РІШЕННЯ
Іменем України
16 липня 2024 року
м. Київ
справа №990/122/23
адміністративне провадження № П/990/122/23
Верховний Cуд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді - Чиркіна С.М.,
суддів: Бучик А. Ю., Єзерова А. А., Кравчука В. М., Стародуба О. П.,
розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження позовну заяву ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним рішення в частині,
У С Т А Н О В И В:
І. РУХ СПРАВИ
19.06.2023 на адресу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 або позивач) до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - відповідач), в якому просить визнати протиправним пункт 22 Форми декларації доброчесності судді, затвердженої Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 31.10.2016 № 137/зп-16.
Ухвалою Верховного Суду від 11.07.2023, після усунення недоліків позовної заяви, було відкрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним рішення в частині.
26.07.2023 відповідачем подано відзив на позовну заяву.
11.12.2023 подано дві заяви про уточнення позовних вимог. В якості підстав подання уточнень позовної заяви, ОСОБА_1 зазначив, що 02.11.2023 Комісія ухвалила рішення № 12/зп-23, яким серед іншого, внесла зміни до форми декларації доброчесності суддів, затвердженої оскаржуваним у цій справі рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 13.10.2016 № 137/зп-16, зі змінами. Цим рішенням (№ 12/зп-23) Комісії виклала у новій редакції декларацію доброчесності суддів внаслідок чого, на переконання позивача, відбулась зміна кола та змісту обов`язків щодо декларування відповідних тверджень, які покладаються на суддів та кандидатів на посаду судді, проте не змінився предмет спору.
З урахуванням уточнених позовних вимог позивач остаточно просить Суд:
- визнати пункт 28 Форми Декларації доброчесності суддів (Додаток 1 до рішення Комісії від 02.11.2023 № 120/зп-23) протиправною з підстав, вказаних у позовній заяві;
- визнати Форму Декларації доброчесності суддів (Додаток 1 до рішення Комісії від 02.11.2023 № 120/зп-23) протиправною - такою, що не відповідає пункту 4 частини третьої статті 62 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
23.01.2024 відповідачем подано письмову позицію щодо уточнених позовних вимог.
У судовому засіданні 05.06.2024 сторони надали остаточні усні пояснення з урахуванням додатково долучених доказів та з`ясованих обставин справи.
Також 05.06.2024, з урахуванням думки учасників справи, ухвалою Суду, занесеною до журналу судового засідання, вирішено продовжити подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.
ІІ. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ПОЗИЦІЙ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
В обґрунтування позову, враховуючи уточнення, позивач зазначив, що на нього, як на суддю, розповсюджуються рішення відповідача від 31.10.2016 № 137/зп-16, яким було затверджено форму декларації доброчесності судді, та рішення від 02.11.2023 №120/зп-23, яким внесені зміни до форми декларації доброчесності судді, оскільки він зобов`язаний заповнювати відповідну декларацію доброчесності.
Вважає, що пункт 22 декларації № 137/зп-16, якому відповідає пункт 28, у редакції рішення №120/зп-23, примушує суддю, під загрозою дисциплінарної відповідальності, визнавати факт оформленого щодо нього адміністративного, кримінального чи іншого правопорушення, оскільки при заповненні цього пункту декларації, суддя має підтвердити або не підтвердити здійснення вчинків, навіть у випадку коли суддя не визнає факту вчинення правопорушення або у разі відсутності взагалі події та складу правопорушення.
На думку позивача, пункт 22 декларації доброчесності суперечить частині третій статті 62 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", яка не містить такої вимоги до декларації.
Позивач стверджує, що цей пункт суперечить статті 6 Конвенції з прав людини, оскільки несумісним з цією статтею є визнання особою, під загрозою відповідальності, факту вчинення правопорушення, якого особа не вчиняла та не була причетна до його вчинення.
Позивач вважає, що пункт 22 декларації, затвердженої рішенням № 137/зп-16, якому відповідає пункт 28, у редакції рішення № 120/зп-23, порушує статтю 63 Конституції, оскільки його невиконання передбачає відповідальність за відмову давати пояснення щодо себе.
З урахуванням наведених ознак та критеріїв позивач вважає, що оскаржене Рішення від 02.11.2023 № 120/зп-23 є нормативним актом.
Також позивач стверджує, що в іншому нормативному акті ВККС - Анкеті доброчесності (пункт 8, в якому зазначені відомості про притягнення до юридичної відповідальності) відображається обов`язок судді повідомляти про наявність адміністративних, кримінальних чи виконавчих проваджень щодо нього, що не примушує суддю до самооговору і одночасно дозволяє ВККС отримувати необхідну інформацію щодо кандидата у судді.
Щодо порушення прав зазначеним рішенням наголосив, що у 2021 році на позивача двічі накладались штрафи за невиконання без поважних причин рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 31.10.2019 у справі №487/5705/16-ц, проте він не визнавав себе винним у невиконанні рішення суду.
Водночас позивач вважає, що таке заповнення декларації вплинуло на його участь, як кандидата на посаду члена Вищої ради правосуддя.
Стверджує, що при заповненні пункту 22 декларації, у редакції рішення № 137/зп-16, та пункту 28, у редакції рішення № 120/зп-23, як юрист та як людина, що адекватно сприймає навколишню реальність, не міг сам же підтвердити, що ним не виконано рішення суду і не повернуто неіснуюче майно, тобто визнати себе винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 382 КК України, оскільки вважає абсурдним висновок, що законодавство України може передбачати відповідальність за неповернення неіснуючої у реальності речі.
Отже, на думку позивача, пункт 22 розділу II Форми декларації доброчесності судді, затвердженої рішенням Комісії від 31.10.2016 № 137/зп-16, суперечить частині третій статті 62 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", яка не містить такого твердження у декларації доброчесності судді та порушує статтю 63 Конституції України, оскільки невиконання зазначеного пункту форми декларації, передбачає відповідальність за відмову давати щодо себе пояснення.
У відзиві на позов відповідач зазначив, що Комісія діяла у порядку та спосіб, визначений Законом, висловив заперечення проти позову у задоволенні якого просив відмовити.
Відповідач із покликанням на норми частини третьої статті 62 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" зазначив, що саме судді мають зазначати в декларації доброчесності, у тому числі, про невчинення корупційних правопорушень, відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, сумлінне виконання обов`язків судді та дотримання ним присяги.
Зазначає, що відповідність судді критерію "Доброчесність" оцінюється (встановлюється) за відповідними показниками, до яких, зокрема, належить наявність обставин, передбачених підпунктами 9-12, 15-19 частини першої статті 106 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а саме: декларування суддею завідомо недостовірних (зокрема неповних) тверджень у декларації доброчесності судді.
Судом вчинялись заходи з метою повного об`єктивного розгляду справи, у тому числі витребовувались докази та приймались додаткові пояснення сторін.
Розгляд справи неодноразово відкладався із об`єктивних підстав, у тому числі, у зв`язку із необхідністю витребувати докази та за ініціативою позивача розгляд справи відкладався 12 разів.
ІІІ. УСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
ОСОБА_1 з 01.07.1992 працює у Господарському суді Миколаївської області на посаді судді відповідно до Постанови Верховної Ради України від 19.06.1992 № 2486-ХІІ та наказу від 01.07.1992 АС № 23-к.
Рішенням Комісії від 31.10.2016 № 137/зп-16 було затверджено форму декларації доброчесності судді, а також визначено правила її заповнення та подання, які регламентують, що у разі заповнення декларації вперше у ній зазначаються твердження щодо обставин, які мали місце упродовж усього життя особи, яка її заповнює. Зміни, доповнення чи уточнення поданих у декларації відомостей не допускаються. Окрім того, суддя (кандидат на посаду судді) має право за власним бажанням зазначити у декларації у довільній формі додаткові пояснення щодо наведених ним тверджень (далі - Рішення № 137).
Згідно із затвердженою Рішенням № 137 формою декларації у пункті 22, за встановленими правилами заповнення, декларанту необхідно зазначити підтверджуюче або спростовуюче твердження повідомлення на такий запис:
"Мною не здійснювалися вчинки, що можуть мати наслідком притягнення мене до відповідальності".
Рішенням Комісії від 02.11.2023 № 120/зп-23 внесені зміни до форми декларації доброчесності судді, затвердженої раніше рішенням № 137/зп-16, зі змінами, внесеними рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 24.09.2018 №205/зп-18 (далі - Рішення № 120).
Так у Рішенні № 120, пункту 22 декларації, затвердженої рішення № 137, відповідає пункт 28 сформований у наступній редакції:
"Мною не вчинялися діяння, що мали наслідком притягнення мене до юридичної відповідальності".
Відповідність цих пунктів вимогам законодавства є предметом спору у справі.
В якості підтвердження негативного впливу на права позивача цих пунктів декларації доброчесності судді, позивач надав засновницькі документи автогаражного кооперативу "Парма" та рішення Етичної ради від 01.11.2022 № 73 "Про невідповідність кандидата на посаду члена Вищої ради правосуддя ОСОБА_1 критеріям професійної етики та доброчесності для зайняття посади члена Вищої ради правосуддя" (далі - рішення Етичної ради № 73).
Так у рішенні Етичної ради № 73, утому числі, (…) зазначено, що в межах цивільної справи № 487/5705/16-ц був виданий виконавчий лист щодо зобов`язання позивача вчинити певні дії, проте ОСОБА_1 відмовлявся його виконувати, оскільки не визнавав, що має виконувати це рішення суду.
Під час дослідження доказів позивач підтвердив обставини, зазначені у рішенні Етичної ради № 73, та наголосив, що обставини, зазначені в рішенні суду у справі №487/5705/16-ц, не відповідають фактичним обставинам, проте мали для нього негативні наслідки під час проходження відповідної співбесіди.
Колегія суддів наголошує, що рішення Етичної ради № 73 не є предметом спору у справі та лише враховується в контексті впливу змісту пунктів 22, 28 декларації, у відповідних редакціях, на права позивача.
У судовому засіданні ОСОБА_1 підтримав позовні вимоги та наголосив, що пункти 22, 28 декларацій доброчесності судді, у редакції Рішень № 137 та № 120, не відповідають пункту 4 частини третьої статті 62 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Також позивач зазначив, що у новій редакції пункт 28 з одного боку звільняє від відповідальності підтверджувати вчинення правопорушення, а з іншого боку, змушує визнавати діяння, які не є підставою для притягнення до відповідальності та визнавати, що вони є такими підставами.
У зв`язку із таким примушенням, позивач вважав, що пункт 22 декларації, у редакції Рішення № 137, та фактично тотожний за змістом пункту 28, у редакції Рішення № 120, не відповідають вимогам закону та негативно впливають на його права, оскільки примушують свідчити проти себе та таке тлумачення було підтверджено в рішеннях Верховного Суду.
Представник відповідача заперечував проти позову з підстав, зазначених у відзивах на позовну заяву.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА, ОЦІНКА ДОКАЗІВ ТА МОТИВИ УХВАЛЕНОГО РІШЕННЯ
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Суд виходить з такого.
Предметом спору у справі є перевірка на відповідність вимогам законодавства пунктів 22 декларації доброчесності судді, у редакції рішення ВККС № 137, який в подальшому був трансформований у пункт 28 на підставі рішення відповідача № 120 від 02.11.2023.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд (далі - Закон № 1402-VIII).
Частинами першою та третьою статті 92 Закону № 1402-VІІІ визначено, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України є державним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України. Порядок роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України визначається цим Законом.
Отже, у розумінні Закону № 1402-VІІІ ВККС є державним колегіальним органом суддівського врядування, який на постійній основі діє у системі правосуддя України в межах повноважень, визначених цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини четвертої статті 22 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) Верховному Суду, як суду першої інстанції підсудні справи, зокрема, щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України визначено статтею 266 КАС України.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
За правилами пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.
Гарантоване статтею 55 Конституції України та КАС України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
На підставі Рішення Конституційного Суду У країни від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.