Постанова суду № 532/374/23 від 04.09.2024 про відібрання дитини та повернення її матері

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 532/374/23

провадження № 61-9304 св 24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - ОСОБА_2 ;

треті особи: служба у справах дітей апарату виконавчого комітету Кобеляцької міської ради, орган опіки та піклування Кобеляцької міської ради, служба у справах дітей апарату виконавчого комітету Подільської районної у місті Полтави ради, орган опіки та піклування Подільської районної у місті Полтави ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Гордієнко Наталія Віталіївна, на рішення Кобеляцького районного суду Полтавської області від 19 січня 2024 року у складі судді Макарчука С. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 21 травня 2024 року у складі колегії суддів: Пилипчук Л. І., Дряниці Ю. В., Чумак О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про відібрання дитини та повернення її матері.

Позовна заява обґрунтована тим, що з грудня 2013 року по серпень 2020 року вона проживала з ОСОБА_2 однією сім`єю як чоловік і жінка без реєстрації шлюбу. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилась дочка - ОСОБА_3 .

Після припинення сімейних відносин дитина залишилась проживали разом з нею, проте 04 березня 2021 року відповідач забрав дитину до себе на кілька днів та не повернув, почав чинити їй перешкоди у спілкуванні з дитиною.

Відповідач ухиляється від виконання вказаного судового рішення, ізолював дитину від матері та не повідомляє її місцезнаходження, категорично відмовляється передавати їй дитину.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд відібрати у ОСОБА_2 малолітню дитину - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, та повернути її матері, допустивши негайне виконання рішення суду відповідно до статті 430 ЦПК України.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Кобеляцького районного суду Полтавської області від 19 січня 2024 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду

від 21 травня 2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Відібрано у ОСОБА_2 малолітню дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, та повернуто її матері ОСОБА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині відібрання дитини.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, мотивовано тим, що відповідач без згоди позивачки, до набрання законної сили рішенням суду у справі № 532/638/21, яким визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_3 разом з матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1, 04 березня 2021 року забрав дитину та залишив її постійно проживати у себе. Після набрання вказаним рішенням суду законної сили відповідач добровільно повернути дитину матері не бажає, тобто рішення суду у будь-який спосіб не виконує, а тому наявні правові підстави для захисту прав позивачки в порядку, визначеному статтею 162 СК України

Суди також зазначили, що посилання відповідача на виїзд дитини до Республіки Польща з метою забезпечення її безпеки через війну в Україні до набрання законної сили рішенням суду про визначення місця проживання дитини з матір`ю, жодним чином не позбавляє відповідача від обов`язку виконати рішення суду, яке набрало законної сили.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2024 року засобами поштового зв`язку представник ОСОБА_2 - адвокат Гордієнко Н. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Кобеляцького районного суду Полтавської області

від 19 січня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 21 травня 2024 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08 березня 2023 року у справі № 607/23708/21 від 23 березня 2023 року у справі № 334/6604/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); недослідження зібраних у справі доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 липня 2024 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу № 532/374/23 із Кобеляцького районного суду Полтавської області.

У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 серпня 2024 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не взято до уваги безпекову складову при оцінці повернення дитини до України, ураховуючи, що Указом Президента України від 24 лютого2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України № 2102-ІХ від 24 лютого 2022 року, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України в Україні введено воєнний стан, який діє на час розгляду справи.

Крім того, судом першої інстанції неправомірно відхилено клопотання сторони відповідача про витребування, дослідження та огляд доказів щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи,

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2024 року через систему "Електронний суд" представник ОСОБА_1 - адвокат Назаренко М. В. подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах; судами вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин. Просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З грудня 2013 року по серпень 2020 року сторони у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася дочка - ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1 від 07 травня 2015 року, виданим виконавчим комітетом Кунівської сільської ради Кобеляцького району Полтавської області (а. с. 9, т. 1).

Згідно з довідкою від 15 квітня 2021 року № 559 про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1, остання зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 10, т. 1).

Після припинення сімейних відносин між сторонами їх малолітня дочка залишилась проживати з матір`ю ОСОБА_1 за вказаною адресою.

04 березня 2021 року ОСОБА_2 забрав дитину від матері та з цього часу дитина з матір`ю не проживає. Вказані обставини підтверджуються змістом рішення Кобеляцького районного суду Полтавської області від 03 грудня 2021 року у справі № 532/638/21 та не заперечувалися сторонами.

Рішенням Кобеляцького районного суду Полтавської області від 03 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 07 липня 2022 року у справі № 532/638/21, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини з матір`ю задоволено частково; визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_3 разом з матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з батьком відмовлено (а. с. 14-19, 20-24, т. 1).

Вказане судове рішення є невиконаним, що підтверджується копією виконавчого листа № 532/638/21; повідомленням державного виконавця від 30 серпня 2022 року про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання; зверненнями ОСОБА_1 до служби у справах дітей апарату виконавчого комітету Кобеляцької міської ради, служби у справах дітей апарату виконавчого комітету Подільської районної у м. Полтаві ради про порушення прав матері та відповіддю на це звернення; вимогою, адресованою відповідачу, про необхідність виконання рішення суду, яке набрало законної сили; повідомленням ВП №1 Полтавського РУП ГУНП в Полтавській області про розпочате кримінальне провадження № 12022170460000515 від 09 грудня 2022 року та витягом з ЄРДР (а. с. 25-39, т. 1).

Рішення Окружного суду м. Катовіце Республіки Польща від 31 жовтня 2023 року позов ОСОБА_1 про повернення до України неповнолітньої ОСОБА_3 відхилений відповідно до статті 13 буква b Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (а. с. 41, 89, 92, 106, т. 2).

Зі змісту сканованих копій листів адвоката Конрада Папєровскі від 10 листопада 2023 року вбачається, що рішення Окружного суду м. Катовіце Республіки Польща від 31 жовтня 2023 року не набрало законної сили (а. с.45, 90, 106, т. 2).

Згідно копії паспорта громадянина України для виїзду за кордон на ім`я ОСОБА_5 (матері відповідача), на 12-1 сторінці міститься штамп про виїзд за кордон 27 квітня 2022 року та запис ОСОБА_3, 2015 (а. с. 9-10, т. 2).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Гордієнко Н. В., задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Частиною третьою статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України "Про міжнародні договори і угоди" чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема, у рішенні від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13 ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зав`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

За вимогами частин першої, другої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом (частина друга статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

За змістом положень частин сьомої, восьмої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно з частиною першою статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.

Ця норма права встановлює правові наслідки протиправної зміни місця проживання малолітньої дитини одним із батьків (з яким вона не проживає) або третьою особою. Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким в силу закону чи на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання (див. висновки у постановах Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 475/431/21 та від 21 червня 2023 року у справі № 336/2426/20).

Відібрання дитини у контексті статті 162 СК України - це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини, в зв`язку з чим у кожному випадку треба виявити і оцінити позитивний результат у долі дитини, який має настати, однак з урахуванням права кожного з батьків та добросовісної поведінки батьків задля дотримання прав дитини та кожного з них.

Зміст статті 162 СК України свідчить про те, що сфера її застосування обмежується лише протиправною поведінкою щодо зміни місця проживання малолітньої дитини. Отже в статті 162 СК України відбувається внормування тієї ситуації застосовується, коли після ухвалення судом рішення про визначення місця проживання дитини таке місце проживання було самочинно змінене другим із батьків.

Судове рішення про визначення місця проживання дитини по своїй суті є рішенням про визнання, а за своїм змістом є рішенням немайнового характеру. Зважаючи на відсутність у судовому рішенні про визначення місця проживання дитини обов`язку вчинення дій боржником (тим з батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає примусовому виконанню. Чинне законодавство не передбачає, що невиконання одним з батьків судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з іншим з батьків, є умовою/підставою застосування статті 162 СК України. Основною умовою застосування статті 162 СК України є факт "самочинної зміни місця проживання дитини".

Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду 25 березня 2024 року у справі № 183/1464/22 (провадження № 61-7478сво23)

Відповідно до статті 163 СК України батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Кобеляцького районного суду Полтавської області від 03 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 07 липня 2022 року у справі № 532/638/21, визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_3 разом з матір`ю ОСОБА_1, за адресою: АДРЕСА_1 .

Доказів, що повернення дитини за місцем проживання матері створює загрозу її життю та здоров`ю або негативно впливатиме на її розвиток, відповідач не надав і суди попередніх інстанцій не встановили.

Статтею 313 ЦК України встановлено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

За пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують.

ОСОБА_3 був обізнаний про рішення суду від 03 грудня 2021 року про визначення місця проживання дитини з матір`ю, за відсутності згоди матері, дитина була вивезена за кордон, отже відповідач самостійно змінив місце проживання дитини, визначене рішенням суду, яке набрало законної сили, добровільно дитину матері не повертає та конкретне місцезнаходження дитини не повідомляє.

Невиконання відповідачем рішення суду підтверджено повідомленням ВП № 1 Полтавського РУП ГУНП в Полтавській області від 12 грудня 2022 року про внесення відомостей про кримінальне правопорушення, передбачене частиною першою статті 382 КК України, та розпочате розслідування кримінального провадження № 12022170460000515 від 09 грудня 2022 року, і витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань (а. с. 37, 38, т. 1).

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для захисту прав позивачки в порядку, визначеному статтею 162 СК України, і такий спосіб захисту порушеного права відповідає вимогам статей 15, 16 ЦК України.

Доказів того, що судове рішення за наслідками розгляду судової справи XVIII №15/23, ініційованої ОСОБА_1 про повернення в Україну неповнолітньої ОСОБА_3, у якій 31 жовтня 2023 року Окружним судом м. Катовіце, 18-м цивільним сімейним відділом (Республіка Польща) у задоволенні заяви останньої відмовлено, є остаточним з огляду на умови і положення статті 48 розділуVII Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах (ратифікованого постановою Верховної Ради № 3941-XII (3941-12) від 04 лютого 1994 року), відповідач не надав.

Суди правильно вказали про те, що посилання відповідача на ту обставину, що дитина на цей час проживає у іншій державі (Республіці Польща) і її проживання за адресою матері є небезпечним для дитини у зв`язку з повномасштабною війною та ворожими обстрілами, не може бути підставою для відмови у задоволенні позову про відібрання дитини, з огляду на те, що на час апеляційного перегляду справи № 532/638/21 про визначення місця проживання дитини з матір`ю та на час набрання законної сили рішенням суду, Україна вже перебувала у стані війни, тобто обставини, пов`язані з цим у контексті спору в даній справі, істотно не змінилися. Вивезення дитини за кордон без згоди і повідомлення про це матері дитини лише доводять умисність дій відповідача щодо невиконання чинного судового рішення та створення перешкод позивачці у спілкуванні з дочкою та участі у її вихованні.

При цьому мати дитини не позбавлена можливості виїхати за межі України разом з дитиною у разі потреби або загострення ситуації, пов`язаної з військовими діями, тоді як відповідач, як військовозобов`язаний, такого права позбавлений у період дії воєнного стану, на що правильно звернули увагу суди попередніх інстанцій.

Відповідачем не доведено, що повернення дитини матері створить реальну небезпеку для її життя та здоров`я, а саме лише посилання на те, що в Україні йде війна, не є достатнім для такого висновку, оскільки місце проживання позивачки та Полтавська область в цілому не є зоною бойових дій чи прилеглою до такої зони.

Отже питання відібрання дитини та повернення її матері в контексті ведення бойових дій не території України досліджувалось судами попередніх інстанцій, а тому доводи касаційної скарги цій частині є безпідставними.

Малолітня ОСОБА_3 позбавлена материнської любові, турботи, виховання, піклування, догляду та духовного зв`язку із матір`ю, наявність якого передбачає безперервність та носить постійний характер, виходячи із віку дитини, а з огляду на встановлені судами обставини про те, що відповідач не проживає разом з дитиною та перебуває на території України, дитина взагалі є позбавленою піклування будь-кого із батьків, на що також звернули увагу суди попередніх інстанцій при вирішенні спору.

Відповідач під час розгляду справи вказував, що дитина проживає в Республіці Польща зі своєю бабусею ОСОБА_5, яка є її опікуном; дитина опанувала польську мову, навчається там у школі, а тому повернення її в Україну дійсно суперечитиме її інтересам. Водночас суду не надано доказів що ОСОБА_5 є опікуном малолітньої дитини ОСОБА_3 відповідно до чинного законодавства України.

Відповідачем не наведено та не підтверджено належними та допустимим доказами, що позивачка створить неблагополучне, небезпечне, неспокійне чи нестійке середовище для своєї дитини і що відібрання дитини та передання її матері за місцем її проживання суперечитиме інтересам дитини.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій, не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 08 березня 2023 року у справі № 607/23708/21 від 23 березня 2023 року у справі № 334/6604/21, є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

................

Перейти до повного тексту