ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 242/3831/19
провадження № 61-5116св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
заявник (боржник) - ОСОБА_1 ;
суб`єкт оскарження - приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Резніков Олександр Григорович;
заінтересована особа (стягувач) - ОСОБА_2 ;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бойка Олексія Ігоровича на ухвалу Селидівського міського суду Донецької області від 10 серпня 2020 року у складі судді Хацько Н. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2024 року у складі колегії суддів: Корчистої О. І., Агєєва О. В., Кішкіної І. В.
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст скарги
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на неправомірні дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Резнікова О. Г. (далі - приватний виконавець Резніков О. Г.), постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 від 07 травня 2020 року з примусового виконання рішення Селидівського міського суду Донецької області від 27 грудня 2019 року у справі № 242/3831/19 та подальших постанов, винесених в межах вказаного виконавчого провадження.
В обґрунтування скарги ОСОБА_1 зазначила, що 14 травня 2020 року за адресою свого проживання: АДРЕСА_1, вона отримала копію постанови приватного виконавця Резнікова О. Г. про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 від 07 травня 2020 року з примусового виконання рішення Селидівського міського суду Донецької області від 27 грудня 2019 року у справі № 242/3831/19, а також постанову про стягнення з боржника основної винагороди від 07 травня 2020 року та постанову про об`єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження від 07 травня 2020 року, якою виконавче провадження № НОМЕР_1 разом з виконавчим провадженням № НОМЕР_3 об`єднано у зведене у виконавче провадження № НОМЕР_2.
ОСОБА_1 вважає, що дії приватного виконавця щодо винесення вищевказаних постанов є неправомірними, оскільки ним було прийнято до виконання виконавчий документ, місце виконання якого не відноситься до його виконавчого округу. Зокрема, місце проживання ОСОБА_1 та квартира, яка належить їй на праві власності знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, тоді як повноваження приватного виконавця Резнікова О. Г. розповсюджуються лише на виконавчий округ міста Києва.
Враховуючи вищенаведене, ОСОБА_1 просила визнати неправомірними дії приватного виконавця Резнікова О. Г. щодо відкриття 07 травня 2020 року виконавчого провадження № НОМЕР_1 за заявою ОСОБА_2 про примусове виконання виконавчого листа № 242/3831/19, виданого 05 березня 2020 року Селидівським міським судом Донецької області, та визнати неправомірними і зобов`язати скасувати винесені в межах виконавчого провадження постанову про об`єднання виконавчих провадження у зведене виконавче провадження від 07 травня 2020 року і постанову про стягнення з боржника основної винагороди від 07 травня 2020 року.
Короткий зміст судових рішень
Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 10 серпня 2020 року відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 в частині визнання неправомірними дій приватного виконавця Резнікова О. Г. щодо відкриття 07 травня 2020 року виконавчого провадження № НОМЕР_1 за заявою ОСОБА_2 про примусове виконання виконавчого листа № 242/3831/19, виданого 05 березня 2020 року Селидівським міським судом Донецької області, та в частині визнання неправомірною і зобов`язання скасувати постанову про об`єднання виконавчих провадження у зведене виконавче провадження від 07 травня 2020 року. Провадження у справі за скаргою ОСОБА_1 в частині вимог щодо визнання неправомірною та зобов`язання приватного виконавця Резнікова О. Г. скасувати постанову про стягнення з боржника основної винагороди від 07 травня 2020 року закрито. Роз`яснено скаржнику, що заявлені в цій частині вимоги, підлягають вирішенню у порядку адміністративного судочинства до відповідного окружного адміністративного суду.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що в діях приватного виконавця відсутні ознаки неправомірності під час відкриття ним виконавчого провадження та об`єднання виконавчих проваджень у зведене.
Вимоги щодо зобов`язання скасувати постанову про стягнення основної винагороди підлягають вирішенню у порядку адміністративного судочинства у відповідному окружному адміністративному суді.
Постановою Донецького апеляційного суду від 16 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Селидівського міського суду Донецької області від 10 серпня 2020 року скасовано. Визнано неправомірними дії приватного виконавця щодо відкриття ним 07 травня 2020 року виконавчого провадження № НОМЕР_1 за заявою ОСОБА_2 із примусового виконання виконавчого листа № 242/3831/19, виданого 05 березня 2020 року Селидівським міським судом Донецької області. Визнано неправомірними та зобов`язано приватного виконавця скасувати винесені в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1: постанову про стягнення із боржника основної винагороди від 07 травня 2020 року; постанову про об`єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження від 07 травня 2020 року.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що приватний виконавець усупереч статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" прийняв до виконання виконавчий документ не за місцем проживання, перебування боржника або за місцезнаходженням його майна.
Додатковою постановою Донецького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року із приватного виконавця на користь ОСОБА_1 стягнуто судовий збір у розмірі 420,40 грн, сплачений при поданні апеляційної скарги.
Додаткове судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що за подання апеляційної скарги на ухвалу Селидівського міського суду Донецької області від 10 серпня 2020 року ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 420,40 грн. Оскільки постановою Донецького апеляційного суду від 16 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, однак не вирішено питання щодо розподілу судових витрат, тому відповідно до статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з приватного виконавця Резнікова О. Г. на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги.
24 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Донецького апеляційного суду із заявою про ухвалення додаткового рішення у цій справі, в якій просила стягнути з приватного виконавця Резнікова О. Г. на її користь витрати на правову допомогу у розмірі 32 109,40 грн.
Ухвалою Донецького апеляційного суду від 25 лютого 2021 року заяву ОСОБА_1 про прийняття додаткового рішення щодо розподілу витрат на правничу допомогу залишено без розгляду.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що постанова Донецького апеляційного суду була прийнята 16 грудня 2020 року, а заява про ухвалення додаткового рішення подана 24 грудня 2020 року, тобто після спливу п`яти днів із моменту ухвалення рішення суду.
Постановою Верховного Суду від 30 листопада 2022 року касаційну скаргу представника приватного виконавця Резнікова О. Г. - адвоката Бугая Д. В. задоволено частково. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Донецького апеляційного суду від 25 лютого 2021 року та постанову цього суду від 16 грудня 2020 року скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Судове рішення суду касаційної інстанції мотивоване тим, що судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що у виконавчому листі № 242/3831/19, виданому 05 березня 2020 року Селидівським міським судом Донецької області, вказані відомості про адресу місця проживання боржника ОСОБА_1 : АДРЕСА_3 . Ця сама адреса зазначена ОСОБА_1 у борговій розписці як її адреса проживання.
Відповідно до даних Єдиного реєстру приватних виконавців України виконавчим округом приватного виконавця Резнікова О. Г. є місто Київ, тобто вказана у виконавчому листі адреса місця проживання боржника територіально відноситься до підпорядкованого приватному виконавцю Резнікову О. Г.
Наявність зареєстрованого місця проживання боржника не є підтвердженням того, що особа на день відкриття виконавчого провадження проживає саме за зареєстрованою адресою, однак у випадку, якщо особа не повідомила іншого, саме цю адресу, з урахуванням приписів частини десятої статті 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", необхідно враховувати під час вирішення питання про відкриття виконавчого провадження відповідно до вимог частини другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження". Крім того, таке трактування частини другої статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" відповідатиме також принципу юридичної визначеності, який є елементом верховенства права.
Місце виконання виконавчого документа на стадії вирішення питання про відкриття виконавчого провадження визначається не приватним виконавцем, а відомостями, що містить виконавчий документ, складений та виданий уповноваженою на те особою, в якому, серед іншого, зазначається місце проживання боржника. Саме на підставі таких відомостей приватний виконавець вирішує питання про відкриття виконавчого провадження.
Разом із тим, апеляційний суд не дав належної оцінки відомостям, що містяться у виконавчому листі щодо місця проживання боржника (станом на момент винесення приватним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження), а також не звернув увагу на те, що після подачі скарги на неправомірні дії та постанову приватного виконавця Резнікова О. Г. постановою Донецького апеляційного суду від 18 червня 2020 року рішення Селидівського міського суду Донецької області від 27 грудня 2019 року скасовано в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики. Тобто судове рішення, на підставі якого видано виконавчий лист, скасовано.
Крім того, при вирішенні питання про залишення без розгляду заяви про ухвалення додаткового рішення та стягнення витрат на правничу допомогу, поза увагою апеляційного суду залишилося те, що в апеляційній скарзі ОСОБА_1, керуючись правом, наданим статтями 43, 141, 246 ЦПК України, зазначила суду про те, що протягом 5 днів із моменту прийняття постанови надасть суду належні і допустимі докази, зокрема детальний опис виконаних робіт та наданих послуг. Вказані дії були вчинені 21 грудня 2020 року із дотримання процесуальних строків (надано детальний опис наданих послуг, а також акт прийому-передачі наданих послуг). Отже, апеляційний суд, не врахувавши вимог статей 141, 260, 270, 382 ЦПК України, безпідставно залишив заяву без розгляду.
Розпорядженням Голови Верховного Суду від 22 липня 2022 року № 40 "Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану" відповідно до частини сьомої статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", з урахуванням неможливості судами здійснювати правосуддя під час воєнного стану, змінено територіальну підсудність справ Донецького апеляційного суду на Дніпровський апеляційний суд.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Селидівського міського суду Донецької області від 10 серпня 2020 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні належать до юрисдикції адміністративних судів. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 381/2126/18 (провадження № 14-324цс19), від 11 вересня 2019 року у справі № 925/138/18 (провадження № 12-74гс19), від 02 жовтня 2019 року у справі № 753/22823/18-ц (провадження № 14-425цс18) та від 16 жовтня 2019 року у справі № 1940/1957/18 (провадження № 11-608апп19).
Тому апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що вимоги скарги ОСОБА_1 щодо визнання неправомірною та зобов`язання приватного виконавця скасувати постанову про стягнення з боржника основної винагороди від 07 травня 2020 року підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства у відповідному окружному адміністративному суді.
Оскільки виконавчим округом приватного виконавця Резнікова О. Г. є місто Київ, тобто вказана у виконавчому листі адреса місця проживання боржника територіально відноситься до підпорядкованого приватному виконавцю Резнікову О. Г., то місцевий суд дійшов правильного висновку про відсутність в діях приватного виконавця ознак неправомірності під час відкриття ним виконавчого провадження № НОМЕР_1 за виконавчим листом № 242/3831/19, виданим 05 березня 2020 року Селидівським міським судом Донецької області та об`єднання виконавчих проваджень у зведене.
Доводи апеляційної скарги про помилковість висновку суду першої інстанції про те, що Закон України "Про виконавче провадження" та Інструкція з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкція № 512/5), не зобов`язує приватного виконавця перевіряти інформацію щодо місця проживання боржника під час відкриття виконавчого провадження а лише зобов`язує стягувача при поданні заяви про примусове виконання рішення із іншою адресою місця проживання, ніж та що зазначена у виконавчому документі, подати докази проживання боржника за іншою адресою, апеляційний суд не взяв до уваги, виходячи з того, що вказані доводи зводяться до особистого трактування скаржником норм Закону України "Про виконавче провадження".
Також апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги про те, що виконавцю було відомо, що станом на 07 травня 2020 року ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_2 та про те, що все належне боржнику ОСОБА_1 нерухоме майно знаходиться у Київській області, оскільки на стадії вирішення питання про відкриття виконавчого провадження місце виконання виконавчого документа визначається не приватним виконавцем, а відомостями, що містить виконавчий документ, складений та виданий уповноваженою на те особою, в якому, серед іншого, зазначається місце проживання боржника. Саме на підставі таких відомостей приватний виконавець вирішує питання про відкриття виконавчого провадження.
Також апеляційний суд вважав, що вимога скаржника про скасування постанови про об`єднання виконавчих проваджень у зведене, не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, оскільки згідно з пунктом 15 розділу ІІІ Інструкції № 512/5 об`єднання виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника у зведене виконавче провадження та приєднання виконавчого провадження до зведеного виконавчого провадження здійснюється приватним виконавцем у порядку, визначеному пунктом 14 цього розділу.
При цьому, колегією суддів апеляційного суду враховано, що після подання в травні 2020 року скарги на неправомірні дії та постанову приватного виконавця Резнікова О. Г., постановою Донецького апеляційного суду від 18 червня 2020 року рішення Селидівського міського суду Донецької області від 27 грудня 2019 року скасовано в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики, тобто судове рішення, на підставі якого видано виконавчий лист, скасовано. Однак скаржник ОСОБА_1, як особа, права якої, на її переконання, були порушені діями приватного виконавця, звернулася зі скаргою на дії приватного виконавця коли вказане судове рішення, на підставі якого видано виконавчий лист, було чинним, тому суд надав оцінку діям приватного виконавця щодо винесення постанови про відкриття виконавчого провадження в межах скарги ОСОБА_1, і саме з підстав того, що постанова про відкриття виконавчого провадження винесена не за місцем проживання боржника.
Оскільки скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню, то відповідно до положень статті 141 ЦПК України подана нею 24 грудня 2020 року до апеляційного суду заява про стягнення з приватного виконавця Резнікова О. Г. витрат на правничу допомогу у розмірі 32 109,40 грн та судового збору у розмірі 420 грн також задоволенню не підлягає.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
08 квітня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бойко О. І. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Селидівського міського суду Донецької області від 10 серпня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким скаргу ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі.
Касаційна скарга подана на підставі пунктів 3, 4 частини другої статті 389, пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України та обґрунтована тим, що наразі відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах і справу розглянуто за відсутності ОСОБА_1, належним чином не повідомленої про дату, час і місце судового засідання.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Селидівського міського суду Донецької області.
17 червня 2024 року справа № 242/3831/19 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Бойка О. І. мотивована тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин норми статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" щодо обов`язку приватного виконавця перевіряти місце проживання боржника при вирішенні питання про відкриття виконавчого провадження. При цьому висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права саме у подібних правовідносинах відсутній.
Суди попередніх інстанцій не врахували, що постановою Донецького апеляційного суду від 18 червня 2020 року та окремою ухвалою цього суду від 18 червня 2020 року, які залишені без змін постановою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року, було встановлено преюдиційний факт грубого порушення судом першої інстанції норм процесуального права при винесенні рішення Селидівського міського суду Донецької області від 27 грудня 2019 року у справі № 242/3831/19, на виконання якого 05 березня 2020 року був виданий виконавчий лист, відкриття виконавчого провадження за яким оскаржується ОСОБА_1 .
Так, зазначеними судовими рішеннями, які набрали законної сили, встановлено, що рішення Селидівського міського суду Донецької області від 27 грудня 2019 року у справі № 242/3831/19 було ухвалено без залучення ОСОБА_1 до участі у справі як співвідповідача, а також за відсутності належного повідомлення її про розгляд справи. Тобто суд розглянув справу без участі ОСОБА_1, а позивач свідомо ввів в оману суд щодо адреси місця проживання ОСОБА_1, внаслідок чого у виконавчому листі вказано неправильну адресу місця проживання ОСОБА_1 і приватний виконавець Резніков О. Г. не мав достатніх підстав для відкриття виконавчого провадження.
Крім того, приватний виконавець Резніков О. Г. був достеменно обізнаний, що зареєстроване та фактичне місце проживання боржника ОСОБА_1 знаходиться поза межами його виконавчого округу (місто Київ), що боржник ОСОБА_1 не має майна в місті Києві. Тому дії та постанова від 07 травня 2020 року приватного виконавця Резнікова О. Г. про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 242/3831/19, виданого 05 березня 2020 року Селидівським міським судом Донецької області, мали бути визнані судом апеляційної інстанції неправомірними, та такими, що порушують права боржника ОСОБА_1 . У зв`язку з цим мали бути визнані неправомірними й усі наступні рішення (постанови), винесені приватним виконавцем в межах неправомірно відкритого виконавчого провадження № НОМЕР_1, а саме постанова про стягнення з боржника основної винагороди від 07 травня 2020 року та постанова про об`єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження від 07 травня 2020 року.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
10 червня 2024 року представник приватного виконавця Резнікова О. Г. - адвокат Самойленко А. В. подав до Верховного Судувідзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 27 грудня 2019 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_1 про стягнення заборгованості. Стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти за договором позики, на виконання якого були надані розписки від 26 квітня 2007 року та 01 січня 2009 року, у розмірі 5 671 583,70 грн та судові витрати у розмірі 19 605 грн (по 9 802,50 грн з кожного боржника).
05 березня 2020 року Селидівським міським судом Донецької області видано виконавчий лист № 242/3831/19 про солідарне стягнення з ОСОБА_4, ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошових коштів за договором позики, на виконання якого надані розписки від 26 квітня 2007 року та 01 січня 2009 року, у розмірі 5 671 583,70 грн. У відомостях про адресу місця проживання боржника ОСОБА_1 зазначено: АДРЕСА_3 .
06 травня 2020 року стягувач ОСОБА_2 звернувся до приватного виконавця Резнікова О. Г. із заявою про примусове виконання вищевказаного виконавчого листа № 242/3831/19, в якій зазначено місце проживання боржника: АДРЕСА_3 .
Постановою приватного виконавця Резнікова О. Г. від 07 травня 2020 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 за виконавчим листом № 242/3831/19, виданим 05 березня 2020 року Селидівським міським судом Донецької області, про солідарне стягнення з ОСОБА_4, ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошових коштів за договором позики, на виконання якого були надані розписки від 26 квітня 2007 року та 01 січня 2009 року, у розмірі 5 671 583,70 грн. У відомостях про адресу місця проживання боржника ОСОБА_1 зазначено: АДРЕСА_3 .
Постановою приватного виконавця Резнікова О. Г. від 07 травня 2020 року стягнуто з боржника ОСОБА_1 основну винагороду у сумі 567 158,37 грн.
07 травня 2020 року стягувач ОСОБА_2 звернувся до приватного виконавця Резнікова О. Г. із заявою про об`єднання виконавчих проваджень № НОМЕР_3 та № НОМЕР_1.
Постановою приватного виконавця Резнікова О. Г. від 07 травня 2020 року виконавче провадження № НОМЕР_3 з примусового виконання виконавчого листа № 242/3822/19, виданого 05 березня 2020 року Селидівським міським судом Донецької області, зупинено.
Постановою приватного виконавця Резнікова О. Г. від 07 травня 2020 року виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 242/3831/19, виданого 05 березня 2020 року Селидівським міським судом Донецької області зупинено.
Постановою приватного виконавця Резнікова О. Г. від 07 травня 2020 року об`єднано виконавчі провадження № НОМЕР_3, № НОМЕР_1 у зведене виконавче провадження № НОМЕР_2.
За інформацією з Державного реєстру речових прав № 204118890 від 13 березня 2020 року ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_2 .
Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань підтверджено, що ОСОБА_1 зареєстрована як фізична особа-підприємець за адресою: АДРЕСА_2 .
Постановою Донецького апеляційного суду від 18 червня 2020 року рішення Селидівського міського суду Донецької області від 27 грудня 2019 року скасовано в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики, на виконання якого були надані розписки від 26 квітня 2007 року та 01 січня 2009 року, у розмірі 5 671 583,70 грн, а також стягнення судових витрат у розмірі 9 802,50 грн. У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договорами позики відмовлено та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 14 407,50 грн.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 27 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо розгляду скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 3, 4 частини другої статті 389ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Бойка О. І. не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував у своїх рішеннях, що "право на суд" було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", № 18357/91).
Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції.
Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.
ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах "Горнсбі проти Греції" від 19 березня 1997 року, "Ясіун`єне проти Литви" від 06 березня 2003 року, "Руйану проти Румунії" від 17 червня 2003 року, "Півень проти України" від 29 червня 2004 року).
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.
Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
Відповідно до абзацу першого частини першої статті 431 ЦПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.
Статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
За приписами статті 23 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" у Єдиному реєстрі приватних виконавців України містяться відомості про виконавчий округ, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність.
Відповідно до частини першої статті 13 Закону України "Про виконавче провадження" під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Відповідно до частини першої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця також можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Рішення, дії та бездіяльність начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, можуть бути оскаржені до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня (абзац перший частини третьої статті 74 Закону України "Про виконавче провадження").
Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Відповідно до частин другої, третьої статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Пунктом 5 частини першої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди є виконавчими документами.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19) вказано, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.
До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження № 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі № 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 758/201/17 (провадження № 14-468цс19), і підстав для відступлення від неї не вбачається.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 382/389/17 (провадження № 11-1009апп19) зазначено, що імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.
До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 6 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18) та у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18)".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 229/1026/21 (провадження № 14-205цс21) вказано, що оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень судів, за винятком рішень щодо виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу здійснюється до суду, який ухвалив судове рішення. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень інших органів, у тому числі щодо виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні, здійснюється до судів адміністративної юрисдикції.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово робила висновок про те, що спір з приводу оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, прийнятої під час дії Закону України "Про виконавче провадження", підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, було видано виконавчий документ, що знаходився на примусовому виконанні у державного виконавця".
Суд закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про закриття провадження у справі в частині вимог скарги ОСОБА_1 про визнання неправомірною та зобов`язання приватного виконавця скасувати постанову про стягнення з боржника основної винагороди від 07 травня 2020 року, оскільки такі вимоги підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства у відповідному окружному адміністративному суді.
Статтею 24 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу.
Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника.
Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.
Виконання рішення, яке зобов`язує боржника вчинити певні дії, здійснюється виконавцем за місцем вчинення таких дій.
Виконавець має право вчиняти виконавчі дії щодо звернення стягнення на доходи боржника, виявлення та звернення стягнення на кошти, що перебувають на рахунках боржника у банках чи інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах на території, на яку поширюється юрисдикція України.
У разі необхідності проведення перевірки інформації про наявність боржника чи його майна або про місце роботи на території, на яку не поширюється компетенція державного виконавця, державний виконавець доручає проведення перевірки або здійснення опису та арешту майна відповідному органу державної виконавчої служби.
Порядок надання доручень, підстави та порядок вчинення виконавчих дій на території, на яку поширюється компетенція іншого органу державної виконавчої служби, передачі виконавчих проваджень від одного органу державної виконавчої служби до іншого, від одного державного виконавця до іншого визначаються Міністерством юстиції України.
Для проведення перевірки інформації про наявність боржника чи його майна або про місце роботи в іншому виконавчому окрузі приватний виконавець має право вчиняти такі дії самостійно або залучати іншого приватного виконавця на підставі договору про уповноваження на вчинення окремих виконавчих дій, типова форма якого затверджується Міністерством юстиції України.
За приписами статті 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" місце перебування - житло або спеціалізована соціальна установа для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, у якому особа, яка отримала довідку про звернення за захистом в Україні, проживає строком менше шести місяців на рік або отримує соціальні послуги; місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.
Згідно з частиною другою статті 25 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ.
За приписами статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема за заявою стягувача про примусове виконання рішення. У заяві про примусове виконання рішення стягувач має право зазначити відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок боржника, місце роботи чи отримання ним інших доходів, конкретне майно боржника та його місцезнаходження тощо), рахунки в банківських установах для отримання ним коштів, стягнутих з боржника, а також зазначає суму, яка частково сплачена боржником за виконавчим документом, за наявності часткової сплати.
Пунктом 3 частини першої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що у виконавчому документі зазначаються повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та, за наявності, по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб), дата народження боржника - фізичної особи;
У виконавчому документі можуть зазначатися інші дані (якщо вони відомі суду чи іншому органу (посадовій особі), що видав виконавчий документ), які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення, зокрема місце роботи боржника - фізичної особи, місцезнаходження майна боржника, реквізити рахунків стягувача і боржника, номери їх засобів зв`язку та адреси електронної пошти (абзац дев`ятий частини першої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження").
Відповідно до пункту 10 частини четвертої статті 4 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо виконавчий документ пред`явлено не за місцем виконання або не за підвідомчістю.
Згідно з частиною першою статті 28 Закону України "Про виконавче провадження" копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження (далі - документи виконавчого провадження) доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур`єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев`ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною у виконавчому документі.
Документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місцезнаходження документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження.
З аналізу норм Закону України "Про виконавче провадження", зокрема статей 13, 18, 26, 36, 48, вбачається, що виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення під час здійснення виконавчого провадження, тобто після прийняття виконавчого документа до виконання та після відкриття виконавчого провадження. Перевірка майнового стану боржника (стану рахунків боржника у банках), розшук боржника та/або його майна, зокрема грошових коштів боржника, здійснюється у вже відкритому виконавчому провадженні.
Водночас на стадії відкриття виконавчого провадження виконавець повинен пересвідчитися, зокрема, чи відповідають виконавчий документ і заява про його виконання вимогам Закону України "Про виконавче провадження", чи надано всі документи, наявність/відсутність підстав для повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08 липня 2022 року у справі № 908/309/21, від 31 травня 2023 року у справі № 910/6104/21.
Закон України "Про виконавче провадження" є Законом, який регулює порядок вчинення виконавчих дій, Інструкція № 512/5 визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню.
Згідно з пунктом 10 розділу ІІІ Інструкції № 512/5 місце виконання рішення визначається відповідно до вимог, встановлених статтею 24 Закону України "Про виконавче провадження".
В пункті 3 розділу ІІІ Інструкції № 512/5 вказано, що у разі пред`явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця за місцем проживання чи перебування боржника - фізичної особи, місцезнаходженням боржника - юридичної особи, адреса якого відрізняється від адреси, зазначеної у виконавчому документі, до заяви про примусове виконання рішення стягувач має додати документ / копію документа, який підтверджує, що місцезнаходженням боржника - юридичної особи або адресою проживання чи перебування боржника - фізичної особи є територія, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або територія виконавчого округу приватного виконавця.
Передбачена цією нормою необхідність стягувача додати до заяви докази проживання чи перебування боржника за адресою відмінною від тієї, що зазначена в виконавчому документі обумовлена необхідністю обґрунтування та доведення стягувачем виконавцю такого критерію як місце проживання чи перебування боржника.
Таким чином, лише у разі наявності у стягувача інформації, що адреса проживання чи перебування боржника є відмінною від тієї, що зазначена в виконавчому документі, на стадії вирішення питання про відкриття виконавчого провадження за таким критерієм як проживання чи перебування боржника виконавець має дослідити цей критерій на предмет достатності документів на підтвердження того, що адресою проживання чи перебування боржника - фізичної особи є територія, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або територія виконавчого округу приватного виконавця.
За відсутності доданих стягувачем до заяви доказів адреси проживання чи перебування боржника на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, у виконавця, який не має повноважень до відкриття виконавчого провадження вчиняти виконавчі дії, відсутні підстави приймати до виконання виконавчий документ за адресою проживання чи перебування боржника, яка є відмінною від тієї, що зазначена в виконавчому документі.
Тобто перед прийняттям виконавчого документа, пред`явленого до виконання, виконавець має упевнитись, що адреса місця проживання, перебування боржника, зазначена у виконавчому документі та заяві стягувача, належить до території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або території виконавчого округу приватного виконавця.
Чинне спеціальне законодавство, що визначає порядок пред`явлення виконавчих документів до виконання, порядок примусового виконання рішень, не містить прямої норми, яка б передбачала повноваження виконавця вчиняти на стадії вирішення питання про прийняття виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження дії, направлені на розшук боржника.
Друга судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 27 липня 2023 року у справі № 211/4347/15-ц зазначила, що чинним законодавством не передбачений обов`язок приватного виконавця перевіряти зареєстроване місце проживання боржника на стадії відкриття виконавчого провадження.
Такі правові висновки викладено також у постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2023 року у справі № 922/1689/21.
В абзаці першому частини першої статті 131 ЦПК України вказано, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
Крім того, відповідно до частини першої статті 432 ЦПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.
Таким чином, правом подавати заяви про виправлення помилок у виконавчому документі та подання додаткових доказів щодо місця проживання боржника - фізичної особи надається стягувачу і боржнику. Однак в цій справі відсутні відомості, які б свідчили про подання таких заяв боржником чи стягувачем.
Виконавчий документ видав суд і приватний виконавець не може на власний розсуд вносити зміни за цим документом (подібний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 08 липня 2022 року у справі № 908/309/21, від 23 березня 2020 року у справі № 806/2273/17).
У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій було встановлено, що у виконавчому листі № 242/3831/19, виданому 05 березня 2020 року Селидівським міським судом Донецької області, а також в заяві стягувача про примусове виконання вказаного виконавчого листа зазначено місце проживання боржника: АДРЕСА_3, тобто адреса, на яку поширюється територія виконавчого округу приватного виконавця Резнікова О. Г.
За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що в діях приватного виконавця Резнікова О. Г. відсутні ознаки неправомірності під час відкриття ним виконавчого провадження.
Відповідно до пункту 15 розділу ІІІ Інструкції № 512/5 об`єднання виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника у зведене виконавче провадження та приєднання виконавчого провадження до зведеного виконавчого провадження здійснюється приватним виконавцем у порядку, визначеному пунктом 14 цього розділу.
В пункті 14 розділу ІІІ Інструкції № 512/5 вказано, що у разі якщо в органі державної виконавчої служби відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об`єднуються у зведене виконавче провадження та виконуються державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження. Про об`єднання виконавчих проваджень у зведене державний виконавець виносить постанову.
Обґрунтовуючи вимогу скарги про визнання неправомірною і зобов`язання скасувати винесену в межах виконавчого провадження постанову про об`єднання виконавчих провадження у зведене виконавче провадження від 07 травня 2020 року, ОСОБА_1 посилалася лише на те, що ця постанова прийнята приватним виконавцем Резніковим О. Г. в рамках виконання виконавчого документа, місце виконання якого не відноситься до його виконавчого округу. Оскільки зазначені доводи скарги ОСОБА_1 не знайшли свого підтвердження за наслідками розгляду справи, то Верховний Суд також погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні цих вимог скарги.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Крім того, на виконання вказівок, викладених в постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року, апеляційним судом враховано, що постановою Донецького апеляційного суду від 18 червня 2020 року рішення Селидівського міського суду Донецької області від 27 грудня 2019 року скасовано в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованості за договором позики, тобто скасовано судове рішення, на підставі якого видано виконавчий лист.
Разом з тим, оскільки ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на неправомірні дії та рішення приватного виконавця Резнікова О. Г. в травні 2020 року і на той час судове рішення, на підставі якого видано виконавчий лист № 242/3831/19, було чинним, то суд апеляційної інстанції правильно надав оцінку діям приватного виконавця щодо винесеня постанови про відкриття виконавчого провадження в межах скарги ОСОБА_1, і саме з підстав того, що постанова про відкриття виконавчого провадження винесена не за місцем проживання боржника.
За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували обставин, встановлених постановою Донецького апеляційного суду від 18 червня 2020 року та окремою ухвалою цього суду від 18 червня 2020 року, які залишені без змін постановою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року, є необґрунтованими.
В оцінці спірних правовідносин, Верховний Суд виходить з того, що внаслідок скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавче провадження підлягає закінченню відповідно до пункту 5 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження".
Аргументи касаційної скарги про те, що рішення Селидівського міського суду Донецької області від 27 грудня 2019 року у справі № 242/3831/19 було ухвалено без залучення ОСОБА_1 до участі у справі як співвідповідача, а також за відсутності належного повідомлення її про розгляд справи є безпідставними, оскільки зазначене судове рішення не є предметом касаційного перегляду.
При цьому, з наявних у матеріалах справи судових повісток, рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень, довідок про доставку електронних листів та повідомлень вбачається, що оскаржувані в цій справі ухвала Селидівського міського суду Донецької області від 10 серпня 2020 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 06 березня 2024 року ухвалені з додержанням норм процесуального праващодо належного повідомлення ОСОБА_1 про дату, час і місце розгляду справи. Також протоколом судового засідання від 10 серпня 2020 року підтверджується, що в цьому судовому засіданні під час розгляду справи місцевим судом був присутній представник ОСОБА_1 - адвокат Бойко О. І., а згідно з протоколом судового засідання від 06 березня 2024 року в цьому судовому засіданні під час розгляду справи апеляційним судом була присутня особисто ОСОБА_1 та її представник - адвокат Бойко О. І. (т.3 а.с.122-124, т.5 а.с.107-119, 124-131).
Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 24 Закону України "Про виконавче провадження" щодо обов`язку приватного виконавця перевіряти місце проживання боржника при вирішенні питання про відкриття виконавчого провадження, не заслуговують на увагу, оскільки такі висновки існують та викладені в численних постановах Верховного Суду, зокрема й у вищенаведених постановах Верховного Суду від 27 липня 2023 року у справі № 211/4347/15-ц, від 17 жовтня 2023 року у справі № 922/1689/21.
В постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 викладено такі висновки.
Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що судами попередніх інстанції правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а також при постановленні оскаржуваних судових рішень не вбачається порушень норм процесуального права.
Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 3, 4 частини другої статті 389, пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України, є необґрунтованими.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.