ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
6 вересня 2023 року
м. Київ
справа № 205/1933/20
провадження № 61-1546св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Пророка В. В., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кретова Наталія Борисівна,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів: Ткаченко І. Б., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кретова Н. Б., про визнання договору дарування недійсним.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що їй на праві приватної власності належить частки квартири АДРЕСА_1 ; інша частка вказаної квартири належить на праві власності її сину - ОСОБА_4
16 березня 2019 року вона подарував ОСОБА_2 та ОСОБА_3 частки квартири АДРЕСА_1 (в рівних частках кожній, тобто по 3/8 частки квартири). Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кретовою Н. Б. та зареєстрований в реєстрі за № 337.
До укладення договору дарування між нею та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 досягнено домовленості, відповідно до яких позивач залишається і надалі зареєстрованою в квартирі, а кошти, отримані відповідачами від передачі квартири в строкове платне користування, передаються їй для лікування; також відповідачі зобов`язувались надавати їй матеріальну допомогу.
Позивач вказує, що після спливу 11 місяців з дня укладення договору дарування квартири її знято з реєстрації; крім того, відповідачі матеріальної допомоги та коштів, отриманих від передачі квартири в строкове платне користування не надають.
У зв`язку з цим вона зрозуміла, що допустилася помилки щодо природи правочину при укладенні оспорюваного договору, оскільки бажала укласти договір довічного утримання.
Наголошувала на тому, що вона немає іншого житла і наміру відчужувати належну їй частку квартири не мала.
Позивач вважала, що укладає з відповідачами договір довічного утримання, згідно з яким відповідачі будуть здійснювати догляд за нею і надавати матеріальну, моральну та фізичну допомогу.
Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір дарування частки квартири АДРЕСА_1, посвідчений 16 березня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кретовою Н. Б. та зареєстрований в реєстрі за № 337.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 серпня 2021 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 31 серпня 2021 року про виправлення описки, ухваленими у складі судді Остапенко Н. Г., позов задоволено.
Визнано недійсним договір дарування частки квартири АДРЕСА_1, посвідчений 16 березня 2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кретовою Н. Б. та зареєстрований за № 337. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судом першої інстанції встановлено, що у сторін до укладення оспорюваного договору дарування існували домовленості, зокрема, щодо подальшої реєстрації позивача у спірній квартирі, а також щодо зобов`язань відповідачів надавати позивачу грошові кошти, отримані ними від передачі в оренду спірної квартири.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції врахував похилий вік та стан здоров`я позивача і виходив з того, що позивач, укладаючи оспорюваний договір дарування, помилилась щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов`язків сторін за договором, вважала, що укладає договір довічного утримання, і задовольнив позов на підставі статті 229 ЦК України.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2021 року рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 серпня 2021 року скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Апеляційний суд вказував на те, що під час укладення договору дарування частки квартири ОСОБА_1 жодних заперечень не висловлювала, не повідомляла нотаріуса, що бажає укласти інший вид договору, не повідомляла про свій стан здоров`я та не вказувала на потребу в сторонньому догляді.
Також апеляційний суд посилався на те, що позивач на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести належними і допустимими доказами, у тому числі, поясненнями сторін і письмовими доказами, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
З урахуванням зазначеного суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки позивач належними і допустимими доказами не довела ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У січні 2022 року ОСОБА_1 подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2021 року скасувати та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 серпня 2021 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.
Заявник вважає, що апеляційний суд при вирішенні справи не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 756/7559/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 462/1992/15-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 360/939/17, від 3 травня 2018 року у справі № 465/826/13-ц, від 22 лютого 2021 року у справі № 727/12118/19, від 1 жовтня 2020 року у справі № 585/2413/19, від 20 листопада 2019 року у справі № 308/3593/17, від 27 травня 2020 року у справі № 1915/19407/2012, відповідно до яких правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
На думку заявника, апеляційний суд залишив поза увагою те, що обставини, щодо яких вона помилилась, існували саме на момент вчинення нею правочину, що є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 644/4482/16-ц міститься висновок про те, що наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку з цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та подальше проживання позивача у спірній квартирі після укладення договору дарування.
Зазначений висновок Верховного Суду апеляційний суд, як вважає заявник, при вирішенні даної справи також не врахував.
Заявник зазначала, що під час укладення договору дарування у нотаріуса вона себе погано почувала та перебувала у пригніченому стані. Крім того, маючи похилий вік, без окулярів не змогла прочитати зміст договору, складеного українською мовою, якою вона недостатньо володіє, тому, підписуючи договір, вважала, що укладає договір довічного утримання. Тобто, укладаючи оспорюваний договір дарування, вона мала на меті укладення договору довічного утримання.
З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просила про задоволення касаційної скарги.
Позиція інших учасників справи
У липні 2022 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали відзив на касаційну скаргу, в якому вказували на безпідставність її доводів.
Зазначали, що суд апеляційної інстанції встановив фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, надав належну оцінку зібраним у справі доказам і ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення.
Вказують, що позивач не довела, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилилась стосовно правової природи укладеного нею правочину та існування обставин, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, вона усвідомлювала його істотні умови і правові наслідки його укладення. Крім того, волевиявлення позивача під час укладення правочину було вільним і відповідало її внутрішній волі.
Посилання ОСОБА_1 на застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вважають безпідставними, оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16 зазначено, що ухвалення різних за змістом судових рішень має місце в разі, якщо суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог, встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин, дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).
Під судовим рішенням в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Саме такі висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц та від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц.
За таких обставин ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вважають посилання ОСОБА_1 на висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у згаданих у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, є недоречними, оскільки жодна наведена заявником справа не має ознак тотожності правовідносин, вони є абсолютно іншими і не можуть бути визнані як тотожні.
На думку ОСОБА_2 та ОСОБА_3, всі без винятку судові рішення, на які посилається позивач та які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не мають жодного відношення до справи за її позовом.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано з Ленінського районного суду м. Дніпропетровська матеріали цивільної справи № 205/1933/20.
Відповідно до змісту ухвали Верховного Суду від 21 лютого 2022 року підставами відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 755/14304/19, від 3 травня 2018 року у справі № 334/7904/15-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 756/7559/16-ц,
від 4 липня 2018 року у справі № 644/4482/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 462/1992/15-ц, від 22 січня 2020 року у справі № 360/939/17, від 3 травня 2018 року у справі № 465/826/13-ц, від 22 лютого 2021 року у справі № 727/12118/19, від 1 жовтня 2020 року у справі № 585/2413/19,
від 20 листопада 2019 року у справі № 308/3593/17, від 27 травня 2020 року у справі № 1915/19407/2012
16 серпня 2023 року ухвалою Верховного Суду справу призначеного до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності від 14 березня 2019 року, зареєстрованого в реєстрі за № 326 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кретовою Н. Б., ОСОБА_1 належить частка квартири АДРЕСА_1 .
На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 14 березня 2019 року, зареєстрованого в реєстрі за № 327 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кретовою Н. Б., ОСОБА_1 належить частка квартири АДРЕСА_1 .
З урахуванням свідоцтва про право власності та свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_1 є власником часток квартири АДРЕСА_1 .
16 березня 2019 року ОСОБА_1 за договором дарування частки квартири, посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кретовою Н. Б. і зареєстрованим за № 337, передала безоплатно у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 частки квартири АДРЕСА_1 в рівних частках кожній, тобто по 3/8 частки зазначеної квартири.
Також судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є бабою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Звертаючись з відповідними позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх вимог посилалась на положення статей 203, 229 ЦК України. Також зазначала, що до укладення оспорюваного договору між нею та відповідачами досягнено домовленості, зокрема, про те, що вона надалі буде зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 .
З листа Департамента адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради № 10/5-5/2 від 28 лютого 2020 року суд першої інстанції встановив, що 10 лютого 2020 року до відділу формування та ведення реєстру територіальної громади звернулись ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як власники квартири АДРЕСА_1 ; за їх заявами 10 лютого 2020 року ОСОБА_1 знято з реєстрації за вказаною адресою.
З розписки суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зобов`язалися щомісячно сплачувати ОСОБА_1 по 1 500 грн від передачі квартири АДРЕСА_1 в оренду.
Встановивши зазначене, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що, укладаючи договір дарування частки квартири, ОСОБА_1 помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо правової природи цього правочину, прав та обов`язків сторін, оскільки вважала цей правочин договором довічного утримання, відповідно до умов якого інша сторона договору зобов`язувалась здійснювати постійний догляд та її утримання.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з відсутності волевиявлення позивача під час укладення нею договору саме на безоплатну передачу майна відповідачам, а також з того, що відповідачі зобов`язалися сплачувати щомісячно позивачу кошти з оренди квартири, тобто передача майна була за умови вчинення на користь дарувальника дій майнового характеру і не була безоплатною.
З урахуванням зазначеного, суд першої інстанції позовні вимоги ОСОБА_1 вважав обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню і, як наслідок, задовольнив їх.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний виходив з наступного.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За вимогами частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною першою статті 229 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Разом з цим, природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Статтею 744 ЦК України передбачено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести належними і допустимими доказами, у тому числі поясненнями сторін і письмовими доказами, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Саме такі висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 та у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 3 травня 2018 року у справах № 465/826/13-ц та № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19.
Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірному будинку після укладення договору дарування.