ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 червня 2024 року
м. Київ
справа № 507/2121/21
провадження № 61-17388св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Любашівський опорний заклад загальної середньої освіти Любашівської селищної ради Одеської області, ОСОБА_2,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Любашівського районного суду Одеської області від 23 лютого 2022 року у складі судді Дармакуки Т. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 05 жовтня 2023 року у складі колегії суддів Вадовської Л. М., Комлевої О. С., Сєвєрової Є. С.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Любашівського опорного закладу загальної середньої освіти Любашівської селищної ради Одеської області, ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, зобов`язання сплатити невиплачену заробітну плату.
Позов мотивовано тим, що він працює вчителем інформатики у відповідача. Наказом Любашівського опорного закладу загальної середньої освіти Любашівської селищної ради Одеської області від 08 листопада 2021 року № 223-к ОСОБА_1 відсторонений від роботи з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати. Дії відповідача із відсторонення від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності у позивача щеплення є дискримінаційними та такими, що порушують невідчужуване право на працю, суперечать нормам як міжнародного, так і національного права, мають наслідком втрату можливості реалізувати своє конституційне право на працю та право отримувати заробітну плату за свою професійну діяльність.
З огляду на викладене ОСОБА_1 просив суд: визнати факт порушення його прав; визнати незаконним та скасувати наказ від 08 листопада 2021 року № 223-к про відсторонення позивача від роботи; поновити його на роботі із збереженням трудового та страхового стажу; зобов`язати відповідача сплатити невиплачену заробітну плату за час відсторонення від роботи; поновити у правах та свободах у повному обсязі та довести до відповідача, через вище керівництво, у доступній формі інформацію стосовно верховенства права та основоположних прав та свобод людини.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Любашівський районний суд Одеської області рішенням від 23 лютого
2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати здійснено відповідачем відповідно до норм чинного законодавства, а тому в задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.
Одеський апеляційний суд постановою від 05 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Рішення Любашівського районного суду Одеської області від 23 лютого 2022 року залишив без змін.
Погоджуючись із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що обов`язковість проведення профілактичних щеплень від COVID-19 для працівників, перелік яких визначений Міністерством охорони здоров`я України, та відсутність підтверджуючих документів щодо проведення такого щеплення або про наявність абсолютних протипоказань у ОСОБА_1, призвели у своїй сукупності до відсторонення позивача від роботи, що повною мірою відповідає нормам чинного законодавства.
ОСОБА_1 наказом від 08 листопада 2021 року № 223-к був відсторонений від роботи у зв`язку з відмовою/ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 та фактично не виконував покладені на нього трудові обов`язки. Оскільки відсторонення від роботи було правомірним, то заробітна плата позивачу не нараховувалася та не виплачувалась на законних підставах.
ОСОБА_1 був вчителем інформатики, а отже, під час виконання своїх функціональних обов`язків мав розгалужене число соціальних контактів, а саме з учнями, педагогічним колективом та службовим персоналом школи, батьками, а також з працівниками управління освіти. Відмова такого працівника від проходження щеплення від COVID-19 згідно з чинним законодавством повинна призводити (в разі відсутності абсолютних протипоказань до цього виду щеплень) до відсторонення від роботи. Рівень ризику інфікування позивача та інших осіб та/або створення умов для його поширення в освітньому закладі є значним.
Відсторонення ОСОБА_1 від роботи є пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У грудні 2023 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку
ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Любашівського районного суду Одеської області від 23 лютого 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 жовтня 2023 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладениху постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17, від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19, від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19, від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції не врахував, що Законом України "Про захист населення від інфекційних хвороб", резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27 січня 2021 року № 2361 (2021) "Вакцини проти COVID-19: етичні, юридичні та практичні міркування", Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров`я України від 24 грудня 2020 року № 3018, не визначено обов`язковим щеплення від COVID-19. Суд на власний розсуд трактував норми матеріального права щодо правомірності відсторонення особи від роботи через відмову проведення щеплення проти COVID-19. При цьому, законодавством України не передбачено відсторонення від роботи працівників, які відмовились від вакцинації проти COVID-19.
Апеляційний суд залишив поза увагою те, що відповідач не довів, що обмежувальний захід у виді відсторонення позивача від роботи, до якого він вдався і який мав для позивача негативні наслідки, сприяв досягненню заявленої державними органами мети запобігання зараженню вірусом осіб.
Відсторонення позивача від роботи за відсутності щеплення проти COVID-19 ставить його в нерівні умови з іншими особами суспільства, які не увійшли до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, і це негативно вплинуло на права позивача, гарантовані Конституцією України, що є нічим іншим, як дискримінацією. Відсторонюючи ОСОБА_1 від роботи, відповідач фактично не обґрунтував, що таке відсторонення переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті.
Крім того, відповідач не подавав відзиву на позовну заяву або апеляційну скаргу, а надав заяву про розгляд справи за відсутності відповідачів. Отже, відповідач відмовився від участі в судовому змаганні, при цьому не заперечуючи проти позовних вимог.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її матеріали з Любашівського районного суду Одеської області.
У березні 2024 року справу № 507/2121/21 передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2024 року призначено справу до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що ОСОБА_1 працює на посаді вчителя інформатики Любашівського опорного закладу загальної середньої освіти Любашівської селищної ради Одеської області.
ОСОБА_1 повідомлено про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19. Як вбачається із повідомлення від 05 листопада 2021 року, ОСОБА_1 запропоновано надати документ, який підтверджуватиме отримання повного курсу вакцинації або однієї дози дводозної вакцини від COVID-19; міжнародний, внутрішній сертифікат або іноземний сертифікат, що підтверджував би вакцинацію від COVID-19 однією дозою вакцини або двома дозами дводозної вакцини, які включені Всесвітньою організацією охорони здоров`я до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях. Також попереджено про можливість надати довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 01 вересня 2011 року № 595. При цьому позивача попереджено, що у випадку ненадання одного із зазначених документів він буде відсторонений від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 Кодексу законів про працю України, статті 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" (т. 1, а. с. 13).
Під час ознайомлення із повідомленням про обов`язкове щеплення ОСОБА_1 вказав, що категорично не згоден (т. 1 а. с. 125).
Наказом Любашівського опорного закладу загальної середньої освіти Любашівської селищної ради Одеської області від 08 листопада 2021 року № 223-к ОСОБА_1 відсторонено від роботи без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 (т. 1, а. с. 25).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8частини першої статті 411, частиною другоюстатті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши доводи касаційної скарги з підстав та у межах касаційного оскарження, з урахуванням частини третьої статті 400 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі із збереженням трудового та страхового стажу, зобов`язання сплатити невиплачену заробітну плату за час відсторонення від роботи не відповідають зазначеним вимогам закону.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).
Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 2-1 КЗпП України).
Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).
Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).
Термін "законодавство" широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV Перехідних положень Конституції України). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття "законодавство" включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.
Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (Рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін "законодавство". Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін "законодавство", який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції і законів України.
У Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика палата Конституційного Суду України зазначила, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України, як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.
Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.
Згідно з пунктами "б", "г" статті 10 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я" громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.
Закон України "Про захист населення від інфекційних хвороб" (далі - Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.
За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.
Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.
У частині першій статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.
Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.
Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина друга статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (частина шоста статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі -Положення), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.
Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).
Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).
У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.
Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:
1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;
2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;