ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 червня 2024 року
м. Київ
cправа № 910/4552/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Ємця А. А. (головуючий), Булгакової І.В., Малашенкової Т. М.,
розглянув у порядку письмового провадження
касаційну скаргу Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври/Чоловічий монастир/Української Православної Церкви
на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 04.04.2024 про закриття апеляційного провадження (колегія суддів: Пономаренко Є. Ю. (головуючий), Кропивна Л. В., Шапран В. В.)
у справі № 910/4552/23
за позовом Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври/Чоловічий монастир/Української Православної Церкви (далі - Монастир, позивач, скаржник)
до Національного заповідника "Києво-Печерська лавра" (далі - Заповідник, відповідач)
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерства культури та інформаційної політики України (далі - Міністерство, третя особа)
про визнання недійсним правочину,
ВСТУП
Причиною звернення до Верховного Суду є наявність / відсутність підстав для закриття апеляційного провадження з розгляду апеляційної скарги, що подана особою, яка не брала участі у справі, на рішення суду першої інстанції про відмову в позові про визнання недійсним правочину та застосування наслідків його недійсності.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
1. У березні 2023 року Монастир звернувся до Суду з позовом до Заповідника, в якому просив:
- визнати недійсним правочин щодо односторонньої відмови Заповідника від договору № 2 про безоплатне користування релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю (далі - договір), укладеного 19.07.2013 між Заповідником і Монастирем;
- застосувати наслідки недійсності правочину щодо односторонньої відмови Заповідника від договору шляхом визнання за Монастирем права користування майном відповідно до умов цього договору.
2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у 2013 році на підставі договору Монастирю передано в безоплатне користування зазначені в цьому договорі споруди Києво-Печерської Лаври. 10.03.2023 Монастир отримав від Заповідника лист (попередження) № 04-24/222, яким відповідач проінформував позивача про розірвання договору з 29.03.2023 на підставі пункту 8.1 цього договору. Спірний односторонній правочин про розірвання договору позивач вважав неправомірним, немотивованим і таким, що не породжує для нього жодних правових наслідків.
Короткий зміст судових рішень та рух справи в суді апеляційної інстанції
3. Господарський суд міста Києва рішенням від 09.08.2023 в цій справі в позові відмовив повністю.
3.1. Рішення суду першої інстанції мотивоване встановленням обставин нікчемності укладеного між сторонами спору договору з огляду на його вчинення у простій письмовій формі без дотримання вимоги закону про нотаріальне посвідчення правочину щодо користування будівлею / іншою капітальною спорудою строком понад три роки відповідно до статей 220, 793, 828 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
4. Не погодившись із прийнятим рішенням суду, Монастир звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване судове рішення та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
4.1. Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 13.11.2023 в цій справі відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Монастиря на рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2023 та призначив розгляд апеляційної скарги Монастиря.
5. Також з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції про відмову в позові в цій справі звернувся ОСОБА_1 як особа, яка не брала участі у справі, однак уважає, що оскаржуване судове рішення порушує його права та законні інтереси та обов`язки як ченця Монастиря, який на законних підставах постійно проживає на території Києво-Печерської Лаври. ОСОБА_1 доводить, що у випадку набрання законної сили оскаржуваним рішенням суду в цій справі його права на житло та на участь в богослужіннях у приміщеннях храмів Києво-Печерської Лаври будуть порушені, позаяк у нього виникне обов`язок звільнити приміщення (келію), яке він використовує як житло, та в нього не буде доступу до храмів Монастиря, в яких він здійснює богослужіння. Спірне нерухоме майно, що використовується ОСОБА_1 як ченцем Монастиря, входить до переліку державного майна, переданого відповідачем у користування позивача (Монастиря) на підставі договору № 2 від 19.07.2013, а правомірність односторонньої відмови відповідача від цього договору є предметом спору в цій справі. На думку ОСОБА_1, відповідач учинив правочин щодо односторонньої відмови від спірного договору без оформлення такої відмови в письмовій формі та без підписання сторонами договору додаткової угоди про його розірвання. ОСОБА_1 уважає, що суд першої інстанції помилково встановив обставини нікчемності договору № 2 від 19.07.2013 з підстав недотримання вимог закону щодо його форми (нотаріального посвідчення), оскільки відповідно до частини першої статті 215 ЦК України недійсність (нікчемність) правочину встановлюється виключно на момент його укладення, а договір, який виконувався, не може бути визнаний судом недійсним. На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 послався на правові позиції Верховного Суду в постановах від 22.06.2020 у справі № 177/1942/16-ц та від 30.07.2020 у справі № 471/761/17-ц.
5.1. Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 25.03.2024 у справі № 910/4552/23 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 (особи, яка не брала участі у справі) на рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2023, об`єднав апеляційні скарги ОСОБА_1 (особи, яка не брала участі у справі) та Монастиря на рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2023 в цій справі в одне апеляційне провадження та призначив їх до розгляду.
6. Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 04.04.2024 в цій справі закрив апеляційне провадження з розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 (особи, яка не брала участі у справі) на рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2023 у справі № 910/4552/23 на підставі пункту 3 частини першої статті 264 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
6.1. Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
- суд першої інстанції не розглядав та не вирішував спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи і прийняття рішення судом був ОСОБА_1 ;
- місцевий господарський суд перевірив правомірність односторонньої відмови Заповідника від договору № 2, укладеного 19.07.2013 між Заповідником і Монастирем, та дійшов висновку про нікчемність вчиненого сторонами спору договору з огляду на недотримання вимог закону щодо його форми (нотаріального посвідчення правочину); при цьому в мотивувальній та резолютивній частинах оскаржуваного судового рішення відсутні висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 у спірних правовідносинах між учасниками цієї справи (Заповідником і Монастирем).
Короткий зміст вимог касаційної скарги
7. Позивач у справі (Монастир, якому підпорядковується ченець ОСОБА_1 ), посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 04.04.2024 про закриття апеляційного провадження з розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2023 у справі № 910/4552/23.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
8. У касаційній скарзі скаржник із посиланням на абзац другий частини другої статті 287 ГПК України зазначив, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, зокрема частину першу статті 50 та частину першу статті 254 цього Кодексу, позаяк після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення суду по суті спору не вирішив питання про його залучення до участі в цій справі як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору. На думку Монастиря, наявні всі три критерії заінтересованості ОСОБА_1, як третьої особи, в результатах вирішення спору в цій справі, сформульовані Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 25.06.2019 (пункт 7.23) у справі № 910/17792/17, а саме: (1) ймовірність виникнення в майбутньому в особи права на позов або (2) пред`явлення до особи позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача, (3) водночас предмет спору перебуває за межами цих правовідносин.
9. Скаржник доводив, що з аналізу статей 41, 50, 254 ГПК України вбачається, що у справах позовного провадження немає такої окремої категорії учасників справи, як "особи, щодо яких вирішені права та обов`язки", а є лише сторони і треті особи. Позивач уважає, що наділяючи процесуальним правом на апеляційне оскарження осіб, які не брали участі у справі, однак суд вирішив питання про їх права, інтереси та/або обов`язки, законодавець в частині першій статті 254 ГПК України мав на увазі саме третіх осіб, яких суд першої інстанції не залучив до участі у справі.
10. Скаржник зауважив, що рішення суду першої інстанції безпосередньо впливає на права та обов`язки всіх ченців Монастиря, в тому числі ОСОБА_1, оскільки в разі прийняття рішення суду про задоволення позову в ченця виникне право на пред`явлення позову для захисту своїх релігійних і житлових прав, тоді як оскаржуване рішення суду про відмову в позові зачіпає права та законні інтереси третьої особи ( ОСОБА_1 ) щодо проживання в Монастирі та користування культовими будівлями; при цьому задоволення позову в цій справі зумовить можливе пред`явлення нових позовів до ченців зі сторони позивача / відповідача про їх виселення зі займаних приміщень (келій); при цьому предмет спору перебуває за межами цих правовідносин, позаяк ченець безпосередньо не є стороною спірного договору, однак він заінтересований в його чинності для сторін спору та збереженні права Монастиря володіти будівлями та спорудами Києво-Печерської Лаври.
11. Монастир доводив, що суд апеляційної інстанції обмежив право ОСОБА_1 на доступ до суду задля захисту порушених, на думку позивача, оскаржуваним судовим рішенням у цій справі гарантованих статтями 35, 47 Конституції України прав ОСОБА_1, як фізичної особи, на житло (проживання у келії) та на свободу світогляду і віросповідання, що не відповідає основним засадам судочинства, зокрема принципу рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, та становить порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) "право на справедливий суд". Позивач зауважив, що в розумінні статті 8 Конвенції ніщо не свідчить на користь того, що концепція "житла" має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства; термін "житло" означає насамперед місце, де особа є "вдома", наголос робиться на аспекті важливості об`єкта (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не характеристиці самого об`єкта, зокрема, його відповідності певним вимогам. Так, у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 25.09.1996 визнав, що захистом статті 8 Конвенції охоплюється навіть циганська кибитка (шатро), окрім цього гарантії цієї статті поширюються також на офіси (адвокатів, нотаріусів тощо) та інші володіння особи. Відтак, на думку скаржника, келія, якою користується ченець ОСОБА_1, як третя особа у справі, проживаючи на території монастиря, якому він підпорядковується, вважається житлом.
12. Також скаржник аргументував, що право ченця на житло тісно пов`язано з його правом на вільне віросповідання та відправлення релігійних культів, оскільки постійне проживання ОСОБА_1 за місцем реєстрації на території Києво-Печерської Лаври передбачає безперешкодну можливість здійснювати ним релігійні обряди в культових будівлях, якими користується релігійна громада відповідно до договору, від якого в односторонньому порядку відмовився Заповідник як орендодавець. На думку позивача, ОСОБА_1 має процесуальне право на оскарження прийнятого в цій справі судового рішення по суті спору, що зачіпає його права, інтереси та обов`язки як третьої особи, не залученої до участі в цій справі.
Позиція інших учасників справи
13. Від Міністерства до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому третя особа заперечила проти доводів позивача, зазначаючи про їх необґрунтованість, і просила відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржуване судове рішення залишити без змін.
14. ОСОБА_1 у відзиві на касаційну скаргу підтримав доводи касаційної скарги Монастиря та просив її задовольнити.
15. Заповідник (відповідач) правом на подання письмового відзиву на касаційну скаргу, передбаченим статтею 295 ГПК України, не скористався.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Порядок і межі розгляду справи судом касаційної інстанції
16. Ухвалою Верховного Суду від 15.05.2024, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі № 910/4552/23 за касаційною скаргою Монастиря на підставі абзацу другого частини другої статті 287 ГПК України, в порядку письмового провадження без повідомлення / виклику учасників справи.
17. Утім, 30.05.2024 від Монастиря та ОСОБА_1 до Верховного Суду через підсистему "Електронний суд" надійшли клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін, мотивовані тим, що справа має вирішальне значення для Монастиря і ОСОБА_1, характеризується особливою категорією та складністю, достатнім обсягом доказів у справі, тому є підстави для розгляду касаційної скарги Монастиря в судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи задля повного та всебічного встановлення обставин справи. Клопотання передано судді доповідачу після виходу з відпустки.
17.5. Згідно із частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) однією з істотних гарантій справедливого судового розгляду є публічний судовий розгляд.
17.6. Водночас Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 26.05.1988 у справі "Екбатані проти Швеціїї" зазначив, що якщо розгляд справи у суді першої інстанції був публічним, відсутність "публічності" при розгляді справи у другій та третій інстанціях може бути виправданою особливостями процедури по цій справі. Якщо апеляційна скарга стосується виключно питання права, залишаючи осторонь фактичні обставини справи, то вимоги статті 6 Конвенції можуть бути дотримані і тоді, коли заявнику не було надано можливості бути заслуханим у апеляційному чи касаційному суді особисто.
17.7. Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
17.8. У пункті 96 висновку № 6 від 24 листопада 2004 року Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЄС) "Про справедливий суд у розумні строки та роль судді в судових процесах з урахуванням альтернативних засобів вирішення спорів" передбачається, що суд повинен, крім випадків, чітко визначених законом, мати можливість вирішувати, яке саме, усне чи письмове, провадження застосовувати. При цьому у пунктах 104-105 цього висновку зазначено, що кожна окрема справа потребує "пропорційного" розгляду, тобто в такий спосіб, що дозволяє сторонам досягти справедливості ціною, спільномірною з проблемами, що розглядаються, й ціною позову, а також у такий спосіб, що дозволяє суду розглянути інші справи в розумні строки.
17.9. КРЄС зазначає, що обмеження повноважень судді щодо вирішення питання чи слід застосовувати усну або письмову форму провадження є несумісними з ефективним правосуддям (пункт 106 цього ж висновку).
17.10. Порядок розгляду касаційної скарги врегульовано статтею 301 ГПК України, згідно з частиною першої якої у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
17.11. Частиною п`ятою цієї ж статті встановлено, що перегляд ухвал суду першої та апеляційної інстанцій (крім ухвал, якими закінчено розгляд справи) здійснюється судом касаційної інстанції без повідомлення учасників справи.
17.12. Частиною шостою статті 301 ГПК України передбачено, що з урахуванням конкретних обставин справи суд касаційної інстанції може розглянути касаційні скарги, зазначені у частинах четвертій і п`ятій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
17.13. Частиною тринадцятою статті 8 ГПК України унормовано, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
17.14. При цьому Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про те, що межі розгляду справи судом касаційної інстанції передбачені у статті 300 ГПК України, згідно з якою, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
17.15. Суд виходить з того, що право надати пояснення може реалізовуватись з огляду на статті 42, 46,169 ГПК України і в письмовому вигляді, при цьому Суд звертає увагу і на імперативні приписи частин 10, 11 статті 301 ГПК України, які визначають, що учасники справи дають свої пояснення щодо касаційної скарги та відзиву на неї, та у своїх поясненнях сторони та учасники справи можуть наводити тільки ті доводи, які стосуються підстав касаційного перегляду судового рішення.
17.16. Враховуючи предмет оскарження (ухвала Північного апеляційного господарського суду від 04.04.2024 про закриття апеляційного провадження), що не є тією ухвалою, якою закінчено розгляд справи; скарга стосується виключно питання права, залишаючи осторонь фактичні обставини справи; публічний розгляд справи в апеляційній інстанції; практику Європейського суду з прав людини як джерело права та те, що у статтях 8, 300, 301 ГПК України передбачено, що перегляд ухвал суду апеляційної інстанцій (крім ухвал, якими закінчено розгляд справи) здійснюється судом касаційної інстанції без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами; суд касаційної інстанції використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки правильності застосування норм матеріального і процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій; Верховний Суд виконує функцію "суду права" та не є "судом фактів"; учасники справи дають свої пояснення щодо касаційної скарги та відзиву на неї, та у своїх поясненнях сторони та учасники справи можуть наводити тільки ті доводи, які стосуються підстав касаційного перегляду судового рішення, з огляду на межі перегляду, Суд вважає, що перегляд оскаржуваної ухвали апеляційного суду без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідатиме принципам ефективного правосуддя та статті 2 ГПК України.
17.17.Верховний Суд відхиляє доводи скаржника щодо вирішального значення для Монастиря і ОСОБА_1, що характеризується особливою категорією та складністю, достатнім обсягом доказів у справі.
17.18. Отже, ураховуючи практику Європейського суду з прав людини як джерело права, приписи статей 8, 300, 301 ГПК України та зважаючи на те, що Монастир не навів переконливих мотивів, обґрунтувань, які б свідчили про наявність конкретних обставин справи, які обумовлюють необхідність у проведенні судового засідання з повідомленням (викликом) учасників справи сторін, Суд доходить висновку про відмову у задоволенні клопотання про розгляд касаційної скарги Монастиря на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 04.04.2024 у справі № 910/4552/23 в судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
17.19. Також Колегія суддів зауважує, що ухвалою Верховного Суду від 30.04.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 04.04.2024 про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2023 у справі № 910/4552/23 та вирішено здійснювати її перегляд у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 здійснено Верховним Судом у порядку письмового провадження із прийняттям постанови від 24.05.2024.
17.20. З урахуванням зазначеного, Суд не вбачає підстав для задоволення клопотань Монастиря та ОСОБА_1 про розгляд касаційної скарги Монастиря на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 04.04.2024 про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 09.08.2023 у справі № 910/4552/23 з викликом сторін, а тому відхиляє їх.
18. Також 30.05.2024 від ОСОБА_1 до Верховного Суду через підсистему "Електронний суд" надійшло клопотання про передачу справи на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, обґрунтоване тим, що наявні підстави для відступу від висновку колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного в постанові від 06.10.2020 у справі № 910/21451/16 щодо застосування частини першої статті 254 ГПК України у подібних правовідносинах зі справою № 910/4552/23, що переглядається. Клопотання передано судді доповідачу після виходу з відпустки.
18.1. Відповідно до частини другої статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
18.2. Необхідність відступу від висновку щодо застосування норми (норм) права виникає з певних визначених об`єктивних причин, які повинні бути чітко окреслені та аргументовані. До того ж відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
18.3. Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави задля гарантування юридичної визначеності. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 43-45), від 05.12.2018 у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21.08.2019 у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30.06.2020 у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 29.09.2020 у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 09.02.2021 у справі № 381/622/17 (пункт 41), від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18 (пункт 29), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08.06.2022 у справі № 362/643/21 (пункт 62), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункт 40), від 26.10.2022 у справі № 210/2257/19 (пункт 41)].
18.4. ОСОБА_1 зауважив, що в постанові від 06.10.2020 у справі № 910/21451/16 Верховний Суд зробив висновок про те, що частина перша статті 254 ГПК України визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.
18.5. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, причому такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
18.6. ОСОБА_1 уважає, що наявні підстави для відступу від зазначеного висновку Верховного Суду у справі № 910/21451/16, оскільки не зважаючи на те, що ОСОБА_1 не є стороною договору № 2 від 19.07.2013 щодо передання Заповідником у користування Монастиря культових будівель та споруд Києво-Печерської Лаври, він має бути залучений до участі в цій справі і суд має з`ясовувати наявність у нього правового зв`язку зі сторонами та чи є оскаржуване рішення суду першої інстанції таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 .
18.7. Колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1, не навів аргументованих підстав для відступу від висновку Верховного Суду у справі №910/21451/16 щодо застосування частини першої статті 254 ГПК України, зокрема не зазначив неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість, зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання, а тому відсутні підстави для передачі справи, що переглядається, на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду. При цьому Суд зауважує, що правова позиція у застосуванні частини першої статті 254 ГПК України є сталою у практиці як колегій суддів Великої Палати Верховного Суду (справа № 916/4093/21) так й об`єднаної палати Касаційного господарського суду складі Верховного Суду (справи № 904/897/19, № 908/1141/15-г, № 904/6084/21) та Касаційного господарського суду складі Верховного Суду (зокрема справи № 914/1643/19, № 912/837/19, № 910/6681/20, № 914/1334/20, № 910/1005/23, № 914/794/21, № 910/6180/20, № 910/5094/23, № 910/4552/23).
18.8. Отже, клопотання ОСОБА_1, заявлене в порядку частини другої статті 302 ГПК України, не підлягає задоволенню.
19. 31.05.2024 Монастир подав до Верховного Суду через підсистему "Електронний суд" клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з наявністю, на думку скаржника, виключної правової проблеми при розгляді його касаційної скарги на ухвалу суду апеляційної інстанції від 04.04.2024 у цій справі. Клопотання передано судді доповідачу після виходу з відпустки.
19.1. Згідно з частиною п`ятою статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
19.2. Верховний Суд розглядаючи дані клопотання, зауважує, що згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як: відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
19.3. Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 02.09.2021 у справі № 910/11820/20 зазначила, що для віднесення справи до категорії спорів, які містять виключну правову проблему і вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, така справа повинна мати кілька з наведених ознак, але не одночасно в їх сукупності, зокрема:
- справа не може бути вирішена відповідним касаційним судом у межах оцінки правильності застосування судами нижчих інстанцій норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права;
- установлена необхідність відступити від викладеного в постанові Верховного Суду України правового висновку, який унеможливлює ефективний судовий захист;
- існують кількісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми;
- існують якісні критерії, що свідчать про наявність виключної правової проблеми, зокрема: а) відсутність усталеної судової практики застосування однієї і тієї ж норми права, у тому числі наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному; б) невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, у тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права; в) установлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому; г) наявність різних наукових підходів до вирішення конкретних правових питань у схожих правовідносинах тощо. Водночас справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і трапляється в невизначеній (значній) кількості справ, у разі якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів.