УХВАЛА
05 вересня 2024 року
місто Київ
справа № 462/4186/22
провадження № 14-91цс24
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Погрібного С. О.,
суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
цивільної справи за позовом ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 до Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування розпорядження, відшкодування моральної шкоди
за касаційною скаргою ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 19 травня 2023 року, ухвалене суддею Мруць І. С., та постанову Львівського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року, прийняту колегією суддів у складі Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
УСТАНОВИЛА:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивачки
1. ОСОБА_1, яка діє як законний представник в інтересах малолітнього ОСОБА_2, звернулася до суду з позовом, у якому просила:
- визнати незаконним та скасувати розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 20 листопада 2019 року № 1559 "Про встановлення днів побачень гр. ОСОБА_3 з малолітнім сином ОСОБА_2";
- стягнути із Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради на користь позивачки як законного представника малолітнього ОСОБА_2 375 102 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої малолітньому ОСОБА_2 .
2. Позивачка обґрунтовувала пред`явлений позов тим, що у них з ОСОБА_3 у шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_2 . Шлюб між ними розірвано. Розпорядженням Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 30 липня 2013 року ОСОБА_3 визначено дні побачень з його малолітнім сином ОСОБА_2, котрий проживає із матір`ю ОСОБА_1 : кожну першу та третю суботу місяця і кожну другу та четверту неділю місяця з 11 год 00 хв до 14 год 00 хв у присутності матері дитини.
3. Позивачка зазначала, що вона не оскаржувала це розпорядження, не перешкоджала побаченням ОСОБА_3 із сином. Натомість ОСОБА_3 протягом тривалих періодів часу до сина не приходив, його вихованням та станом здоров`я не цікавився, про що вона неодноразово повідомляла Залізничну районну адміністрацію Львівської міської ради як орган опіки та піклування.
4. Вироком від 22 липня 2015 року Залізничний районний суд м. Львова у справі № 462/8095/13-к визнав ОСОБА_3 винним у вчиненні стосовно позивачки кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 Кримінального кодексу України. Протоколом проведення слідчого експерименту від 19 серпня 2013 року встановлено, що ОСОБА_3 наніс тілесні ушкодження позивачці у присутності їх малолітнього сина ОСОБА_2 .
5. Позивачка стверджувала, що ОСОБА_3, звертаючись до органу опіки та піклування із заявами про встановлення днів та годин побачень із сином, на початку 2019 року також звернувся до Залізничного районного суду м. Львова із позовом про оспорення свого батьківства та позовом про усунення перешкод щодо участі у вихованні та вільному спілкуванні з дитиною.
6. Залізнична районна адміністрація 20 листопада 2019 року прийняла розпорядження № 1559 "Про встановлення днів побачень гр. ОСОБА_3 з малолітнім сином ОСОБА_2", яким, на думку позивачки, відповідачеві збільшено кількість днів та годин побачень із сином. ОСОБА_1 вважала, що таке рішення ухвалено без відповідних правових підстав, без врахування висновку служби у справах дітей від 13 листопада 2019 року, а засідання комісії було неправомочним приймати будь-які рішення, оскільки на ньому були присутніми менше як дві третини загальної кількості її членів, без відображення ходу голосування із зазначенням прізвищ членів комісії в протоколі. На її думку, оскаржуване розпорядження підлягає визнанню незаконним та скасуванню в судовому порядку як таке, що порушує права та інтереси її малолітнього сина.
7. Позивачка зауважила, що у серпні 2020 року вона звернулася до суду з позовом до Залізничної районної адміністрації, третьої особи ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування розпорядження Залізничної районної адміністрації від 20 листопада 2019 року № 1559 (справа № 462/4724/20), який рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 16 січня 2021 року було задоволено. Постановою Львівського апеляційного суду, залишеною в силі постановою Верховного Суду, рішення Залізничного районного суду м. Львова було скасоване та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, відмовлено внаслідок неналежного складу співвідповідачів у справі.
8. Позивачка вважала, що їхньому малолітньому сину заподіяно моральної шкоди в результаті прийняття Залізничною районною адміністрацією Львівської міської ради оскаржуваного розпорядження. Моральна шкода полягає у стражданнях, яких дитина зазнала від примушування його до частіших і триваліших побачень із батьком, що зашкодило його психічному здоров`ю, емоційній і психологічній рівновазі, що підтверджують психодіагностичні обстеження дитини.
9. На думку позивачки, розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 375 102,00 грн є достатнім та співмірним із тяжкістю шкоди, завданою психічному здоров`ю дитини, її емоційній і психологічній рівновазі, тривалістю розладу її здоров`я, обсягу зусиль, потрібних для стабілізації психологічного стану дитини, тривалістю порушень прав дитини та характером завданої їй з боку уповноважених органів держави немайнової шкоди.
Стислий виклад заперечень відповідачів
10. Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради заперечувала проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними і допустимими доказами.
11. ОСОБА_3 зазначив, що позов не визнає та вважає себе неналежним відповідачем у справі, оскільки обов`язок виконати вимоги позивачки покладено на іншу юридичну особу, яка, на його думку, є належним відповідачем.
Стислий виклад змісту судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
12. Рішенням від 19 травня 2023 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року, Залізничний районний суд м. Львова задовільнив позов частково: скасував оскаржуване розпорядження і відмовив у задоволенні інших вимог.
13. Суд першої інстанції зазначив, що оскаржуване розпорядження ухвалене у межах повноважень Залізничної районної адміністрації, на підставі поданих батьками дитини документів та їх пояснень, проте комісія з питань захисту прав дитини при Залізничній районній адміністрації Львівської міської ради, на підставі рішення якої прийнято оскаржуване розпорядження, була неправомочною, оскільки на такому засіданні були присутні менш як дві третини загальної кількості її членів.
14. Стосовно позову в частині вимог про відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції зазначив, що надані позивачкою докази та наведені доводи є недостатніми для встановлення причинного зв`язку між ухваленням Залізничною районною адміністрацією оскаржуваного розпорядження та шкодою, завданою малолітньому ОСОБА_2 .
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
15. Позивачка 04 березня 2024 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить:
- скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року;
- скасувати рішення Залізничного районного суду м. Львова від 19 травня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити в цій частині нове судове рішення про повне задоволення позову ОСОБА_1, поданого в інтересах малолітнього ОСОБА_2 .
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
16. Підставами касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявниця зазначила:
- неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 203/490/16-ц (провадження № 14-232цс18) та постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 750/6330/17, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України);
- відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
17. На думку заявниці, суд першої інстанції помилково не врахував, що станом на момент ухвалення оскаржуваного рішення орган опіки та піклування був обізнаний про ухилення ОСОБА_3 від участі у вихованні сина, а також про факти домашнього насильства, вчиненого ним стосовно сина та за його присутності. До того ж, після ухвалення оскаржуваного розпорядження органу опіки та піклування ОСОБА_3 знову вчинив домашнє насильство щодо дитини, саме у дні і години побачень.
18. Заявниця зазначила, що на момент прийняття оскаржуваного розпорядження органу опіки та піклування малолітній син сторін за станом здоров`я не міг відвідувати плавання, оскільки протягом тривалого часу хворів та перебував на стаціонарному лікуванні у медичному закладі. Проте, орган опіки та піклування не взяв до уваги ці обставини і призначив дитині відвідування зайняття з плавання, хоча цей орган не наділений повноваженнями визначати, якими видами спорту та коли діти повинні займатися, адже ці заняття можуть призвести до погіршення стану здоров`я дитини.
19. ОСОБА_1 вважала, щодев`ять психодіагностичних обстежень дитини, які проведені до та після прийняття оскаржуваного розпорядження, підтверджують завдання дитині моральної шкоди, яка полягає у стражданнях, яких дитина зазнала від примушування її оскаржуваним розпорядженням до частіших і триваліших побачень із батьком, від самого очікування можливої зустрічі, а також від фактів домашнього насильства.
20. На думку позивачки, суд першої інстанції не надав мотивованої оцінки усім її аргументам, внаслідок чого безпідставно відмовив у задоволенні позову, чим перешкодив у реалізації нею права на справедливий суд.
21. Заявниця стверджувала, що оскаржуване розпорядження підлягає не тільки скасуванню, а й визнанню незаконним як таке, що порушило права та інтереси малолітнього.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
22. ОСОБА_3 27 березня 2024 року подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають нормам матеріального та процесуального права, тому немає підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.
23. Відповідач зазначив, що ОСОБА_1 протягом тривалого періоду часу робив усе можливе, щоб не допустити виконання рішень районної адміністрації та судів, цим самим позбавляючи свою дитину та батька права на безперешкодне спілкування.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ В СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
24. Ухвалою від 18 березня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі, ухвалою від 16 травня 2024 року призначив справу до судового розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
25. Ухвалою від 26 червня 2024 року колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 403 ЦПК України передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 463/624/14-а (провадження № 11-685апп18).
Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
26. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду навела такі міркування.
27. У постанові від 29 серпня 2018 року у справі № 463/624/14-а (провадження № 11-685апп18) Велика Палата Верховного Суду зазначила таке:
"За змістом позовних вимог предметом перевірки у цій справі є винятково дотримання органом місцевого самоврядування під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій із захисту прав та інтересів дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна та зі здійснення контролю за дотриманням батьками житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей встановленого законом порядку прийняття рішень щодо надання дозволу на укладення правочину стосовно нерухомого майна, зокрема, правомірність вирішення такого питання на підставі звернення осіб, які не є батьками неповнолітніх, дотримання процедури проходження документів.
Спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим і не належить до юрисдикції адміністративних судів".
28. У цій справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що справи про визнання протиправним розпорядження районної адміністрації про надання дозволу батькам на укладення договору застави квартири, у якій зареєстровані малолітні, та його скасування належить до компетенції судів адміністративної юрисдикції.
29. На думку колегії суддів, зазначені правові висновки щодо правових відносин є подібними до спірних правовідносин справи, яку переглядає Верховний Суд, та перешкоджають суду касаційної інстанції вирішити спір по суті.
30. У цій справі предметом перевірки є дотримання органом місцевого самоврядування під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій із захисту прав та інтересів дитини в частині встановлення способу участі батька у вихованні дитини.
31. Колегія суддів вважає, що справа має розглядатися в порядку цивільного судочинства, тож позивачка правильно подала позовну заяву саме до суду загальної юрисдикції. Колегія суддів враховує, що предметом оскаржуваного розпорядження було визначення участі батька у вихованні дитини, що регулюється правилами Сімейного кодексу України (далі - СК України), тому ці правові відносини мають приватноправовий характер.
32. Тож якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, спричиненими рішенням суб`єкта владних повноважень, яке вона вважає неправомірним, і такі наслідки привели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав або інтересів цієї особи чи пов`язані з реалізацією нею майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, тоді визнання незаконним цього рішення і його скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів.
33. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду переконана, що спірні правовідносини виникають з приводу реалізації та захисту особистих немайнових прав й інтересів особи та її дітей, гарантованих СК України. Оскаржуване розпорядження хоча і прийняте суб`єктом владних повноважень, втім спрямоване на реалізацію приписів сімейного законодавства та впливає насамперед на особисті немайнові права позивачки і третьої особи як батьків дітей.
34. Колегія суддів не погодилася з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 29 серпня 2018 року у справі № 463/624/14-а (провадження № 11-685апп18), та переконана, що їх потрібно переглянути, відступивши від них.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ
35. Велика Палата Верховного Суду вважає, що справу потрібно повернути на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду з таких підстав.
36. У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
37. Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
38. У пункті 4 частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується єдністю судової практики.
39. Відповідно до частин першої, четвертої статті 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
40. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі "Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії" (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).
41. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі "Веренцов проти України", заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі "Дель Ріо Прада проти Іспанії" (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
42. У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
43. В інших справах ЄСПЛ також неодноразово зазначав, що відступи від принципу правової визначеності виправдані лише у випадках необхідності та при обставинах істотного і непереборного характеру (рішення у справі "Проценко проти росії", заява № 13151/04, пункт 26); відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення "помилки, що має фундаментальне значення для судової системи" (рішення у справі "Сутяжник проти росії", заява № 8269/02, пункт 38).
44. У пунктах 34, 39 остаточного рішення від 07 жовтня 2011 року у справі "Сєрков проти України" (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі - Конвенція); завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98, пункт 65); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення у справах "Тудор Тудор проти Румунії" (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, пункти 29, 30, та "Стефаніка та інші проти Румунії" (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, пункти 36, 37); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі "Падурару проти Румунії" (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00, пункти 98, 99); Суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким потрібно керуватись; сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (рішення у справах "Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії" (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), заява № 63235/00, пункт 56, та "Скоппола проти Італії"
(Scoppola v. Italy), заява № 10249/03, пункт 104).
45. У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, потрібно пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47). Судді повинні послідовно застосовувати закон. Проте якщо суд вирішує відійти від попередньої практики, на це потрібно чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
46. Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності у вирішенні спірних ситуацій для учасників справи.
47. Водночас принцип єдності судової практики не є абсолютним, оскільки в протилежному випадку це б унеможливлювало виправлення судом своєї позиції або ж гальмувало б динамічний розвиток права та суспільних відносин.
48. В Україні завдання забезпечення єдності судової практики відповідно до Закону № 1402-VIII та ЦПК України, інших процесуальних кодексів покладається на Верховний Суд.
49. Згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 45 Закону № 1402-VIII Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
50. Щоб гарантувати юридичну визначеність, Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 757/1660/17-ц (провадження № 14-396цс18, пункти 43, 44), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (провадження № 14-66цс19, пункти 53, 54), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (провадження № 14-63цс20, пункт 48), від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18
(провадження № 14-48цс21, пункт 29), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20, пункт 40), від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22, пункт 8.3), від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20 (провадження № 14-25цс24, пункт 86)).
51. Тож Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього потрібних підстав. Такі підстави мають бути належно мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
52. Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
53. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, передаючи цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, просила відступити від правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 463/624/14-а (провадження № 11-685апп18).
54. За обставинами справи № 463/624/14-а позивачка звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним, повністю нечинним та скасувати з моменту видання (вчинення) розпорядження районної адміністрації міської ради про дозвіл подружжю на укладення договору застави квартири, де зареєстровані малолітні. Позивачка зазначила, що відповідач не мав права видавати оскаржуване розпорядження на підставі винятково заяви подружжя, оскільки квартира належить позивачці на праві спільної сумісної власності і в цій квартирі зареєстрована та проживає не лише дитина подружжя, а й неповнолітні діти позивачки, тому заяву в органи опіки та піклування, крім цього подружжя, мали б подавати позивачка та її чоловік.
55. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 серпня 2018 року у справі № 463/624/14-а виснувала, що предметом перевірки у цій справі є винятково дотримання органом місцевого самоврядування під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій із захисту прав та інтересів дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна та зі здійснення контролю за дотриманням батьками житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей встановленого законом порядку прийняття рішень щодо надання дозволу на укладення правочину стосовно нерухомого майна, зокрема правомірність вирішення такого питання на підставі звернення осіб, які не є батьками неповнолітніх, дотримання процедури проходження документів. Отже, спір у цій справі не має ознак приватноправового та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
56. У справі, що розглядається, позивачка, яка діє як законний представник в інтересах малолітнього, звернулася до суду з позовом, у якому просила: а) визнати незаконним та скасувати розпорядження районної адміністрації міської ради про встановлення днів побачень батьку з малолітнім сином; б) стягнути з районної адміністрації міської ради на користь позивачки як законного представника малолітнього 375 102 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої малолітньому. Позивачка стверджувала, що засідання комісії було неправомочним ухвалювати будь-які рішення, оскільки на ньому були присутніми менше як дві третини загальної кількості її членів, без відображення ходу голосування із зазначенням прізвищ членів комісії в протоколі. Відповідно, на її думку, оскаржуване розпорядження підлягає визнанню незаконним та скасуванню в судовому порядку як таке, що порушує права та інтереси її малолітнього сина.
57. Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що спірні правовідносини у справі, що переглядається, виникають з приводу реалізації та захисту особистих немайнових прав та інтересів особи та її дітей, гарантованих СК України. Оскаржене розпорядження хоча і прийняте суб`єктом владних повноважень, втім спрямоване на реалізацію приписів сімейного законодавства та впливає насамперед на особисті немайнові права позивачки та третьої особи як батьків дітей. Тому справа має розглядатися в порядку цивільного судочинства.
58. Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
59. Відповідно до пунктів 25-27, 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) для цілей застосування приписів процесуальних законів подібність правовідносин потрібно оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
60. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
61. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, потрібним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.
62. На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними в порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
63. Велика Палата Верховного Суду виснує про неподібність правовідносин у справі, що переглядається, та справі № 463/624/14-а, від висновків судів у якій колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду просить відступити. У справі № 463/624/14-а предметом оскарження стало розпорядження районної адміністрації міської ради про надання дозволу подружжю на укладення договору застави квартири, де зареєстровані малолітні, а у справі, що переглядається, - про визначення днів побачень батьку з малолітнім сином.
64. Також відмінними є норми права СК України, які застосували суди у цих двох справах. Так, у справі № 463/624/14-а Велика Палата Верховного Суду керувалася приписами частини четвертої статті 177 СК України (дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини); у справі, рішення у якій переглядається, суд першої інстанції застосував частину першу статті 158 СК України (визначення органом опіки та піклування способів участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї).
65. Тож колегія суддів покликалася на висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у справі, правовідносини у якій не є подібними до правовідносин, що виникли у цій справі.
66. До того ж, у постанові від 29 серпня 2018 року у справі № 203/4901/16-ц за позовом батька дитини до виконавчого комітету міської ради, у якій позивач просив суд а) скасувати рішення відповідача про неможливість передачі малолітнього для подальшого виховання батьку та втрати малолітньою дитиною правового статусу дитини, позбавленої батьківського піклування; б) зобов`язати відповідача прийняти рішення про втрату малолітнім статусу дитини, позбавленої батьківського піклування; в) зобов`язати відповідача прийняти висновок про можливість передачі дитини для подальшого виховання позивачеві, Велика Палата Верховного Суду зробила такі правові висновки:
"23. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак сама собою така участь не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим і відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України може бути способом захисту цивільних прав та інтересів. […]
31. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням суб`єкта владних повноважень, яке вона вважає неправомірним, і такі наслідки привели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав або інтересів цієї особи чи пов`язані з реалізацією нею майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, то визнання незаконним цього рішення і його скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів.
32. Спірні правовідносини виникли між учасниками справи з приводу реалізації та захисту позивачем його особистих немайнових прав та інтересів, гарантованих СК України. […]
36. Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржуване рішення хоча і прийняте суб`єктом владних повноважень, спрямоване на реалізацію приписів сімейного законодавства та впливає, насамперед, на особисті немайнові права позивача як батька дитини. Позовні вимоги про зобов`язання відповідача прийняти рішення про втрату ОСОБА_4 статусу дитини, позбавленої батьківського піклування, та висновок про можливість передання дитини для подальшого виховання позивачу є похідними від вимоги про скасування рішення № 168 і спрямовані на забезпечення ефективного судового захисту цивільних прав позивача.
37. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про приватноправовий характер спірних правовідносин і не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що ця справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства".
67. Висновки, викладені у цій постанові Великої Палати Верховного Суду, є подібними до справи, що переглядається, зокрема тим, що в обох справах позивачі оскаржують рішення органу опіки та піклування як суб`єкта владних повноважень, і стосуються особистих немайнових прав батьків та дітей.
68. Отже, у Великої Палати Верховного Суду немає підстав для прийняття цієї справи на розгляд.