ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 червня 2024 року
м. Київ
справа № 202/2792/19
провадження № 61-416св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Євчук Ірина Леонідівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., Свистунової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, ОСОБА_5, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Євчук І. Л., про встановлення факту прийняття спадщини, визнання договору дарування житлового будинку недійсним, визнання права власності в порядку спадкування за законом на частину житлового будинку.
Позов обґрунтований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .
Після його смерті відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1, на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_2 і на 1/2 частину земельної ділянки за цією ж адресою.
ОСОБА_2 заповіту не склав.
Спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_2 у рівних частках є його діти: ОСОБА_1, дочки ОСОБА_4 і ОСОБА_5 .
Кожному з них в частині спадкування вказаного будинку і земельної ділянки належить по 1/6 частині.
Усі троє дітей ОСОБА_2 у шестимісячний строк звернулися до Першої дніпровської державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини. Проте державний нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки спірний будинок належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 22 грудня 1997 року.
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер його дід ОСОБА_7, який був власником вказаного будинку. Після його смерті відкрилась спадщина на 2/3 частини цього будинку.
За життя ОСОБА_7 заповіту не склав.
Спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_7 в рівних частках є його діти: син ОСОБА_2 (його батько) і дочка ОСОБА_2 (відповідач у справі).
Кожному з них належить по 1/3 частині у спадковому домоволодінні.
Зазначений житловий будинок був збудований під час перебування у шлюбі ОСОБА_7 і ОСОБА_8, тому кожному з них належало по 1/2 його частині.
У 1996 році ОСОБА_8 померла і належна їй 1/2 частка у домоволодінні була успадкована чоловіком ОСОБА_7, сином ОСОБА_2, дочкою ОСОБА_2, по 1/6 частині кожним.
Таким чином, його дідові ОСОБА_7 належало 2/3 частини (1/2 + 1/6) у спірному домоволодінні. ОСОБА_2 після смерті баби ОСОБА_8 належала 1/6 частина, а після смерті діда ОСОБА_7 - 1/3 частини спірного домоволодіння, а всього 1/2 частина (1/6 + 1/3).
Батько позивача ОСОБА_2 після смерті своїх батьків фактично прийняв спадщину, користуючись спадковим будинком, гаражем, який знаходився у дворі будинку, де знаходився його автомобіль марки "Москвич", велосипедами, що належали його батькам, інструментами для ремонту будинку, вудочками і гумовим човном, що знаходились у гаражі.
Також факт прийняття спадщини ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_8 і ОСОБА_7 підтверджується актом комісії, посвідченим квартальним комітетом, оригіналом державного акта на право власності на землю від 23 червня 1997 року, який його батько забрав зі спірного будинку у шестимісячний строк після смерті ОСОБА_7 . На цей час державний акт на землю знаходиться у сестри позивача ОСОБА_5 .
Отже, його батько ОСОБА_2 прийняв спадщину відповідно до статті 549 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), фактично вступивши в управління спадковим майном.
ОСОБА_2 приховала від нотаріуса факт смерті ОСОБА_7 - батька, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, та 22 грудня 1997 року уклала договір дарування спірного домоволодіння на підставі довіреності, виданої ОСОБА_7 01 грудня 1997 року на ім`я ОСОБА_3, яка зі смертю ОСОБА_7 припинила свою дію.
Після смерті ОСОБА_7 ОСОБА_2 належить лише 1/2 частина спірного будинку, а інша 1/2 частина належить батькові позивача - ОСОБА_2 .
Просив встановити факт прийняття спадщини ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_7 ; визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2 від 22 грудня 1997 року; визнати за ним право власності в порядку спадкування за законом на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_2 .
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 березня 2020 року в позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до статті 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Позивач не надав доказів, що ОСОБА_2 фактично вступив в управління майном після смерті ОСОБА_7 .
Під час розгляду справи встановлено, що ОСОБА_2 протягом двох тижнів після смерті ОСОБА_7 продав свій автомобіль, який знаходився в гаражі на території спірного домоволодіння. Позивач не надав доказів, що в гаражі було ще будь-яке належне спадкодавцеві майно, яким після смерті свого батька користувався ОСОБА_2 .
У спірне домоволодіння ОСОБА_2 приходив лише як гість. Зазначене підтвердили свідки, допитані в судовому засіданні. Доказів того, що ОСОБА_2 користувався велосипедами, гумовим човном, інструментами, що належали ОСОБА_7, забрав державний акт на право власності на землю, позивач не надав, суд такі обставини не встановив.
Суд першої інстанції відхилив посилання позивача, як на доказ фактичного вступу в управління майном після смерті ОСОБА_7 наданий ним акт від 23 лютого 2019 року, зазначивши, що він не може вважатися належним і допустимим доказом відповідно до статей 77, 78 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_2 ані протягом шести місяців після смерті ОСОБА_7, ані надалі (з дня смерті ОСОБА_7 до дня смерті ОСОБА_2 минув 21 рік) не вчинив жодної юридично значимої дії, яка б свідчила про його волевиявлення прийняти спадщину.
Під час розгляду справи позивач не надав доказів фактичного вступу в управління майном ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_7, а тому немає правових підстав для задоволення позову в частині встановлення факту прийняття спадщини і визнання за ним права власності на частину житлового будинку АДРЕСА_2 .
Суд першої інстанції зазначив що у частині другій статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність прямо встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Під час розгляду справи відповідач ОСОБА_2 зазначила, що погоджується з тим, що договір дарування спірного житлового будинку є нікчемним правочином, оскільки вчинений від імені ОСОБА_7 на підставі довіреності, яка на момент вчинення правочину припинила свою дію у зв`язку зі смертю ОСОБА_7 . Суд дійшов висновку про безпідставність і необґрунтованість позову ОСОБА_1 щодо встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності в порядку спадкування за законом на частину житлового будинку АДРЕСА_2, вказавши, що інтереси позивача укладанням оспорюваного договору не порушено.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 березня 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що право на спадщину після смерті ОСОБА_7 відкрилось 05 грудня 1997 року, суд при вирішенні питання щодо спадкових прав керується ЦК УРСР, чинного на той час.
Суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у позові, оскільки позивач не надав доказів фактичного вступу в управління майном ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_7, а тому немає правових підстав для задоволення позовних вимог позивача в частині встановлення факту прийняття спадщини і визнання за ним права власності на частину житлового будинку АДРЕСА_2 .
Суд апеляційної інстанції вказав, що не потребує визнання недійсним договір дарування спірного будинку, укладений від імені ОСОБА_7 на підставі довіреності після його смерті, оскільки такий договір є нікчемним. Такий спосіб захисту з огляду на положення статей 15, 16 ЦК України за наведених обставин не є ефективним. Крім того, у задоволенні вимог щодо визнання права власності в порядку спадкування за законом на частину житлового будинку АДРЕСА_2 необхідно відмовити, оскільки такі вимоги є похідними від вимог щодо встановлення факту прийняття спадщини, які судом визнані безпідставними і необґрунтованими.
Постановою Верховного Суду від 24 березня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24 березня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 липня 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди не врахували, що доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців державного акта на право приватної власності на землю; не звернули увагу, що позивач надав копію державного акта про право власності на землю від 23 червня 1997 року № 003454 на ім`я ОСОБА_7 та вказав, що його оригінал знаходиться у ОСОБА_5,позивач звернувся із заявою про витребування державного акта; не врахували, якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, то суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу; безпідставно відмовили у задоволенні клопотання позивача про витребування державного акта про право власності на землю від 23 червня 1997 року № 003454, зазначивши, що цей доказ не стосується предмета спору; не звернули увагу, що оспорюваний договір укладено у 1997 році та застосували до вимоги про його визнання недійсним норми ЦК України 2003 року; не врахували, що вимоги про визнання недійсним договору дарування та визнання права на 1/6 частки в праві на житловий будинок АДРЕСА_2 є похідними від вимоги про встановлення факту прийняття спадщини. За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2022 року позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2, укладений 22 грудня 1997 року між ОСОБА_3, який діяв за дорученням від ОСОБА_7, і ОСОБА_2, посвідченого 22 грудня 1997 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Євчук І. Л., за реєстровим № 4148. Встановлено факт прийняття спадщини ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_9 та ОСОБА_7 та визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_2, в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_2, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольнивши позов, суд першої інстанції керувався тим, що після смерті ОСОБА_7, крім спадкоємця першої черги - ОСОБА_2, спадкоємцем був його син ОСОБА_2, оскільки в установлений законом шестимісячний строк вступив у володіння спадковим майном.
Договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2, укладений 22 грудня 1997 року між ОСОБА_3, який діяв за дорученням від померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7, і ОСОБА_2, посвідчений 22 грудня 1997 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Євчук І. Л., за реєстровим № 4148 має бути визнаний недійсним.
Після смерті ОСОБА_7 відкрилась спадщина, в тому числі на спірний будинок, суд встановив факт прийняття спадщини ОСОБА_2, а тому два спадкоємці - ОСОБА_2 та ОСОБА_2 мають право на успадкування по1/2 частині після смерті ОСОБА_7 .
Враховуючи, що після смерті ОСОБА_2 залишилось три спадкоємці, а саме: дочка ОСОБА_5, син ОСОБА_1 та дочка ОСОБА_4, за ОСОБА_1 має бути визнано право на 1/6 частину спірного житлового будинку.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позовна давність за вимогою про встановлення факту прийняття спадщини після смерті ОСОБА_9 сплинула 20 вересня 1999 року, а про встановлення факту прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 - ІНФОРМАЦІЯ_3, тобто за життя спадкоємця першої черги ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно зі статтею 75 ЦК УРСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін, а ЦК України 2003 року набрав чинності лише 01 січня 2004 року.
Права позивача ОСОБА_1 щодо спадщини його баби ОСОБА_9 і діда ОСОБА_7 є похідними від прав батька позивача ОСОБА_2, оскільки він не надав суду доказів на обґрунтування поважних причин пропуску трирічного строку позовної давності більше ніж на 17 років.
Суд дійшов висновку, що позовна вимога про встановлення факту прийняття спадщини ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_9 та ОСОБА_7 задоволенню не підлягає у зв`язку із пропуском без поважних причин позовної давності.
Оскільки є підстави для відмови у задоволенні позовної вимоги про встановлення фактів прийняття спадщини ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_9 та ОСОБА_7, то похідна вимога щодо визнання за позивачем права власності в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_2, що помер ІНФОРМАЦІЯ_1, на частину спірного житлового будинку також задоволенню не підлягає.
Дійшовши висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту прийняття спадщини батьком позивача, визнання за позивачем права власності в порядку спадкування за законом на частину житлового будинку АДРЕСА_2, суд дійшов висновку, що оспорюваним договором дарування від 22 грудня 1997 року права та законні інтереси позивача ОСОБА_1 не порушені. Крім того, позивач не є стороною оспорюваного договору. Отже, у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування житлового будинку АДРЕСА_2, укладеного 22 грудня 1997 року між ОСОБА_3, який діяв за дорученням від імені ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2, і ОСОБА_2, посвідченого 22 грудня 1997 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Євчук І. Л., за реєстровим № 4148 необхідно відмовити.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У січні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року, просить її скасувати, рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 01 червня 2022 року залишити в силі.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 523/3522/16-ц, провадження № 61-21211св18, від 03 серпня 2022 року у справі № 910/5408/21, від 07 жовтня 2020 року у справі
№ 450/2286/16-ц, провадження № 61-2032св19, від 11 вересня 2020 року у справі № 910/16505/19, від 02 листопада 2022 року у справі № 685/1008/20, провадження № 61-7861св22, від 24 березня 2021 року у справі № 202/2792/19, провадження № 61-10473св20, Великої Палати Верховного Суду від 25 лютого 2020 року у справі № 2-82/09, провадження № 14-734свц19, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, провадження № 12-79гс19, від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц, провадження № 14-53цс18.
Суд першої інстанції встановив, що позивач не пропустив позовну давність, оскільки його права порушено з моменту смерті його батька ОСОБА_2, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, а з позовом він звернувся у квітні 2019 року.
Обставини, на які він послався, суд апеляційної інстанції не дослідив, не витребував у ОСОБА_5 оригінал державного акта на землю.
Суд апеляційної інстанції визнав його батька ОСОБА_2 таким, що прийняв спадщину після смерті своїх батьків: матері ОСОБА_9 та батька ОСОБА_7, але не застосував наслідків прийняття спадщини з посиланням на трирічний строк позовної давності саме за вимогами про встановлення факту прийняття спадщини.
Суд обмежив наслідки прийняття його батьком ОСОБА_2 спадщини позовною давністю та в частині оскарження договору дарування не визнав майнові права його батька на 1/2 частину житлового будинку як спадкоємця першої черги внаслідок пропуску позовної давності на встановлення факту прийняття спадщини.
Спадкові правовідносини врегульовані розділом "Спадкове право" ЦК УРСР. Оскільки спадкування - це перехід прав і обов`язків від померлого (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців), якій відбувається за законом або заповітом, то позовна давність до такого переходу не застосується. Правовий висновок апеляційного суду про позовну давність у спадковому праві є помилковим, оскільки спадкове право визначає лише строк у 6 місяців для прийняття спадщини, якій є не позовною давністю (загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено), а є присічним строком (строк, після спливу якого спадкоємець втрачає право на спадкове майно).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції застосував статті 71, 76 ЦК Української РСР та вказав, що загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Законодавець визначив, що прийняття спадщини відбувається не шляхом подання позовної заяви до суду протягом трьох років, а шляхом подання заяви до нотаріуса або фактичного прийняття спадщини протягом шести місяців, тому визначає момент виникнення спадкових прав і обов`язків саме моментом прийняття спадщини протягом шестимісячного строку. Отже, строк прийняття спадщини є присічним (преклюзивним), позовна давність має іншу юридичну природу, яку законодавець не пов`язує із спадковими правовідносинами.
Правовий висновок суду апеляційної інстанції висловлений всупереч правовому висновку Верховного Суду у постанові від 14 серпня 2019 року у справі № 523/3522/16-ц, а саме моментом виникнення спадкових прав та обов`язків, який встановлений частиною другою статті 548 ЦК Української РСР "з моменту відкриття спадщини", а не з моменту встановлення судом факту прийняття спадщини або через три роки після відкриття спадщини та суперечить правовому висновку Верховного Суду про "входження майнового права на спадкове майно до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину та не здійснив державну реєстрацію права".
Суд апеляційної інстанції внаслідок неправильного тлумачення норми матеріального права, а саме частини другої статті 548 ЦК УРСР у поєднанні із порушенням норм процесуального права, дійшов до помилкових висновків щодо прав і обов`язків сторін і ухвалив незаконне рішення.
Питання позовної давності не було предметом спору між учасниками справи, оскільки сторони пояснень з цього приводу не надавали, відповідачі не заперечували, що його батько не знав про укладений договір дарування, в апеляційній скарзі, у відзиві на позов відповідачі про це не вказували, під час виступу у судових дебатах в суді першої інстанції відповідач ОСОБА_3 визнав позов. Отже, суд апеляційної інстанції порушив право на справедливий суд, принцип змагальності та рівності сторін щодо нього.
Суд першої інстанції, встановивши факт прийняття спадщини, дійшов правильного правового висновку щодо недійсності договору дарування та визнання майнового права ОСОБА_2 на 1/2 частину житлового будинку з моменту відкриття спадщини, тобто з дати смерті ОСОБА_7, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, правильно застосував норми матеріального права про позовну давність, дійшов правильних висновків щодо прав та обов`язків сторін та ухвалив рішення, яке відповідає закону.
Доводи інших учасників справи
У квітні 2024 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, ОСОБА_3, у якому відповідачі просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.
Відзив мотивований тим, що в матеріалах справи немає доказів того, що батько позивача ОСОБА_2 у шестимісячний строк після смерті ОСОБА_9 вступив в управління або володіння спадковим майном, що належало його матері або звертався до державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після неї.
Доводи касаційної скарги не спростовують законних та обґрунтованих висновків суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги про встановлення фактів прийняття спадщини ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_9 та ОСОБА_7 задоволенню не підлягають у зв`язку із пропуском без поважних причин позовної давності. Обґрунтування поважності причин значного порушення строку позовної давності позивач не навів та відповідних доказів суду не надав.
Правильними є висновки суду апеляційної інстанції про те, що оскільки відсутні підстави для задоволення позовних вимог про встановлення факту прийняття спадщини ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_7, права та законні інтереси позивача оспорюваним договором не порушені. Крім того, позивач не є його стороною договору дарування.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2023 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи.
У березні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.
Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
Згідно з пунктом 1 частини другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційне провадження відкрито з підстав, передбаченихпунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Житловий будинок АДРЕСА_2 належав ОСОБА_7 на підставі договору на право забудови будинку та безстрокового користування земельною ділянкою від 06 вересня 1950 року.
20 жовтня 1973 року ОСОБА_2 змінила прізвище з " ОСОБА_2" на " ОСОБА_2" у зв`язку із реєстрацією шлюбу (т. 1, а. с. 56).
ОСОБА_7 перебував у шлюбі зі ОСОБА_12, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .
01 грудня 1997 року ОСОБА_7 видав довіреність на ім`я ОСОБА_3 на розпорядження майном.
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_7 .
Після смерті ОСОБА_7 відкрилась спадщина, в тому числі на 2/3 частини будинку АДРЕСА_2 (житловий будинок був збудований подружжям ОСОБА_9 та ОСОБА_7, кожному належало по 1/2 частині у спільному майні. У 1996 році після смерті ОСОБА_9, належна їй частка у житловому будинку у розмірі 1/2 частини, була успадкована чоловіком ОСОБА_7, сином ОСОБА_2 та дочкою ОСОБА_2 . Враховуючи, що дідові ОСОБА_7 вже належала 1/2 частина у спільному майні подружжя, то після смерті дружини, ОСОБА_7 стало належати 2/3 у праві власності на будинок, ці обставини сторони не заперечують та визнають.
Спадкоємцями після смерті ОСОБА_7 є його діти: син ОСОБА_2 та дочка ОСОБА_2
22 грудня 1997 року між ОСОБА_3, який діяв на підставі довіреності від імені ОСОБА_7, та ОСОБА_2 був укладений договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2 . За змістом правочину ОСОБА_7 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар житловий будинок АДРЕСА_2, який належав дарителю на підставі договору на право побудови будинку і безстрокового користування земельною ділянкою посвідченого Четвертою дніпропетровською державною нотаріальною конторою 28 грудня 1950 року за реєстровим № 10622, зареєстрований в Інвентарбюро 16 грудня 1974 року № 308-142 (т. 1, а. с. 7).
Згідно з розпискою ОСОБА_13 у грудні 1997 року він придбав у ОСОБА_2 автомобіль марки "Москвич" за 2 000,00 дол. США, який він забрав з гаража, де крім транспортного засобу, були запчастини для машини, газові балони та мішки із зерном (т. 1, а. с. 88).