ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 червня 2024 року
м. Київ
cправа № 905/245/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Жайворонок Т. Є. - головуючого, Булгакової І. В., Малашенкової Т. М.,
за участі:
секретаря судового засідання - Іщука В. В.,
представників:
позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківмістдорбуд" -
Матисєка М. В.,
відповідача : Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Донецькій області - Мендруха О. М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Донецькій області
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.03.2024 (колегія суддів: Мартюхіна Н. О. (головуючий), Слободін М. М., Шутенко І. А.) та на рішення Господарського суду Донецької області від 06.11.2023 (суддя Кучерява О. О.)
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківмістдорбуд"
до Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Донецькій області
про стягнення 8 332 931,64 грн,
УСТАНОВИВ:
У березні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Харківмістдорбуд" (далі - позивач, Товариство) подало до господарського суду позов, в якому просило стягнути зі Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Донецькій області (далі - відповідач, Служба) 8 332 931,64 грн заборгованості.
В обґрунтування позову Товариство зазначило, що відповідач порушив зобов`язання за договором підряду від 10.02.2021 № 2-8 щодо прийняття та оплати виконаних позивачем робіт з капітального ремонту мосту на км 94 + 367 автомобільної дороги загального користування державного значення Н-32 Покровськ - Бахмут - Михайлівка, що підтверджується актами приймання виконаних будівельних робіт за грудень 2021 року та довідками про вартість виконаних будівельних робіт та витрат за цей же період (далі - акти та довідки за грудень 2021 року) на загальну суму 8 332 931,64 грн.
Також за доводами позивача, підписані ним в односторонньому порядку акти та довідки за грудень 2021 року є належною підставою для здійснення розрахунків, враховуючи, що відповідач після отримання 27.12.2021 цих документів не заявив мотивованої відмови від прийняття та оплати реально виконаних ремонтних робіт.
Правовою підставою для стягнення заборгованості позивач визначив, зокрема, ст. 853, 882 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Рішенням Господарського суду Донецької області від 06.11.2023, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 04.03.2024, позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача 8 332 931,64 грн боргу.
Висновки суду першої інстанції мотивовані тим, що позивач виконав ремонтні роботи у грудні 2021 року, своєчасно та належним чином повідомив відповідача про це, що підтверджується штампом вхідної кореспонденції відповідача на листі від 27.12.2021, однак, відповідач в порушення умов договору та положень ст. 853, 882 ЦК України не виконав обов`язку щодо прийняття цих робіт, надання мотивованої відмови від підписання актів та довідок, оплати цих робіт, тому виконані у грудні 2021 року ремонтні роботи вважаються прийнятими та підлягають оплаті.
Суд апеляційної інстанції погодився із такими висновками місцевого господарського суду, додатково зазначивши, що відхиляються посилання відповідача в апеляційній скарзі на неможливість своєчасного виконання зобов`язань за договором підряду з огляду на обставини непереборної сили - введення воєнного стану в Україні, що підтверджується листом Торгово-промислової палати України (далі - ТПП України) від 28.02.2022, розміщеним на вебсайті Торгово-промислової палати України.
У поданій касаційній скарзі Служба, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також наявність підстав касаційного оскарження за п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постановлені у справі судові рішення, а справу передати на новий розгляд.
Обґрунтовуючи наявність підстав касаційного оскарження судових рішень за п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, відповідач вказав, що суд апеляційної інстанції:
1) неправильно застосував норми ст. 99 ГПК України, ст. 837, 853, 855 ЦК України та, при цьому, не врахував правового висновку Верховного Суду у постанові від 28.01.2020 у справі № 910/3802/19;
не зважив на правову позицію Верховного Суду у постанові від 05.05.2023 у справі № 1340/5998/18, в результаті чого не звернув уваги на те, що формальне складення первинного документа не є беззаперечним доказом реальності конкретної господарської операції;
не врахував висновку Верховного Суду у постанові від 22.04.2021 у справі № 904/1017/20 щодо питання застосування ст. 79 ГПК України та не зауважив, що позивач не надав доказів перебування об`єкта ремонту на підконтрольній частині території України та до нього є безпечний доступ для здійснення огляду з метою прийняття виконаних робіт;
2) суди не дослідили лист ТПП України від 28.02.2022, розміщений на вебсайті Торгово-промислової палати України, який підтверджує виникнення для відповідача форс-мажорних обставин (введення воєнного стану), які звільняють його від обов`язку оплачувати виконані ремонтні роботи, що є підставою для скасування судових рішень відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України.
Також за доводами касаційної скарги суд апеляційної інстанції порушив підп. "в" п. 3 ч. 1 ст. 282 ГПК України, коли необґрунтовано залишив без уваги доводи відповідача в апеляційній скарзі: 1) про передчасність позовних вимог та покладення на позивача ризику не оплати робіт, виконаних в обсязі більшому, ніж було передбачено планом фінансування; 2) про неможливість на теперішній час здійснення огляду робіт з метою їх прийняття чи надання зауважень з огляду на форс-мажорні обставини; 3) його міркування щодо призначення відповідної судової експертизи у цій справі згідно зі ст. 99 ГПК України, вказуючи, що в інших аналогічних господарських справах № 905/911/23 та № 905/86/23 місцеві господарські суди призначили відповідну судову експертизу.
Ухвалою Верховного Суду від 25.04.2024 відкрито касаційне провадження у справі з підстав, передбачених п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
08.05.2024 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач заперечив проти доводів касаційної скарги, просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, врахувавши заперечення у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.
У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
У разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.
Для касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення з наведеної підстави наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Суд звертає увагу, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні правовідносини.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, зокрема, у постановах від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц та від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Верховний Суд неодноразово наголошував, що підставою для касаційного оскарження судових рішень за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України є неврахування висновку саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
У постанові від 14.12.2021 у справі № 916/112/20 Верховний Суд зазначав, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України покладається на скаржника.
Перевіривши доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм ст. 79, 99, 837, 853, 855 ЦК України, викладених у наведених відповідачем постановах Верховного Суду, колегія суддів зазначає таке.
У справі № 910/3802/19 предметом розгляду були вимоги товариства до компанії про стягнення заборгованості по оплаті виконаних підрядних робіт. При перегляді справи Верховним Судом застосовано, зокрема, положення ст. 837, 853 ЦК України та наведено висновок, що при розгляді спору щодо виконання умов підряду до предмета дослідження судами входить встановлення обставин щодо характеру, обсягу та якості робіт, що є предметом договору, строків їх виконання та порядок їх прийняття, аналіз доказів, поданих на підтвердження виконання та передання цих робіт, відповідність визначеної в договорі вартості робіт фактично виконаним роботам.
Скасовуючи судові рішення про задоволення позову та передаючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив, що суди, встановивши обставини, що компанія (відповідач) не погоджувала акти та не підписувала їх, про що неодноразово повідомляла товариство листами із зауваженнями щодо термінів виконання робіт, їх вартості та порядку оплати, а також повідомляла про дострокове розірвання контракту та припинення ремонтних робіт, не надали оцінки цим листам, в результаті чого не дослідили докази компанії на підтвердження доводів про невідповідність зазначених в актах робіт їх обсягам, якості та реальній вартості, обмежившись формальним посиланням на те, що компанія не надала належних та допустимих доказів невідповідності виконаних товариством робіт роботам і сумам, які зазначені в актах; суди попередніх інстанцій належним чином не перевірили заперечення компанії щодо обсягу та вартості виконаної роботи, тоді як з метою встановлення зазначених обставин відповідач просив призначити у справі судову експертизу відповідно до ст. 99 ГПК України.
У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про задоволення позову з підстав порушення відповідачем умов договору підряду та ст. 853, 882 ЦК України.
Аналізуючи положення, зокрема, ст. 837, 853, 882 ЦК України, апеляційний суд зазначив, що обов`язок прийняти виконані роботи, а у випадку виявлення недоліків робіт - негайно про них заявити (зокрема, шляхом надання обґрунтованої відмови від підписання акта виконаних робіт) законом покладений саме на замовника.
Якщо замовник безпідставно ухиляється від прийняття робіт, не заявляючи про виявлені недоліки чи інші порушення, які унеможливили їх прийняття, то нездійснення ним оплати таких робіт є відповідно порушенням умов договору і вимог ст. 525, 526 ЦК України. В свою чергу, ухилення відповідача від прийняття робіт у порушення вимог ст. 853, 882 ЦК України без зазначення своєчасно про виявлені недоліки чи інші порушення, які унеможливили їх прийняття, є підставою для покладення на нього обов`язку оплатити роботи, виконані позивачем за договором.
Водночас суд апеляційної інстанції врахував правовий висновок щодо питання застосування ст. 853, 882 ЦК України, наведений у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 02.06.2023 у справі № 914/2355/21, який полягає у тому, що підставою визнання акту виконаних робіт, підписаного однією стороною, недійсним є доведення обґрунтованості відмови замовника від підписання акту, тобто наявності суттєвих недоліків виконаних робіт, на які посилався замовник відмовляючись від підписання акту. Передання і прийняття робіт на підставі підписаного в односторонньому порядку акту і виникнення за таким актом прав та обов`язків можливе за наявності реального виконання робіт за договором у разі неотримання обґрунтованої відмови про причини неприйняття робіт у строк, визначений договором.
У справі, що розглядається, дослідивши надані позивачем докази, зокрема, договір підряду від 10.02.2021 № 2-8 з додатками № 1 (договірна ціна), № 2 (календарний графік виконання робіт) та додатковими угодами до нього; підписані позивачем в односторонньому порядку акти та довідки за грудень 2021 року; листи позивача від 27.12.2021 та 21.09.2022, з яким вказані документи були передані відповідачу; лист відповідача від 12.10.2022, суди з`ясували, що згідно з календарним графіком виконання робіт по об`єкту (в редакції додаткової угоди від 18.08.2021) встановлено виконання позивачем робіт: на 2021 рік - розгортання будівельного майданчика, підготовчі роботи; демонтаж існуючих конструкцій мосту; улаштування сполучення моста з підходами; ремонт, підсилення стійок та ригелів опор; на 2022 рік - ремонт, підсилення стійок та ригелів опор; влаштування підферменних тумб, монтаж балок нових прогонових будов; улаштування монолітної залізобетонної накладної плити та тротуарів; улаштування деформаційних швів; улаштування гідроізоляції проїзної частини; влаштування дорожнього одягу на мосту і підходах; улаштування покриття тротуарів моста та підходах; монтаж перильного та бар`єрного огородження на мосту та підходах; влаштування водовідводу та очисних споруд; улаштування укріплення конусів; облаштування дороги (знаки, розмітка тощо); згортання будівельного майданчика.
Зіставивши перелік виконаних робіт, зазначених в актах за грудень 2021 року, із роботами згідно з календарним графіком виконання робіт, суди встановили, що позивач у грудні 2021 року здійснив комплекс робіт, що відповідає встановленому у календарному графіку обсягу на 2021 рік, а саме: