УХВАЛА
03 липня 2024 року
м. Київ
Справа № 911/1474/23
Провадження № 12-34гс24
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Банаська О. О.,
суддів Булейко О. Л., Власова Ю. Л., Воробйової І. А., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Погрібного С. О., Ступак О. В., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,
перевіривши наявність підстав для розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи
за касаційною скаргою Білоцерківської міської ради Київської області
на рішення Господарського суду Київської області від 30 жовтня 2023 року
у складі судді Бабкіної В. М.
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31 січня 2024 року
у складі колегії суддів Мальченка А. О. (головуючого), Михальської Ю. Б., Агрикової О. В.
за позовом Жіночого монастиря Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви
до Білоцерківської міської ради Київської області
про визнання незаконним та скасування рішення Білоцерківської міської ради Київської області від 27 квітня 2023 року № 3807-39-VIII,
УСТАНОВИЛА:
Короткий зміст і підстави заявлених позовних вимог
1. У травні 2023 року Жіночий монастир Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви (далі - Жіночий монастир) звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Білоцерківської міської ради Київської області (далі - Білоцерківська міська рада) про визнання незаконним і скасування рішення Білоцерківської міської ради від 27 квітня 2023 року № 3807-39-VIII "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою Жіночому монастирю Святої Рівноапостольної Марії Магдалини Білоцерківської єпархії Української Православної Церкви" (далі - рішення від 27 квітня 2023 року № 3807-39-VIII).
2. Позовні вимоги Жіночого монастиря обґрунтовані тим, що оспорюване рішення Білоцерківської міської ради є необґрунтованим та протиправним, оскільки прийняте відповідачем із порушенням процедури та за неналежних підстав, за відсутності факту порушення позивачем земельного законодавства. При цьому позивач вважав, що відповідач, приймаючи оспорюване рішення, перевищив свої повноваження. За таких обставин, на думку позивача, наявні правові підстави для визнання незаконним та скасування оспорюваного рішення Білоцерківської міської ради.
Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій
3. Рішенням Господарського суду Київської області від 30 жовтня 2023 року у справі № 911/1474/23, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 31 січня 2024 року у справі № 911/1474/23 позовні вимоги Жіночого монастиря до Білоцерківської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення Білоцерківської міської ради від 27 квітня 2023 року № 3807-39-VIII задоволено в повному обсязі, вирішено визнати незаконним та скасувати рішення Білоцерківської міської ради від 27 квітня 2023 року № 3807-39-VIII, яким припинено право постійного користування Жіночого монастиря земельною ділянкою з цільовим призначенням: 03.04, для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій (вид використання: під розміщення жіночого монастиря) площею 1,4808 га з кадастровим номером 3210300000:04:039:0133, що розташована за адресою: вул. Шкільна, 11, м. Біла Церква, яке виникло на підставі підпункту 1.5 пункту 1 рішення Білоцерківської міської ради від 18 березня 2010 року № 1319-61-V "Про надання земельних ділянок у постійне користування".
4. Задовольняючи позовні вимоги Жіночого монастиря, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оспорюване рішення Білоцерківської міської ради не містить жодних посилань на відповідний пункт статті 141 Земельного кодексу України (далі -ЗК України), яка встановлює вичерпний перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою, а матеріали справи не містять доказів, які б надавали відповідачу право прийняти оспорюване рішення відповідно до норм ЗК України, тобто, господарські суди попередніх інстанцій у цій справі (№ 911/1474/23) встановили відсутність доказів добровільної відмови Жіночого монастиря від права постійного користування, вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених ЗК України, припинення діяльності Жіночого монастиря як релігійної організації, використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці тощо. Наведені обставини, за висновком господарських судів попередніх інстанцій, свідчать про те, що оспорюване рішення Білоцерківської міської ради порушує право Жіночого монастиря на землю, набуте ним у встановленому законом порядку. За таких обставин господарські суди дійшли висновку про те, що Білоцерківська міська рада, приймаючи оспорюване рішення, діяла всупереч вимогам статті 19 Конституції України та статей 141- 149 ЗК України.
5. При цьому господарські суди попередніх інстанцій установили, що на час розгляду цієї справи № 911/1474/23 відсутні відомості про внесення Жіночим монастирем змін до повної назви релігійної організації на виконання вимог Закону України від 20 грудня 2018 року № 2662-VIII "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" (далі - Закон № 2662-VIII). Проте господарські суди попередніх інстанцій не взяли до уваги посилання Білоцерківської міської ради на вимоги цього Закону, оскільки, за висновком судів, у разі невнесення передбачених Законом змін законодавством передбачено втрату чинності не всього статуту, а лише його окремої частини.
6. З огляду на викладене та з посиланням на висновок, наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18, господарські суди зазначили, що особа може бути позбавлена набутого у встановленому порядку права постійного користування земельною ділянкою лише у випадках, визначених статтями 141- 143 ЗК України, зокрема, внаслідок добровільної відмови від земельної ділянки чи за наявності інших підстав, визначених у статті 141 ЗК України, або внаслідок примусового припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється виключно в судовому порядку.
7. Водночас апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення господарського суду першої інстанції в апеляційному порядку, не взяв до уваги посилання Білоцерківської міської ради на висновки у адміністративній справі № 640/4748/19, оскільки, як зазначив апеляційний господарський суд, висновки судів, зроблені під час розгляду справи № 640/4748/19, як і встановлені судами обставини, не входять до предмета доказування в цій справі № 911/1474/23 та не мають правового значення для розгляду спору по суті позовних вимог.
Подання касаційної скарги
8. Не погоджуючись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 31 січня 2024 року та рішенням Господарського суду Київської області від 30 жовтня 2023 року у справі № 911/1474/23, до Верховного Суду звернулася Білоцерківська міська рада з касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у повному обсязі в задоволенні позовних вимог Жіночого монастиря.
9. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, Білоцерківська міська рада зазначає, що оскаржувані судові рішення господарських судів попередніх інстанцій ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема, статті 92 ЗК України та статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Білоцерківська міська рада, звертаючись із касаційною скаргою, посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 2 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) щодо необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судами попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях.
10. На думку Білоцерківської міської ради, в цьому випадку існує необхідність відступлення від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 про те, що особа може бути позбавлена набутого у встановленому порядку права постійного користування земельною ділянкою лише у способи, визначені статтями 141- 143 ЗК України, зокрема, внаслідок добровільної відмови від земельної ділянки чи за наявності інших, визначених статтею 141 ЗК України, підстав, або внаслідок примусового припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється виключно в судовому порядку, шляхом доповнення підстав припинення права постійного користування земельною ділянкою суб`єктів, визначених пунктом "в" частини другої статті 92 ЗК України, а саме релігійних організацій України, статути (положення) яких не зареєстровано у встановленому законом порядку, для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.
11. З урахуванням положень Закону № 2662-VIII Білоцерківська міська рада вважає, що обов`язок релігійних організацій (об`єднань) внести зміни до свого статуту (положення) виникає відповідно до прямої вказівки частини сьомої статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".
12. Водночас, за доводами відповідача, позивач не виконав вимоги спеціального закону, який безпосередньо регулює статус та діяльність релігійних організацій, і у встановлений строк не вніс передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, а тому, на думку Білоцерківської міської ради, статут Жіночого монастиря втратив чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).
13. Наведене, на думку Білоцерківської міської ради, свідчить про те, що Жіночий монастир не є релігійною організацією, статут якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до приписів статті 92 ЗК України позивач не є особою, яка може бути суб`єктом права постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності.
14. З урахуванням викладеного Білоцерківська міська рада просить відступити від правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18, шляхом доповнення підстав припинення права постійного користування земельною ділянкою суб`єктів, визначених пунктом "в" частини другої статті 92 ЗК України, а саме релігійних організацій України, статути (положення) яких не зареєстровано у встановленому законом порядку, для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.
15. Крім того, Білоцерківська міська рада вважає, що відомості, зазначені в позовній заяві, щодо повного найменування позивача (як юридичної особи) не відповідають вимогам спеціального Закону № 2662-VIII, тому, на думку відповідача, статут позивача на цей час втратив чинність у частині, яка визначає повну офіційну назву релігійної організації. Такі обставини, на думку Білоцерківської міської ради, прямо свідчать про невиконання позивачем вимог статті 162 ГПК України щодо зазначення найменування юридичної особи в позовній заяві.
Рух касаційної скарги
16. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 березня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Білоцерківської міської ради на постанову Північного апеляційного господарського суду від 31 січня 2024 року і рішення Господарського суду Київської області від 30 жовтня 2023 року у справі № 911/1474/23.
17. 04 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постановив ухвалу, якою передав справу № 911/1474/23 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 302 ГПК України.
Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
18. Мотивуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила про відступ від висновку викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 такого змісту:
"Отже, право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 названого Кодексу, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою. Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140 - 149 ЗК України".
19. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду послався на необхідність відступу від зазначеного вище висновку шляхом його уточнення (доповнення) висновком про те, що втрата релігійною громадою (організацією) статусу юридичної особи, яка зареєстрована в установленому законодавством порядку, є підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою відповідно до пункту "в" частини першої статті 141 ЗК України.
20. В обґрунтування необхідності уточнення (доповнення) висновку Великої Палати Верховного Суду, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду навів такі мотиви.
21. Відповідно до пункту "в" частини першої статті 141 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття Білоцерківською міською радою оспорюваного рішення) підставою припинення права користування земельною ділянкою є припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.
22. Відповідно до статті 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями). На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.
23. За змістом статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях. Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про: 1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; 2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об`єднання; 3) майновий стан релігійної організації; 4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; 5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; 6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації. Статут (положення) може містити й інші відомості, пов`язані з особливостями діяльності даної релігійної організації. Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству. Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.
24. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу, що Законом № 2662-VIII, який набрав чинності 26 грудня 2018 року, статтю 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" доповнено частинами сьомою та восьмою такого змісту:
"Релігійна організація (об`єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об`єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов`язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об`єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов`язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об`єднання) з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.
Входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині сьомій цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України; 2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов`язуючими для релігійної організації (об`єднання), що діє на території України; 3) статутом (положенням) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов`язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) з правом вирішального голосу".
25. У розділі II "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII зазначено таке:
"1. Під Законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, мається на увазі Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (Відомості Верховної Ради України, 2014 р., № 26, ст. 892) та/або інший закон, яким іноземна держава визнається такою, що вчинила збройну агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України.
2. Протягом одного місяця з дня набрання чинності цим Законом або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України (якщо такий закон набрав чинності пізніше цього Закону), центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, проводить релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об`єднань) для встановлення обставин, передбачених частинами сьомою і восьмою статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 25, ст. 283).
3. У разі встановлення обставин, передбачених частинами сьомою та восьмою статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 25, ст. 283), центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, публічно через офіційне видання "Урядовий кур`єр" та письмово інформує релігійні організації (об`єднання), які підпадають під дію частини сьомої статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", про необхідність у строк не пізніше трьох місяців внести до свого статуту (положення) передбачені законом зміни та подати їх на реєстрацію у встановленому порядку.
4. У разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев`яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об`єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).
5. Не допускається надання переваг або накладення обмежень у діяльності релігійної організації (об`єднання), що входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, крім обмеження доступу священнослужителів, релігійних проповідників, наставників такої релігійної організації у частини, з`єднання Збройних Сил України та інших військових формувань України у місцях їхньої дислокації або інших обмежень, передбачених законом".