ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 вересня 2024 року
м. Київ
Справа № 990/57/24
Провадження № 11-140 заі 24
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого Уркевича В. Ю.,
судді-доповідача Гриціва М. І.,
суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,
за участю:
секретаря судового засідання Біляр Л. В.,
позивача ОСОБА_1,
представниці відповідача - Пантюхової М. Р.,
розглянула на відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 про перегляд рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 14 травня 2024 року (судді Мельник-Томенко Ж. М., Єресько Л. О., Жук А. В., Радишевська О. Р., Соколов В. М.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича про визнання протиправними та нечинними положення, указу, визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії і
ВСТАНОВИЛА:
1. У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним і нечинним:
- Положення про порядок здійснення помилування, затверджене Указом Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015 (далі - Положення);
- Указ Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015;
а також визнати бездіяльність відповідача протиправною та зобов`язати вчинити дії, результатом яких буде укладене та затверджене Положення про порядок здійснення помилування, що узгоджується з:
а) Рішенням Конституційного Суду України від 16 вересня 2021 року № 6-р(II)/2021;
б) рішенням Європейського суду з прав людини від 01 квітня 2021 року у справі ["Фарзієв та інші проти України" (заява № 63747/14 та 23 інші заяви - див. перелік у додатку)], зокрема й за заявою ОСОБА_3 (заява № 58985/16), яке пов`язане з рішенням Європейського суду з прав людини від 19 березня 2019 року у справі "Петухов проти України (№ 2)" (заява № 41216/13);
в) статтями 28, 3 Конституції України;
г) статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 покликається на те, що чинний порядок помилування порушує статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та статтю 28 Конституції України.
Вважає, що Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 16 вересня 2021 року № 6-р(II)/2021 (далі - КСУ, Рішення КСУ № 6-р(II)/2021 відповідно) визнав, що чинний порядок помилування порушує статтю 28 Конституції України.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у низці рішень теж констатував суперечність між чинним порядком помилування та приписами статті 3 Конвенції.
Покликається й на те, що у справі "Петухов проти України (№ 2) (заява № 41216/13) ЄСПЛ визнав порушення Україною статті 3 Конвенції у зв`язку з нескоротністю покарання заявника у виді довічного позбавлення волі. Ідентичною до справи "Петухов проти України (№ 2)" (заява № 41216/13) є і заява (№ 58985/16) позивача, яку ЄСПЛ вирішив заодно у справі "Фарзієв та інші проти України" (заява № 63747/14 та 23 інші заяви - див. перелік у додатку).
З погляду позивача, Положення є достатнім для того, щоб застосовувати помилування, але воднораз є й таким, що не відповідає висновкам КСУ та ЄСПЛ, а звідси - протиправним у тому сенсі, що особи, які використовують його, відмовляють у помилуванні засудженим особам без обґрунтування такої відмови, хоча особа, яка засуджена до довічного позбавлення волі довела своє виправлення. У цьому зв`язку позивач відносить себе до осіб, які довели своє виправлення.
Протиправність дій відповідача позивач мотивує й тим, що, попри обізнаність з рішенням КСУ та ЄСПЛ, відповідач не узгоджує редакцію Положення з приписами статті 3 Конвенції та статті 28 Конституції України.
Відтак узагальнює, що якщо саме Положення є протиправним, то протиправним має визнаватися й Указ Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015 про затвердження цього Положення.
2. Відповідач скористався своїм правом та надав відзив, у якому зазначив, що позивач помилково тлумачить висновок КСУ щодо законності оскаржуваного у цій справі порядку здійснення помилування. За доводами відповідача, у Рішенні цього Суду від 16 вересня 2021 року № 6-р(II)/2021 йдеться не про конкретний нормативно-правовий акт (Порядок), а про процедуру звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі через помилування, яка була досліджена ЄСПЛ у справі "Петухов проти України (№2)".
До того ж у рішенні ЄСПЛ, на яке покликається позивач, містяться висновки спрямовані власне на можливість особи, засудженої до довічного позбавлення волі, пом`якшити своє покарання.
Повідомляє також, що Рішення КСУ № 6-р(II)/2021 Суд виніс за результатами розгляду конституційних скарг ОСОБА_4 щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 81, частини першої статті 82 Кримінального кодексу України (далі - КК України), ОСОБА_5, ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 82 КК України та конституційної скарги ОСОБА_7 щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 81 КК України. Звертає увагу, що на виконання цього Рішення до чинного законодавства України внесені зміни, якими врегульовано можливість заміни судом покарання у виді довічного позбавлення волі більш м`яким покаранням.
Натепер право пом`якшити покарання особам, засудженим до довічного позбавлення волі, передбачене у статті 82 КК України та інших нормативно-правових актах, а звідси - нема фактичних причин вважати, що відбувається стверджуване порушення прав позивача, яке б вимагало судового захисту.
В аспекті викладеного відповідач просив відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 .
3. Позивач надав відповідь на відзив, у якому просив вирішити справу в межах його позовної заяви та обраного ним самостійного способу звільнення, а не в межах, як указує позивач, "нав`язаних" відповідачем, причому з виходом за межі позовної заяви. Позивач підкреслює, що межі його позовної заяви охоплюють лише такі поєднані діяння та стан, як: а) звернення за помилуванням; б) викликане зверненням поводження з позивачем, яке здійснюється на підставі протиправного Положення; в) протиправна відмова в помилуванні без обґрунтування відмови; г) неможливість оскаржити в суді обґрунтування відмови.
Ще позивач зазначив, що наслідками від протиправної дії Положення та бездіяльності Президента України щодо приведення Положення відповідно до рішень ЄСПЛ, КСУ, частини другої статті 55, частин першої, другої статті 28 Конституції України є те, що якщо позивач звернеться до Президента України з клопотанням про застосування помилування, то Комісія при Президентові України у питаннях помилування (далі - Комісія) відмовить позивачу, а Президент України не буде знати, що позивач клопотав про помилування і не відреагує на клопотання жодним чином. До того ж, як зазначає позивач, і Комісія, і Президент України не обґрунтовують своїх відмов.
За доводами позивача, відповідач на підтвердження своєї позиції у відзиві на позовну заяву посилається на такий спосіб звільнення від довічного позбавлення волі, як на заміну на певний строк з подальшим умовно-достроковим звільненням, водночас, як наголошує позивач, доводи його позовної заяви стосуються такого способу звільнення, як помилування.
4. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 14 травня 2024 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Суд проаналізував рішення ЄСПЛ у справі "Петухов проти України (№ 2)" (заява № 41216/13), у якому міжнародний суд зазначив, що характер установленого за статтею 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави відповідача вимагається впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі, та дійшов висновку, що встановлені порушення Конвенції щодо ОСОБА_8 полягали у відсутності в Україні будь-яких законодавчих норм, зокрема й законодавчих підстав пенологічного характеру, які забезпечують особам, засудженим до довічного позбавлення волі, перспективу реального звільнення або перегляду призначеного покарання. Інакше кажучи, у справі "Петухов проти України (№ 2)" (заява № 41216/13) ЄСПЛ установив системну проблему в українському законодавстві, яку можна подолати заходами загального характеру, спрямованими на усунення її першопричини, шляхом внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування.
В іншій справі "Фарзієв та інші проти України" (заява №63747/14 та 23 інші заяви), у якій також оголошено прийнятною заяву ОСОБА_1, ЄСПЛ 01 квітня 2021 року ухвалив рішення, у якому з використанням своєї усталеної практики, констатував порушення статті 3 Конвенції стосовно довічного ув`язнення без перспективи звільнення. Суд зазначив також, що факт визнання існування порушення становить достатню справедливу сатисфакцію.
КСУ у своєму Рішенні від 16 вересня 2021 року № 6-р(II)/2021, досліджуючи питання про те, чи приписи КК України надають можливість звільнити від покарання засуджених до довічного позбавлення волі осіб та/або звільнити їх від відбування такого покарання, виснував, що цей Кодекс не містить приписів, які визначали б порядок звільнення таких осіб. Пряма можливість їх звільнення визначена у частині другій статті 87 цього Кодексу, за якою актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п`яти років.
Суд зазначив далі, що порядок звільнення від відбування покарання на довічне позбавлення волі внаслідок помилування не можна вважати таким, що містить реальну перспективу звільнення в розумінні принципів, що їх сформулював ЄСПЛ у своїй практиці щодо тлумачення статті 3 Конвенції.
З огляду на установлення ЄСПЛ у низці рішень факту порушення Україною статті 3 Конвенції на підставі того, що покарання у виді довічного позбавлення волі є покаранням без перспективи звільнення, та зважаючи на те, що частина друга статті 28 Конституції України є тотожною статті 3 Конвенції, КСУ виснував, що встановлене КК України покарання у виді довічного позбавлення волі як покарання без перспективи звільнення є несумісним із вимогами Конституції України.
КСУ визначився, що довічне позбавлення волі як вид кримінального покарання не суперечить приписам частини першої статті 3, статті 23, частини другої статті 28 Конституції України, якщо засудженому до такого виду покарання на законодавчому рівні гарантовано право на дострокове звільнення від відбування такого покарання та/або заміну невідбутої частини покарання більш м`яким покаранням.
Водночас довічне позбавлення волі особи без подальшої можливості її звільнення означає урівняння строку довічного позбавлення волі з позбавленням волі до завершення природнього життя людини, а отже, заперечує не тільки мету покарання, а й саму сутність людської гідності, ставить під сумнів її абсолютний характер та становить порушення позитивного обов`язку держави захищати гідність людини, а отже, не відповідає частині першій статті 3, статті 23, частині другій статті 28, частині третій статті 63 Конституції України.
З огляду на це КСУ визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), частину першу статті 81, частину першу статті 82 КК України в тім, що вони унеможливлюють їх застосування до осіб, яких засуджено до відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Зобов`язав Верховну Раду України невідкладно привести нормативне регулювання, установлене статтями 81, 82 КК України, відповідно до Конституції України та цього Рішення.
Суд першої інстанції встановив, що на виконання резолютивної частини Рішення КСУ № 6-р(II)/2021 Верховна Рада України 18 жовтня 2022 року ухвалила закони України № 4048 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини" та № 4049 "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, КК України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини". Вказаними змінами передбачено можливість застосування умовно-дострокового звільнення до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, та можливість заміни покарання у вигляді довічного позбавлення волі більш м`яким покаранням, яким фактично виконано рішення "Петухов проти України (№ 2)" (заява № 41216/1).
Відтак виснував, що держава вжила необхідних заходів щодо приведення чинного законодавства України в частині можливості пом`якшення покарання довічно ув`язненим особам у відповідність із міжнародними нормами, у тому числі і статті 3 Конвенції, що дало підстави для висновку, що вимоги позивача в частині протиправності та нечинності Положення та Указу Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015, яким затверджено вказане Положення, з підстав порушення чинним порядком статей 3, 28 Конституції України та статті 3 Конвенції, є необґрунтованими.
З посиланням на аналіз нормативного регулювання питання про помилування та порядок його застосування суд першої інстанції виснував, що рішення про помилування може бути ухвалене лише щодо тих клопотань, стосовно яких є пропозиція Комісії про застосування помилування.
Водночас із посиланням на окремі приписи статей 19, 102, 106 Конституції України, правові релевантні висновки КСУ та правові висновки Верховного Суду суд першої інстанції, серед іншого, підкреслив, що справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Обираючи аргументи та приймаючи докази, суд зобов`язаний обґрунтувати свій судовий розсуд шляхом наведення підстав для такого рішення, основних доводів (аргументів) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю має дослідити змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конституцією України.
Повноваження Президента України стосовно здійснення помилування є виключним правом Президента України як глави держави та реалізується ним на власний розсуд. Окрім виключного права Президента України щодо видання указу про помилування, мотиви його прийняття / неприйняття не мають узгоджуватися будь з ким чи будь-кому пояснюватися, оскільки вирішення питання про помилування перебуває у межах дискреції Президента України, до повноважень якого воно віднесено за Основним Законом.
Втручання в дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень у цьому випадку виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
З покликанням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 9901/337/19, предметом якої були вимоги заявника щодо протиправності рішення Президента України про відмову у помилуванні засудженого до довічного позбавлення волі, суд першої інстанції мотивував, що оскаржуваний Порядок про порядок здійснення помилування не є таким, що призводить до порушення індивідуальних прав позивача, не містять ознак незаконності, що може бути встановлена та усунута засобами адміністративного судочинства.
Доводи позивача про допущену Президентом України протиправну бездіяльність не можуть спонукати до чинення пропонованої позивачем дії з огляду на те, що держава здійснила заходи на подолання проблеми відсутності в Україні реальної перспективи отримати пом`якшення покарання у виді довічного позбавлення волі шляхом внесення змін до чинного законодавства України. Відповідно нема підстави і для задоволення позовних вимог щодо зобов`язання відповідача вчинити дії, результатом яких буде укладене та затверджене Положення про порядок здійснення помилування, що узгоджується з: Рішенням КСУ № 6-р(II)/2021; рішенням ЄСПЛ від 01 квітня 2021 року у справі ["Фарзієв та інші проти України" (заява № 63747/14 та 23 інші заяви - див. перелік у додатку)], зокрема й за заявою ОСОБА_1 (заява № 58985/16), яке пов`язане з рішенням ЄСПЛ від 19 березня 2019 року у справі "Петухов проти України (№ 2)" (заява № 41216/13); статтями 28, 3 Конституції України; статтею 3 Конвенції.
5. ОСОБА_1 не примирився з рішенням суду першої інстанції і подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Підставами та мотивами для ухвалення запропонованого рішення називає неправильне встановлення обставин справи та неправильне (неточне) застосування норм матеріального права. Міркування суду першої інстанції про неможливість оскарження акта Президента України, про який мовиться в його позовній заяві, трактує як хибні. На думку апелянта, право на помилування - це виключне право гаранта, а оскільки стаття 5 Кримінально-виконавчого кодексу України містить принцип взаємної відповідальності засудженого та держави, то право помилувати стає обов`язком, коли засуджений довів своє виправлення. Автор скарги переконаний, що довів своє виправлення та безпечність для суспільства, а тому в Президента України виник обов`язок щодо його помилування.
З позиції апелянта, оскаржуване Положення та бездіяльність Президента України є порушенням права на доступ до суду (відсутність права оскаржувати до суду рішення Президента України та Комісії з обґрунтуванням відмови у помилуванні).
Суд першої інстанції під час тлумачення повноважень Президента України щодо помилування вдався до викривленої інтерпретації обставин, яка призвела до спотвореного висновку про те, що він не має права оскаржувати у суді як бездіяльність Президента України щодо помилування, так і Положення. Гадає, що таким чином порушується право на ефективний засіб правового захисту та стаття 13 Конвенції.
Доводить, що суд першої інстанції, коли досліджував рішення ЄСПЛ у справі у справі "Петухов проти України (№ 2)" (заява № 41216/13), залишив поза увагою питання щодо доступу до суду (частина друга статті 55 Конституції України), що, своєю чергою, є проявом неповноти дослідження рішень ЄСПЛ та КСУ і, як наслідок, неправильного встановлення фактичних обставин.
ЄСПЛ та КСУ визнали порядок помилування таким, що порушує право на повагу до людської гідності та право на оскарження в суді рішень Президента України. Поза тим порядок помилування залишився таким, що порушує ці права (право на повагу до людської гідності та права на оскарження в суді рішень Президента України).
Автор скарги вважає необґрунтованою позицію представника відповідача, який пропонує трактувати доводи позивача про порушення главою держави його прав такими, що насправді не порушені. У зв`язку з цим нагадує про упередженість суду першої інстанції.
Інший текст скарги зводиться до обґрунтування його виправлення (перевиховання) (як особи, яка засуджена на довічний строк), втрати ним небезпеки для суспільства, а також існування підстав, які мають братися до уваги, коли вирішується звернення про помилування, і щодо браку обґрунтування на відмову у звільненні засуджених на помилування.
6. Відповідач скористався своїм правом та надав відзив на апеляційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду - без змін. Доводить, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини та ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
7. Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) ухвалою від 08 липня 2024 року відкрила апеляційне провадження в цій справі, а ухвалою від 21 серпня 2024 року призначила справу до апеляційного розгляду в судовому засіданні в режимі відеоконференції на 14 годину 00 хвилин 05 вересня 2024 року.
8. У судовому засіданні позивач підтримав повністю вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції - скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Представник відповідача з підстав, викладених у відзиві, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення.
9. Велика Палата заслухала пояснення учасників справи, дослідила наведені в апеляційній скарзі доводи, зважила на письмові звернення, що надійшли на адресу суду, переглянула оскаржуване судове рішення і дійшла висновку про таке.
10. Суть спірних правовідносин зводиться до того, що, як переконує апелянт, після ухвалення рішень ЄСПЛ 01 квітня 2021 року у справі "Фарзієв та інші проти України" (заява № 63747/14 та 23 інші заяви - див. перелік у додатку)], зокрема й за заявою ОСОБА_1 (заява № 58985/16), яке пов`язане з рішенням ЄСПЛ від 19 березня 2019 року у справі "Петухов проти України (№ 2)" (заява № 41216/13) та Рішенням КСУ № 6-р(II)/2021, чинний порядок помилування [продовжує] порушувати статтю 3 Конвенції та статтю 28 Конституції України. Відтак Положення та Указ Президента України, яким затверджене Положення, належить визнати протиправними та нечинними. Оскільки відповідач не вносить змін у Положення, то його бездіяльність має ознаки протиправної.
Вважає, що Президент України за наслідками розгляду звернень про помилування повинен видавати документ, у якому має бути обґрунтування відмови у помилуванні, щоб потім мати право таку відмову оскаржити до суду.
11. Для ясності ролі Президента України у питанні помилування, Велика Палата вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до частини другої статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
За статтею 8 Основного Закону в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У статті 40 Основного Закону країни передбачено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За частинами першою, п`ятою статті 12 КК України залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п`ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.
Згідно зі статтею 50 цього Кодексу покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
За статтею 64 КК України довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку, а також у випадку, передбаченому частиною четвертою статті 68 цього Кодексу. Довічне позбавлення волі за вчинення готування до злочину та вчинення замаху на злочин не застосовується, крім випадків вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених у статтях 109 - 1141, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, передбачених у статтях 437 - 439, частині першій статті 442 та статті 443 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 87 КК України помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи.
Відповідно до пункту 27 статті 106 Конституції України помилування здійснює Президент України.
Відповідно до пункту 27 частини першої статті 106 Конституції України, статті 87 КК України, Положення помилування - це акт глави держави, за яким індивідуально визначена особа повністю або частково звільняється від покарання, а також до неї може застосовуватися більш м`яке покарання.
Указом від 21 квітня 2015 року № 223/2015 Президент України затвердив Положення, яке визначає порядок здійснення Президентом України помилування, відповідно до пункту 27 частини першої статті 106 Конституції України.
За пунктом 5 Положення особи, які засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або мають дві і більше судимостей за вчинення умисних злочинів чи відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, можуть бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин.
За змістом пунктів 7-13 Положення підготовку матеріалів до розгляду клопотання про помилування та повідомлення заявника про результати такого розгляду здійснює Департамент з питань громадянства, помилування, державних нагород Офісу Президента України (далі - Департамент).
Клопотання про помилування і підготовлені Департаментом матеріали попередньо розглядаються Комісією.
Комісія утворюється Президентом України у складі голови, двох заступників голови, секретаря та інших членів Комісії. Одним із заступників голови Комісії є за посадою заступник керівника Департаменту - керівник управління з питань помилування. Обов`язки секретаря Комісії виконує один із членів Комісії.
Рішення Комісії ухвалюються шляхом голосування більшістю присутніх на засіданні членів Комісії. У разі рівного розподілу голосів голос головуючого на засіданні є вирішальним.
Під час розгляду клопотання про помилування беруться до уваги: ступінь тяжкості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, особа засудженого, його поведінка, щире каяття, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, сімейні та інші обставини; думка адміністрації установи виконання покарань або іншого органу, який виконує покарання, спостережної комісії, служби у справах дітей, місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, громадських об`єднань та інших суб`єктів про доцільність помилування.
Про клопотання, які не підлягають задоволенню за обставин, передбачених цим Положенням, Департамент доповідає Комісії.
Пропозиції Комісії за результатами попереднього розгляду клопотань про помилування оформляються протоколом, який підписують головуючий на засіданні та секретар Комісії.
За результатами попереднього розгляду клопотань про помилування і матеріалів, підготовлених Департаментом, Комісія вносить Президентові України пропозиції про застосування помилування.
Про клопотання, підстав для задоволення яких не знайдено, Комісія доповідає Президентові України.
Про помилування засудженого Президент України видає указ.
12. Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
13. У світлі встановлених фактичних обставин цієї справи Велика Палата погоджується, що суд першої інстанції правильно й точно визначив суть, межі та спрямованість спору, характер спірних правовідносин, юридичну природу заявлених позивачем вимог та кореспондуючих їм підстав і повноважень, встановлених Конституцією, до яких має вдаватися відповідач у разі їхнього заявлення. Фактична та правова оцінка судом ролі, поведінки та компетенції Президента України відносно порушених у позові питань ґрунтується на правильному аналізі змісту спірних правовідносин та зумовленого ними нормативного регулювання.
Висновки суду не містять ознак, які б дозволяли їх сприймати й оцінювати як незаконні, необґрунтовані чи досліджені з істотним порушенням вимог процесуального закону.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не підривають довіри до законності й обґрунтованості оскаржуваного судового рішення й спростовуються нижченаведеними мотивами.
14. Нема підстав вважати слушними доводи апеляційної скарги про неправильність встановлення обставин через неповноту дослідження рішень ЄСПЛ та КСУ, оскільки суд першої інстанції проаналізував рішення міжнародної установи та рішення КСУ, виокремив, які порушення були встановлені та яким чином такі порушення були усунуті.
Верховна Рада України 18 жовтня 2022 року ухвалила закони України № 4048 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини" та № 4049 "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини". Цими змінами передбачена можливість застосування умовно-дострокового звільнення до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, та можливість заміни покарання у вигляді довічного позбавлення волі більш м`яким покаранням, яким фактично виконано рішення "Петухов проти України (№ 2)" (заява № 41216/1).
15. Щодо доводів апеляційної скарги про "обов`язок" Президента України видавати обґрунтовану відмову в помилуванні та можливість оскаржити таку відмову до суду варто послатися на постанову від 12 листопада 2019 року (справа № 9901/337/19) у якій Велика Палата вже формувала свій висновок щодо порушеного питання і наразі не вбачає підстав для відступу від сформованої позиції. Суть цієї позиції зводиться до того, що у розумінні конституційних та законодавчих положень реалізація повноваження Президента України у сфері помилування осіб, засуджених до довічного позбавлення волі за вчинення особливо тяжких злочинів, передбачає видання саме указу про помилування тоді, коли ухвалюється позитивне рішення на користь особи, яка клопотала про помилування. Видання такого акта є законним і необхідним, оскільки іншого способу втрутитися в обов`язкове для виконання всіма судове рішення (вирок) про визнання особи винною у злочині, який суд виніс після визнання особи винною у злочині, за який передбачено таке покарання, ніж у формі документа, що має силу індивідуального правозастосовного обов`язкового до виконання акта, немає.
Помилування - це індивідуальне державно-владне веління у формі прощення особі, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості. Цей акт не розрахований на невизначену кількість випадків використання і є персоніфікованим актом одноразового застосування права щодо конкретної особи або групи осіб, індивідуально зазначених в указі Президента України.
Обов`язок Президента України безпосередньо розглядати клопотання про помилування, яке надходить до нього, і оформляти у виді указу відмову у його задоволенні із зазначенням протилежних і негативних для його автора результатів, не випливає зі змісту пункту 27 статті 106 Конституції України, статті 87 КК України та правил Положення № 223.
З аналізу змісту норм Положення простежується, що клопотання про помилування і підготовлені Департаментом матеріали попередньо розглядаються Комісією, та лише потім передаються на розгляд по суті Президенту України.
За правилами цього Положення клопотання, які не підлягають задоволенню за обставин, передбачених цим Положенням, Департамент спочатку доповідає Комісії, а Комісія доповідає Президентові України. Тобто тільки з дотриманням Департаментом процедури підготовки розгляду клопотання про помилування, яке направляється з висновками та пропозиціями Комісії, за результатами попереднього розгляду клопотань про помилування і матеріалів, підготовлених Департаментом, Комісія вносить Президентові України пропозиції про застосування помилування.
Отож оскільки чинне законодавство чітко і ясно не встановлює для глави держави як носія права на помилування обов`язку видавати (формувати) документ про відмову в помилуванні, то неможливо через судовий присуд змусити того, хто володіє таким правом, вдатися до певних позитивних дій на користь зацікавленої особи, зокрема й тих, які пропонує позивач у своїй позовній заяві.
16. Щодо доводів скарги про упередженість суду першої інстанції, то у своїй скарзі скаржник не навів чітких доказів упередженого ставлення, а Велика Палата не знайшла підтверджень доводів скарги в цій частині.
Велика Палата визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і немає причин для втручання в нього.
Твердження апеляційної скарги фактично дублюють доводи позовної заяви, які суд першої інстанції визнав безпідставними і необґрунтованими, навівши для цього відповідні мотиви. В апеляційній скарзі ці твердження не містять підстав чи суджень, що зобов`язували б поглянути на спірні відносини по-іншому й визнати їх достатніми для втручання в судове рішення.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду і не містять жодних вагомих підстав для визнання рішення суду першої інстанції протиправним, необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню.
15. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
У цій справі суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень процесуального права і ухвалив законне й обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позову.
Як згадано вище у цій постанові, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правових висновків рішення колегії суддів Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 14 травня 2024 року.
Отже, апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 243, 266, 315, 316, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду