Постанова суду № 461/6975/23 від 11.09.2024 про відшкодування моральної шкоди та

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2024 року

м. Київ

Справа № 461/6975/23

Провадження № 61-8129св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В.

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 грудня 2023 року у складі судді Романюка В. Ф. та постанову Львівського апеляційного суду від 04 квітня 2024 року у складі колегії суддів Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області, третя особа - Державна казначейська служба України, про відшкодування моральної шкоди та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області (далі - ГУ МВС України у Львівській області) 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої в результаті незаконних дій посадових (службових) осіб ГУ МВС України у Львівській області, а саме невиплати індексації грошового забезпечення за 2005-2006 роки.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

05 грудня 2023 року рішенням Галицького районного суду м. Львова в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позовні вимоги пред`явлено до неналежного відповідача, оскільки моральну шкоду позивач обґрунтовує неправомірними діями ГУ МВС України у Львівській області, яке є державним органом, а відтак держава Україна повинна брати участь у справі як відповідач через відповідний орган державної влади, діями якого заподіяно шкоду.

04 квітня 2024 року постановою Львівського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 грудня 2023 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції постанови. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки позовними вимогами є відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями ГУ МВС України у Львівській області щодо непроведення індексації грошового забезпечення позивача як працівника, які обґрунтовані порушенням трудових прав позивача на належне отримання виплат заробітної плати, відтак спір виник з трудових правовідносин між працівником та роботодавцем, яким в такому випадку є саме ГУ МВС України у Львівській області, яке є належним відповідачем у справі.

Надаючи правову кваліфікацію відносинам сторін, апеляційний суд зробив висновок, що предметом позову є стягнення моральної шкоди, завданої під час перебування позивача у трудових відносинах з ГУ МВС України у Львівській області, що регулюється статтею 237-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Водночас позивач не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження завдання йому моральної шкоди, яка, як він зазначив, виразилася в приниженні його честі, гідності та ділової репутації, порушенні нормальних ділових зв`язків, розірванні господарських чи цивільно-правових договорів, стороною яких він був, чи неукладенні угод, потенційною стороною яких він міг бути, внаслідок ненарахування йому індексації грошового забезпечення за 2005-2006 роки в розмірі 495,17 грн. Крім того, зазначаючи про неможливість продовження активної діяльності внаслідок порушення його прав, позивач не надав доказів припинення його діяльності.

У період ненарахування індексації грошового забезпечення позивач отримував заробітну плату, відтак, не був позбавлений матеріального забезпечення своїх потреб та потреб своєї сім`ї, а розмір ненарахованої індексації грошового забезпечення є незначним, що свідчить про те, що на позивача не був покладений надмірний фінансовий тягар у зв`язку з недоотриманням індексації грошового забезпечення, а допущене відповідачем порушення не призвело до моральних страждань позивача та не вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 грудня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 04 квітня 2024 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження судових рішень за пунктом 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) особа, яка подала касаційну скаргу, послалася на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 8, 22, 40, 55, 56, 129, 129-1 Конституції України в подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

Відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

18 червня 2024 року ухвалою Верховного Суду поновлено строк касаційного оскарження, відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її матеріали із Галицького районного суду м. Львова.

У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

03 вересня 2024 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Фактичні обставини справи

22 грудня 2006 року наказом Управління МВС України у Львівській області № 442 о/с ОСОБА_1 звільнено з органів внутрішніх справ.

03 травня 2007 року листом Контрольно-ревізійного відділу у Сокальському районі Контрольно-ревізійного управління у Львівській області № 37/29-02с/2 повідомлено ОСОБА_1 про те, що в процесі планової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності в Сокальському районному відділі Управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області (далі - Сокальський РВ УМВСУ у Львівській області) встановлено, що за період з 01 січня 2005 року по 31 грудня 2006 року в порушення статті 2 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" та абзацу 5 статті 18 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", у Сокальському РВ УМВСУ у Львівській області не проведено індексацію заробітної плати та грошового забезпечення працівників, у тому числі і ОСОБА_1, за 2005-2006 роки на суму 495,17 грн.

13 жовтня 2022 року позивач звернувся із скаргою до Міністерства внутрішніх справ України, у якій просив провести перевірку з приводу невиплати йому Сокальським РВ УМВСУ у Львівській області індексації заробітної плати за 2005-2006 рік у розмірі 495,17 грн.

27 жовтня 2022 року листом Департаменту фінансово-облікової політики Міністерства внутрішніх справ України № Б-13125/15 повідомлено, що зазначена скарга відповідно до статті 7 Закону України "Про звернення громадян" надсилається за належністю до ліквідаційної комісії ГУ МВС України у Львівській області для розгляду та перевірки викладених у ній фактів, оскільки ОСОБА_1 проходив службу в Сокальському РВ УМВСУ у Львівській області.

25 листопада 2022 року листом № Б-25/17/01-2022 ліквідаційна комісія ГУ МВС України у Львівській області повідомила позивача про результати розгляду його скарги, та вказала, що позивач, як особа рядового і начальницького складу за час служби в органах внутрішніх справ отримував грошове забезпечення, а не заробітну плату. Індексація грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ здійснювалась відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 липня 2007 року № 913, на момент набрання чинності якої позивач був звільнений зі служби в органах внутрішніх справ, внаслідок чого відсутні підстави для нарахування йому індексації грошового забезпечення за 2005-2006 роки.

Вважаючи дії ГУ МВС України у Львівській області неправомірними ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду.

01 березня 2023 року рішенням Львівського окружного адміністративного суду визнано протиправними дії ГУ МВС у Львівській області щодо ненарахування та невиплати на користь ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за 2005-2006 роки у вигляді індексації заробітної плати та грошового забезпечення. Зобов`язано ГУ МВС у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за 2005-2006 роки.

23 травня 2023 року ГУ МВС у Львівській області виплатило ОСОБА_1 495,17 грн індексації грошового забезпечення на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 01 березня 2023 року, що підтверджено платіжною інструкцією № 25.

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження у справі відкрито з підстави, передбаченої у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 2 ЦПК України одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який згідно з вимогами статті 13 цього Кодексу полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з положеннями статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини (пункти 4, 5 частини другої статті 175 ЦПК України).

Таким чином, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів - предмета і підстави позову.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу. Від підстав позову слід відрізняти правові підстави позову (юридичне обґрунтування позову) - юридичну кваліфікацію обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом "суд знає закони" під час розгляду справи має самостійно надати правову кваліфікацію спірних правовідносин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц, від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15, від 26 червня 2019 року в справі № 587/430/16-ц, від 04 вересня 2019 року в справі № 265/6582/16-ц, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц, від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17, від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц, від 08 червня 2021 року в справі № 662/397/15-ц, від 15 червня 2021 року в справі № 916/585/18 та в справі № 904/5726/19, від 06 липня 2021 року в справі № 911/2169/20, від 22 вересня 2021 року в справі № 904/2258/20, від 12 жовтня 2021 року в справі № 910/17324/19).

Як вбачається зі змісту позовних вимог, ОСОБА_1 перебував на службі в органах внутрішніх справ до 2006 року. Його позов до ГУ МВС України у Львівській області про нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за 2005-2006 роки розглядався в суді у порядку адміністративного судочинства і рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 01 березня 2023 року позов був задоволений.

Позивач вважав, що зазначене рішення суду підтверджує грубе порушення ГУ МВС України у Львівській області його прав, закріплених у статтях 40, 43 Конституції України та КЗпП України, що є підставою для відшкодування моральної шкоди відповідно до статей 3, 6, 8, 19, 22, 24, 40, 43, 55, 56, 64, 68 Конституції України.

Статтею 56 Конституції України встановлено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди (стаття 16 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що, виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

За загальним правилом зобов`язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Обов`язок по відшкодуванню моральної шкоди, заподіяної в сфері трудових відносин або відносин, що тісно пов`язані з ними, - настає лише у тих випадках, які передбачені статтею 237-1 КЗпП України.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Зі змісту статті 237-1 КЗпП України вбачається, що підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Разом з тим спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Отже, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Подібний висновок щодо застосування зазначених норм матеріального права викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17 листопада 2020 року в справі № 686/10710/18 (провадження № 61-125св19), від 20 вересня 2021 року в справі № 686/8422/20 (провадження № 61-2846св21), від 25 жовтня 2021 року в справі № 686/27099/20 (провадження № 61-6880ск21), від 15 листопада 2021 року в справі № 686/24617/20 (провадження № 61-10922св21), від 27 жовтня 2022 року в справі № 686/20441/21 (провадження № 61-3969св22).

У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року в справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) зазначено, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Статтею 2 ЦК України встановлено, що учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до частини першої статті 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

У силу частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника (частина четверта статті 58 ЦПК України).

Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року в справі № 761/3884/18 (провадження № 14-36цс19), від 21 серпня 2019 року в справі № 761/35803/16-ц (провадження № 14-316цс19), від 18 грудня 2019 року в справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19), від 06 липня 2021 року в справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21)).

З урахуванням наведеного, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема, і представляти державу в суді орган, діями якого завдано шкоду.

З урахуванням змісту позову, де вимоги заявлено до держави через відповідний її орган - ГУ МВС України у Львівській області, Верховний Суд вважає, що застосовним до спірних правовідносин є саме норми статей 1173, 1174 ЦК України, разом із субсидіарним застосуванням статті 237-1 КЗпП України.

Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. За змістом статей 1173, 1174 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини. Водночас потерпілий має довести належними доказами факт завдання шкоди за участю відповідача, розмір завданої шкоди, а також факт того, що відповідач є заподіювачем шкоди.

Отже, визначальним у вирішенні спору є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).

Верховний Суд у постанові від 19 січня 2022 року в справі № 761/17947/20 виснував, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, суд повинен виходити із засад розумності та справедливості. З огляду на те, що "розумність" і "справедливість" є оціночними поняттями, суди першої та апеляційної інстанцій, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

Для відшкодування шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні (постанови Верховного Суду від 20 травня 2020 року в справі № 821/1269/17, від 30 січня 2018 року в справі № 804/2252/14, від 20 лютого 2018 року в справі № 804/2252/14, від 05 квітня 2023 року в справі № 308/13418/20).

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20, від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20, від 24 липня 2024 року в справі № 214/9094/19).

Наявність моральної шкоди позивач обґрунтовує приниженням честі, гідності та ділової репутації, а також моральних переживаннях, які він зазнав через порушення нормальних ділових зв`язків та стосунків з оточуючими людьми, у зв`язку з неправомірними діями відповідача щодо невиплати йому протягом тривалого часу індексації грошового забезпечення.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції керувався тим, що позивач не навів доказів на підтвердження його тверджень про приниження його честі, гідності та ділової репутації, а також порушення нормальних ділових зв`язків, зокрема, розірвання чинних господарських чи цивільно-правових договорів, стороною яких він був, чи неукладення угод, потенційною стороною яких він міг бути, внаслідок ненарахування йому індексації грошового забезпечення за 2005-2006 роки в розмірі 495,17 грн. Крім того, зазначаючи про неможливість продовження активної діяльності внаслідок порушення його прав, позивач не надав доказів припинення його діяльності.

Водночас, у період ненарахування індексації грошового забезпечення позивач отримував заробітну плату, відтак, не був позбавлений матеріального забезпечення своїх потреб та потреб своєї сім`ї, а розмір ненарахованої індексації грошового забезпечення є незначним, що свідчить про те, що на позивача не був покладений надмірний фінансовий тягар у зв`язку з недоотриманням індексації грошового забезпечення, а допущене відповідачем порушення не призвело до моральних страждань позивача та не вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Сама по собі констатація факту ненарахування йому індексації грошового забезпечення за 2005-2006 роки в розмірі 495,17 грн не може слугувати підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки за обставин цієї справи у порядку, передбаченому адміністративним процесуальним законодавством, його права поновлено: судовим рішенням визнано протиправними дії ГУ МВС у Львівській області щодо ненарахування та невиплати на користь ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за 2005-2006 роки у вигляді індексації заробітної плати та грошового забезпечення. Зобов`язано ГУ МВС у Львівській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за 2005-2006 роки. Зазначене рішення виконано 23 травня 2023 року.

Втручатися в оцінку доказів, надану судами попередніх інстанцій суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями.

Верховний Суд звертає увагу заявника, що правовою підставою для відмови у задоволенні його позову стало те, що в ході розгляду справи позивач не довів наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення, що відповідно до статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком. Подібні висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 30 січня 2019 року в справі № 199/1478/17; від 08 вересня 2021 року в справі № 638/164/18; від 01 грудня 2021 року в справі № 638/3758/20, від 28 лютого 2023 року в справі № 454/2468/21, від 28 лютого 2024 року в справі № 454/2857/22.

Таким чином, відсутня необхідність для висновку щодо застосування норм Конституції України в подібних правовідносинах.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 рокузобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, § 58).

Суди першої та апеляційної інстанцій правильно відмовили у задоволенні позову, однак неправильно обґрунтували мотиви такої відмови.

Тому оскаржені рішення належить змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

................

Перейти до повного тексту