Постанова суду № 479/191/17 від 16.09.2024 про стягнення кредитної заборгованості та просило стягнути з ОСОБА_1, ОСОБА_2 у солідарному порядку на користь банка кредитну...

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 479/191/17

провадження № 61-13762св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю.

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом)- акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк",

відповідачі: ОСОБА_1 ( позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_2 ;

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Касьяненка Дмитра Леонідовича на постанову Миколаївського апеляційного суду від 28 серпня 2023 року в складі колегії суддів: Серебрякової Т. В., Коломієць В. В., Самчишиної Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", правонаступником якого є акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості та просило стягнути з ОСОБА_1, ОСОБА_2 у солідарному порядку на користь банка кредитну заборгованість у розмірі 9 683, 44 дол. США, що еквівалентно, згідно з офіційним курсом Національного Банку України (далі - НБУ), станом на час звернення до суду, у розмірі 263 195,90 грн.

Позов мотивований тим, що 17 липня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", і ОСОБА_1 укладено кредитний договір № NKZWG104040061, за умовами якого банк надав позичальнику ОСОБА_1 кредит у розмірі 14 565,00 дол. США на придбання двокімнатної квартири у розмірі 12 000,00 дол. США, а також у розмірі 2 565,00 дол. США на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом і комісії в строки та порядку, встановлених кредитним договором.

В забезпечення виконання умов вищевказаного договору 17 липня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_2 укладено договір поруки, за умовами якого остання погодилась відповідати перед банком за виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором.

Взятий на себе обов`язок за вказаним договором банк виконав належним чином, в той час, як позичальник ОСОБА_1 належним чином своїх договірних зобов`язань не дотримав, у зв`язку із чим станом 11 січня 2017 року утворилась заборгованість в загальному розмірі 10 111,89 дол. США, з яких:

9 683,44 дол. США - заборгованість за основною сумою кредиту, 395,32 дол. США - заборгованість за відсотками за користування кредитом, 24,00 дол. США - заборгованість за комісією, 9,13 дол. США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язання за договором.

Посилаючись на викладені обставини, а також на те, що законодавством не передбачено вимагати від боржника повернення лише повної суми заборгованості, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути на його користь з ОСОБА_1, ОСОБА_2 в солідарному порядку 9 683,44 дол. США, заборгованості, яка складається з основної суми кредиту, що еквівалентно

263 195,90 грн.

Також просило стягнути на його користь з відповідачів судові витрати.

У серпні 2017 року ОСОБА_1, в особі представника Касьяненка Д. Л., звернувся до суду з зустрічним позовом до АТ КБ "ПриватБанк" про визнання недійсним пункту кредитного договору та покладення обов`язку здійснити перерахунок та, з урахуванням уточнень позову, просив визнати: незаконними дії АТ КБ "ПриватБанк" щодо підвищення розміру відсотків за користування кредитними коштами за кредитним договором від 17 липня 2007 року в односторонньому порядку з 12% річних до 14.04% річних починаючи з 23 листопада 2008 року; зобов`язати АТ КБ "ПриватБанк" здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням встановленої відсоткової ставки у розмірі 12% річних; недійсним пункт 7.1 кредитного договору від 17 липня 2007 року за № NKZWG104040061, укладеного між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4, в частині положення відносно сплати "винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0.20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати" та зобов`язати банк здійснити перерахунок кредитної заборгованості.

Зустрічний позов мотивований тим, що при укладені кредитного договору

№ NKZWG104040061 від 17 липня 2007 року між сторонами була узгоджена відсоткова ставка у розмірі 1% на місяць (12% річних).

Після отримання первісного позову та додатків до нього (зокрема, розрахунку заборгованості станом на 11 січня 2017 року за кредитним договором № NKZWG104040061 від 17 липня 2007 року) у даній справі, ОСОБА_1 дізнався, що з 23 листопада 2008 року банком в односторонньому порядку було збільшено розмір процентної ставки за користування кредитними коштами з 12% річних до 14,04% річних.

Зазначив, що будь-яких дій щодо повідомлення ОСОБА_1, як позичальника, про зміну умов кредитного договору та доведення факту його вручення з боку банку не здійснено.

07 травня 2020року, ОСОБА_1, в особі представника Касьяненка Д. Л., доповнив зустрічні позовні вимоги, шляхом подання зустрічного позову у новій редакції.

У вказаній редакції, відповідач посилався на те, що пунктом 7.1 кредитного договору № NKZWG104040061 від 17 липня 2007 року передбачено нарахування банком винагороди у розмірі 0,20% від суми наданого кредиту щомісяця, що суперечить положенням Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки така дія як надання фінансового інструменту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає сплаті позичальником.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив:

- визнати незаконними дії ПАТ КБ "ПриватБанк" щодо підвищення розміру відсотків за користування кредитними коштами за кредитним договором № NKZWG104040061 від 17 липня 2007 року в односторонньому порядку з 12% річних до 14,04% річних з 23 листопада 2008 року;

- зобов`язати ПАТ КБ "ПриватБанк" здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором з урахуванням встановленої відсоткової ставки у розмірі 12% річних;

- визнати недійсним пункт 7.1 кредитного договору за № NKZWG104040061 від 17 липня 2007 року, укладеного між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_4, в частині положення відносно сплати "винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати", та зобов`язати банк здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 06 червня 2023 року позов АТ КБ "ПриватБанк" задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь АТ КБ "ПриватБанк" кредитну заборгованість за договором від 17 липня 2007 року № NKZWG104040061 у розмірі 9 683,44 дол. США, яка складається з заборгованості за основною сумою кредиту (тілом кредиту), що згідно з офіційним курсом НБУ, на день ухвалення судового рішення, становить суму у розмірі 354 026,56 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про визнання недійсним пункту кредитного договору та зобов`язання здійснити перерахунок відмовлено.

Задовольняючи первісний позов банку, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачами порушено зобов`язання за кредитним договором і договором поруки згідно наданого банком розрахунку.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що позичальник ОСОБА_1 був обізнаний з умовами кредитного договору з моменту його укладення, тобто з 17 липня

2007 року, тоді як з позовом про визнання окремих положень цього договору недійсними звернувся лише у травні 2020 року, а відтак пропустив позовну давність, про застосування якої заявив банк.

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 28 серпня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Касьяненка Д. Л. задоволено частково.

Рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 06 червня 2023 року в частині вирішення первісних позовних вимог АТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості залишено без змін.

Рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 06 червня 2023 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_1 скасовано й ухвалено у цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про визнання недійсними пунктів кредитного договору, визнання незаконними дії банку щодо підвищення розміру відсоткової ставки за користування кредитними коштами та зобов`язання вчинити певні дії.

Апеляційний суд виходив із того, що у зв`язку із встановленням факту порушення позичальником своїх зобов`язань перед банком, суд першої інстанції, належним чином врахувавши ці обставини, умови кредитного договору і договору поруки, а також цивільного законодавства, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення в солідарному порядку заборгованості за договором кредиту з боржника разом з із поручителем.

Сторони в договорі поруки встановили строк її дії, а саме визначили, що порука припиняється після закінчення п`яти років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором.

Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 про незаконне збільшення розміру процентної ставки за користування кредитним коштами з 23 листопада 2008 року, суд першої інстанції не вирішивши питання щодо обґрунтованості позовних вимог, зокрема щодо несправедливості умов кредитного договору в частині сплати позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту, то рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що належним повідомленням боржника щодо підвищення процентної ставки за кредитом є спосіб, визначений сторонами у договорі. Банк має довести, що він повідомив боржника належним чином; неправомірною є зміна процентної ставки навіть у разі належного повідомлення, якщо договором чітко передбачено підписання в таких випадках додаткової угоди; потрібно також враховувати поведінку сторін після прийняття рішення банком щодо зміни процентної ставки, зважаючи на положення цивільного законодавства про укладення та зміну договору, зокрема: а) якщо боржник сплачує проценти за новою ставкою, то пропозицію слід вважати прийнятою і правочин вчиненим, враховуючи частини другу, третю статті 205, частину другу статті 642 ЦК України (навіть за відсутності доказів про належне повідомлення боржника), оскільки фактичні дії свідчать про прийняття пропозиції.

Доводи апеляційної скарги про недотримання банком порядку повідомлення позичальника про збільшення розміру відсоткової ставки не заслуговують на увагу, оскільки умовами кредитного договору (пункт 2.3.1) передбачено, що банк тільки надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу в чинність зміненої процентної ставки, а отримання згоди позичальника на зміну відсоткової ставки не передбачено умовами кредитного договору, як і підписання додаткової угоди про це.

За такого, правочин про збільшення відсоткової ставки є вчиненим відповідно до положень статті 205 ЦК України, частини другої статті 642 ЦК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вимог про визнання недійсним окремих пунктів кредитного договору в частині встановлення винагороди за надання фінансового інструменту та покладення обв`язку здійснити перерахунок, апеляційний суд виходив з того, що судом першої інстанції помилково застосував позовну давність оскільки, обраний ОСОБА_1 спосіб захисту є неналежним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Касьяненко Д. Л. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на зазначене судове рішення, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні вимог первісного позову відмовити, а зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнити.

Підставою касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15, постановах Верховного Суду від 25 листопада 2019 року у справі № 727/6738/16, від 05 лютого 2020 року у справі № 757/31129/18, що передбачають вимоги пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а також не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження в справі та витребувано її матеріали із Кривоозерського районного суду Миколаївської області.

28 листопада 2023 року справа № 479/191/17 надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не відновив порушені майнові права відповідача, які мають виняткове значення для учасника справи та стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 17 липня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", і ОСОБА_1 в простій письмовій формі укладено кредитний договір № NKZWG104040061, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 14 565,00 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом, комісії в строки та порядку, встановлених кредитним договором (том 1 а.с.11-14).

Згідно пункту 7.1 кредитного договору банк зобов`язувався надати позичальникові кредитні кошти шляхом надання готівкою через касу на строк з 17 липня 2007 року по 16 лютого 2026 року включно, у вигляді не поновлюваної лінії у розмірі 14 565,00 дол. США на наступні цілі: придбання двокімнатної квартири у розмірі 12 000,00 дол. США, а також у розмірі 2 565,00 дол. США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених підпунктами 2.1.3, 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно пункту 3.11 даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно пункту 6.2 даного договору.

За умовами договору, періодом сплати слід вважати період з "16" по "23" число кожного місяця.

Погашення заборгованості за цим договором (за винятком винагороди, що сплачується в момент надання кредиту) здійснюється в наступному порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 159,22 дол. США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсотках, винагороди.

У разі порушення вищевказаних термінів оплати (зокрема оплати заборгованості не в повному обсязі) на 120 календарних днів, - позичальник зобов`язаний повернути (сплатити) суму кредиту (залишок заборгованості по кредиту), відсотків, винагороди, пені в повному обсязі в останній день місяця, в якому відбулося порушення термінів оплати на 120 календарних днів.

Згідно пункту 2.2.11 договору для здійснення останнього погашення по кредиту позичальник звертається в банк, який надає інформацію про заборгованість позичальника за кредитним договором (кредит, відсотки, пеня, винагорода).

Згідно пункту 3.11 договору при достроковому (як повному, так і частковому) погашенні кредиту позичальник додатково сплачує банку за користування кредитом відсотки, зазначені у пункті 7.5 від суми кредиту, що погашається достроково. Строк внесення позичальником суми процентів - до останньої дати наступного періоду сплати. У випадку повного погашення заборгованості за кредитом дані проценти сплачуються позичальником одночасно з останнім платежем по кредиту в порядку пункту 3.3 даного договору.

Пунктом 6.2 договору передбачено, що при невиконанні позичальником умов, передбачених пунктом 2.2.11 договору банк зобов`язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку. При цьому позичальник сплачує банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахованими банком на останній термін сплати. Сплата винагороди здійснюється у гривні. У випадку, якщо кредит видається в іноземній валюті, винагорода сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату сплати.

Відповідно до пункту 7.4 даного договору передбачено, що згідно статті 212 ЦК України при порушенні позичальником зобов`язань по погашенню кредиту, передбачених підпунктами 1.1, 2.2.4, 2.3.3 цього договору позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом у розмірі 2,55 % на місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом.

Пунктом 7.5 договору встановлено, що при достроковому (як повному, так і частковому) погашенні кредиту позичальник додатково сплачує банку за користування кредитом 0% від суми кредиту, що погашається достроково.

Відповідно до пункту 5.4 договору при порушенні позичальником строків платежів по будь-якому з грошових зобов`язань, передбачених кредитним договором, більш ніж на 30 днів, у зв`язку з чим банк змушений буде звернутися до суду, позичальник зобов`язаний сплатити банку штраф у розмірі 250 грн + 5% від суми позову (том 1 а.с.11-14).

На забезпечення виконання зобов`язання за вказаним кредитним договором 17 липня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_2 укладений договір поруки № NKZWG104040061/1, згідно з яким поручитель поручився перед банком за належне виконання позичальником ОСОБА_1 зобов`язань за вищевказаним кредитним договором.

Згідно з пунктом 12 договору поруки, порука за цим договором припиняється після закінчення 5 (п`яти) років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором (том 3 а.с.52-53).

03 жовтня 2008 року банк направив позичальнику ОСОБА_1 повідомлення про збільшення відсоткової ставки за кредитним договором від 17 липня

2007 року з 23 листопада 2008 року до 14,04% на рік (том 4 а.с.38).

На підтвердження зазначених обставин позивачем долучено до справи копію реєстру відправлених замовних листів, зокрема до ОСОБА_1

(том 4 а.с.39).

24 січня 2017 року на адресу позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_2 банком було направлено повідомлення про наявність заборгованості по поверненню кредитних коштів та вимога про повернення всієї суми кредиту в повному обсязі, вразі якщо заборгованість не буде погашена. Проте, погашення заборгованості відповідачами не здійснено

(том 1 а.с.20).

На підтвердження зазначених обставин позивачем долучено до справи копію реєстру згрупованих поштових відправлень - рекомендованих листів, зокрема до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (том 1 а.с.21-24).

Також матеріали справи містять докази виконання банком своїх зобов`язань щодо надання кредитних коштів, а позичальник не довів належними та допустимими доказами повернення цих коштів у розмірі та на умовах, визначених договором (том 3 а.с.106).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Постанова суду переглядається лише в частині вимог щодо позичальника, оскільки поручителем судові рішення не оскаржувались.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Касьяненка Д. Л. задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" УК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За змістом частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

У статті 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Як встановили суди та вбачається з матеріалів справи 17 липня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", і ОСОБА_1 в простій письмовій формі укладено кредитний договір

№ NKZWG104040061

Згідно пункту 7.1 кредитного договору позичальник отримав кредит на термін з 17 липня 2007 року по 16 лютого 2026 року включно, у вигляді

не поновлюваної лінії у розмірі 14 565,00 дол. США на наступні цілі: придбання двокімнатної квартири у розмірі 12 000,00 дол. США, а також у розмірі 2 565,00 дол. США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених підпунктами 2.1.3, 2.2.7 даного договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, відсотків за дострокове погашення кредиту згідно пункту 3.11 даного договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу згідно пункту 6.2 даного договору.

За умовами договору, періодом сплати слід вважати період з "16" по "23" число кожного місяця.

Умови пункту 2.2.11 кредитного договору передбачають, що для здійснення останнього погашення за кредитом позичальник звертається до банку, який надає інформацію про заборгованість позичальника за кредитним договором (кредит, відсотки, пеня, винагорода).

Дослідивши договір кредиту від 17 липня 2007 року № NKZWG104040061, суд апеляційної інстанції дійшов обгрунтованого висновку, щодо винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,20% від суми виданого кредиту на придбання квартири є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (в редакції, яка діяла на час укладення договору), стаття 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, яка діяла на час укладення договору) і пункт 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору.

Подібні висновки зробила Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частинами другою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Частинами першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України).

Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Особливості регулювання правовідносин за договорами споживчого кредиту передбачені також Законом України "Про захист прав споживачів".

Так, за змістом частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній станом на 08 травня 2007 року) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Крім того, згідно з абзацами 2, 3 частини четвертої статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачиться на користь споживача.

Згідно зі статтею 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Частиною третьою вищезазначеної статті (в редакції на час укладення кредитного договору) передбачено, що банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.

Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-2071цс16 послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 зазначено, що встановлення банком у кредитному договорі обов`язку боржника сплачувати щомісячну комісію за управління кредитом без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту, а також нарахування комісії за послуги, що супроводжують кредит (саме як компенсацію сукупних послуг банку за рахунок клієнта), є незаконним.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у своєму правовому висновку у постанові від 09 грудня 2019 року в справі № 524/5152/15 (провадження № 61-8862сво18) зазначив, що надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконанні прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що положення кредитного договору від 17 липня

2007 року № NKZWG104040061, про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту на придбання квартири є нікчемними, суперечать положенням статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" і є нікчемними з моменту укладення договору.

Верховний Суд звертає увагу на те, що умови договору про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту, відсотків за дострокове погашення кредиту та винагороди за проведення додаткового моніторингу, тобто за дії, які банк здійснює на власну користь, що є несправедливим, суперечить принципу добросовісності, є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов`язків на погіршення становища споживача, за своєю природою є дискримінаційним та таким, що суперечить моральним засадам суспільства.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 12 квітня 2022 року в справі № 640/14229/15 (провадження № 61-16739св20), від 21 квітня 2021 року в справі № 677/1535/15 (провадження № 61-19356св19), від 15 грудня 2021 року в справі № 209/789/15 (провадження № 61-16561св20), від 21 липня 2021 року в справі № 751/4015/15 (провадження № 61-8543св20).

Вказані вище платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частиною четвертою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи - споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже, такі умови договору порушують публічний порядок.

Умова договору про надання кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

Нікчемність і, відповідно, недійсність з моменту укладення кредитного договору його умов щодо сплати позичальником комісії (за надання фінансового інструменту, за надання кредитних ресурсів, за обслуговування кредитної заборгованості), має наслідком здійснення перерахунку усіх складових заборгованості, які стягує банк.

За вимогами частини першою статті 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої-третьої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

У постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі

№ 6-2355цс15 зазначено, що "згідно із частиною першою статті 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку" № 661-VI (далі Закон № 661-VI), який набрав чинності 09 січня 2009 року, положення ЦК України доповнено статтею 1056-1, частиною другою якої передбачено, що встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Наведена редакція статті 1056-1 ЦК України була чинною до 16 жовтня 2011 року. З аналізу зазначених норм можна дійти висновку про те, що якщо умовами кредитного договору передбачається право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну прийняте до набрання чинності Законом № 661-VІ".

Суд апеляційної інстанції встановив, що ПАТ КБ "ПриватБанк" змінив відсоткову ставку до набрання чинності Законом № 661-VІ. Отже, позивач мав право на зміну відсоткової ставки в односторонньому порядку за умови дотримання положень кредитного договору та вимог частини 11 Закону України "Про захист прав споживачів".

Виходячи з наведеного, висновок апеляційного суду про відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 доАТ КБ "ПриватБанк" про незаконне збільшення розміру процентної ставки за користування кредитним коштами з 23 листопада 2008 року є правильним та обґрунтованим.

Суди також врахували, що позичальник погашення кредиту у встановленому порядку та строки не здійснював, останній платіж був проведений 29 грудня 2016 року в розмірі 146,94 доларів США, з яких 3,72 долари США перенесено на рахунок обліку простроченої заборгованості (т.3 зворот а.с.193). Тому суди оцінили наданий позивачем розрахунок заборгованості як належний доказ, оскільки будь-яких інших доказів на спростування цього розрахунку відповідачами не надано.

Посилання заявника у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду не можуть бути прийняті судом, оскільки оскаржуване судове рішення апеляційного суду не суперечить висновкам, які викладені у наведених заявником постановах.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Касьяненка Д. Л. за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою умов кредитного договору.

Вказані доводи не відповідають наведеним вище нормам матеріального права, з урахуванням змісту цих умов договору та не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, що вказані умови кредитного договору є несправедливими та нікчемними в силу закону, і з такими висновками суду погоджується й Верховний Суд.

Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги, яким апеляційним судом відповідно до вимог статті 89 ЦПК України надано належну правову оцінку, висновків апеляційного суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

................

Перейти до повного тексту