ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 487/2337/22
провадження № 61-5834св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2023 року у складі судді Лагоди А. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 березня 2023 року у складі колегії суддів: Коломієць В. В., Самчишиної Н. В., Серебрякової Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Позов обґрунтований тим, що 22 травня 1998 року між ним і ОСОБА_2 укладено шлюб, зареєстрований Миколаївським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції, актовий запис № 294.
У шлюбі у них народилася дочка ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Новоодеського районного суду Миколаївської області від 04 листопада 2016 року шлюб між ним та ОСОБА_2 розірвано.
Під час шлюбу вони придбали нежитлове приміщення, загальною площею 86,3 кв. м, основною площею 68,3 кв. м, за літ. "Б", що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Також на орендованій земельній ділянці в районі будинку АДРЕСА_1 вони побудували автосалон з магазином автозапчастин, який введено до експлуатації декларацією про готовність об`єкта від 25 жовтня 2011 року № МК 14311064001, вказаному об`єкту надано нову адресу: АДРЕСА_2 .
На підставі рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 22 листопада 2011 року № 1239 зареєстровано право власності на вказане майно.
Рішеннями судів у справі № 487/3037/16-ц встановлено, що зазначене нерухоме майно є спільним майном подружжя і частини сторін у ньому є рівними, проте розмір їх частин визначено не було. Оскільки право власності на це нерухоме майно зареєстроване за ОСОБА_2, то між ними існує спір щодо частин спільно набутого майна.
Просив поділити в рівних частинах як спільно набуте під час шлюбу нерухоме майно подружжя шляхом визнання за ним та за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину нерухомого майна, що складається з нежитлового приміщення загальною площею 86,3 кв. м, основною площею 68,3 кв. м, літ. "Б", за адресою: АДРЕСА_1 та нежитлового приміщення автосалону з магазином автозапчастин на АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2023 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 20 березня 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Поділено спільне сумісне майно між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення, загальною площею 86,3 кв. м, літ. "Б", розташованого за адресою: АДРЕСА_1, та на 1/2 частину нежитлового приміщення автосалону з магазином автозапчастин за літ. А-3 загальною площею 465,8 кв. м, зі службовою будівлею та спорудою, розташованого на АДРЕСА_1 .
Задовольнивши позов, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що відповідачка належними і допустимими доказами презумпцію спільності майна не спростувала, обставин для відступлення від засади рівності частин подружжя встановлено не було.
Крім того, самовільна перебудова не приймається до експлуатації, і право власності на таке майно не оформлюється не з вини позивача. Оскільки право власності на нежитлові приміщення зареєстровано тільки за позивачкою, а наявність самовільного будівництва позбавляє позивача можливості реалізувати своє право на поділ в натурі набутого під час шлюбу нерухомого майна.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 січня 2023 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 березня 2023 року, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не застосували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17, не дослідили зібрані у справі докази, відхилили клопотання про виклик та допит свідків.
Суди всупереч статті 54 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не залучили до участі в справі заінтересованих власників нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 .
Нерухоме майно на АДРЕСА_1 придбане за рахунок коштів, які вона отримала від продажу у 1998 році квартири АДРЕСА_3, що підтверджується договорами купівлі-продажу нерухомого майна.
Всупереч заявленим клопотанням про допит свідків та нормам статті 230 ЦПК України суд не викликав і не допитав свідків, про виклик яких вона заявляла клопотання до Заводського районного суду м. Миколаєва та Миколаївського апеляційного суду.
Суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення у справі без урахування доказів та доводів, які вона надавала щодо коштів на придбання нерухомості на АДРЕСА_1 та 25-А. Проте суди проігнорували докази, показання свідків, заперечення та її клопотання.
Суди проігнорували факт того, що вона неодноразово зверталася до правоохоронних органів із заявами про те, що позивач викрав її особисті документи як фізичної особи - підприємця та правовстановлювальні документи на майно, псує і руйнує спірне майно, яке їй належить.
Суди не взяли до уваги, що позивач пропустив строки позовної давності для звернення до суду, оскільки знав, коли саме і хто зареєстрував права власності на об`єкти нерухомості у 2001 і 2011 роках.
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У листопаді 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
У цивільній справі № 487/3037/16-ц Миколаївський апеляційний суд (постанова від 20 грудня 2021 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 10 травня 2022 року) встановив, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 22 травня 1998 року до 04 листопада 2016 року. За час сімейного проживання подружжя за спільні кошти на підставі договору купівлі-продажу від 03 травня 2001 року придбало нежитлове приміщення загальною площею 86,3 кв. м, літ. "Б", розташоване за адресою: АДРЕСА_1, та нежитлові приміщення автосалону з магазином автозапчастин, літ. "А-3", загальною площею 465,8 кв. м, зі службовими будівлями та спорудами, що розташовані на АДРЕСА_4 на підставі свідоцтва про право власності від 12 грудня 2011 року, виданого відповідно до рішення Виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 22 листопада 2011 року № 1239. (а. с.11-15, 19-29).
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Суди у справі № 487/3037/16-ц установили перелік і факт наявності майна, набутого за час шлюбу, і факт набуття його за спільні сумісні кошти та спільною працею подружжя.
Згідно зі статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
На майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частини. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплене у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).
Відповідно до частин першої, другої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.
Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або в позасудовому порядку.
Згідно з частинами першою, другою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Стаття 60 СК України містить норму про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи приписів статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.
Головними принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок доведення обґрунтованості усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
Згідно з частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач, є підставою для відмови у позові, а в разі, якщо на тому наполягає відповідач, - для відхилення його заперечень проти позову. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності майна подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Суть поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності частин. При ухваленні рішення суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, в зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням переліку об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення вартості.
Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а вразі недосягнення згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Вирішуючи спори між подружжям про поділ майна, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 викладений загальний правовий висновок про те, що статтями 60, 70 СК України, статтею 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява одного з подружжя про те, що річ була куплена на її особисті кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Суди встановили, що спірне майно, а саме: нежитлове приміщення загальною площею 86,3 кв. м, основною площею 68,3 кв. м, за літ. "Б", що за адресою: АДРЕСА_1 ; нежитлові приміщення автосалону з магазином автозапчастин, за літ. "А-3", загальною площею 465,8 кв. м, із службовою будівлею та спорудою, що розташовані на АДРЕСА_4 сторони придбали під час шлюбу за спільні кошти, спільною працею, воно є спільним майном ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
Таким чином, поділ спірного майна в рівних частинах шляхом визнання права власності на частину у спільному нерухомому майні, про що просить позивач, за встановлених обставин є доцільним.
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідачка належними та допустимими доказами презумпцію спільності майна не спростувала, обставин для відступлення від засади рівності частин подружжя не встановлено.
Відповідачка не надала нових належних і допустимих доказів, ніж ті які були об`єктом дослідження під час розгляду справи № 487/3037/16-ц, та не спростувала презумпції спільного майна, що є її процесуальним обов`язком.
Тому доводи ОСОБА_2 про те, що зазначені приміщення є її особистим майном, оскільки вона продала квартиру, яка належала їй, та купила нежитлове приміщення на АДРЕСА_1 та батьки відповідачки створили об`єкти нерухомості, як об`єкти своєї власності, є необґрунтованими.
Аргументи касаційної скарги про те, що суди не розглянули клопотання про допит свідків, Верховний Суд відхиляє, оскільки у матеріалах справи такого клопотання немає.
Доводи касаційної скарги про те, що суди всупереч вимогам статті 54 ЦПК України не залучили до участі в справі заінтересованих власників нерухомого майна, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 54 ЦПК України, якщо в результаті ухвалення судового рішення сторона може набути право стосовно третьої особи або третя особа може пред`явити вимоги до сторони, така сторона зобов`язана сповістити цю особу про відкриття провадження у справі і подати до суду заяву про залучення її до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. До такої заяви повинні бути додані докази про направлення її копії особі, про залучення якої як третьої особи подана заява.
Клопотання про залучення третіх осіб у цій справі ОСОБА_2 не подавала.
Таким чином, вказані доводи касаційної скарги є безпідставними.
Аргументи касаційної скарги про застосування строків загальної позовної давності Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
Сторона відповідача пов`язує перебіг позовної давності із днем розлучення. Проте з такими доводами не можна погодитись з огляду на таке.
У справі № 487/3037/16 предметом спору були вимоги про реальний виділ в натурі частини із спільного нерухомого майна, а в цій справі розглядаються вимоги про поділ майна шляхом визнання права власності на частину у спільному нерухомому майні.
З 11 травня 2022 року між сторонами виник спір щодо частин спільної сумісної власності у зв`язку з невизначенням таких частин спільно набутого нерухомого майна в межах справи № 487/3037/16-ц, незважаючи на реєстрацію такого майна за відповідачем. Вказане відповідачка не спростувала.
Крім того, наявність спору щодо нерухомого майна у період з 19 серпня 2016 року до 11 травня 2022 року переривала строки позовної давності.
Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не застосували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17, Верховний Суд відхиляє.
У постановах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі
№ 6-2641цс15, від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17, від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 викладено висновки про те, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці. Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Отже, немає підстав уважати, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували у справі, яка переглядається, висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених відповідачкою постановах касаційного суду, оскільки у цій справі презумпцію спільності права власності подружжя на спірне нерухоме майно не спростовано, а обставин про те, що спірне нерухоме майно є особистою власністю ОСОБА_2, суди не встановили.
Верховний Суд зауважує, що як суд касаційної інстанції, він не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість та законність рішень судів попередніх інстанцій, разом з тим аргументи касаційної скарги зводяться до необхідності переоцінки доказів у справі, що не входить до повноважень суду касаційної інстанції.