ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 вересня 2024 року
м. Київ
справа № 522/4009/22
провадження № 61-1866св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого- Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Колісника Андрія Івановича на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року, ухвалене у складі судді Чернявської Л. М., та постанову Одеського апеляційного суду від 13 грудня 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що у лютому 2018 року вона як власник квартириАДРЕСА_1, та її син ОСОБА_2 домовилися про продаж йому цієї квартири, але, оскільки у нього на той час не було грошових коштів для її придбання, між нею та відповідачем 23 лютого 2018 року оформлено фіктивний договір дарування. При цьому ОСОБА_2 зазначену квартиру фактично у власність не отримав та у ній не проживав, ключів від неї не мав, не використовував, комунальні послуги не сплачував.
Надалі ОСОБА_2 не зміг зібрати достатньо коштів для придбання зазначеної квартири, відмовився від її фактичного придбання та повернув їй цю квартиру шляхом передачі її чоловіку ОСОБА_3 довіреності з правом повного володіння та розпорядження цією квартирою.
У грудні 2021 року її чоловік ОСОБА_3 раптово помер, а тому виникла необхідність у визнанні договору дарування недійсним, оскільки довіреність її чоловіка на право розпорядження втратила свою дію у зв`язку з його смертю, а ОСОБА_2 відмовився надавати їй довіреність та, відповідно, передати повноваження щодо володіння та розпорядження спірною квартирою.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд визнання недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, від 23 лютого 2018 року, який укладений між нею та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Бежаном А. В., номер реєстрації 645.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_2, від 23 лютого 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Бежаном А. В. та зареєстрований у реєстрі за № 645.
Постановою Одеського апеляційного суду від 13 грудня 2023 рокуапеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Шляпіної Л. М. залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року залишено без змін.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що оспорюваний договір дарування був укладений без наміру створення правових наслідків про безоплатну передачу майна, мав на меті укладення договору купівлі-продажу, про який попередньо домовились ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а тому дійшов висновку про те, що зазначений договір дарування є фіктивним, як такий, що не спрямований на реальне настання правових наслідків, адже вчинений між родичами першого ступеню спорідненості, суто в паперовій формі, без передання майна у фактичне володіння або вчинення будь-яких інших дій на виконання такого правочину, без зміни статусу сторін відносно цього майна.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У лютому 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Колісник А. І. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не встановили обставини справи.
ОСОБА_1 посилалась на те, що вона не мала наміру безоплатно передавати спірну квартиру відповідачу, а договір дарування оформлений у зв`язку з тим, що у відповідача на час укладення оспорюваного правочину не було коштів для придбання спірної квартири, а також у зв`язку з тим, що у відповідача були не вирішені питання поділу майна з його колишньою дружиною.
Вказані посилання позивача не відповідають дійсності, оскільки на час укладення оспорюваного договору дарування ОСОБА_2 мав у власності вісім об`єктів нерухомого майна і один із них був куплений у 2019 році, сума якого перевищувала в три рази вартість спірної квартири. Також ОСОБА_2 у період з 2018 року до 2019 року придбав два автомобіля, один з них був подарований батьку ОСОБА_3, вартість якого становила в еквіваленті вартість квартири. Про наявність грошових коштів у відповідача свідчать також показання свідка ОСОБА_4 (сестри відповідача), яка вказувала на те, що відповідач купив іншу квартиру.
Із 06 липня 2012 року ОСОБА_2 був розлучений (справа № 1522/11970/12), тобто після розірвання шлюбу, якби він і придбав якесь майно, то воно не підлягало б поділу як спільно набуте майно під час шлюбу. При цьому у ОСОБА_2 із його колишньою дружиною не було спору про розподіл майна, все вирішилось за домовленістю між ними.
Отже, при укладенні оспорюваного договору дарування не було об`єктивних підстав та іншого умислу, на який посилається позивачка, що міг би свідчити про фіктивність.
ОСОБА_2 проживав у спірній квартирі у період з 2012 року до 2016 року, тобто до укладення оспорюваного договору дарування,а надалі у 2017 року здав її в оренду, оскільки перебував у довготривалих відрядженнях.
15 жовтня 2019 року, тобто через 20 місяців від дня дарування спірної квартири, ОСОБА_2 уповноважив свого батька ОСОБА_3 представляти його інтереси перед третіми особами з розпорядження спірною квартирою, в тому числі надано право продажу. Довіреність видана у зв`язку із тим, що ОСОБА_2 на той час часто їздив у довготривалі відрядження за кордон, а в його квартирі проживали орендарі. Саме в той час батьки хворіли, мати мала два тяжкі інфаркти, а батьку було встановлено три стенти на серці, а тому вирішено уповноважити батька довіреністю із правом продажу, щоб в разі чого терміново отримати кошти.
Суди попередніх інстанцій не врахували, що з дня видачі відповідачем довіреності його батьки не вчинили ніяких дій з повернення у свою власність спірної квартири.
ІНФОРМАЦІЯ_1 його батько помер, після чого розпочались родинні конфлікти щодо спірної квартири за сприяння ОСОБА_4 .
Свідок ОСОБА_4 діяла як зацікавлена особа, оскільки відразу після ухвалення оскаржуваних судових рішень про визнання договору дарування недійсним ОСОБА_1 26 січня 2024 року подарувала спірну квартиру своїй дочці ОСОБА_4 .
Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 639/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) та у постановах Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19), від 22 квітня 2021 року у справі № 908/794/19.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У березні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Костинюк Ю. Д. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У квітні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
23 лютого 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (матір`ю і сином) укладений нотаріально посвідчений договір дарування квартири АДРЕСА_1 .
Пунктом 10 договору дарування передбачено, що дарувальник ( ОСОБА_1 ) повідомляє, що майно, яке є предметом цього договору, є спільною сумісною власністю подружжя. Справжність підпису на заяві про згоду чоловіка "Дарувальника" - ОСОБА_3, засвідчено в нотаріальному порядку приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Одеської області Бежаном А. В., від 23 лютого 2018 року за реєстровим № 644.
Згідно з нотаріально посвідченою довіреністю від 15 жовтня 2019 року ОСОБА_2 уповноважив свого батька ОСОБА_3 представляти його інтереси в усіх органах, з усіх без винятку питань, пов`язаних з виготовленням технічної документації, оформленням, реєстрації на його ім`я права власності та розпорядженням, у тому числі відчуженням та оформленням договору (договорів) купівлі-продажу належної йому нерухомості, а саме: квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, визначаючи в усіх випадках всі істотні та факультативні умови договору на власний розсуд.
Довіреність була видана з правом передоручення наданих за цим правочином повноважень третім особам строком на п`ять років, якщо не буде припинена раніше відповідно до вимог цивільного законодавства, про що представник буде повідомлений у письмовій формі.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
Допитаний у суді першої інстанції свідок ОСОБА_4, яка є дочкою позивачки та рідною сестрою відповідача, пояснила, що батьки оформили на брата квартиру та домовились з ним, що він викупить цю квартиру через рік, коли з`являться кошти, однак брат купив іншу квартиру та дав довіреність батьку на переоформлення квартири. Батьки з 2017 року здавали квартиру в оренду, батько ОСОБА_3 за життя оплачував за квартиру комунальні послуги, а після його смерті, за цю квартиру оплачувала комунальні послуги безпосередньо вона за проханням ОСОБА_1 . Відповідач ОСОБА_2 при цьому ніякого відношення до оренди цієї квартири не мав, орендну плату не отримував, комунальних послуг не сплачував.
Свідок ОСОБА_5 повідомила, що вона є подругою позивачки. Щодо обставин справи зазначила, що ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_3 уклали договір дарування, проте син ОСОБА_2 обіцяв сплатити батькам грошові кошти за зазначену квартиру, проте після смерті батька відносини між матір`ю та сином погіршились та ОСОБА_2 відмовився сплачувати грошові кошти та повертати зазначену квартиру.
Свідок ОСОБА_6 повідомила суду, що вона є родичкою учасників справи. Щодо обставин справи зазначила, що їй відомо про фіктивність зазначеного договору дарування, оскільки ОСОБА_2 мав на меті купити зазначену квартиру. Згодом ОСОБА_2 відмовився від наміру купувати зазначену квартиру, оскільки вирішив купувати іншу квартиру та дав батьку довіреність на переоформлення спірної квартири.
Свідок ОСОБА_7 повідомив суд, що він є пасинком відповідача. Щодо обставин справи зазначив, що спірну квартиру ОСОБА_2 подарували його батьки, в якій він проживав після розлучення у період з 2012 року до 2016 року. Щодо довіреності зазначив, що ОСОБА_2 надав відповідну довіреність своєму батьку для розпорядження спірною квартирою, оскільки ОСОБА_2 проживав за кордоном з 2020 року. Проте після смерті ОСОБА_3 відносини між матір`ю та сином погіршились та ОСОБА_2 відмовився повернути у власність спірну квартиру та/або сплатити відповідні грошові кошти за спірне майно. Квартира здається в оренду.
Свідок ОСОБА_8 повідомила суд, що вона є знайомою відповідача. Щодо обставин справи повідомила, що ОСОБА_2 проживав у спірній квартирі та згодом придбав іншу квартиру, а спірну квартиру здавав в оренду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.
Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частини перша та друга статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).
Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.
Отже, позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, не врахував, що ознака вчинення правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину і якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
У справі, яка переглядається, встановлено, що на підставі договору дарування за відповідачем зареєстровано право власності на спірну квартиру, що свідчить про наявність у нього на момент укладення оспорюваного договору наміру створити юридичні наслідки, а саме набути право власності на нерухоме майно.
Установивши, що ОСОБА_2 дійсно мав на меті купити спірну квартиру у батьків, але через відсутність коштів сторонами була обрана така форма правочину як дарування, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, послався лише на показання свідків та не зазначив, на підставі яких інших доказів, які він оцінив, суд дійшов такого висновку.
При цьому суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що спірна квартира була спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 і останній надавав згоду на її безоплатне відчуження відповідачу та надалі не оспорював договір дарування.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 повернув спірну квартиру сім`ї свого батька шляхом видачі довіреності, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, не врахував, що у період з 15 жовтня 2019 року (дата видачі довіреності) до 18 грудня 2021 року (дата смерті ОСОБА_3 ) батько відповідача не вчинив ніяких дій з повернення спірної квартири у власність сім`ї (власність свою та дружини).
Враховуючи наведене, висновки судів не можна вважати обґрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, оскільки у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням закону.