20 червня 2024 року
м. Київ
справа № 757/50206/20-ц
провадження № 61-9221св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Татаріна Олеся Владиславівна,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року у складі судді Батрина О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року у складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Татаріна О. В., про визнання правочину недійсним, скасування та поновлення запису про реєстрацію права власності.
Позов мотивований тим, що 28 лютого 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики № 30004/2013/8Т, відповідно до умов якого остання отримала від позивача 5 400 000,00 грн, що еквівалентно 647 000 дол. США на дату укладення договору.
У січні 2015 року відповідач перестала виконувати умови договору щодо повернення позики. У зв`язку з цим, позивач спочатку 11 березня 2015 року, у межах досудового вирішення спору, попередив відповідача про стягнення боргу. Згодом, позивач подав відповідний позов до суду.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 лютого 2016 року у справі № 761/19282/15-ц, яке постановою Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року залишено без змін, стягнуто заборгованість за договором позики зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 . На виконання рішення Шевченківським районним судом м. Києва було видано позивачу виконавчий лист від 09 вересня 2020 року у справі № 761/19282/15-ц, а 18 вересня 2020 року відкрито виконавче провадження № ВП НОМЕР_1 та накладено арешт майна боржника.
Після ознайомлення з матеріалами виконавчого впровадження, в тому числі з довідкою з Державного Реєстру речових прав від 07 жовтня 2020 року, позивачу стало відомо, що ОСОБА_2 не має у власності грошових коштів, об`єктів нерухомості. Є лише корпоративні права у ТОВ "Лаккет", які нічого не варті, статутний капітал цього товариства складає 12 000 грн.
Також позивачем було встановлено, що ОСОБА_2 продовжує користуватись нерухомим майном, а саме квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, яка на час подання позовної заяви до Шевченківського районного суду м. Києва перебувала у її власності та була відчужена на підставі договору дарування від 23 жовтня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаріною О. В. за реєстраційним номером 1054 її матері - ОСОБА_5 .
Позивач вважає, що вказаний договір слід визнати недійсним, оскільки він вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином: ОСОБА_5 на час укладення договору проживала одна у власній квартирі за адресою: АДРЕСА_2, де і проживає зараз; вона не потребувала подарованої додаткової житлової площі і ніколи її не використовувала. Договір дарування було укладено з метою уникнення цивільно-правової відповідальності, оскільки ОСОБА_5, діючи в інтересах ОСОБА_2, 18 серпня 2016 року (менше ніж через рік) здійснила відчуження цієї квартири за договором дарування її онуку ОСОБА_4 - сину ОСОБА_2, який проживає разом зі своєю матір`ю ОСОБА_2 . Укладення спірного договору дарування ОСОБА_2 зі своїм родичем першого ступеня споріднення ОСОБА_5 відбулося виключно з метою приховання цього майна від наступного звернення стягнення в рахунок погашення боргу за невиконаним зобов`язанням.
1) ОСОБА_2 відчужила ОСОБА_3 майно 23 жовтня 2015 року після пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості (07 липня 2015 року); 2) майно відчужене на підставі договору дарування - безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича навіть не один раз, а двічі, спочатку "новим власником" стала мати ОСОБА_2, а потім її син; 4) після відчуження спірного майна у ОСОБА_2 відсутнє інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.
Позивач, з урахуванням заяви про зміну предмету позову просив:
визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_3, укладений ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений 23 жовтня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаріною О. В. за реєстраційним номером 1054;
скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Татаріної О. В. про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 25530273, проведену на підставі вказаного договору;
скасувати запис про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 11730432 від 23 жовтня 2015 року;
скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Татаріної О. В. про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 31034560 від 21 серпня 2016 року;
скасувати запис про державну реєстрацію права власності на об`єкт житлової нерухомості за № 16010581 від 18 серпня 2016 року;
відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення права власності на квартиру ОСОБА_2 ;
поновити запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на об`єкт житлової нерухомості на спірну квартиру в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 02 квітня 2021 року залучено в якості співвідповідача ОСОБА_4 .
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Татаріна О. В., про визнання правочину недійсним, скасування та поновлення запису про реєстрацію права власності відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 07 червня 2021 року, а саме: арешт на кв. АДРЕСА_4, яка на праві приватної власності належить ОСОБА_4 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
зміст та форма договору дарування квартири відповідають вимогам статті 203, частині першій статті 215 ЦК України, а тому підстави для визнання його недійсним відсутні;
ОСОБА_2 відчужила спірне майно після пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості (07 липня 2015 року) на підставі безоплатного договору дарування і на користь своєї матері. Водночас, на час укладення оспорюваного договору дарування, рішення щодо стягнення заборгованості на користь позивача було відсутнє, ухвалу суду про відкриття провадження у справі № 761/19282/15-ц оприлюднено в Єдиному державному реєсьтрі судових рішень 24 грудня 2015 року (після укладення договору дарування квартири), даних щодо отримання відповідачем ОСОБА_2 ухвали про відкриття провадження, судових повісток про виклик до суду у справі № 761/19282/15-ц не надано, повідомлення ОСОБА_2 від 11 березня 2015 року про порушення умов договору не містить доказів його вручення ОСОБА_2 . Інших доказів на підтвердження того, що на момент укладення договору дарування ОСОБА_2 знала про пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості матеріали справи не містить;
доводи ОСОБА_1, що після відчуження спірного майна відсутнє інше майно у відповідача ОСОБА_2, за рахунок якого може бути здійснене погашення заборгованості, спростовуються матеріалами справи. Так, надані суду документи свідчать про те, що ОСОБА_2 є учасником ТОВ "Лаккет" і володіє 100 % частки у статутному капіталі зазначеного товариства. Посилання представників позивача, що вказане товариство є неприбутковим, а тому вартість частки є невисокою, не підтверджується доказами. ОСОБА_2 має щомісячний дохід у вигляді заробітної плати та пенсії та здійснює щомісячні відрахування в межах виконавчого провадження;
таким чином, оскільки надані суду ОСОБА_1 докази не є достатніми у своїй сукупності для підтвердження наявності умислу відповідача ОСОБА_2 на вчинення фіктивного (фраудаторного) правочину з метою ухилення від виконання зобов`язань, а також враховуючи наявність іншого майна, на яке може бути звернуто стягнення, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування квартири недійсним як фраудаторного правочину;
також, в частині позовних вимог про визнання договору дарування недійсним суд першої інстанції послався на постанови Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у в справі № 754/5841/17 та від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 та вказав, що відповідно до останньої позиції ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим;
що стосується інших вимог позивача, то вони задоволенню не підлягають, оскільки вони є похідними від позовних вимог про визнання договору дарування недійсним. Крім того, з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав, як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, закон не передбачав, що є додатковою підставою для відмови у задоволенні таких позовних вимог.
Суд погодився з доводами відповідача ОСОБА_2 про пропуск позивачем позовної давності, оскільки оспорюваний договір був укладений 23 жовтня 2015 року з внесенням відповідної інформації до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, позивач під час розгляду справи № 761/19282/15-ц про стягнення боргу за договором позики неодноразово звертався із заявами про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно ОСОБА_2 через існування ризику відчуження майна та до заяв про забезпечення позову позивач долучав витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таким чином, позивач міг проявити належну обачність щодо захисту своїх інтересів, як кредитора та мав достатньо інструментів для запобігання відчуженню майна. З цим позовом звернувся до суду в листопаді 2020 року. Водночас, враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог по суті, то підстав для відмови у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском позовної давності немає, оскільки це є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Суд першої інстанції скасував заходи забезпечення позову, застосовані на підставі ухвали суду Печерського районного суду м. Києва у справі № 757/50206/20-ц від 07 червня 2021року (арешт спірного майна), оскільки потреба в забезпеченні позову відпала та змінились обставини, що зумовили його застосування.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року апеляційну скаргу Войцехівського С. П. в інтересах ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року змінено, викладено мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачем доведені позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки: 1) відповідач відчужила майно після пред`явлення до неї позову про стягнення заборгованості (позов пред`явлений у липні 2015 року, майно відчужене у жовтні 2015 року); 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору (договір дарування); 3) майно відчужене на користь близького родича (матері); 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може реально відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором (власність відповідача - ТОВ "Лаккет", не володіє жодним майном та є неприбутковим). Сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам свого кредитора за договором позики, ОСОБА_1, оскільки відчуження належного їй майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення на її майно як боржника, що не виконав свої зобов`язання по поверненню позики;
разом з тим, суд апеляційної інстанції вказав, що спірний договір дарування квартири укладений 23 жовтня 2015 року. Державна реєстрація права власності на спірну квартиру, набутого ОСОБА_3 за оспорюваним договором дарування, відбулась 23 жовтня 2015 року. У період з липня 2015 року ОСОБА_1 вживалися заходи щодо забезпечення позову до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики шляхом накладення арешту на інші квартири. Тобто позивач з відкритих джерел мав реальну можливість довідатися, що з 23 жовтня 2015 року належна боржнику квартира перейшла у власність іншої особи (матері сторін ). Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 28 вересня 2017 року було задоволено клопотання представника потерпілого ОСОБА_1, адвоката Войцехівського С. П., який також представляє його інтереси у цій справі, про накладання арешту, крім іншого, на спірну квартиру. Відтак, станом на вересень 2017 року ОСОБА_1 був обізнаний про перехід права власності на кв. АДРЕСА_4 від боржника ( ОСОБА_2 ) до інших осіб. Тому вимоги про визнання недійсним договору про відчуження майна задоволенню не підлягає у зв`язку з пропуском позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2023 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить передати справу на розгляд палати, рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі, стягнути з відповідачів судові витрати.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що:
суд першої інстанції залишив поза увагою, що дії сторін оспорюваного правочину були направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому, за його рахунок, судового рішення про стягнення грошових коштів в межах виконавчого провадження, тому рішення суду першої інстанції є незаконним;
суд апеляційної інстанції зробивши висновок про те, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити за спливом позовної давності, залишив поза увагою, що наявність оспорюваного договору дарування сама по собі не порушувала права позивача. Про те, що після відчуження спірного майна у ОСОБА_2 відсутнє інше майно, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором, позивач дізнався із листа приватного виконавця Авторгова А. М. від 09 жовтня 2020 року, отже позовна давність позивачем не пропущена. Ігнорування апеляційним судом доречних аргументів позивача є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 подав письмові пояснення щодо касаційної скарги.
Позиція інших учасників справи
У вересні 2023 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу за підписом представника ОСОБА_7, в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, оскаржені судові рішення залишити без змін.
Відзив на касаційну скаргу обгрунтований тим, що Верховний Суд вже розглядав аналогічну ссправу щодо спірної квартири (постанова Верховного Суду від 06 квітня 2022 року справа № 757/46058/20-ц). Фактичні обставини у справах, на які посилається позивач та по яким Верховним Судом зроблено відповідні висновки, є відмінними від фактичних обставин цієї справи. Суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про пропук позивачем позовної давності.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2023 року клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено. Поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Печерського районного суду м. Києва від 17 листопада 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 травня 2023 року. Відкрито касаційне провадження у справі № 757/50206/20-ц, витребувано справу з суду першої інстанції.
У листопаді 2023 року справа № 757/50206/20-ц надійшла до Верховного Суду.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 квітня 2024 року справу № 757/50206/20-ц передано судді-доповідачеві Дундар І. О.
Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 03 серпня 2023 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України, що неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 29 жовтня 2020 року у справі № 727/11811/18, від 18 березня 2020 року у справі № 520/16281/15-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17, від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19, від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 910/7310/20, від постановах Верховного Суду України від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15, необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права, викладених у постанові Верховного Суду від 06 квітня 2022 року у справі № 757/46058/20-ц.
Фактичні обставини
Суди встановили, що 23 жовтня 2015 року між ОСОБА_2, з однієї сторони, та ОСОБА_8 (обдаровуваний), з другої сторони, був укладений договір дарування квартири, за умовами якого дарувальник подарувала, а обдаровуваний прийняла у дар належну дарувальнику на праві власності кв. АДРЕСА_4 .
18 серпня 2016 року ОСОБА_5 відчужила цю квартиру за договором дарування онуку ОСОБА_4 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 лютого 2016 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року, у справі № 761/19282/15-ц, стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 15 541 914,65 грн, оскільки ОСОБА_2 не виконала у визначений строк свої зобов`язання за договором позики від 28 лютого 2013 року.
Позиція Верховного Суду
Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору дарування, відновлення становища, яке існувало до порушення, скасування записів та рішення про державну реєстрацію права власності
Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20)).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
особа (особи) "використовувала/використовували право на зло";
наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають);
враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним".
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб.
Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: "позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України".
Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:
фіктивного (стаття 234 ЦК України);
такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);