчинення ОСОБА_7 крадіжки у квітні 2015 року, перебування останнього в розшуку загалом 6 років 5 місяців 6 днів, звідси, і переривання перебігу давності, яка має обчислюватися з квітня 2015 року та її строк не закінчився. Тому прокурор вважає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував п. 3 ч. 1 ст. 49 КК і неправомірно звільнив ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності.
Учасникам касаційного розгляду було належним чином повідомлено про його дату, час та місце, клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.
Позиції учасників судового провадження
У суді касаційної інстанції прокурор підтримав подану касаційну скаргу, ОСОБА_7 та його захисник заперечили обґрунтованість вимог сторони обвинувачення.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінальної справи та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року підставами для скасування або зміни вироку, ухвали, постанови є істотне порушення кримінально-процесуального закону, неправильне застосування кримінального закону, невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність цих підстав суд касаційної інстанції керується статтями 370-372 КПК 1960 року.
За змістом ст. 377 КПК 1960 року в постанові апеляційного суду мають бути наведені докладні мотиви ухваленого рішення.
Частиною 2 ст. 11-1 КПК 1960 року встановлено, що суд у судовому засіданні за наявності підстав, передбачених ч. 1 ст. 49 КК, закриває кримінальну справу у зв`язку із закінченням строків давності у випадках, коли вона надійшла до суду з обвинувальним висновком.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 49 КК передбачено, що особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею нетяжкого злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло 5 років.
Згідно з правилами частин 2, 3 вказаної статті перебіг давності зупиняється, якщо особа, котра вчинила злочин, ухилилася від досудового слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з`явлення особи із зізнанням або її затримання. Водночас такий перебіг переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах 1, 2 цієї статті строків особа вчинила новий злочин, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 2 років.
При ухваленні рішення щодо ОСОБА_7 суд апеляційної інстанції не додержав наведених вимог закону.
Ця справа, як убачається з її матеріалів, 12 серпня 2012 року надійшла на розгляд до Малиновського районного суду м. Одеси. Слідчими органами ОСОБА_7 обвинувачувався у вчиненні в період із квітня до травня 2012 року злочину середньої тяжкості (нетяжкого злочину), передбаченого ч. 2 ст. 185 КК. За наслідком розгляду справи суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність пред`явленого обвинувачення, а тому 14 липня 2022 року засудив ОСОБА_7 .
Разом із цим упродовж розгляду справи місцевий суд неодноразово оголошував підсудного в розшук, ухвалюючи відповідні постанови від 5 вересня 2013 року, 28 вересня 2016 року та 2 березня 2017 року.
Також суди попередніх інстанцій установили той факт, що у квітні 2015 року ОСОБА_7 вчинив новий злочин, передбачений ч. 2 ст. 185 КК, за який він був засуджений вироком Суворовського районного суду м. Одеси від 4 березня 2016 року.
Звільняючи ОСОБА_7 від кримінальної відповідальності і закриваючи справу у зв`язку із закінченням строків давності, суд апеляційної інстанції виходив із того, що з квітня 2015 року (часу вчинення вказаною особою нового злочину) минуло більше 5 років, тобто строк, установлений у п. 3 ч. 1 ст. 49 КК. Своє рішення апеляційний суд мотивував тим, що ОСОБА_7 фактично ухилявся від суду лише з 5 вересня 2013 року (дата оголошення у розшук) до 17 жовтня 2015 року (дата фактичного затримання), його місце перебування з 17 жовтня 2015 року до 2 березня 2017 року було відоме, а факт ухилення з 2 березня 2017 року до 22 січня 2021 року матеріалами справи не підтверджено.
Проте з указаною позицією не можна погодитися, адже її належним чином не вмотивовано, а висновок у постанові про непідтвердження факту ухилення ОСОБА_7 від суду не узгоджується з наявними в справі даними.
За матеріалами справи, підсудний на момент вчинення нового злочину у квітні 2015 року (коли перебіг строків давності перервався) перебував у розшуку, 17 жовтня 2015 року його затримали і він був під вартою до 7 грудня 2015 року. Однак після звільнення ОСОБА_7 у судові засідання, призначені на 14 квітня, 19 травня, 8 липня, 4 серпня та 28 вересня 2016 року знову не прибув, про зміну місця проживання і причини неявки суд не повідомив, за місцем проживання був відсутнім, і зі слів сусідів, тривалий час там не з`являвся. Такі дії підсудного зумовили повторне оголошення його в розшук 28 вересня 2016 року, з урахуванням виправленої 2 березня 2017 року описки (т. 2, а.с. 4-40). Отже, посилання апеляційного суду на те, що місце перебування ОСОБА_7 у період до 2 березня 2017 року було відоме, суперечить змісту відповідного процесуального рішення.
Не є переконливою і теза апеляційного суду про відсутність у справі даних на підтвердження факту умисного вчинення ОСОБА_7 будь-яких дій, спрямованих на ухилення від суду після 2 березня 2017 року.
Згідно з постановою про обрання міри запобіжного заходу від 25 травня 2012 року та підпискою про невиїзд від цієї ж дати ОСОБА_7 зобов`язувавсяне відлучатися із зареєстрованого місця проживання - АДРЕСА_1 без дозволу правоохоронних органів та суду і з`являтися за першою ж їхньою вимогою (т. 1, а.с. 31,32). Надані стороною захисту відомості, на які послався апеляційний суд, щодо перебування ОСОБА_7 2 травня 2017 року - 13 серпня 2018 року в реабілітаційному центрі в м. Боярці Київської області, 1 січня - 1 жовтня 2019 року та 1 січня - 31 грудня 2020 року - у містах Києві й Вінниці, з 1 січня 2021 року - у центрі соціально-психологічної допомоги (м. Одеса), не можуть безспірно свідчити про неухилення особи від суду, оскільки в передбачений законом спосіб ОСОБА_7 не повідомляв суд про своє перебування у згаданих місцях.
З огляду на викладене застосування до ОСОБА_7 інституту давності є сумнівним, суперечить точному змісту положень ст. 49 КК, про що слушно йдеться в касаційній скарзі.
Крім того, під час апеляційного перегляду прокурор акцентував на тому, що на розгляді Комінтернівського районного суду Одеської області перебуває провадження за обвинуваченням ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 190, ч. 3 ст. 185 КК. Наразі останнього за вироком зазначеного суду від 8 липня 2024 року, який набрав законної сили, було визнано винуватим у вчиненні в період з 5 по 20 січня 2021 року крадіжок, поєднаних із проникненням у житло, і засуджено за ч. 3 ст. 185 КК.
За таких обставин оспорювану постанову апеляційного суду не можна залишити в силі, це рішення підлягає скасуванню на підставах, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року, а справа - направленню на новий апеляційний розгляд.
Тому подану прокурором касаційну скаргу необхідно задовольнити.
Під час нового апеляційного розгляду суду належить врахувати наведене і прийняти справедливе рішення, яке відповідатиме вимогам закону.
Керуючись статтями 394-396 КПК 1960 року, п. 15 розділу ХІ "Перехідні положення" КПК (у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII), колегія суддів