ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 523/3696/18
провадження № 61-11830св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Ситнік О. М., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 червня 2021 року в складі судді Сувертак І. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 06 липня 2023 року в складі колегії суддів: Князюка О. В., Погорєлової С. О., Заїкіна А. П. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист порушеного права,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила суд захистити її право власності на 21/50 частку домоволодіння АДРЕСА_1 (далі - домоволодіння) та на земельну ділянку, площею 0,0155 га, кадастровий номер 5110137600:68:015:0006 (далі - земельна ділянка), на якій розташована вказана частка домоволодіння, шляхом виселення ОСОБА_2 з належної їй частки, яка складається з: приміщень літ. 3-1, 3-2, самовільної прибудови літ. 3-3, житлового будинку літ. "А" та заборони користуватися спірною земельною ділянкою, зареєстрованою на її ім`я.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначала, що їй на праві приватної власності належать 21/50 частка спірного домоволодіння на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 серпня 2004 року № 1-1381 після смерті її батька.
Спірне домоволодіння розташоване на земельній ділянці з кадастровим номером 5110137600:68:015:0006, межі якої встановлені рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 19 травня 2014 року в справі № 523/12158/13 та яка належить позивачу на праві власності.
Позивач зазначала, що відповідач вселилася у 25/50 часток спірного домоволодіння ще за життя її батька. Після отримання у спадщину спірного домоволодіння, позивач дозволила ОСОБА_2 тимчасово проживати в належній їй частці, попередивши про те, що вона повинна буде звільнити домоволодіння на першу її вимогу. Однак на її вимогу відповідач виселятися відмовляється.
Позивач вказувала, що відповідно до статті 373 ЦК України вона як власник будинку та земельної ділянки має право користуватися ними на свій розсуд, відповідно до їх цільового призначення, в тому числі відповідно до статті 375 ЦК України має право та бажання провести реконструкцію своєї частки будинку, переобладнати комунальні зручності на земельній ділянці.
Однак вона позбавлена цього права у зв`язку з тим, що відповідач без її згоди, без реєстрації користується її майном, а тому ОСОБА_1 вимушена звернутися до суду за захистом своїх прав власника нерухомого майна.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 24 червня 2021 року Суворовський районний суд м. Одеси позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив. Постановив захистити право власності ОСОБА_1 на 21/50 частку спірного домоволодіння та на земельну ділянку, на якій розташована вказана частка домоволодіння, шляхом виселення ОСОБА_2 з належних ОСОБА_1 21/50 частки домоволодіння, що складається з приміщень літ. 3-1, 3-2, самовільної прибудови літ. 3-3, житлового будинку літ. "А", та заборони користуватися спірною земельною ділянкою.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що між позивачем та відповідачем відсутні договірні відносини щодо користування спірним майном, відповідач втратила право проживання у спірному домоволодінні у зв`язку з припиненням права власності ОСОБА_4 на це майно, членом сім`ї якого вона була.
Постановою від 06 липня 2023 року Одеський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 24 червня 2021 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, вказавши про те, що право відповідача, яка не є власником домоволодіння, на користування ним було похідним від прав колишнього власника цієї нерухомості, а з припиненням його права власності припинилося й право користування житлом відповідача, що відповідає правовій позиції, викладеній у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 309/2477/16, від 02 жовтня 2019 року в справі № 644/6646/14, від 25 лютого 2021 року в справі № 761/26620/16.
Оцінюючи виселення ОСОБА_2 на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, апеляційний суд вважав, що припинення права користування відповідачем спірним майном шляхом її виселення відповідає такому критерію, оскільки спірні приміщення є самочинно збудованими.
Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі
02 серпня 2023 року представник ОСОБА_3, який діє в інтересах ОСОБА_2, засобами поштового зв`язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 червня 2021 року і постанову Одеського апеляційного суду від 06 липня 2023 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права (статті 47 Конституції України, статей 317, 319, 382, 391, 405 ЦК України) без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17, Верховного Суду від 15 січня 2020 року в справі № 754/613/18, від 20 січня 2021 року в справі № 668/13127/15, від 03 лютого 2021 року в справі № 643/3624/16, від 24 лютого 2021 року в справі № 940/1287/19, від 26 травня 2021 року в справі № 235/9011/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що проживання особи у житлі протягом тривалого часу, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
ОСОБА_2 вказує на те, що вона тривалий час, протягом більше 25 років, проживає у спірному домоволодінні, вчасно сплачує всі комунальні платежі за проживання, здійснює поточний та капітальний ремонти, іншого житла на праві власності не має, а тому виселення її із частки спірного домоволодіння є невиправданим втручанням в приватну сферу особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Крім того, зазначає, що відповідно до положень статті 41 Конституції України, статей 317, 319, 391 ЦК України підлягає захисту право особи на нерухоме майно шляхом усунення перешкод у користуванні власністю та виселення саме з нерухомого майна, яке належить такій особі на праві приватної власності, а не самочинно побудованого майна, тому рішення суду в частині виселення відповідача з самовільної прибудови літ. 3-3, житлового будинку літ. "А" є помилковим.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою від 28 серпня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Суворовського районного суду м. Одеси.
Справа надійшла до Верховного Суду у жовтні 2023 року.
Ухвалою від 30 липня 2024 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Фактичні обставини справи, з`ясовані судами
Батькові позивача ОСОБА_4 на праві приватної власності належала 21/50 частка спірного житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруджень.
У 1995 році, за згодою ОСОБА_4, ОСОБА_2 зареєструвалася та вселилася до спірної частки домоволодіння.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.
Після його смерті ОСОБА_1, як спадкоємець першої черги за законом, отримала свідоцтво про право на спадщину за законом від 16 серпня 2004 року на 21/50 частку спірного домоволодіння, яке зареєструвала 07 вересня 2014 року в Комунальному підприємстві "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості" (а. с. 5, 6).
Спірна частка домоволодіння розташована на земельній ділянці, площею 0,0155 га, кадастровий номер 5110137600:68:015:0006, межі якої встановлені рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 19 травня 2014 року в справі № 523/12158/13, яке набрало законної сили (а. с. 11, 12).
Право власності на земельну ділянку у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_1 18 серпня 2020 року.
У 2015 році ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_2 про позбавлення права користування часткою домоволодіння та виселення.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 13 липня 2015 року в справі № 523/2450/15 позов ОСОБА_1 задоволено. Позбавлено ОСОБА_5 та ОСОБА_2 права користування 21/50 часткою спірного домоволодіння та виселено їх. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 та ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на 21/50 частку домоволодіння за набувальною давністю відмовлено.
Вказане рішення залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року (а. с. 7).
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, і доводів касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15, від 01 жовтня 2019 року в справі № 910/3907/18, від 22 вересня 2020 року в справі № 910/3009/18, від 06 квітня 2021 року в справі № 910/10011/19.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника житла користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Особливості права користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України з урахуванням положень частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються житловим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави дійти висновку про те, що право членів сім`ї власника житла користуватись цим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на житло в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.
Права членів сім`ї власника будинку на об`єкт власності є похідними від права самого власника.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року в справі № 6-158цс1, а також у постановах Верховного Суду від15 серпня 2018 року в справі № 595/1271/16-ц, від 17 липня 2019 року в справі № 320/13248/14-ц, від 04 липня 2023 року в справі № 522/16228/19-ц.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміють майнові права.
Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно суспільний інтерес; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Отже, під час вирішення справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до її житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування житлом.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивач є власником спірної 21/50 частки домоволодіння.
Відповідач вселилася у спірний будинок за згодою колишнього власника, до набуття позивачем права власності на нього, та постійно проживала у цьому будинку тривалий період часу.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 13 липня 2015 року в справі № 523/2450/15 позов ОСОБА_1 задоволено, позбавлено ОСОБА_5 та ОСОБА_2 права користування 21/50 часткою спірного домоволодіння, виселено ОСОБА_5 та ОСОБА_2 з 21/50 частки вказаного домоволодіння. Рішення суду набрало законної сили.
Тобто є рішення суду, яке набрало законної сили та яким ОСОБА_2 вже виселено зі спірної частки домоволодіння.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала на те, що відповідач відмовляється виконувати вказане рішення, без її згоди та дозволу користується її часткою домоволодіння та земельною ділянкою, вселила свого чоловіка у спірне майно, добудувала тамбур, чим порушує її права на вільне розпорядження та користування своєю власністю.
Проаналізувавши норми матеріального права, врахувавши те, що відповідач не є членом сім`ї позивача, між позивачем та відповідачем відсутні договірні відносини щодо користування спірним майном, відповідач втратила право проживання у спірному домоволодінні у зв`язку з припиненням права власності ОСОБА_4 на це майно, членом сім`ї якого вона була, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог шляхом виселення відповідача зі спірних приміщень та заборони користуватися спірною земельною ділянкою, на якій ці приміщення знаходяться.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, вважає їх такими, що ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права.
Крім того, колегія суддів враховує те, що ОСОБА_1, як власник спірної частки домоволодіння, категорично заперечує проти проживання у ній відповідача, яка без її згоди вселилися у спірне домоволодіння.
Оцінюючи виселення відповідача на предмет пропорційності, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що порушені права позивача - власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, дійшов правильного висновку про те, що у цьому випадку за обставин цієї справи виселення відповідача зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки між сторонами не існувало домовленостей щодо проживання відповідача у спірному житловому будинку.
Також колегія суддів вважає, що тривалий строк користування відповідачем спірним майном, враховуючи зміну власника, членами сім`ї якого вона не є, не може бути підставою для відмови у захисті прав нового власника на користування житлом на власний розсуд.
Такий висновок суду узгоджується із висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц.
Тому, оцінюючи доводи ОСОБА_2, колегія суддів зазначає, що вимоги ОСОБА_1 про захист її права на житло є не лише законними, а й відповідають принципу пропорційності та співмірності втручання у право особи на повагу до її житла, відповідають нагальній суспільній необхідності, є співрозмірними із переслідуваною законною метою.
Встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, взявши до уваги рішення суду, яким уже позбавлено ОСОБА_2 права користування 21/50 часткою спірного домоволодіння та виселено її, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог та захисту права власності ОСОБА_1 на 21/50 частку спірного домоволодіння та на земельну ділянку, на якій розташована вказана частка домоволодіння, шляхом виселення ОСОБА_2 з належних ОСОБА_1 21/50 частки домоволодіння, які складаються з приміщень літ. 3-1, 3-2, самовільної прибудови літ. 3-3, житлового будинку літ. "А", та заборони користуватися спірною земельною ділянкою.
Переглядаючи законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень, колегія суддів також враховує, що реєстрація відповідача та її проживання у спірній частці домоволодіння мали місце за згодою попереднього власника домоволодіння ОСОБА_4, новий власник ОСОБА_1 такої згоди не надавала. Своїм проживанням у домоволодінні позивача відповідач порушує її фундаментальне право - право власності на житло, оскільки перешкоджає їй використовувати домоволодіння для власного проживання та вільно користуватися земельною ділянкою.
Суди першої та апеляційної інстанцій дослідили питання щодо виселення відповідача зі спірної частки домоволодіння та заборони користуватися спірною земельною ділянкою на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та обґрунтовано вважали, що у даній справі інтереси позивача як власника житла перевищують інтереси відповідача, яка втратила право проживання у спірному домоволодінні у зв`язку з припиненням права власності ОСОБА_4 на це майно, членом сім`ї якого вона була.
Таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та право на житло переслідує легітимну мету, визначену статтею 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Доводи про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17, Верховного Суду від 15 січня 2020 року в справі № 754/613/18, від 20 січня 2021 року в справі № 668/13127/15, від 03 лютого 2021 року в справі № 643/3624/16, від 24 лютого 2021 року в справі № 940/1287/19, від 26 травня 2021 року в справі № 235/9011/19, на які заявник посилається у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.
Аргументи заявника, які спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі та свідчать про незгоду із обставинами встановленими судами першої та апеляційної інстанцій, підлягають відхиленню з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України.