ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 369/13486/21
провадження № 51-7746 км 23
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1
суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4,
прокурора ОСОБА_5,
захисника ОСОБА_6,
потерпілого ОСОБА_7,
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12021111310000638 від 12 травня 2021 року за обвинуваченням
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 121, ч. 4 ст. 187, частинами 1, 3 ст. 357 КК України,
за касаційною скаргою прокурора ОСОБА_9 на ухвалу Київського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року.
Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 листопада 2021 року дії ОСОБА_8 було перекваліфіковано з ч. 2 ст. 121 КК України на ч. 1 ст. 119 КК України, з ч. 4 ст. 187 КК України на ч. 3 ст. 187 КК України та засуджено за:
- ч. 1 ст. 119 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років;
- ч. 3 ст. 187 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;
- ч. 3 ст. 357 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки.
На підставі частин 1, 3 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначено ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років із конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
Крім того, цим же вироком ОСОБА_8 було визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК України, та виправдано у зв`язку з відсутністю в його діях складу цього кримінального правопорушення.
За обставин, детально наведених у вироку ОСОБА_8 було визнано винуватим у вчиненні: вбивства через необережність (ч. 1 ст. 119 КК України); нападу з метою заволодіння чужим майном, поєднаного із насильством, небезпечним для життя чи здоров`я особи, яка зазнала нападу (розбій), поєднаного з проникненням у житло (ч. 3 ст. 187 КК України); незаконного заволодіння будь-яким способом паспортом та іншим важливим особистим документом (ч. 3 ст. 357 КК України), з огляду на таке.
11 травня 2021 року в період з 19:00 по 23:00 (точного часу органом досудового розслідування не встановлено) ОСОБА_8, діючи умисно, керуючись корисливим мотивом, з метою заволодіння чужим майном, перебуваючи поблизу домоволодіння на АДРЕСА_2, скориставшись тим, що за його діями ніхто не спостерігає, переліз через паркан, тобто проник на огороджену по всьому периметру територію домоволодіння, де був помічений потерпілою ОСОБА_10, яка в той час вийшла з приміщення будинку на гавкіт собак. Зрозумівши, що його злочинні дії викриті, і свідомо нехтуючи цим, ОСОБА_8 вчинив розбійний напад на потерпілу, а саме, дерев`яним поліном, яке підібрав на території подвір`я, завдав їй двох ударів у потиличну ділянку голови з прикладанням сили, чим заподіяв легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров`я, внаслідок чого ОСОБА_10 втратила свідомість та впала на землю обличчям донизу, отримавши при цьому тяжкі тілесні ушкодження за критерієм небезпеки для життя, які призвели до її смерті на місці події внаслідок механічної асфіксії від закриття отворів носа та рота, чим обвинувачений ОСОБА_8 вчинив вбивство через необережність потерпілої ОСОБА_10 .
Далі в ході розбійного нападу, продовжуючи свої дії, ОСОБА_8, керуючись корисливим мотивом, з метою незаконного збагачення за рахунок заволодіння чужим майном, переконавшись, що потерпіла ОСОБА_10 перебуває в непритомному стані, через незачинені ворота гаражного приміщення проник до будинку за вищезгаданою адресою, де незаконно заволодів мобільним телефоном вартістю 1680 грн та грошовими коштами в сумі 1100 грн, а також незаконно таємно викрав із жіночої сумки паспорт громадянина України, виданий на ім`я потерпілої ОСОБА_10, картку фізичної особи - платника податків (інший важливий особистий документ), яка належить останній і видана на її ім`я, та дві банківські картки АТ КБ "ПриватБанк", що належать потерпілій, які є офіційними документами (електронними платіжними документами, засобами доступу до банківських рахунків, відкритих на її ім`я), після чого з місця вчинення злочину зник, розпорядившись вказаними документами на власний розсуд та завдавши потерпілій ОСОБА_10 фізичної шкоди і матеріального збитку на загальну суму 2780 грн.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року апеляційну скаргу прокурора ОСОБА_11 залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без змін.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У своїй касаційній скарзі прокурор ОСОБА_9, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
На обґрунтування своїх вимог прокурор зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків щодо необхідності перекваліфікації дій обвинуваченого ОСОБА_8 з ч. 2 ст. 121 КК України на ч. 1 ст. 119 КК України з огляду на таке:
- розмежування вказаних злочинів має здійснюватися за їх об`єктивною та суб`єктивною сторонами з урахуванням способу, знаряддя злочину, кількості, характеру і локалізації тілесних ушкоджень;
- обвинувачений, завдаючи ударів потерпілій, діяв із невизначеним (неконкретизованим) умислом, а тому має нести відповідальність за той результат (шкоду), який фактично було заподіяно;
- відповідно до п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 під час розмежування злочинів, передбачених ст. 115 КК України та ч. 2 ст. 121 КК України, суди мають враховувати не тільки докази щодо з`ясування умислу винної особи, з огляду на обставини вчиненого діяння, а й суб`єктивне ставлення винної особи до наслідків своїх дій;
- ОСОБА_8 заподіяв потерпілій не менше двох ударів дерев`яним поліном в потиличну ділянку голови, внаслідок чого вона втратила свідомість та впала на землю обличчям донизу;
- згідно з висновком експерта від 12 травня 2021 року № 597 тілесні ушкодження в ділянці голови мають ознаки легких, при цьому смерть потерпілої настала від механічної асфіксії внаслідок закриття отворів носа та рота, що належить до категорії тяжких тілесних ушкоджень;
- після того як ОСОБА_10 від заподіяного їй удару втратила свідомість і впала обличчям донизу, обвинувачений свідомо припускав настання наслідків у виді смерті потерпілої, що, на думку прокурора, свідчить про наявність в його діях непрямого умислу.
Водночас, з огляду на зазначене, прокурор вважає, що, оскільки в діях обвинуваченого наявний склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, то суди попередніх інстанцій безпідставно перекваліфікували дії ОСОБА_8 з ч. 4 ст. 187 КК України на ч. 3 цієї статті.
Разом з тим прокурор також посилається на неправильність висновків судів попередніх інстанцій в частині виправдування обвинуваченого за ч. 1 ст. 357 КК України з підстав недоведеності в його діях корисливого мотиву. Так, обґрунтовуючи свою позицію, прокурор зазначає, що:
- ОСОБА_8 діяв з неконкретизованим умислом, спрямованим на викрадення як майна, так і інших речей потерпілої, використання яких за призначенням обумовить реалізацію корисливого мотиву і мету його дій;
- крім майна потерпілої, обвинувачений також викрав її паспорт та банківські картки, що свідчить про сукупність кримінальних правопорушень;
- кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 357 КК України, вважається закінченим з моменту вчинення дій, наведених у диспозиції, якою не охоплюється подальше використання викрадених документів.
Крім того, у своїй касаційній скарзі прокурор вказує, що під час апеляційного розгляду сторона обвинувачення заявляла клопотання про повторне дослідження висновку судово-медичної експертизи від 12 травня 2021 року № 597 та протоколу затримання ОСОБА_8 від 13 травня 2021 року, однак суд відмовив у його задоволенні, що, на думку прокурора, свідчить про істотне порушення вимог статей 2, 7, 404, 419 КПК України, оскільки перевірити доводи сторони обвинувачення суд апеляційної інстанції міг лише шляхом дослідження всіх доказів у кримінальному провадженні.
Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу прокурора не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 частково підтримала касаційну скаргу прокурора ОСОБА_9 . При цьому зазначила, що не погоджується з рішенням місцевого суду, яке було залишено без зміни судом апеляційної інстанції, в частині виправдування ОСОБА_8 за ч. 1 ст. 357 КК України, а також щодо кваліфікації дій обвинуваченого, а саме викрадення банківських карток, за ч. 3 ст. 357 КК України.
Потерпілий ОСОБА_7 підтримав касаційну скаргу прокурора ОСОБА_9 у повному обсязі.
Захисник ОСОБА_6 заперечував щодо задоволення касаційної скарги прокурора, просив ухвалу суду апеляційної інстанції залишити без зміни, а подану касаційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга прокурора не підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України.
Висновки судів попередніх інстанцій в частині доведеності вини та кваліфікації дій засудженого ОСОБА_8 за ч. 3 ст. 357 КК України у касаційній скарзі прокурора не оспорюються, а тому в касаційному порядку не перевіряються.
Як визначено ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
За правилами ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про необхідність перекваліфікації дій ОСОБА_8 з ч. 2 ст. 121 КК України, що була зазначена в обвинувальному акті, на ч. 1 ст. 119 КК України, а також, як наслідок, із ч. 4 ст. 187 КК України на ч. 3 ст. 187 КК України зроблено з додержанням вимог ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.
Зокрема, змінюючи правову кваліфікацію дій обвинуваченого ОСОБА_8 та ухвалюючи обвинувальний вирок за ч. 1 ст. 119, ч. 3 ст. 187 КК України, місцевий суд в основу свого рішення поклав показання:
- обвинуваченого ОСОБА_8, який зазначав, що надані ним під час досудового розслідування показання підтримує повністю, про вчинене щиро шкодує, кається, готовий понести відповідальність за скоєне та просить вибачення у потерпілого. Крім того, обвинувачений пояснював, що до домоволодіння потрапив, перелізши через паркан, з метою грабежу, тілесні ушкодження потерпілій завдавав дерев`яною палицею ззаду один чи два рази, з якою метою заволодів паспортом, іншим важливим особистим документом та офіційними документами потерпілої, пояснити суду не може;
- потерпілого ОСОБА_7, який суду пояснював, що в день загибелі дружини був на роботі, телефонував їй близько 20:00, вона готувала їжу, коли повернувся додому, то ворота і оглядова яма були відчинені, він оббіг будинок, однак, ніде дружину не знайшов, вибіг на вулицю і побачив її на землі, потім викликав працівників поліції, і ті йому повідомили, що особа, яка це вчинила, прямує до м. Одеси, і він подумав, що це ОСОБА_12 .
Також місцевий суд дослідив як докази фактичні дані, що містяться у:
- протоколі прийняття заяви у потерпілого ОСОБА_7 про вчинене кримінальне правопорушення (або таке, що готується) від 12 травня 2021 року, з якого суд встановив, що потерпілий близько 08:50 за місцем проживання виявив тіло своєї дружини ОСОБА_10 на задньому дворі. Під час огляду будинку виявив, що пропав мобільний телефон марки "Xiaomi", три банківські картки "ПриватБанк", гроші у сумі 800 грн та два годинники радянського виробництва;
- протоколі огляду місця події від 12 травня 2021 року з ілюстративною таблицею, за результатом дослідження яких суд встановив, що на території домоволодіння АДРЕСА_2 в ході огляду було виявлено труп громадянки ОСОБА_10 та направлено його до моргу; виявлено та вилучено поліно із слідами РБК; виявлено та вилучено на ватну паличку змив РБК, а також сліди папілярних ліній пальців рук; виявлено численні порушення обстановки;
- протоколі огляду трупа від 13 травня 2021 року, відповідно до якого суд встановив, що було проведено огляд тіла ОСОБА_10, під час чого вилучено одяг, відібрано зразки папілярних ліній пальців рук та долоней, зразки крові, змиви з обох долоней, зрізи нігтьових пластин;
- протоколі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину від 13 травня 2021 року, згідно з яким суд встановив, що о 09:00 за адресою: АДРЕСА_3, затримано ОСОБА_8, за участю захисника ОСОБА_13 та двох понятих, під час якого було проведено його обшук, і виявлено й вилучено: паспорт громадянки України на ім`я ОСОБА_10 ; картку оператора "Vodafone Україна"; мобільні телефони "Xiaomi", і "Meizu", гаманець чорного кольору, в якому була картка платника податків на ім`я ОСОБА_10, закордонний паспорт ОСОБА_8, банківські картки НОМЕР_1 (Укрсиббанк), НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, 2 долари США;
- протоколі огляду речей та документів від 22 вересня 2021 року, в якому було зафіксовано огляд речей і документів, виявлених та вилучених під час особистого обшуку ОСОБА_8 в ході його затримання, що мав місце 13 травня 2021 року за адресою: АДРЕСА_3 ;
- висновку судово-медичної експертизи від 12 травня 2021 року № 597 за результатами дослідження якого місцевий суд встановив, що на трупі ОСОБА_10 було виявлено тілесні ушкодження, які утворились від дії тупих предметів не більше 30-40 хвилин до настання смерті, смерть ОСОБА_10, 1956 року народження, наступила від механічної асфіксії внаслідок закриття отворів носа та рота, комплекс змін механічної асфіксії належить до тяжких тілесних ушкоджень за критерієм небезпеки для життя та перебуває в прямому причинному зв`язку з настанням смерті. Тілесні ушкодження в ділянці голови мають ознаки легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров`я, та в прямому причинному зв`язку з настанням смерті не перебувають. Синці кистей мають ознаки легких тілесних ушкоджень. При судово-токсикологічному досліджені крові трупа спирти та їх ізомери не виявлено,
та інші докази, зазначені у вироку.
Ретельно дослідивши й зіставивши зібрані у кримінальному провадженні докази, давши їм оцінку з точки зору належності, допустимості і достовірності, місцевий суд дійшов висновку, що сторона обвинувачення неправильно кваліфікувала дії обвинуваченого ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 121 КК України як заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, що спричинило смерть потерпілої ОСОБА_10 .
Мотивуючи своє рішення в цій частині, суд першої інстанції зазначив, що:
- сторона обвинувачення не надала суду доказів щодо наявності в обвинуваченого будь-якого умислу на заподіяння смерті потерпілій ОСОБА_10 ;
- відповідно до показань обвинуваченого, останній не мав умислу на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, які надалі спричинили б смерть потерпілої;
- згідно з висновком експерта від 12 травня 2021 року № 597 на тілі потерпілої ОСОБА_10 було виявлено тілесні ушкодження, які утворилися від дії тупих предметів не більше 30-40 хвилин до настання смерті. Тілесні ушкодження в ділянці голови мають ознаки легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров`я та в прямому причинному зв`язку з настанням смерті не перебувають. Синці кистей мають ознаки легких тілесних ушкоджень. При цьому смерть потерпілої ОСОБА_10 наступила від механічної асфіксії внаслідок закриття отворів носа та рота, комплекс змін механічної асфіксії належить до тяжких тілесних ушкоджень за критерієм небезпеки для життя і перебуває в прямому причинному зв`язку з настанням смерті.
Разом з тим місцевий суд зауважив, що розмежування складів злочинів, передбачених ч. 2 ст. 121 КК України та ст. 119 КК України, здійснюється за їх суб`єктивною стороною, зокрема, зміст і характер інтелектуального та вольового критеріїв вини у зазначених злочинах обумовлюються усвідомленням особою характеру вчиненого злочинного діяння, передбаченням його негативних наслідків та ставленням до цих наслідків. Специфіка вбивства з необережності полягає в його суб`єктивній стороні: воно має місце лише при необережній формі вини, яка може виступати у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.
Водночас, дослідивши у сукупності усі обставини події та наявні в справі докази, суд першої інстанції зазначив, що:
- в діях обвинуваченого ОСОБА_8 є саме злочинна недбалість, яка виразилася у тому, що останній не передбачав можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинен був і міг їх передбачити;
- ОСОБА_8 розумів, що його протиправна дія могла мати наслідки, проте не передбачав, що подальший розвиток подій призведе до загибелі потерпілої ОСОБА_10 хоча міг і повинен був це зробити;
- тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілої ОСОБА_10, не було безпосереднім наслідком заподіяних обвинуваченим ударів в ділянку голови потерпілої, а результатом її падіння об тверду поверхню, при цьому смерть наступила від механічної асфіксії внаслідок закриття отворів носа та рота, комплекс змін механічної асфіксії належить до тяжких тілесних ушкоджень за критерієм небезпеки для життя та перебуває в прямому причинному зв`язку з настанням смерті.
Таким чином, ураховуючи вищенаведене, а також посилаючись на практику Європейського суду з прав людини та положення, передбачені ст. 62 Конституції України, місцевий суд дійшов висновку, що надані суду докази сторони обвинувачення не доводять поза розумним сумнівом вини ОСОБА_8 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України.
Разом з тим, зважаючи на положення ч. 3 ст. 337 КПК України, суд зазначив, що оскільки обвинувачений ОСОБА_8, завдаючи ударів потерпілій, не передбачав наслідків у виді настання смерті, хоча повинен був і міг їх передбачити, тобто діяв не умисно, а з необережності, то його дії потрібно кваліфікувати за ч. 1 ст. 119 КК України як вбивство, вчинене через необережність.
Водночас, з огляду на вказане, місцевий суд зауважив, що сторона обвинувачення також дійшла неправильного висновку про необхідність кваліфікації дій ОСОБА_8 за ч. 4 ст. 187 КК України, а саме як вчинення нападу з метою заволодіння чужим майном, поєднаного із насильством, небезпечним для життя чи здоров`я особи, яка зазнала нападу, поєднаного з проникненням у житло та заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, у зв`язку з чим, посилаючись на диспозицію ч. 4 ст. 187 КК України, місцевий суд перекваліфікував дії обвинуваченого на ч. 3 ст. 187 КК України, виключивши з обсягу обвинувачення таку кваліфікуючу ознаку, як заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілій ОСОБА_10 .
Суд апеляційної інстанції, залишаючи вирок суду першої інстанції без зміни, а апеляційну скаргу прокурора без задоволення, спростував доводи сторони обвинувачення щодо необхідності кваліфікації дій ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 121 КК України та, як наслідок, за ч. 4 ст. 187 КК України.
Так, суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до висновку експерта від 12 травня 2021 року № 597:
- внаслідок ударів по голові поліном, які були заподіяні обвинуваченим, потерпіла отримала легкі тілесні ушкодження;
- тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілої ОСОБА_10, не було безпосереднім наслідком заподіяних обвинуваченим ударів в ділянку голови потерпілої, а стало результатом падіння потерпілої об тверду поверхню;
- смерть наступила від механічної асфіксії внаслідок закриття отворів носа та рота (комплекс змін механічної асфіксії належить до тяжких тілесних ушкоджень за критерієм небезпеки для життя).
За таких обставин суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що в діях обвинуваченого ОСОБА_8 є саме злочинна недбалість, яка виразилася у тому, що обвинувачений не передбачав можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинен був і міг їх передбачити, а тому в даному випадку мало місце не умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілої, а вбивство, вчинене через необережність.
При цьому, з огляду на вищевказане, а також, посилаючись на зміст ч. 4 ст. 187 КК України, суд апеляційної інстанції також погодився з позицією суду першої інстанції в частині виключення з обсягу обвинувачення кваліфікуючої ознаки, як заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілій ОСОБА_10 та, як наслідок, перекваліфікації дій ОСОБА_8 на ч. 3 ст. 187 КК України.
Перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи касаційної скарги прокурора в цій частині, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Положеннями ст. 24 КК України передбачено, що умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 цієї статті). Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 цієї статті).
Відповідно до ст. 25 КК України необережність поділяється на кримінальну протиправну самовпевненість та кримінальну протиправну недбалість. Необережність є кримінальною протиправною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 цієї статті). Необережність є кримінальною протиправною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити (ч. 3 цієї статті).
Кримінальна відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК України настає за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого. При цьому ч. 1 ст. 119 КК України передбачено відповідальність за вбивство, вчинене через необережність.
За нормативним визначенням умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК України) з об`єктивної сторони характеризується дією або бездіяльністю у вигляді протиправного посягання на здоров`я іншої людини, наслідками у вигляді заподіяння тяжких тілесних ушкоджень та причинним зв`язком між указаним діянням та наслідками, а із суб`єктивної сторони - умисною формою вини (прямим або непрямим умислом), коли винний усвідомлює, що може заподіяти тяжкої шкоди здоров`ю потерпілого, передбачає такі наслідки і бажає або свідомо припускає їх настання (ст. 24 КК України).
У випадку, коли особа, яка позбавила потерпілого життя чи заподіяла йому тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість) або ж не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачити (злочинна недбалість), її дії залежно від наслідків необхідно розглядати як убивство через необережність чи заподіяння необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження і кваліфікувати за ст. 119 КК України чи ст. 128 КК України.
Отже, розмежування умисного протиправного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень іншій людині, що спричинило її смерть (ч. 2 ст. 121 КК України), і вбивство, вчинене через необережність (ч. 1 ст. 119 КК України), здійснюється як за об`єктивною, так і суб`єктивною сторонами цих кримінальних правопорушень.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 29 березня 2023 року у справі № 299/3175/17 (провадження № 51-3210км22).
Як було встановлено судами попередніх інстанцій, внаслідок нанесених обвинуваченим ОСОБА_8 потерпілій ОСОБА_10 ударів в ділянку голови останній було заподіяно легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров`я та в прямому причинному зв`язку з настанням смерті не перебувають. При цьому смерть потерпілої ОСОБА_10 наступила від механічної асфіксії внаслідок закриття отворів носа та рота, комплекс змін механічної асфіксії належить до тяжких тілесних ушкоджень за критерієм небезпеки для життя та перебуває в прямому причинному зв`язку з настанням смерті.
Таким чином, з огляду на вищенаведені положення КПК України, практику Верховного Суду та зміст оскаржуваних судових рішень, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що в діях обвинуваченого була саме злочинна недбалість, передбачена ч. 3 ст. 25 КК України (а не невизначений (неконкретизований) умисел на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, як про це наголошує прокурор), оскільки, як було встановлено судами, ОСОБА_8 розумів, що його протиправна дія могла мати наслідки, проте не передбачав (хоча міг і повинен був це зробити), що подальший розвиток подій призведе до загибелі потерпілої ОСОБА_10, а тому доводи касаційної скарги прокурора в цій частині є необґрунтованими.
Крім того, колегія суддів не бере до уваги доводів прокурора про те, що після втрати потерпілою свідомості, внаслідок удару та падіння обличчям донизу обвинувачений свідомо припускав настання наслідків у виді її смерті, тобто діяв з непрямим умислом, оскільки:
- така позиція сторони обвинувачення не узгоджується із встановленими судами попередніх інстанцій фактичними обставинами справи та дослідженими доказами, а у своїй касаційній скарзі прокурор не наводить належних та обґрунтованих мотивів на підтвердження таких доводів чи спростування судових рішень в цій частині;
- суд касаційної інстанції відповідно до положень, передбачених ст. 433 КПК України, має виходити лише з тих фактичних обставин, які були встановлені судами попередніх інстанцій.
За таких обставин та з огляду на диспозицію ч. 4 ст. 187 КК України, якою передбачено наявність такої кваліфікуючої ознаки, як заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (яка внаслідок перекваліфікації дій ОСОБА_8 на ч. 1 ст. 119 КК України була виключена місцевим судом), колегія суддів не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги прокурора в частині доводів щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме ч. 3 ст. 187 КК України.
Виходячи з наведеного, Верховний Суд вважає, що, ураховуючи досліджені судами попередніх інстанцій докази та встановлені фактичні обставини, дії засудженого ОСОБА_8 за ч. 1 ст. 119 КК України та, як наслідок, за ч. 3 ст. 187 КК України кваліфіковані правильно.
Що ж стосується доводів касаційної скарги прокурора про неправильність висновків судів попередніх інстанцій в частині виправдування обвинуваченого за ч. 1 ст. 357 КК України, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_8 органом досудового розслідування обвинувачувався в тому, що він в період з 19:00 по 23:00 11 травня 2021 року (точного часу органом досудового розслідування не встановлено), перебуваючи в приміщенні будинку на АДРЕСА_2, власником якого є ОСОБА_7, викрав із жіночої сумки банківські картки АТ КБ "ПриватБанк" ( НОМЕР_2 та НОМЕР_3 ), що належать ОСОБА_10 та згідно п. 1 ст. 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" і Положенням про міжбанківські розрахунки, затвердженим постановою Правління Національного Банку України від 08 жовтня 1998 року № 414, є офіційними документами, тобто електронними платіжними документами, засобами доступу до банківських рахунків, відкритих на ім?я ОСОБА_10 .
Таким чином, ОСОБА_8 було пред`явлено обвинувачення у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК України, тобто у викраденні офіційного документа, вчиненого із корисливих мотивів.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, ухвалюючи стосовно ОСОБА_8 вирок, виправдав останнього за ч. 1 ст. 357 КК України, посилаючись на те, що сторона обвинувачення не довела наявності в діях обвинуваченого корисливого мотиву на вчинення вказаного кримінального проступку.
Обґрунтовуючи свої рішення, суди попередніх інстанцій зазначили, що ч. 1 ст. 357 КК України вимагає доведення не тільки факту заволодіння документом чи документами, але й мотиву, що спонукав до заволодіння документами, а саме корисливого або іншого особистого інтересу у винної особи, що і відрізняє її від ч. 3 ст. 357 КК України, яка вимагає встановити лише факт заволодіння будь-яким способом паспортом або іншим важливим особистим документом. При цьому зауважили, що:
- сторона обвинувачення не довела наявності у обвинуваченого корисливого мотиву на викрадення вказаних банківських карток (зокрема, і того, що такий корисливий мотив існував у обвинуваченого ОСОБА_8 на момент викрадення цих документів), а також не навела мотивів стосовно того, як саме корисливий мотив спонукав обвинуваченого до викрадення цих документів;
- з моменту заволодіння документами до затримання обвинуваченого останнім не було вчинено жодних дій, які свідчили би про наявність у нього корисливого мотиву на використання цих документів;
- обвинувачений ОСОБА_8 під час допиту не зміг пояснити, навіщо він взяв документи потерпілої.
Однак, на переконання колегії суддів, така позиція судів попередніх інстанцій не є належним чином обґрунтованою та вмотивованою з огляду на таке.
Диспозицією ч. 1 ст. 357 КК України передбачено кримінальну відповідальність за викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем, а так само їх умисне знищення, пошкодження чи приховування, а також здійснення таких самих дій відносно приватних документів, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах.
Кримінальне правопорушення, передбачене вказаною нормою кримінального закону, вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з дій, зазначених в її диспозиції.
Суб`єктивна сторона ч. 1 ст. 357 КК України характеризується прямим умислом. Якщо предметом посягання виступають документи, штампи, печатки, то умислом винного має охоплюватися усвідомлення специфічних ознак предмета злочину.
Обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони ч. 1 ст. 357 КК України, є мотив - корисливий або інші особисті інтереси.
Корисливий мотив злочину - це внутрішнє спонукання суб`єкта злочину задовольнити особисті потреби матеріального характеру (постанови Верховного Суду від 01 квітня 2020 року (справа № 279/6105/18) та від 24 липня 2024 року (справа № 401/2271/17).
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" документ - матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі.
Статтею 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" передбачено, що електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.
Згідно з п. 56 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про платіжні послуги" платіжна картка - електронний платіжний засіб у вигляді пластикової чи іншого виду картки.
Положеннями ст. 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" передбачено, що:
- держатель електронного платіжного засобу - фізична особа, яка на законних підставах використовує електронний платіжний засіб для ініціювання переказу коштів з відповідного рахунку в банку або здійснює інші операції із застосуванням зазначеного електронного платіжного засобу (п. 1.4 цієї статті);
- електронний платіжний засіб - платіжний інструмент, який надає його держателю можливість за допомогою платіжного пристрою отримати інформацію про належні держателю кошти та ініціювати їх переказ (п. 1.14 цієї статті);
- платіжна картка - електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором (п. 1.27 цієї статті);
- платіжний інструмент - засіб певної форми на паперовому, електронному чи іншому носії інформації, який використовується для ініціювання переказів. До платіжних інструментів належать документи на переказ та електронні платіжні засоби (п. 1.31 цієї статті).
Тобто банківська картка є офіційним документом, а саме електронним платіжним документом, засобом доступу до банківських рахунків особи (держателя електронного платіжного засобу). При цьому з огляду на зміст вищенаведених положень закону, основним призначенням банківської картки є ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.
У своїй касаційній скарзі прокурор, з-поміж іншого, вказував, що:
- ОСОБА_8 діяв з неконкретизованим умислом, направленим на викрадення як майна, так і інших речей потерпілої, використання яких за призначенням обумовить реалізацію корисливого мотиву і мету його дій;
- окрім майна потерпілої, обвинувачений також викрав її паспорт та банківські картки, що свідчить про сукупність кримінальних правопорушень;
- кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 357 КК України вважається закінченим з моменту вчинення дій, наведених у диспозиції, якою не охоплюється подальше використання викрадених документів.
Ухвалюючи вирок, місцевий суд послався на показання обвинуваченого ОСОБА_8, який під час допиту в ході судового розгляду зазначав, що до домоволодіння проник з метою грабежу.
Проте при постановленні оскаржуваних судових рішень, суди попередніх інстанцій не врахували вищенаведеного, свої рішення в цій частині, з огляду на умисел проникнення та функціональне призначення банківської картки, чином не обґрунтували та не мотивували, а тому дійшли передчасного висновку про необхідність виправдання обвинуваченого ОСОБА_8 за ч. 1 ст. 357 КК України, з підстави того, що у останнього не було корисливого мотиву на викрадення банківських карток потерпілої ОСОБА_10 та стороною обвинувачення не було доведено такого факту.
Крім того, колегія суддів звертає увагу й на те, що відповідно до змісту вироку, місцевий суд, виправдовуючи ОСОБА_8 за ч. 1 ст. 357 КК України, виклав формулювання обвинувачення, яке вважав доведеним, а саме те, що 11 травня 2021 року в період часу з 19:00 по 23:00 ОСОБА_8, перебуваючи в приміщенні будинку АДРЕСА_2, помітив у жіночій сумці паспорт, картку фізичної особи - платника податків та банківські картки АТ КБ "Приват Банк", після чого, реалізуючи свій злочинний умисел, скориставшись тим, що за його діями ніхто не спостерігає та вони залишаються ніким не поміченими, діючи таємно, умисно, з корисливих мотивів, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, перебуваючи в кімнаті вищевказаного будинку, з жіночої сумки незаконно таємно викрав паспорт громадянина України серії НОМЕР_10, виданий 09 грудня 2003 року Оболонським РУ ГУ МВС України в м. Києві на ім`я потерпілої ОСОБА_10, картку фізичної особи - платника податків номер НОМЕР_11, тобто інший важливий особистий документ, який належить останній та виданий на її ім`я, тим самим незаконно заволодів паспортом та іншим важливим особистим документом, а також банківські картки АТ КБ "ПриватБанк" номер НОМЕР_2 та номер НОМЕР_3, що належать потерпілій ОСОБА_10, які є офіційними документами, тобто електронними платіжними документами, засобами доступу до банківських рахунків, відкритих на ім`я потерпілої ОСОБА_10, після чого, утримуючи їх при собі, місце вчинення кримінальних правопорушень залишив та розпорядився ними на власний розсуд. Вказаними діями, ОСОБА_8 вчинив незаконне заволодіння будь-яким способом паспортом та іншим важливим особистим документом, тобто кримінальний проступок, передбачений ч. 3 ст. 357 КК України.
Вказані порушення, на переконання Верховного Суду, є істотними, оскільки перешкодили судам попередніх інстанцій ухвалити законні та обґрунтовані рішення (ч. 1 ст. 412 КПК України), що, у свою чергу, призвело до неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність (ч. 1 ст. 413 КК України).
При цьому, з огляду на положення, передбачені главою 31 КПК України, а також на зміст вимог апеляційної скарги прокурора, колегія суддів вважає, що вищенаведені порушення можуть бути усунуті під час нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
Разом з тим колегія суддів зауважує, що у зв`язку з наявністю вищенаведених істотних порушень вимог КПК України Верховний Суд не вбачає підстав для перевірки доводів касаційної скарги сторони обвинувачення в іншій частині, зокрема щодо недотримання судом апеляційної інстанції вимог статей 2, 7, 404, 419 КПК України, під час розгляду клопотання сторони обвинувачення про повторне дослідження доказів, оскільки вказане питання може бути вирішене в ході нового апеляційного розгляду по суті.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що касаційна скарга прокурора підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції, з огляду на положення, передбачені статтями 412, 413, 436, 438 КПК України, - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого суд апеляційної інстанції має врахувати вищенаведене та постановити законне й обґрунтоване рішення.
Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 433 КПК України Суд касаційної інстанції розглядає питання про обрання запобіжного заходу під час скасування судового рішення і призначення нового розгляду у суді першої чи апеляційної інстанції.
З урахуванням зазначеного та беручи до уваги усталену практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення "Едуард Шабалін проти Росії" від 16 жовтня 2014 року) про неприпустимість тримання особи під вартою без судового рішення та у контексті цього кримінального провадження, з метою попередження ризику переховування ОСОБА_8 від суду, враховуючи особливості касаційного розгляду, передбачені главою 32 КПК, та обмежені можливості щодо повноцінного розгляду і вирішення цього питання в межах процедури касаційного перегляду, Верховний Суд вважає за необхідне обрати засудженому ОСОБА_8 запобіжний захід у виді тримання під вартою на строк, мінімально необхідний для вирішення судом апеляційної інстанції питання щодо запобіжного заходу, який у будь-якому разі не може перевищувати 60 днів.
Керуючись статтями 412, 413, 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК України, Верховний Суд