ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 вересня 2024 року
м. Київ
справа №460/10903/22
адміністративне провадження № К/990/31808/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Чиркіна С.М.,
суддів: Кравчука В.М., Шарапи В.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 22 червня 2022 року (головуючий суддя Дуляницька С.М.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2022 року (головуючий суддя Шевчук С.М., судді: Кухтей Р.В., Іщук Л.П.) у справі № 460/10903/22 за позовом Керівника Сарненської окружної прокуратури до Дубровицької міської ради Рівненської області, третя особа: Відділ містобудування та архітектури, житлово-комунального господарства, приватизації, комунальної власності, надзвичайних ситуацій, цивільного захисту населення, мобілізаційної оборонної роботи і охорони праці Дубровицької міської ради Рівненської області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії,
У С Т А Н О В И В:
І. РУХ СПРАВИ
11 квітня 2022 року Керівник Сарненської окружної прокуратури в інтересах держави звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до Дубровицької міської ради Рівненської області, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив суд:
визнати протиправною бездіяльність Дубровицької міської ради Рівненської області стосовно невжиття заходів щодо розроблення історико-архітектурного опорного плану міста Дубровиця Сарненського району Рівненської області;
зобов`язати Дубровицьку міську раду Рівненської області вчинити дії щодо розроблення історико-архітектурного опорного плану міста Дубровиця Сарненського району Рівненської області шляхом прийняття відповідного рішення згідно вимог чинного законодавства.
Ухвалою суду першої інстанції від 19 травня 2022 року залучено до участі у справі, як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Відділ містобудування та архітектури, житлово-комунального господарства, приватизації, комунальної власності, надзвичайних ситуацій, цивільного захисту населення, мобілізаційної оборонної роботи і охорони праці Дубровицької міської ради.
Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 22 червня 2022 року, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2022 року, провадження у справі № 460/10903/22 закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також КАС України).
15 листопада 2022 року на адресу Верховного Суду вдруге надійшла касаційна скарга заступника керівника Рівненської обласної прокуратури, надіслана 10 листопада 2022 року, в якій скаржник просить скасувати ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 22 червня 2022 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07 вересня 2022 року і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі. Цією ж ухвалою витребувано справу з суду першої інстанції.
Інші часники правом надання відзиву на касаційну скаргу не скористалися, що не перешкоджає касаційному перегляду рішень судів попередніх інстанцій.
Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2024 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до статті 345 КАС України.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ
Позовні вимоги обґрунтовано протиправною бездіяльністю Дубровицької міської ради Рівненської області щодо не вжиття заходів з розроблення історико-архітектурного опорного плану м. Дубровиця Сарненського району Рівненської області.
ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанцій встановлено, що місто Дубровиця Сарненського району Рівненської області Постановою Кабінету Міністрів України № 878 від 26 січня 2001 року включено до Списку історичних населених пунктів та зберегло історичний ареал - частину населеного місця, на якій розташовано об`єкти культурної спадщини, межі цієї території мають бути визначені в історико-архітектурному опорному плані зазначеного населеного пункту.
Листом Управління культури та туризму Рівненської обласної державної адміністрації від 18 січня 2022 року № 122/0/22 поінформовано, що історико -архітектурний опорний план міста Дубровиця не розроблено.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, прокурор звернувся до суду з цим позовом.
ІІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що спір між прокуратурою та міською радою щодо примусу до виконання Дубровицькою міською радою своїх функцій не є компетенційним, можливість його вирішення адміністративним судом КАС України не передбачена.
Судом апеляційної інстанції зазначено, що спеціально уповноваженим органом охорони культурної спадщини є відповідний орган центральної виконавчої влади, обласна державна адміністрація та виконавчий орган міської ради, а не Дубровицька міська рада, як зазначає прокурор у своєму позові.
На думку суду апеляційної інстанції, на відміну від зазначеного прокурором, спеціально уповноваженими органами державної влади у спірних правовідносинах, до сфери повноважень яких віднесено захист інтересів держави в тому числі і з питань розроблення історико -архітектурного опорного плану міста Дубровиця Сарненського району Рівненської області є Міністерство культури та інформаційної політики України та Рівненська обласна державна адміністрація в особі її структурних підрозділів Управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації та Департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації.
Судом апеляційної інстанції зауважено, що зміст позовної заяви та доводи апеляційної скарги не містить жодної інформації та доказів з приводу дослідження прокурором обставин щодо неналежного захисту або не здійснення судового чи досудового захисту інтересів держави у спірних правовідносинах Міністерством культури та інформаційної політики України та Рівненською обласною державною адміністрацією в особі її структурних підрозділів Управління культури і туризму Рівненської обласної державної адміністрації та Департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації, наявності та/або відсутності у них відповідних повноважень у сфері захисту інтересів держави, за наявності чого прокурор міг набути право на звернення до суду в інтересах держави до відповідного виконавчого органу сільських, селищних і міських рад.
Також судом апеляційної інстанції зазначено, що згідно з положеннями частин 3, 4, 5 статті 17 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", пункту 2.1. Порядок розроблення історико-архітектурного опорного плану населеного пункту замовником історико-архітектурного опорного плану є не міська рада, а відповідний виконавчий орган сільських, селищних і міських рад.
В свою чергу міська рада у спірних правовідносинах наділена повноваженнями лише щодо затвердження історико-архітектурного опорного плану після його розробки в установленому порядку.
З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у спірних правовідносинах наявні спеціально уповноважені органи, до сфери повноважень яких віднесено реалізація та захист спірних інтересів держави, а доводами апеляційної скарги прокурора не доведено обставин що вказані спеціально уповноважені органи певними діями, рішеннями чи бездіяльністю не сприяють захисту інтересів держави як в судовому так і позасудовому порядку, або у вказаних органів відсутні відповідні повноваження на їх захист.
Водночас суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що прокурор не реалізовує публічно-владні управлінські функції стосовно зазначеного ним відповідача та не здійснює представництво будь-якого державного органу, які певними діями, рішеннями чи бездіяльністю не сприяють захисту інтересів держави як в судовому так і позасудовому порядку.
ІІІ. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
Скаржник стверджує, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовані норми матеріального права, а саме статті 19, 131-1 Конституції України, стаття 23 "Про прокуратуру", стаття 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини", стаття 17 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та допущено порушення норм процесуального права, а саме вимог статей 2,4,5,53,248,322 КАС України.
Наполягає на тому, що саме на Дубровицьку міську раду покладено повноваження щодо прийняття відповідно до пункту 54 Порядку розроблення, оновлення, внесення змін та затвердження містобудівної документації, затвердженого постановою КМУ від 01 вересня 2021 року № 926 (далі також Порядок № 926) рішення про розроблення (внесення змін) історико -архітектурного опорного плану населеного пункту, однак саме бездіяльність міської ради як суб`єкта владних повноважень сприяє порушенню основних засад державної політики щодо охорони та збереження об`єктів культурної спадщини, а також дотримання вимог містобудівного законодавства, що у свою чергу є порушенням загальнодержавних інтересів та відповідно до статті 131-1 Конституції України покладає на прокурора обов`язок представництва в суді.
Також з покликанням на пункт 54 Порядку № 926 зазначає, що замовниками, які організовують розроблення, внесення змін, погодження та подання історико-архітектурного опорного плану населеного пункту на розгляд відповідної місцевої ради є виконавчі органи сільських, селищних і міських рад, Київська та Севастопольська міська держадміністрації.
Акцентує увагу на тому, що відповідний відділ (виконавчий орган), який залучений у межах цієї справи, як третя особа на стороні відповідача не є самостійним відповідачем у справі.
Стверджує, що суд апеляційної інстанції помилково покликався на Порядок розроблення історико-архітектурного опорного плану населеного пункту, затверджений наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 02 червня 2011 року № 64, оскільки такий втратив чинність.
Вважає, що інтереси держави, у тому числі охоплюють інтереси мешканців територіальної громади і суспільства, зокрема у такій сфері як містобудування та охорона культурної спадщини, оскільки відповідно до статті 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом, а виконання вимог такого закону в першу чергу покладено на органи місцевого самоврядування, на підвідомчій території якого знаходяться відповідні об`єкти культурної спадщини та історичне населене місце (виключна компетенція та делеговані повноваження).
На думку скаржника, беручи до уваги бездіяльність органу місцевого самоврядування та враховуючи, що відсутній орган, до компетенції якого належить здійснення нагляду за діяльністю органів місцевого самоврядування щодо прийняття відповідних рішень в межах їхньої компетенції, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли до помилкового висновку про недоведеність прокурором підстав для захисту інтересів держави у суді та необґрунтовано закрили провадження у справі.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частин першої - третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до статті 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом, держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність.
Відповідно до вимог статті 5 Закону України 16 листопада 1992 року № 2780-XII "Про основи містобудування" (далі також Закон № 2780-XII) однією із основних вимог до містобудівної діяльності є охорона культурної спадщини, збереження традиційного характеру середовища населених пунктів.
В статті 1 Закону України від 8 червня 2000 року № 1805-III "Про охорону культурної спадщини" (далі також Закон № 1805-111) надано визначення таких термінів:
охорона культурної спадщини - це система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини;
історичний ареал населеного місця - це частина населеного місця, що зберегла об`єкти культурної спадщини і пов`язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку;
історичне населене місце - це населене місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України.
Згідно із частинами третьою та четвертою статті 32 Закону № 1805-ІІІ з метою захисту традиційного характеру середовища населених місць вони заносяться до Списку історичних населених місць України. Список історичних населених місць України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України.
Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у Порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.
На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.
Відповідно до частин четвертої - сьомої статті 17 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі також Закон № 3038) для населених пунктів, внесених до Списку історичних населених місць України, у межах визначених історичних ареалів у складі генерального плану населеного пункту визначаються режими регулювання забудови та розробляється історико-архітектурний опорний план, в якому зазначається інформація про об`єкти культурної спадщини та зони їх охорони.
Склад, зміст та порядок розроблення історико-архітектурного опорного плану населеного пункту визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку розроблення, оновлення, внесення змін та затвердження містобудівної документації.
Відомості про зазначені в історико-архітектурному опорному плані: об`єкти всесвітньої спадщини, їх території та буферні зони; пам`ятки культурної спадщини, у тому числі археологічні, їх території та зони охорони; межі та правові режими використання історичних ареалів населених місць; історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території та їх зони охорони; охоронювані археологічні території вносяться до Державного земельного кадастру в порядку, встановленому відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр" як обмеження у використанні земель у сфері забудови.
Рішення про розроблення генерального плану приймає відповідна сільська, селищна, міська рада.
Виконавчі органи сільських, селищних і міських рад, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації є замовниками, які організовують розроблення, внесення змін та подання генерального плану населеного пункту на розгляд відповідної сільської, селищної, міської ради.
Відповідно до частини першої статті 3 Закону № 1805-ІІІ державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.
До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини (далі - органи охорони культурної спадщини) належать: центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини; орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим; обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; виконавчий орган сільської, селищної, міської ради.
Згідно із статтею 6 Закону № 1805-ІІІ до повноважень обласних державних адміністрацій, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради відповідно до їх компетенції у сфері охорони культурної спадщини, серед іншого належить: здійснення контролю за виконанням цього Закону, інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини; забезпечення захисту об`єктів культурної спадщини від загрози знищення, руйнування або пошкодження; організація розроблення та погодження відповідних програм охорони культурної спадщини; погодження відповідних програм та проектів містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт, реалізація яких може позначитися на стані пам`яток місцевого значення, їх територій і зон охорони; видання розпоряджень та приписів щодо охорони пам`яток місцевого значення, припинення робіт на пам`ятках, їхніх територіях та в зонах охорони, якщо ці роботи проводяться за відсутності затверджених або погоджених з відповідним органом охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених цим Законом дозволів або з відхленням від них; застосування фінансових санкцій за порушення цього Закону.
Відповідно до підпункту 6 пункту а частини першої статті 31 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" № 280/97-ВР (далі Закон також № 280/97-ВР) до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад серед власних (самоврядних) повноважень передбачені, у тому числі, підготовка і подання на затвердження ради відповідних місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови населених пунктів, іншої містобудівної документації.
Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року № 318 (далі також Порядок № 318).
За змістом пунктів 1-2, 4-7 Порядку № 318 історичні ареали визначаються тільки в населених місцях, що занесені до Списку історичних населених місць України, затвердженого Кабінетом Міністрів України. Історичний ареал охоплює історично сформовану частину населеного місця, що зберегла старовинний вигляд, розпланування і характер забудови.
Відповідальними за визначення меж і режимів використання історичних ареалів є Мінкультури та уповноважені ним органи охорони культурної спадщини.
Межі історичних ареалів визначаються спеціальною науково-проектною документацією під час розроблення історико-архітектурних опорних планів цих населених місць.
Історичний ареал - це найбільш освоєна в минулому і добре збережена частина території населеного місця, що відрізняється традиційним характером середовища і значною кількістю об`єктів культурної спадщини від інших, менш освоєних або погано збережених частин населеного місця.
Збереження традиційного характеру середовища історичних ареалів, охорона і раціональне використання розташованих в їх межах нерухомих об`єктів культурної спадщини, збереження її містоформуючої ролі є пріоритетним напрямом містобудівної діяльності в межах історичних ареалів;
Пунктами 10, 12, абзацом другим пункту 16 Порядку № 318 передбачено, що історичний ареал є спеціально виділеною у населеному місці територією історико-культурного значення із затвердженими межами, яка повинна фіксуватися в усіх землевпорядних і містобудівних документах та розглядатися як специфічний об`єкт містобудівного проектування.
Визначені науково-проектною документацією межі історичних ареалів погоджуються відповідним органом місцевого самоврядування та затверджуються Мінкультури.
Розроблення містобудівної документації є першочерговим для міст, що включені до Списку історичних населених місць України, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
Порядок розроблення, оновлення, внесення змін та затвердження містобудівної документації, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 вересня 2021 року № 926 (далі також Порядок № 926).
Порядок № 926 визначає склад, зміст, механізм розроблення, оновлення, внесення змін та затвердження містобудівної документації на місцевому рівні: комплексного плану просторового розвитку території територіальної громади, генерального плану населеного пункту, детального плану території, а також склад, зміст та порядок розроблення історико-архітектурного опорного плану населеного пункту.
За змістом підпунктів 12, 16 пункту 2 Порядку № 926 історико-архітектурний опорний план - науково-проектна документація, яка розробляється і затверджується у складі генерального плану населеного пункту, внесеного до Списку історичних населених місць України, згідно із Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності", містить відомості про об`єкти всесвітньої спадщини, їх території та буферні зони; пам`ятки культурної спадщини, у тому числі археологічні, їх території та зони охорони; межі та правові режими використання історичних ареалів населених місць; історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території та їх зони охорони; охоронювані археологічні території;
науково-проектна документація - затверджені текстові та графічні матеріали історико-архітектурного опорного плану, в яких містяться результати проведення наукових досліджень усієї території історичного населеного місця та його найближчого оточення і якими визначаються наявність, розташування, характеристики об`єктів нерухомої культурної спадщини, їх територій та зон охорони, межі історичних ареалів.
Пунктом 23 Порядку № 926 передбачено, що плани зонування територій населених пунктів у межах території територіальної громади та історико-архітектурні опорні плани з визначенням меж історичних ареалів населених пунктів, внесених до Списку історичних населених місць України, розробляються одночасно із генеральними планами та включаються до комплексного плану як невід`ємні складові генеральних планів відповідних населених пунктів.
Відповідно до пунктів 54-55 Порядку № 926 рішення про розроблення (внесення змін) історико-архітектурного опорного плану населеного пункту у складі генерального плану населеного пункту приймає відповідна сільська, селищна, міська рада.
Виконавчі органи сільських, селищних і міських рад, Київська та Севастопольська міські держадміністрації є замовниками, які організовують розроблення, внесення змін, погодження та подання історико-архітектурного опорного плану населеного пункту у складі генерального плану населеного пункту на розгляд відповідної місцевої ради.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 878 від 26 січня 2001 року місто Дубровиця включено до списку історичних поселень України ( рік заснування -1005).
За інформацією, відображеною у листі Управління культури та туризму Рівненської обласної державної адміністрації від 18 січня 2022 року № 122/0/22, історико -архітектурний опорний план міста Дубровиця не розроблено.
Зважаючи на доводи касаційної скарги, які слугували підставою для відкриття касаційного провадження у справі, що розглядається, беручи до уваги висновки судів попередніх інстанцій, колегія суддів вважає, що під час розгляду цієї справи у касаційному порядку належить надати відповідь на питання про те, на захист яких саме інтересів держави спрямоване звернення до суду прокурора з цим позовом, чи наявні у спірних правовідносинах органи, уповноважені здійснювати захист таких інтересів у обраний прокурором спосіб (у судовому порядку), наявності чи відсутності у прокурора права на звернення до суду з цим позовом, обґрунтованості вказаних ним підстав для представництва інтересів держави у суді, а також проте, чи взагалі передбачено КАС України можливість розгляду такого спору адміністративним судом.
Відповідаючи на окреслені вище питання, колегія суддів звертає увагу на висновки Верховного Суду щодо застосування норм статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц наведено правову позицію про те, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Цей же висновок Велика Палата Верховного Суду наводила й у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц.
Подібний висновок щодо застосування норм права викладено Великою Палатою Верховного Суду й у постанові від 13 лютого 2019 року в адміністративній справі № 826/13768/16, у якій Суд, погоджуючись із правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 25 квітня 2018 року у адміністративній справі № 806/1000/17, зазначив, що за змістом частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.
У цій же постанові наголошено, що перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.
Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
Неналежність захисту може бут