ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 715/1700/23
провадження № 61-7368св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - орган опіки та піклування в особі Глибоцької селищної ради Чернівецького району Чернівецької області,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області
від 24 січня 2024 року у складі судді Маковійчук Ю. В. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 квітня 2024 року у складі колегії суддів Перепелюк І. Б., Лисака І. Н., Литвинюк І. М.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - орган опіки та піклування в особі Глибоцької селищної ради Чернівецького району Чернівецької області, про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів.
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2023 року ОСОБА_1 через свого представника звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3, третя особа - орган опіки та піклування в особі Глибоцької селищної ради Чернівецького району Чернівецької області, про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів.
В обґрунтування позову вказував, що він разом із відповідачем, громадянкою Румунії, проживали разом як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу та є батьками двох малолітніх дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У травні 2021 року ОСОБА_3 залишила дітей за місцем проживання позивача
та з цього часу жодної участі у їхньому утриманні та вихованні не бере.
Заочним рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2023 року місце проживання їх з відповідачем малолітніх дітей визначено за місцем реєстрації ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .
Зазначав, що станом на момент звернення із цим позовом діти сторін по справі перебувають на повному його утриманні та проживають разом із ним. Відповідач жодного разу не відвідала дітей, хоча будь-яких перешкод у цьому він їй не чинив.
Посилався на те, що за його заявою рішенням виконавчого комітету Глибоцької селищної ради Чернівецького району Чернівецької області від 02 травня 2023 року № 9/111 затверджено висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 відносно її малолітніх дітей.
Зважаючи на викладене, просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням від 24 січня 2024 року Глибоцький районний суд Чернівецької області позов ОСОБА_1 задовольнив частково. У задоволенні позовних вимог про позбавлення батьківських прав відмовив. Попередив ОСОБА_3 про необхідність належного виконання батьківських обов`язків та зміни ставлення до виховання дітей.
Вирішив стягувати з ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянки Республіки Румунії, паспорт громадянина Республіки Румунії, серії НОМЕР_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, яка зареєстрована в АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, РНОКПП НОМЕР_3, який зареєстрований в АДРЕСА_1 аліменти на утримання неповнолітніх дітей ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 у розмірі по 2 500 грн на кожну дитину щомісячно до досягнення дітьми повноліття, з ІНФОРМАЦІЯ_4 . Вирішив також питання розподілу судових витрат.
На підставі пункту 1 частини першої статті 430 ЦПК України допустив негайне виконання рішення у межах суми платежу за один місяць.
ОСОБА_1 оскаржив в апеляційному порядку заочне рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про позбавлення батьківських прав.
Чернівецький апеляційний суд постановою від 18 квітня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, заочне рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 24 січня 2024 року залишив без змін.
Заочне рішення місцевого суду, з яким також погодився апеляційний суд, переглядаючи рішення в оскаржуваній частині, мотивоване тим, що позивач не довів обставин свідомого ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків, навмисного нехтування ними, необхідність застосування крайнього заходу втручання в права дітей на підтримання зв`язків з матір`ю, неможливість застосування альтернативних, менш суворих заходів, відповідність такого заходу якнайкращим інтересам дітей та його виправданість.
Суди також зазначили, що висновок органу опіки та піклування Глибоцької селищної ради має рекомендаційний характер та не є обов`язковим для суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
19 травня 2024 року ОСОБА_6, який діє від імені ОСОБА_1, засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 24 січня 2024 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 квітня 2024 року у вказаній вище справі.
В касаційній скарзі заявник, посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, та вказуючи на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить заочне рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення цієї позовної вимоги в повному обсязі.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою від 21 травня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у зазначеній справі, витребував її з Глибоцького районного суду Чернівецької області.
04 червня 2024 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник, посилаючись на наявність підстави для касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої
статті 389 ЦПК України, зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду
від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, від 13 липня 2022 року у справі № 366/2047/18, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21 та інших.
Зазначає, що суди не надали належної оцінки тій обставині, що з 2021 року відповідач не проживає з малолітніми дітьми однією сім`єю, перебуває закордоном і, відповідно, з цього часу не бере участі у вихованні дітей, не піклується про них, про їх фізичний, духовний та моральний розвиток, не утримує їх матеріально, а також не забезпечує їх харчуванням, не турбується про їх лікування та медичний огляд тощо.
Наголошує, що суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи позов в частині позбавлення відповідача батьківських прав, не виконали обов`язку щодо вжиття всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об`єктивного дослідження обставин справи, та, зокрема, перевірки ставлення батьків до дітей.
Звертає увагу, що матеріали справи містять беззаперечні та достатні докази, які свідчать про те, що відповідач, в порушення вимог статті 164 СК України свідомо не виконує та ухиляється від виконання своїх обов`язків по вихованню дітей, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав є необґрунтованими.
Відзив на касаційну скаргу
Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини справи
ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є батьками неповнолітніх дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 . Діти народилися в Італії та зареєстровані громадянами України.
Згідно довідки № 7315-000000990 про реєстрацію громадянином України, виданої Державною міграційною службою України 26 серпня 2021 року,
ОСОБА_4, згідно з рішенням Державної міграційної служби України № 321/2021 від 26 серпня 2021 року набув громадянства України на підставі частини першої статті 7 Закону України "Про громадянство України".
Згідно довідки № 7315-000000993 про реєстрацію громадянином України, виданої Державною міграційною службою України 26 серпня 2021 року,
ОСОБА_5 згідно з рішенням Державної міграційної служби України № 322/2021 від 26 серпня 2021 року набув громадянства України на підставі частини першої статті 7 Закону України "Про громадянство України".
Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 26 грудня 2022 року визначено місце проживання неповнолітніх дітей
ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та
ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 з батьком - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, за місцем його реєстрації та проживання: АДРЕСА_1 .
Суди також установили, що на даний час і позивач, і відповідач проживають за кордоном, діти проживають в с. Опришени з батьками позивача. Відповідач інколи спілкується з дітьми телефоном.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Звертаючись до суду з позовними вимогами, зокрема, щодо позбавлення батьківських прав, ОСОБА_1 зазначав, що ОСОБА_3 ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків щодо виховання їх синів, не піклується про них, не цікавиться їх життям, здоров`ям, навчанням та дозвіллям, не утримає матеріально і тим самим самоусунулась від їх виховання.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України від 26 квітня 2001 року
№ 2402-III "Про охорону дитинства" забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.
У частині першій статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України "Про охорону дитинства").
Згідно з частинами першою - четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
У частині першій статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Згідно з частиною першою статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Тлумачення змісту наведеної вище норми СК України дає підстави для висновку, що ухилення від виконання обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна оцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття
166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.
У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Відповідно до частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і потрібно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини. Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
У рішенні від 16 липня 2015 року у справі "Мамчур проти України" (заява
№ 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі,
що не є неблагополучним.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19 Верховний Суд зазначив, що "ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає
на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). […] Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав, подання відповідачем апеляційної скарги свідчить про його інтерес до дитини".
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16-ц (провадження № 61-29266св18) зробив такий висновок, що "зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справ, мають оцінювальний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин. За положенням частини шостої статті 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер. Судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі по собі встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не достатньою мірою не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини".
Правовий висновок про те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків викладено, зокрема, в постановах Верховного Суду від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 562/2695/20, від 03 серпня 2022 року у справі № 306/7/20, від 11 січня 2023 року у справі № 461/7447/17. Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи,
які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази,
які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою для позбавлення його батьківських прав, покладено на позивача.
У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, що відповідач є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків стосовно своїх малолітніх дітей. Більше того, з установлених судами обставин справи вбачається, що звертаючись до суду із цим позовом ОСОБА_1 вказав останню відому йому адресу відповідача. Незважаючи на здійснення судами всіх необхідних дій щодо належного інформування ОСОБА_3 про розгляд цієї справи та направлення усіх процесуальних документів, матеріали справи не містять беззаперечних доказів свідомого небажання відповідача, матері дітей, виконувати свої батьківські обов`язки, за відсутності при цьому об`єктивних перешкод.
Наведені позивачем обставини не є безумовними підставами для позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав, про що обґрунтовано зазначили суди першої та апеляційної інстанцій.
Висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення ОСОБА_7 батьківських прав, який носить рекомендаційний характер, не містить однозначних обставин, які б вказували на наявність підстав для застосування щодо відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав, а тому відповідно до частини шостої статті 19 СК України суди правильно з ним не погодились.
Ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції позивач не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів на підтвердження винної поведінки відповідача та її свідомого нехтування своїми батьківськими обов`язками стосовно синів, що могли б бути підставою для позбавлення її батьківських прав.
Доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, від 13 липня 2022 року у справі № 366/2047/18, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21 та інших, на які заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою,
а тому не підлягає задоволенню.