ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Желєзного І. В., Булейко О. Л., Власова Ю. Л.,Єленіної Ж. М., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Шевцової Н. В.
у справі № 990/130/23(провадження № 11-29заі24) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправним та скасування рішення
Короткий виклад історії справи
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 22 червня 2023 року № 654/0/15-23 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Печерського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, яке гарантує незалежність суддів і встановлює особливий порядок їх звільнення з посади, а також без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення. Крім того, оскаржуване рішення порушило право позивачки на повагу до приватного життя, а відтак є протиправним та підлягає скасуванню.
На переконання позивачки, приймаючи рішення від 22 червня 2023 року № 654/0/15-23, відповідач безпідставно застосував норми абзацу другого пункту 14 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (далі - Закон № 1798-VIII), оскільки відсутній факт неприйняття Верховною Радою України (далі - ВРУ, Рада) рішення за внесеним Вищою радою України (далі - ВРЮ) поданням. Зазначене є обов`язковою передумовою для застосування цієї норми й ухвалення ВРП рішення про звільнення судді за таким поданням, а отже, ВРП не мала визначених законом підстав та повноважень для розгляду подання ВРЮ від 30 червня 2016 року № 64/0/12-16 про звільнення судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 з посади за порушення присяги, бо за наслідками розгляду такого подання ВРУ вже приймалося відповідне рішення.
ОСОБА_1 вважає, що ВРП як повноважний орган для розгляду питання щодо звільнення судді з посади мала самостійно встановити факти, які свідчать про вчинення істотного дисциплінарного проступку позивачки та у своєму рішенні від 22 червня 2023 року № 654/0/15-23 відобразити власні висновки щодо того, які саме дії судді свідчать про вчинення нею істотного дисциплінарного проступку, навести мотиви та аргументи притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності. Водночас оскаржуване рішення ВРП має формальний характер, оскільки в ньому не надано жодної оцінки діям судді, які б свідчили про вчинення нею істотного дисциплінарного проступку. При цьому відповідач обмежився посиланням на чинність рішення ВРЮ від 14 квітня 2016 року № 806/0/15-16 та встановлені в цьому рішенні обставини. До того ж, обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні проступку не конкретизоване, що позбавило її права на захист від обвинувачення та мало наслідком порушення її права на безсторонній і неупереджений розгляд.
Позивачка також зазначила, що при оцінці прийнятого нею процесуального рішення як Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі - ВККС, Комісія), так і ВРЮ, яка погодилася з прийнятим Комісією рішенням, вийшли за межі наданих їм повноважень, перебрали на себе функції апеляційної інстанції, оскільки такого порушення, яке виявлене ВККС, а саме: "…суддя у непередбачений кримінальним процесуальним законодавством спосіб скасувала дію ухвали слідчого судді…", не встановлено Апеляційним судом міста Києва за наслідками розгляду апеляційної скарги старшого прокурора відділу Генеральної прокуратури України Псюка Р. Й. на ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 19 вересня 2014 року у справі № 757/26362/14-к. При цьому ОСОБА_1 надала процесуальні рішення слідчих суддів України у справах, подібних зі справою № 757/26362/14-к, за клопотанням слідчого Генеральної прокуратури України про продовження строку тримання під вартою ОСОБА_3, що було використано як підставу для притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності, які були прийняті у травні 2017 - травні 2023 років та які свідчать, на її думку, про те, що слідчі судді, відмовляючи у задоволенні клопотання органу досудового розслідування про продовження строку тримання підозрюваного під вартою, змінюючи / застосовуючи до підозрюваного запобіжний захід у виді домашнього арешту, звільняли підозрюваного з-під варти в залі суду негайно, що відповідає вимогам частини третьої статті 202 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), чим і керувалася позивачка у справі щодо ОСОБА_3 .
ОСОБА_1 зауважила, що в силу положень статті 58 Конституції України відповідач мав застосувати трирічний строк давності притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності, однак, приймаючи оскаржуване рішення та застосовуючи до позивачки такий вид дисциплінарного стягнення, як звільнення з посади судді, після спливу передбаченого законом строку, ВРП не мотивувала в цій частині прийняте рішення.
Крім того, позивачка зауважила, що 18 жовтня 2016 року ОСОБА_1 поновлено на посаді судді Печерського районного суду міста Києва (підстава - рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 800/519/16), і це повернення до роботи було важливим для неї та для її імені. Копію рішення голови Печерського районного суду міста Києва "Про поновлення на роботі ОСОБА_1" було направлено на адреси ВККС, ВРП, Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві, а отже, відповідачу було відомо про поновлення позивачки на посаді. До того ж, позивачкою не було висунуто вимог до держави про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, водночас 01 травня 2023 року ОСОБА_1 подано до ВРП заяву про звільнення з посади судді Печерського районного суду міста Києва у відставку, яка надійшла до відповідача 04 травня 2023 року. Ураховуючи наведене, позивачка вважає, що звільнення ОСОБА_1 з посади судді становить втручання у її приватне життя та не відповідає вимогам "якості закону", а тому не є правомірним у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
Суд першої інстанції установив, що Указом Президента України від 05 червня 2000 року № 762/2000 "Про призначення суддів" ОСОБА_1 призначено на посаду судді Старокиївського районного суду м. Києва строком на п`ять років.
Указом Президента України "Про переведення суддів місцевих судів міста Києва" від 23 жовтня 2001 року № 1004/2001 позивачку переведено на посаду судді новоутвореного Печерського районного суду міста Києва.
Постановою ВРУ від 08 липня 2005 року № 2790-IV "Про обрання суддів" ОСОБА_1 обрано суддею місцевого Печерського районного суду міста Києва безстроково.
У жовтні 2014 року до ВККС надійшло звернення адвоката Титича В. М. щодо поведінки судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 при здійсненні правосуддя.
05 жовтня 2015 року Комісія прийняла рішення № 2426/дн-15 про направлення рекомендації до ВРЮ для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктом 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України.
14 квітня 2016 року ВРЮ прийнято рішення № 806/0/15-16 "Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Печерського районного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги судді".
30 червня 2016 року ВРЮ до ВРУ направлено подання № 64/0/12-16 про звільнення судді ОСОБА_1 з посади у зв`язку з порушенням присяги судді.
Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 03 квітня 2018 року, яке набрало законної сили, у справі № 800/286/16 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ВРП за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ВККС, про визнання незаконним та скасування рішення від 14 квітня 2016 року № 806/0/15-16.
29 вересня 2016 року ВРУ прийнято Постанову № 1619-VIII "Про звільнення судді", якою відповідно до пункту 5 частини п`ятої статті 126 Конституції України позивачку звільнено з посади судді Печерського районного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги судді.
Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року, яке набрало законної сили, у справі № 800/519/16 задоволено позов ОСОБА_1 до ВРУ за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ВРП, про визнання незаконною та скасування постанови; визнано протиправною та скасовано Постанову ВРУ від 29 вересня 2016 року № 1619-VIII "Про звільнення судді", якою звільнено ОСОБА_1 з посади судді Печерського районного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги судді.
У подальшому до ВРП надійшов лист ВРУ від 04 листопада 2021 року № 04-26/17-2021/340341, яким надіслано подання ВРЮ від 30 червня 2016 року № 64/0/12-16 про звільнення судді Печерського районного суду міста Києва ОСОБА_1 з посади за порушення присяги.
22 червня 2023 року ВРП прийнято рішення № 654/0/15-23 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Печерського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 22 січня 2024 року відмовив у задоволенні позову.
Свої висновки суд першої інстанції мотивував тим, що:
- скасування Постанови ВРУ від 29 вересня 2016 року № 1619-VIII про звільнення судді ОСОБА_1 відновило процедуру звільнення її на підставі рішення ВРЮ від 14 квітня 2016 року № 806/0/15-16, а тому відповідно до пункту 14 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII матеріали щодо звільнення позивачки було передано до ВРП, компетенцією якої закон визначив прийняття рішення про звільнення судді з посади;
- ураховуючи те, що вид відповідальності відносно позивачки був застосований (обраний) ВРЮ шляхом прийняття рішення від 14 квітня 2016 року № 806/0/15-16, ВРП, звільняючи позивачку з посади судді, реалізувала свої повноваження щодо звільнення суддів, якими на дату прийняття зазначеного рішення ВРЮ була наділена ВРУ щодо суддів, обраних безстроково;
- діяння, з якими ВРП пов`язувала підстави звільнення ОСОБА_1 з посади судді, були вчинені нею як суддею у вересні 2014 року. 14 квітня 2016 року, тобто у межах визначеного частиною четвертою статті 96 Закону № 2453-VI строку, ВРЮ прийняла рішення № 806/0/15-16 про внесення до ВРУ подання про звільнення позивачки з посади судді за порушення присяги. Актом застосування до позивачки виду відповідальності є саме рішення ВРЮ від 14 квітня 2016 року № 806/0/15-16, а не оскаржуване рішення ВРП;
- при ухваленні рішення від 22 червня 2023 року № 654/0/15-23 ВРП діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією і законами України. Оскаржуване рішення містить посилання на визначені законом підстави звільнення позивачки з посади судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків;
- правова оцінка діяння позивачки щодо постановлення ухвали від 19 вересня 2014 року у справі № 757/26362/14-к у вироці Шевченківського районного суду міста Києва від 25 серпня 2020 року не має преюдиційного значення у справі, яка переглядається в апеляційному порядку. Така оцінка зроблена в межах пред`явленого ОСОБА_1 обвинувачення у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 375, частиною другою статті 375 КК, та не виключає іншої оцінки цього діяння в межах дисциплінарного провадження.
Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, на обґрунтування якої зазначила, що, приймаючи оскаржуване рішення, відповідач безпідставно застосував норми абзацу другого пункту 14 розділу III"Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII. Так, означеною нормою передбачено, що суддя, щодо якого до набрання чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі - Закон № 1401-VIII) ВРЮ внесено подання про його звільнення з посади за порушення ним присяги і рішення щодо якого не було прийнято Президентом України чи ВРУ, звільняється з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України. Втім публікацію Закону № 1401-VIII здійснено 29 червня 2016 року у газеті ВРУ "Голос України" № 118, Закон № 1401-VIII набрав чинності 30 вересня 2016 року. Позивачку було звільнено 29 вересня 2016 року, а отже, до набрання чинності означеним Законом.
На думку скаржниці, суд першої інстанції, не взявши до уваги зміст спірних правовідносин, вважає, з одного боку, що відповідач реалізував свої повноваження на стадії відновлення розгляду подання, внесеного ВРЮ до ВРУ, з другого - фактично заперечує потребу у проведенні розгляду відповідного подання, акцентуючи увагу на кадровому характері відносин, що склалися, і на формальному порядку розгляду питання про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності.
Скаржниця вважає, що суд першої інстанції необґрунтовано використав поняття "кадрове рішення", яке не згадується у статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та в інших нормативно-правових актах, не врахував обставини справи, що мали значення для забезпечення повноти судового розгляду, постановленого за результатами розгляду позову ОСОБА_1
ОСОБА_1 указала, що на підставі наказу голови Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2019 року № 615-к/2019 її поновлено на посаді судді Печерського районного суду міста Києва. З 11 листопада 2019 року по 26 червня 2023 року позивачка розглянула у правовому статусі судді / слідчого судді 13 230 справ усіх проваджень після того, як питання про її звільнення набуло ознак завершеності. На думку скаржниці, суд своїм рішенням створив передумови для перегляду (оскарження) 13 230 справ усіх проваджень, адже ці справи вирішувалися суддею ОСОБА_1, звільненою з посади за процедурою, яка набула ознак завершеності. З огляду на викладене вище гарантоване статтею 6 Конвенції та статтею 8 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) право учасників 13 230 справ усіх проваджень на справедливий суд, тобто незалежний, безсторонній і встановлений законом (повноважний), було порушено.
На переконання скаржниці, суд першої інстанції не звернув увагу на преюдиційне значення вироку Шевченківського районного суду міста Києва від 25 серпня 2020 року у справі № 757/17434/15-к, яким ОСОБА_1 визнано невинуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 375, частиною другою статті 375 Кримінального кодексу України (далі - КК України), виправдано у зв`язку з відсутністю в її діяннях складу кримінальних правопорушень, передбачених частиною першою статті 375, частиною другою статті 375 КК України. Водночас позивачкою акцентувалася увага на обов`язковості вироку суду, що набрав законної сили, а також ідентичності відомостей, досліджених відповідачем та судами першої, апеляційної і касаційної інстанцій у кримінальному провадженні за обвинуваченням позивачки в ухваленні неправосудного судового рішення. Разом із цим суд першої інстанції, що розглядав адміністративний позов, не дослідив зміст положень обвинувачення, що цитується у виправдувальному вироку, і рішення ВРЮ від 14 квітня 2016 року № 806/0/15-16 про внесення подання до ВРУ про звільнення судді ОСОБА_1 з посади за порушення присяги судді. Скаржниця вважає, що оскільки спільним джерелом вихідних даних висновків відповідача про порушення позивачкою присяги судді і формулювань обвинувачення щодо ухвалення суддею неправосудного судового рішення була його процесуальна діяльність, оформлена ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 19 вересня 2014 року у справі № 757/26562/14-к, то виправдувальний вирок остаточно знімав питання про незаконність дій скаржниці.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 січня 2024 року і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Суть постанови Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду постановою від 20 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 січня 2024року - без змін.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що:
- факт порушення позивачкою присяги судді та правомірність рішення ВРЮ № 709/0/15-16 в силу вимог частини четвертої статті 78 КАС України не потребують доказування, оскільки вказане рішення ВРЮ було предметом судового контролю;
- вид відповідальності відносно позивачки у спірних правовідносинах був застосованим / обраним ВРЮ шляхом прийняття рішення № 709/0/15-16, ВРП у спірних правовідносинах реалізувала виключно свої повноваження щодо звільнення суддів, якими на момент прийняття вказаного рішення ВРЮ була наділена ВРУ щодо суддів, обраних безстроково;
- запровадження строку давності притягнення судді до відповідальності за дії, що підпадають під порушення присяги, є заходом, який покращує становище судді порівняно із ситуацією, коли такий строк законодавством визначений не був, а тому застосування трирічного строку давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності не суперечить положенням статті 58 Конституції України;
- ВРП, ухвалюючи рішення від 03 серпня 2023 року № 798/0/15-23, діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією і законами України. Оскаржуване рішення містить посилання на визначені законом підстави звільнення позивачки з посади судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 січня 2024 року про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 є правильним.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про відповідність вимогам закону оспорюваного у цій справі рішення ВРП з таких мотивів.
За правилами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Оцінюючи спірне рішення на відповідність критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, автори окремої думки вважають доцільним навести такі аргументи та міркування.
Щодо невмотивованості спірного рішення ВРП
Стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частина друга статті 6 КАС України зобов`язують суд застосовувати при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до частини першої статті 129 Конституції України суди зобов`язані вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає і врахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ як мінімальні стандарти демократичного суспільства.
У цій справі підставою для звільнення ОСОБА_1 з посади судді відповідач у спірному рішенні визначив пункт 3 частини шостої статті 126 Конституції України (вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді).
Звільнення особи з посади безсумнівно є втручанням у гарантоване статтею 8 Конвенції право на повагу до приватного життя в аспекті обмеження доступу до обраної професії з огляду на негативні фінансові та репутаційні наслідки, спричинені таким звільненням, тому при оцінці правомірності звільнення на предмет дотримання норм національного законодавства необхідним є врахування критеріїв, сформованих ЄСПЛ, згідно з якими втручання у право на повагу до приватного життя є таким, що порушує статтю 8 Конвенції, якщо воно не є виправданим за пунктом 2 статті 8 Конвенції як таке, тобто було здійснене не "згідно із законом", або не переслідує одну або декілька законних цілей, перелічених у ньому, і не відповідає критерію "необхідності у демократичному суспільстві" для досягнення цих цілі чи цілей.
Тому цілком справедливо констатувати, що для кваліфікації рішення про звільнення судді з посади за пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України як такого, що прийняте "згідно із законом", воно повинно містити належне мотивування, зокрема, в частині встановлення в діяннях судді ознак істотного дисциплінарного проступку або порушення нею присяги.
За змістом оспорюваного рішення ВРП керувалася тим, що факти порушення суддею ОСОБА_1 присяги вже встановлені ВРЮ в рішенні від 14 квітня 2016 року № 806/0/15-16, а ВРП не має повноваження з переоцінки висновків ВРЮ. При цьому саме спірне рішення відповідач уважає "кадровим".
У цьому контексті автори окремої думки вимушені констатувати, що Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах формулювала висновки у правовідносинах щодо розгляду ВПР подання ВРЮ про звільнення з посади судді за порушення присяги на підставі пункту 14 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII (наприклад, постанови від 12 березня 2020 року у справі № 9901/777/18, від 01 липня 2021 року у справі № 9901/400/19, від 06 квітня 2023 року у справі № 990/86/22 та ін.).
13 липня 2023 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "Головін проти України" (заява № 47052/18), яке 13 жовтня 2023 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Головін проти України"), та стосувалося звільнення Постановою ВРУ від 24 лютого 2014 року судді Конституційного Суду України за порушення присяги судді у зв`язку з його участю в ухваленні Конституційним Судом України рішення від 30 вересня 2010 року. Висновки ЄСПЛ у цьому рішенні є застосовними до спірних правовідносин у справі, яка переглядається.
У цьому рішенні ЄСПЛ із застосуванням своїх висновків з питань, розглянутих в іншому його рішенні - від 12 січня 2023 року у справі "Овчаренко та Колос проти України" (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), заяви № 27276/15 та № 33692/15, констатував порушення статті 8 Конвенції.
У пунктах 26, 27 рішення у справі "Головін проти України" ЄСПЛ зазначив, що у справі "Овчаренко та Колос проти України" він визнав, що існувала певна різниця між нормативно-правовою базою, застосовною до суддів Конституційного Суду України, та застосовною до суддів інших судів. Проте він дійшов висновку, що на момент подій нормативно-правова база стосовно суддів Конституційного Суду України не забезпечувала значно кращої передбачуваності у порівнянні із застосовною до інших суддів щодо питання, яка поведінка судді могла вважатися "порушенням присяги" згідно з українським законодавством. Відповідній нормативно-правовій базі бракувало необхідної чіткості та передбачуваності, відтак рішення на національному рівні, в яких вона застосовувалася у справі заявника, не були достатньо обґрунтованими.
Така підстава звільнення судді, як "порушення присяги", також була предметом оцінки ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" рішення від 09 січня 2013 року (заява № 21722/11), у якій ЄСПЛ зазначив, що немає свідчень того, що під час розгляду справи заявника існували будь-які керівні принципи та практика, які б встановлювали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття "порушення присяги".
Аналіз рішення у справі "Головін проти України" та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо заявника дозволяє дійти висновку, що в розумінні ЄСПЛ звільнення судді як міра відповідальності за порушення присяги з огляду на невизначеність у національному законодавстві України питання, яка саме поведінка судді могла вважатися "порушенням присяги", можливе за умови, коли орган, який ухвалює остаточне рішення про звільнення судді, в такому своєму рішенні детально та чітко вмотивує, в чому саме полягав проступок судді.