iplex360.Демо.Судові рішення

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 296/1594/23

провадження № 61-6299св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 26 червня 2023 року в складі судді Шкирі В. М., та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року в складі колегії суддів: Шевчук А. М., Микитюк О. Ю., Талько О. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення.

В обґрунтування позову вказала, що під час перебування в шлюбі з ОСОБА_2 за спільні кошти подружжя ними придбано нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 44,10 кв. м, та квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 78,40 кв. м.

Право власності на зазначені об`єкти нерухомості зареєстровано за відповідачем. Останнім часом між ними як подружжям стали постійно виникати сварки, свідком яких була їх малолітня дочка ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 . З метою уникнення фізичного та психологічного насильства з боку відповідача, вона запропонувала ОСОБА_2 деякий час пожити окремо, проте через декілька днів отримала повідомлення від Управління ведення реєстру територіальної громади про те, що 23 січня 2023 року її знято з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_3 .

Крім того, 02 лютого 2023 року ОСОБА_2 змінив замки у вказаній квартирі та паролі від охоронної сигналізації, про що їй не було відомо, а тому забрати свої речі та речі дитини з квартири вона змогла лише після приїзду працівників служби охорони. Вказана квартира є її єдиним житлом.

З огляду на зазначене позивач просила суд усунути перешкоди у здійсненні нею права користування квартирою АДРЕСА_2 шляхом вселення до квартири та зобов`язання відповідача передати їй ключі від цієї житлової нерухомості.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 26 червня 2023 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_2 шляхом вселення до вказаної квартири та зобовʼязано ОСОБА_2 передати ОСОБА_1 ключі від вказаної квартири.

Установивши, що позивач є співвласником квартири АДРЕСА_2, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 має право вимагати від ОСОБА_2 усунення перешкод у користуванні власністю, оскільки обставини перешкоджання позивачу користуватися спірною квартирою підтверджені доказами, які відповідачем не спростовані.

Водночас суди констатували, що відповідач не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на спірне нерухоме майно, яке набуте ними в період шлюбу, не надавши доказів належності квартири АДРЕСА_2 відповідачу на праві особистої приватної власності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У квітні 2024 року від імені ОСОБА_2 - адвокат Божок Л. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на судові рішення попередніх інстанцій.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 03 червня 2020 року у справі № 750/256/19, від 15 вересня 2021 року у справі № 643/2443/17, від 28 червня 2023 року у справі № 308/3560/21, від 14 лютого 2024 року у справі № 570/2575/20, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що позивачка як колишній член сімʼї відповідача в силу вимог частини другої статті 405 ЦК України втратила право користування спірною квартирою. Водночас позивач не є власником спірної нерухомості, її місце проживання не зареєстроване у вказаній квартирі. При вирішенні справи суди не врахували баланс інтересів сторін. Крім того, суди безпідставно відмовили у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі, до розгляду судом справи про поділ майна подружжя.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 24 червня 2024 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З серпня 2010 року до березня 2023 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася дочка ОСОБА_5 .

Згідно із відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 15 вересня 2015 року за ОСОБА_2 зареєстрована на праві власності квартира АДРЕСА_2 . Вказана квартира загальною площею 78,40 кв. м є двокімнатною та набута на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, яке видане у вересні 2015 року.

З 29 квітня 2021 року у цій квартирі зареєстровано місце проживання ОСОБА_1

16 листопада 2021 року за ОСОБА_2 зареєстрована на праві власності квартира АДРЕСА_1 . Вказана квартира загальною площею 44,10 кв. м є однокімнатною та набута на підставі договору купівлі-продажу від 28 жовтня 2021 року.

Внаслідок приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" на підставі свідоцтва про право власності від 18 лютого 2008 року ОСОБА_4 04 липня 2008 року зареєстровано право власності на 1/3 частку у двокімнатній квартирі АДРЕСА_4 (а. с. 64-65).

Згідно з витягом з реєстру територіальної громади від 03 лютого 2023 року позивач ОСОБА_1 знята з реєстрації за адресою: АДРЕСА_3, із 23 січня 2023 року за заявою власника квартири (а. с.16).

У провадженні Богунського районного суду м. Житомира перебуває справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя (справа № 296/1254/23).

У позовній заяві у справі № 296/1254/23 позивач ОСОБА_2 просив суд визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_3 (а. с. 70).

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з частинами першою, другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Статтею 60 СК України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення міститься у статті 368 ЦК України.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми статті 391 ЦК України та дійшли підставного висновку про усунення позивачці ОСОБА_1 перешкод у здійсненні права власності та вселення її до спірної квартири, оскільки вона не має доступу до квартири, набутої під час шлюбу з відповідачем, через неправомірні дії відповідача ОСОБА_2 .

У справі, що переглядається встановлено, що під час перебування в шлюбі подружжям Фещенків придбано нерухоме майно, у тому числі і спірну квартиру.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Вказана презумпція у межах цієї справи відповідачем не спростована.

Більш того, згідно із його позовними вимогами у справі № 296/1254/23 ОСОБА_2 просив визнати спільною сумісною власністю подружжя, його та ОСОБА_1, квартиру за адресою: АДРЕСА_3, посилаючись на те, що це нерухомість було придбано у період шлюбу за його особисті кошти, проте він вважає її спільною сумісною власністю подружжя з огляду на інтереси його неповнолітньої дочки.

Той факт, що за заявою відповідача позивачку 23 січня 2023 року знято з реєстрації зі спірної квартири не свідчить про втрату останньою права власності на це майно, оскільки не є підставою для припинення права власності, визначеною статтею 346 ЦК України, а згідно із частиною шостою статті 29 ЦК України фізична особа може мати кілька місць проживання.

Отже, в межах цієї справи надані відповідачем докази не спростували презумпцію того, що спірна квартира набута за час шлюбу та є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Оскільки відповідач ОСОБА_2 чинить ОСОБА_1 перешкоди у користуванні спірним житлом, внаслідок чого позивач не може реалізувати своє право власності щодо цього житла, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що порушене право позивача ОСОБА_1 підлягає захисту шляхом її вселення до спірного житла.

Наявність у позивача іншого житла не є підставою для відмови їй у задоволенні позову про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою, яка належить сторонам на праві сумісної власності.

Апеляційний суд надав належну правову оцінку доводам відповідача про те, що в Богунському районному суді м. Житомира розглядається цивільна справа № 296/1254/23 про поділ спільного майна подружжя в натурі, а тому, на переконання останнього, суд повинен був зупинити розгляд цієї справи до розгляду справи про поділ майна, вказавши, що сама по собі взаємопов`язаність справ ще не свідчить про неможливість розгляду цієї справи до прийняття рішення в іншій справі. Разом із тим суд звернув увагу відповідача на положення пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" Європейський суд з прав людини визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Надаючи оцінку доводам ОСОБА_2 щодо порушення його права на житло, колегія суддів зазначає про те, що вселення особи у житло, яке належить їй на праві спільної сумісної власності, не є втручанням у право на повагу до житла власника житла, оскільки є реалізацією права одного із співвласників займати житло і не бути позбавленим свого житла.

Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 03 червня 2020 року у справі № 750/256/19, від 15 вересня 2021 року у справі № 643/2443/17, від 28 червня 2023 року у справі № 308/3560/21, від 14 лютого 2024 року у справі № 570/2575/20, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведених справах відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення ("Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 26 червня 2023 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 квітня 2024 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

................

Перейти до повного тексту